www.ji-magazine.lviv.ua

Володимир Булишин

Не спиться – є час почитати, подумати, і, навіть, написати…
Українсько-польські стосунки сьогодні могли б бути кращими. Це так, м’яко кажучи… І цілком зрозумілою є тут роль політиків і медіа. А також – роль путінської Росії. 
Маю причетність до польської культури: мамин батько, мій дід, за народженням був латинником, його дядьки навіть, здається, воювали за Польщу в українсько-польській війні 1918-19 рр. (знаю про це з розповідей, ще не перевіряв документально). І я, будучи українським патріотом (а на деяких етапах життя – навіть націоналістом-радикалом), завжди гордився тою причетністю до польськості…
Я чув про «акцію» січня 1944 р. у моєму селі, Суховолі біля Бродів, і з уст діда-латиннка (значна частина його родини тепер живе біля Вроцлава), і з уст батькової матері, моєї бабусі, - українки, у котрої сестра була керівником місцевої ланки жіночої сітки українського підпілля, а брат «до кінця опирався червоній лавині» і загинув від рук радянських МҐБістів у грудні 1946 р. тримаючи у руках зброю. (Мати цих людей, моя прабабуся, до речі, також була латинничкою). 
Безумовно, «акція», як всі подібні події на Волині і у Галичині 1943-44 рр. – це, у першу чергу, людська трагедія. І, як кажуть, нема на то ради. Нехай на могилах усіх убієнних постануть хрести. А їхні душі нехай перебувають у Царстві Небесному. І поляки, і українці. Адже там, у тому іншому бутті, напевно, основна причина їхньої смерті тоді, у середині страшного земного ХХ ст., – національність, вже бачиться у дещо іншому контексті…

А тут, наприкінці другого десятиліття ХХІ століття життя земного, - у мене багато друзів серед поляків, я і далі захоплююсь Польщею і польськістю. Навіть - з PiSом. Але, Святослав Шеремета колись був дружбою у мене на весіллі. Мої діти – українці. І мій тепер покійний брат у 2014-15 роках, зупиняючи «лавину» на Сході у складі Збройних Сил України зі зброєю в руках, «молився» не лише на синьо-жовтий, але й на червоно-чорний прапор. Не так тому, що це прапор тих, хто бився під ним у 1930-50-х, а тому, що це прапор тих, кого брат під чорним димом шин виносив залитих червоною кров’ю з Інститутської 20 лютого 2014-го. І, як кажуть, нема на то ради…

То, що ж з цим усім робити? Все це - не просто. Але основне у комунікації – почути і бути почутим. А далі - переосмислити, перепросити один одного за наші-не наші гріхи і творити світ разом. Адже наші сварки посилюють наших спільних ворогів.

Потрібно перезавантажувати…

P.S.: Події Суховільської «акції» січня 1944 р. дуже добре описав у одному із своїх нарисів з історії Суховолі, сьогодні, нажаль, покійний Василь Романич (1949-2014). Василь Михайлович також виріс у «змішаній» родині, тому його погляд не був затьмарений однобокістю. Планую найближчим часом опублікувати цей нарис разом з тими, хто має причетність до творчої спадщини пана Василя (його сини Михайло і Роман та науковий співробітник Бродівського історико-краєзнавчого музею Андрій Корчак).

30 11 2017