www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Дацюк

До третьої річниці перемоги Майдану в Революції Гідності. Суперечливі, драматичні чи навіть трагічні обставини не є приводом для відмови від мислення, рефлексії та творчої уяви. Навпаки, саме такі обставини мали би стимулювати до проявлення цього всього.

Дезорієнтація і розгубленість в суспільстві опановують персональну свідомість лише тоді, коли невміння чи відсутність звички творити новий дискурс призводить до втрати розуміння своєї соціальної позиції і відповідно до пасивності.

В такому разі ситуація перетворюється на цугцванг в умовах цейтноту. Цугцванг це коли всі очевидні ходи ведуть до погіршення позиції, а цейтнот це відсутність часу для обдумування ходів.

Україна, Європа та світ

Мені не вдається переконати українську громаду та український креативний клас в тому, що Україні на Європу сподіватися не потрібно. Європа знаходиться в найпотужнішій інтелектуальній кризі з часів дуже давнього минулого.

Безперервно декілька століть поспіль Європа являла собою потужний інтелектуальний генератор для людської цивілізації. Тепер функція загальнолюдського інтелектуального генератора Європою втрачена. Звичка оглядатися на Європу це лише інерція мислення і не більше того.

Навіть в той час, як США вели з СРСР холодну війну, Європа долала націонал-соціалізм та комуно-соціалізм мисленнєво. Німецькі філософи розвивали нові ліві ідеї, французькі мислителі формували нову філософію постструктуралізму-постмодернізму, яка успішно руйнувала фундаменталістську природу тотальних філософських концептів XIX та XX століть, зокрема і марксизм.

Зрештою створений для нібито благої справи глобалізований постмодернізм і призвів до нинішньої інтелектуальної поразки Європи через створення в мисленні фундаментального когнітивного бар’єру – закриття мисленнєвого доступу до розмитих аструктурних засновків і допуск множинності істини.

Втрата критичного мислення через концептуальний релятивізм та інфляцію істини вперше була створена саме в постмодернізмі, а зараз Росія, ісламський світ та Китай просто реалізують ці підходи, руйнуючи ліберальний світопорядок.

Сама назва 90-сторінкової доповіді «Пост-правда, пост-Захід, пост-порядок» до Мюнхенської конференції з безпеки 2017-о року створює глибоку відразу і небажання навіть брати в руки цей так званий документ. Постмодерністське лайно нині не заслуговує навіть на прочитання – самої назви вже досить.

Розуміння в будь-який час і в будь-якому місці настає тільки тоді, коли люди здатні впізнавати нові суті, бачити за ними нові смисли і давати їм нові імена – така роль, перш за все, філософії. Якщо люди оперують словами «пост-правда», «пост-Захід» і «пост-порядок», то це вже інтелектуально мертві люди. Вони в принципі неспроможні ані мислити, ані приймати виклики, ані гідно відповідати на ці виклики.

Не існує ніякої «пост-правди», існує правда або брехня. «Пост-правда» це симулякр, який Росія впарює Європі. Не існує «пост-Заходу», існує Китай, ісламський світ, США в ізоляції чи, скоріше за все, єдине людство, яке має пройти через період постмодерністської дезорієнтації. Не існує ніякого «пост-порядку», існує нинішній порядок і може існувати хаос як становлення нового порядку – мережевий світ з анклавами самодостатніх громад, які контролюють глобально функціоналізовані корпорації та архаїчні відмираючі держави.

Жодна посадова особа та жодне інституціональне живе створіння з території України не навчене творити новий дискурс. Приїхавши в Європу з України, воно здатне лише транслювати бла-бла-дискурс. І воно навіть не розуміє, що найперша війна, що точиться в Україні – це дискурсивна війна. І що Європа спрагла за новим дискурсом. І що Україна творить новий дискурс. От тільки українські живі інституціональні створіння, заскочені олігархічним консенсусом, не здатні навіть транслювати в Європу цей новий дискурс з України.

Україна в світ транслює звужений до ситуації російсько-української війни дискурс приниження – модель компромісу від Пінчука, модель поразки від Артеменко. Модель громадської перемоги у російсько-українській війні, яка присутня в Україні, розробляється українськими експертами та деякими політиками, в світ не транслюється. Бо на заваді цьому стоять українські інституціональні створіння, які своїм бла-бла-дискурсом створюють домінуючий «білий шум». На заваді цьому також стоять абсолютно неспроможні до цивілізаційної рефлексії європейські політики.

Україна не може перемогти Росію, бо на заваді цьому стоїть Європа, яка вдає з себе друга України, водночас і друга хорошої Росії, а насправді є найзлішим ворогом України.

В інтелектуальному плані Європа мене більше не цікавить. І цю огиду я з усіх сил хочу передати українській громаді.

Подалі від Європи, подалі від Росії. Україна має бути спільником нової індустріалізації Китаю та технологічних проривів США. Соціальні інновації української громади можуть прислужитися цим локомотивам людської цивілізації.

Виграти нинішню війну з Росією Україна може, перш за все, соціальними інноваціями та дискурсивно. Не вигравши інновативно та дискурсивно, не має сенсу навіть сподіватися на якусь стратегічну перемогу.

Стратегія громади у війні з Росією та у внутрішній антиолігархічній війні

Нові виміри світової політики найближчого майбутнього

Сергій Дацюк

Коли мені раніше задавали питання, з чого потрібно починати розробляти стратегію, я завжди відповідав, що будь-яка стратегія є перспективою вашої ідентичності. Для розробки стратегії потрібно, перш за все, глибоко заглянути в самих себе – ви це і є реальність, якої ви прагнете і в якій збираєтеся жити.

Тепер я бачу проблему, якої не бачив раніше. А що, як ідентичність є глибоко суперечливою, в стані трансформації (ідентичністна криза)? Як тоді будувати стратегію?

Тепер після стількох спроб стратегування української громади в стані глибокої ідентичністної кризи я зрозумів, що потрібно робити.

Потрібно через ціннісну орієнтацію розібратися зі своїми найглибшими страхами.

Що є нашими найбільшими цінностями? Свобода для кожного (на відміну від російської рівності для всіх), справедливість для більшості (а не справедливість позірно для всіх, а насправді для меншості, як в Росії), успіх кожного активного громадянина і успіх кожної самодостатньої громади (а не велич держави, як в Росії), мережевий доступ до ресурсів (а не територіальна експансія, як в Росії).

Якщо це справді так, а це має бути так, якщо ми українці, то наші найбільші страхи пов’язані з невизначеністю саме в цих опозиціях.

Наші найбільші страхи – це розкол України (на дві, три чи більше частин), втрата її промислової величі, яка дістанеться Росії, громадянська війна, коли брат під на брата.

Ці страхи керують нами і не дозволяють за великим рахунком робити реформи, бо війна; не дозволяють знищити олігархів, бо буде розруха; не дозволяють покарати винних у крові, бо це призведе до внутрішньої громадянської війни. З цих страхів виросли тарифи для олігархів, контрабанда на крові і нищення середнього класу. З цих страхів війна перетворилася на генератор хаосу, а Донбас на чорну діру, яка поглинає життя наших громадян, ресурси та суспільну увагу.

Ми живемо в реальності цих страхів. Допоки ми не подолаємо ці страхи, ми в принципі не можемо стратегувати.

Типологія страхів це типологія ідентичності сьогодні. Скажи мені, чого ти боїшся, і я скажу тобі хто ти.

Не потрібно боятися розколу країни, бо вона вже розколота, і ми бачимо, що можна жити і потроху навчатися долати розкол. Не потрібно боятися знищити олігархів, бо вони зумисне нас лякають розрухою, але самі українці здатні швидко відновити економіку за рахунок середнього класу, якщо не буде владного нищення, зарегульованості та олігархічної експлуатації. Не потрібно боятися карати винних, бо торжество моралі несе звільнення від хаосу аморальності.

Не треба боятися втрат заради власних цінностей. Просто потрібно чітко знати, які це цінності.

В цьому сенсі не потрібно слухати експертів, які продукують моральний релятивізм – з одного боку, потрібно знищити антинародний режим, бо це смерть країні, з іншого боку, не треба чіпати антинародний режим, бо це смерть країні.

Візьміть будь-яку ситуацію, і ви цей моральний релятивізм ангажованих експертів побачите одразу ж.

Контрабанда на крові щодо окупованого Донбасу це умова виживання олігархічного консенсусу. Ця контрабанда на крові тримається за рахунок того, що ми боїмося втратити частину Донбасу. Хоча насправді ми його вже втратили, але колосальні ресурси кинуті не тільки Україною, але і Європою, на те, щоб підтримувати ілюзію, що ми можемо його повернути.

Ці ілюзії не враховують цінності. Бо ми можемо повернути лише територію, ми не можемо повернути ідентичністну лояльність жителів окупованих територій.

Отже потрібно перестати боятися втратити окупований Донбас, зафіксувати його окупований статус, винести питання на референдум щодо можливості змін Конституції на неокупованих територіях. Без змін Конституції, реформ не здійснити.

Така смілива дія створить можливість зробити радикальну конституційну реформу, здійснити економічні реформи і зробити неокуповану Україну привабливою для повернення окупованого Криму та окупованого Донбасу.

Такі самі страхи продукуються ангажованими експертами щодо неможливості дострокових перевиборів Президента та Парламенту.

Без перевиборів Президента та Парламенту ми в принципі неспроможні здійснити руйнування олігархічного консенсусу.

Олігархічний консенсус підлягає руйнуванню. Олігархи мають бути знищені як впливова політична та економічна сила.

Без олігархів ніякого економічного колапсу не настане. Не вірте в казочки, що розповідають нам заангажовані експерти.

Соціальні тренди найближчого майбутнього

Сергій Дацюк

Ще одна страшилка – майбутній Парламент буде гірший за попередній. Це чому раптом? Тобто повністю корумпований, без легальної Коаліції, обстоюючий олігархічний консенсус нинішній Парламент це єдино можливий зараз? Що за нісенітниця?

Сьогодні Президент, контрольований ним Парламент та очолювані ними олігархи мають знати, що це для них кращий вихід – дострокові перевибори Президента та Парламенту.

Більш руйнівний вихід це партизанська війна громади проти влади та олігархів.

Влада та олігархи конкретно бояться, і понаганяли купу силовиків напередодні третьої річниці перемоги Майдану в Революції Гідності.

Не хочте Майдану в центрі Києва? Ви думаєте, громада буде повторюватись? Що погано спрацювало двічі, не краще спрацює і третій раз.

Не буде вам третього Майдану в центрі Києва. Буде вам Партизанський Майдан – малопублічні дії озброєних угруповань, які нападають на олігархів, олігархічні об’єкти, блокують критичні мережі комунікацій олігархічного консенсусу по всій території України.

Партизанська стратегія базується на підтримці всієї громади. Ні СБУ, ні МВС, ні армія не зможуть з цим нічого подіяти. Партизанський підхід мінімальних дій для максимальних наслідків, стратегічний вибір критичних об’єктів та інформаційних комунікацій для фізичного нападу та руйнування публічного реноме, партизанська тактика – удар з тіні, відхід в тінь, ніякого взяття на себе публічної відповідальності. Мережевість і анонімність.

Ви справді цього хочете, панове влада та олігархи? Ви думаєте, сховаєтеся за кордоном? А хто ж захищатиме ваші активи? Думаєте замість вас це будуть робити найняті вами агенти? Вони теж швидко вичисляються і нейтралізовуються.

Ви, панове влада та олігархи, пішли проти громади. Тому ви приречені.

Вам не вдасться залякати українську громаду казочками про партизанів як російських агентів, про хаотизацію ними ситуації в країні і так далі. Олігархічний порядок для України є гіршою альтернативою, ніж внутрішній громадянський хаос з позитивною перспективою життя без олігархів.

Блокада контрабанди на крові це лише тренування партизанських дій. Подібно до того, як замовчуваний на телебаченні демарш експертів проти гібридних телеканалів це теж лише тренування дискурсивних партизанів.

Погроза віялових відключень це шантаж громади за її партизанську активність блокування контрабанди на крові по лінії розмежування з окупованим Донбасом. Влада та олігархи перші вдалися до економічного шантажу при доведеній експертами можливості навіть не помітити дефіциту електроенергії. Шантаж олігархів породжує шантаж громади. Тому нехай де дивуються, що так вчинять і з ними.

Поступове дезавуювання олігархічного консенсусу та демонтаж олігополій набагато кращі за партизансько-руйнівний крах олігархату. Але Партизанський Майдан є можливим. Бо громада на третю річницю Майдану вже проснулася.

Позиційні та дискурсивні війни в Україні

Наостанок ще одна тема ще однієї війни.

Найважливішими вочевидь є доволі прості принципи. Коли не знаєш, як діяти, дій по совісті. Коли не знаєш, на яку позицію ставати, ставай на позицію власної громади.

Досить професійна аналітична стаття Ігоря Тишкевича «Блокада ОРДЛО – вилка для Петра Порошенко» викликає дуже суперечливі враження. Найбільшою проблемою позиції автора є під кінець статті солідаризація з владою у своїх аналітичних висновках та пропозиціях.

Саме така позиція викликає у мене моральний сумнів.

Солідаризуватися з владою можливо лише тоді, коли сама влада солідарна з громадою.

Більше того, пропонувати новий дискурс можливо лише тому, хто сам здатен генерувати такий дискурс, відрізняти його від старого дискурсу, реалізовувати цей новий дискурс в практичній діяльності.

Позиція громади зараз не може збігатися з позицією влади, тому що влада втратила солідарність з громадою, в принципі не веде з громадою публічну комунікацію, розгорнула дискурсивно-маніпулятивну війну проти активної громади в ЗМІ, діє за спиною громади на міжнародному рівні, переслідує інтереси олігархату, який прямо діє проти інтересів громади.

Підказувати олігархічній владі інновації, що виходять за рамки олігархічного консенсусу, безглуздо зі змістовної точки зору і сумнівно з моральної точки зору.

Мені здається, що позиція автора базується на страхах, які описані вище не початку другої глави.

Психоаналіз соціальних страхів це мабуть головне завдання на сьогодні в контексті громадського стратегування.

Я хочу, щоб ви зрозуміли основне спрямування дискурсивно-маніпулятивної війни олігархічної української влади проти власної громади – продукування та підтримка страхів: страх перед тим, що Росія війною піде на Україну, страх перед подальшим розколом країни, страх перед економічним хаосом. Натомість нам пропонують з безвиході одне – олігархічний порядок.

Не зруйнувавши цю примітивну ментальну схему маніпуляцій, ми в принципі не здатні стратегувати.

Тому головне спрямування громади – подолати ці страхи. Мислити з позиції цінностей і перспективи, а не втрат.

Головна ментальна стратегія для громади це позбутися уявних страхів та діяти позитивно; змиритися з невідворотністю супутніх втрат і не дати паразитувати на них олігархічній владі.

Головна діяльністна стратегія громади – бути готовими до Партизанського Майдану, вперто і наполегливо руйнувати олігархічний консенсус в комунікації, знищувати олігархічне домінування в політиці, долати олігархічну експлуатацію середнього класу та олігархічне тарифне паразитування на всій громаді.

Коли війна прийшла, не треба боятися війни. Ті, хто боїться війни, отримує поразку. Ті, хто воює до кінця, не дивлячись на жодні втрати, перемагає.

З річницею нас, громадо!

І слава новій Україні!

21 02 2017

Джерело: блог Сергія Дацюка на УП