Євген Бистрицький, вчений-філософ

Рік-півтора роки тому вектор поведінки влади змінився

Це почалося, наскільки я це фіксую, із заяви Абромавичуса про те, що на нього чинять політичний тиск, а його відомство змушують до корупційних вчинків. Оце був критичний пункт, після котрого почався скандал, урядова криза, політична криза. Тоді виникла дилема: або формувати уряд у "технократичний" спосіб із числа спеціалістів, які не мають отих внутрішніх зв’язків, або проводити переформатування Кабміну серед наявного набору політичних постатей.

Уряд Яценюка, з одного боку, був наповнений політиками старої формації, а з іншого боку — в ньому вже були присутні реформатори. Ці групи разюче відрізнялися одна від одної. Прем’єр ухвалював рішення в адміністративно-командному стилі, а ті хлопці хотіли відкритості. Вони займалися дерегуляцією, питаннями корпоратизації державних підприємств — найбільшого джерела непрозорих фінансів, і це викликало опір з боку консервативних сил старого типу.

Тодішні події показали одну річ — бажання реформаторів до швидких і глибоких перетворень наштовхнулося на стіну внутрішніх корупційних зв’язків політиків та олігархії. Це була перша ознака, що реформи зустріли супротив. Реформам опиралася стара корумпована країна.

Ті півтора року, котрі минули з моменту призначення Гройсмана, показали, що переформатування уряду все одно не вберегло центральну владу від критики, в тому числі не вберегло від цього ні Президента, ні парламент. Ніхто не пояснює: чому не можна швидше реформувати країну, чому не можна бути більш радикальними у реформах? Якщо важко (або неможливо) ламати через коліно всі ці існуючи приховані зв’язки, то нехай хтось пояснить, як це робити поступово. Чому не йде реформа Фіскальної служби, чому такі проблеми з енергоринком, чому не реформуються державні підприємства, чому зберігаються медіа-монополії? Я чекаю насамперед достатньо чесної пояснювальної відповіді. Так, війна — це величезна проблема. Всі розуміють, що вона відтягує сили, ресурси, потребує консолідації, якої бракує. Скажіть про все це, висловіть публічно вашу позицію по всьому спектру кричущих запитань до влади. Тоді буде відновлюватися політична тканина, і довіра, і легітимність.

Президент уміє прекрасно говорити назовні на міжнародній сцені, там він блискучий оратор. Але говорити всередині країни з суспільством про зазначені проблеми складніше. Тут справа в іншому: якщо ти хочеш дійсно пояснити речі, то мусиш відкритися – відповідати на неприємні питання, ти мусиш відповідати Саакашвілі, вказувати на маніпуляції популістів. Мусиш публічно говорити про підстави своїх рішень. Прагнення комунікації, донесення меседжів, обґрунтування реформ змушує розкривати себе самого і навіть напівтемні власні підвалини. А такої традиції розкриватись — немає. Навіщо ризикувати своїми власними меркантильними інтересами, зв’язками із бізнесом?..

Реформи ідуть. Але, безумовно, йдуть дуже повільно, набагато повільніше, ніж хотілося б. Щоразу треба нариватися на скандал, долати кризу довіри за рахунок іміджу України, щоб відбулися якісь зміни. І реформи наштовхуються на стіну, частково заходять у глухий кут саме там, де є заслін для публічності.

10 10 2017

https://mail.google.com/mail/u/0/#inbox/15f06e2e3a597c75