www.ji-magazine.lviv.ua

Ярослав Грицак

Професор Ярослав Грицак виклав* короткий екскурс в історію протестних рухів Польщі, розповів, чим Польща – не Росія, зупинився на доленосній для поляків ролі "Солідарності" і пояснив, чому вважає, що конфлікту між Україною і Польщею насправді нема.

Яґеллонство і п’ястівство

Рух «Солідарність» у Польщі виник не нізвідки. Його коріння – коріння його ідей – можна простежити у різні історичні періоди.

Чому в порівняно невеликій Польщі було десять нобелівських лауреатів, а у значно більшій Росії – дванадцять? Передумовою такої кількості інтелігенції було існування шляхти. В Росії теж було дворянство, але ці поняття різняться. Поляки запозичили поняття шляхти в німців і називали так людей, що мають обов’язок захищати Батьківщину. Дворянами ж були ті, хто служив при дворі. В першому випадку – активні громадяни, у другому – піддані.

У всіх європейських суспільствах, включно з Росією, кількість дворянства становила 1–2% населення. У Польщі шляхти було 10%. Часто шляхтичі не мали статків і майже не відрізнялися від селян, та попри це дбали про освіту для своїх дітей. Могли продати землю, аби вивчити свою дитину. Більшість відомих поляків дев’ятнадцятого і двадцятого століть – від Джозефа Конрада до Чеслава Мілоша – були вихідцями з шляхти.

Головним принципом шляхти було «нічого про нас без нас». Карати шляхтича могли тільки шляхтичі й тільки після суду. Фізичне покарання було майже неможливим, адже вважалося приниженням гідності. Саме ідея відстоювання честі червоною ниткою зшиває всі наступні визвольні рухи Польщі.

Повстання 1794-го, 1830-го, 1846-го, 1863 років – поляки бунтували ледь не кожні 10 років. Зараз право нації на власну державу здається очевидним. Для Росії націоналістичний рух був загрозою – більшість народів імперії мовчали, а поляки наполегливо намагалися порвати кайдани. Це була боротьба нації без держави проти держави без нації. 

На хвилі націоналізму виникли дві основні візії нової Польщі, що збереглися дотепер: яґеллонська й п’ястівська. Їхні назви походять від королівських династій, що мали різні зовнішньополітичні зацікавлення. За Яґеллонів Польща розширювалася на схід як держава-федерація від Балтійського до Чорного моря. Ця концепція пропагує дружнє ставлення до інших народів, зокрема союз з Україною. П’ясти ж бачили Польщу мононаціональною: національні меншини потрібно було або асимілювати, або виселити. Один із носіїв цієї концепції Роман Дмовський вважав, що головним завданням Польщі є захоплення якомога більшої території, зокрема України, Білорусі і Литви, та асиміляція їхніх мешканців. Протистояння цих концепцій тривало все ХХ століття.

Як поляки приборкали комунізм

Та головна боротьба розгорталася на полі антикомуністичних рухів. Більшовики сподівалися, що коли Росія вибухне вогнем революції, Захід теж запалає. Але це не спрацювало. Був такий радянський анекдот: «Що це таке: не горить на Заході, не горить на Сході, не горить на Півдні, не горить на Півночі? Відповідь: полум’я світової пролетарської революції». Цей вогонь згас 1920 року в Польщі, коли війська Будьонного зазнали поразки під Варшавою. Якби не героїчний спротив польського війська, Німеччина і Франція в двадцятих роках могли стати комуністичними країнами.

Згодом, 1945 року, більшовики на багнетах принесли до Польщі свою ідеологію. Втім, пустити коріння глибоко не змогли, передовсім через велику роль Церкви в житті поляків. Тільки в Польщі можна було називати себе і католиком, і комуністом водночас. Там був навіть єдиний на весь соцтабір недержавний виш – Католицький університет у Любліні.

Польщу називали найвеселішим бараком у комуністичному концтаборі. Тільки туди приїжджали The Rolling Stones, тільки тамтешнє радіо могло не транслювати комуністичних пісень, а щоп’ятниці на телеканалах була світова класика.

У вісімдесятих у Перемишлі встановили телевежу, хвилі якої сягали Львова. Це було щось неймовірне. Люди ходили в гості до того, хто мав кращий телевізор, діставали пляшку чогось міцного, пили, балакали й дивились кіно. Ми навіть мріяти не могли побачити по радянському телебаченню стрічки Фелліні, а в Польщі це було звичною справою.

Головними центрами боротьби з режимом стали Церква й ліві-антисталіністи. Католицька інтелігенція була здебільшого ліберальною. Свою зневагу до червоної ідеології демонстрували навіть священики в маленьких селах. Коли помирав якийсь комуністичний активіст, отці робили все, щоб відтягнути його похорон. Ліві ж вважали Радянський Союз збоченням та сповідували гасло шістдесятих «соціалізм із людським обличчям». Рушійною силою лівого руху стали здебільшого євреї та атеїсти – діти партійної номенклатури, що збунтувалися проти своїх батьків.

1976 року ці дві потужні сили об’єднали свої зусилля. Вони усвідомили, що змін не буде, допоки вони не візьмуть до уваги робітників – рушійну силу страйків.

Першим рішенням коаліції стало створення Комітету оборони робітників, який мав допомагати дітям ув’язнених. Закликавши до солідарності з жертвами репресій, Комітет додав до економічного протесту бацилу політики.

Та справжній прорив відбувся, коли духовний лідер польської опозиції єпископ Кароль Войтила став Папою Іваном Павлом.

1979 року Папа вперше приїхав до Польщі та відразу поїхав до Ґданська на зустріч із робітниками, де сказав просту, але доленосну фразу: «Не бійтеся!» На позір релігійну настанову люди сприйняли як підтримку революції. Поляки почали масово долучатися до «Солідарності». Зрештою в країні з 35-мільйонним населенням десять мільйонів входили до підпільної організації. Якщо не брати до уваги дітей і підлітків, то це половина населення.

Як «Солідарність» перемогла

Літо 1980 року. Нове зростання цін, новий страйк у Ґданську. Але цього разу це щось геть не схоже на попередні мітинги. З’являється лідер – Лех Валенса, простий харизматичний електрик. Він не був інтелектуалом, проте перебував у колі дуже освічених і активних людей: Адама Міхніка, Тадеуша Мазовецького, Яцека Куроня. Разом вони висунули свої вимоги, головна з яких – повернення свободи слова.

Поступово «Солідарність» вигравала боротьбу за душі поляків. Ситуація стала небезпечною для комуністів, тож вони замінили керівника партії Едварда Ґєрека на Станіслава Каню. Але й це не допомогло. В Кремлі зрозуміли, що масовий антикомуністичний рух може поширитися на Литву, Естонію, Латвію та Західну Україну, й тоді його не можна буде спинити.

Тож 13 грудня 1981 року в Польщі запровадили стан війни. До влади прийшла військова хунта на чолі з Войцехом Ярузельським, мета якої – припинити страйки й розхитування країни. Почалися масові арешти, затримали майже всіх лідерів революції. Вони вийдуть на волю лише 1983 року.

«Солідарність» перейшла у підпілля, але не припинила працювати. Опозиціонери створили мережу підпільних видань, перекладали філософські й економічні праці. Бо розуміли: якщо вдасться взяти управління державою в свої руки, треба мати продуманий план реформування Польщі.

1985 рік. В СРСР починається перебудова. Польські комуністи опинились у дивній ситуації: влада в Москві почала використовувати риторику, співзвучну з опозиційною. «Солідарність» отримала друге дихання: що слабшим стає Радянський Союз, то сильнішим революційний рух. Зрештою вона вийшла з підпілля. 1989 року в Польщі відбулися перші демократичні вибори.

Опозиція, яку донедавна переслідували, врешті змогла гучно заявити про себе. Щоб зацікавити виборців, «Солідарність» удалася до незвичного, дуже молодіжного ходу – розробили банери з зображенням популярного тоді актора Ґері Купера. Він тримав у руках пістолет і наче промовляв: «наближаються зміни». Кампанія спрацювала краще, ніж сподівались опозиціонери – замість сподіваних 25–30% їх підтримала майже вся країна. Польща стала першою республікою соцтабору, яка зняла червоне ярмо і стала незалежною.

Новий уряд опинився в дуже важкій ситуації. Було багато гарячих голів, які вважали, що потрібно негайно покарати комуністів. Але більшість лідерів «Солідарності» прийняли інше, надзвичайно важливе рішення: сісти за круглий стіл і мирно перейняти владу. Стару владу помилували й дали їй спокійно відійти від справ.

Цікаво, що 1989 рік – це двохсоті роковини французької революції, символом якої була гільйотина. Ми бачимо прогрес: від насильницької революції – до мирної, від убивства конкурентів – до пошуку компромісів.

Як до влади прийшли консерватори

Польща першою розробила рецепт економічного успіху. Прем’єром некомуністичного уряду став Тадеуш Мазовецький, який добре розумів, що без економічної стратегії демократична Польща помре ненародженою. Потрібен був кваліфікований міністр економіки. Один польський історик розповідав, що Мазовецький обрав навмання, не знаючи нікого в цій сфері. Зі списку десяти претендентів він тицьнув пальцем у Лешека Бальцеровича.

І не помилився. Бальцерович одразу впровадив шокову терапію – за півроку ухвалив усі найрадикальніші закони, які стали потрясінням для більшості населення, але таки запрацювали. Тепер польська економіка працює добре. 2008 року, коли була світова фінансова криза, Польща відчула її чи не найменше. Формула такого успіху: хочеш змін – не відкладай реформи на потім.

Ситуація була настільки доброю, що ніхто не помічав проблем. На виборах 2015 року головним кандидатом на перемогу був попередній президент Броніслав Коморовський. Прем’єр Дональд Туск навіть сказав таку фразу: «Хто має візії, нехай іде до лікаря». Мовляв, Польщі не потрібні зміни: якщо з крана тече тепла вода, то економічного успіху досягнуто, а чого ще треба? Міхнік жартував, що Коморовський не переможе хіба що у разі, якщо п’яним переїде на пішохідному переході вагітну монахиню. Коморовський навіть не вів передвиборної агітації, певний, що результати промовистіші за слова.

Якою ж несподіванкою стало для всіх, коли він із тріском прогорів. До влади прийшов Анджей Дуда, а лідером керівної партії став Ярослав Качинський. Останній почав говорити про те, що Польща, мовляв, неправильно вийшла з комунізму: лідери «Солідарності» за спиною робітників домовилися з комуністами й узяли в них владу ціною інтересів звичайних трударів. На думку Качинського, Польща повинна відновити справедливість і покарати комуністів.

Почались атаки на Леха Валенсу – нібито знайшли документи, які підтверджували, що ще до революції він доносив більшовикам. Інших членів опозиції назвали агентами Кремля. Та найбільш неоднозначне ставлення поляки зараз мають до Міхніка: половина суспільства його підтримує, половина ненавидить. Загалом сучасна Польща схожа на Україну часів Януковича тим, що виник дискурс ненависті. Країна давно не була так розділена, як тепер. І це впливає на її відносини з Україною.

Польсько-український конфлікт раніше був дуже кривавим. Боротьба за Львів, Волинь, Віслу коштувала величезних людських утрат. Рівень ненависті між двома народами зашкалював: це протистояння називали найдовшою війною в Європі.

У «Повісті минулих літ» написано, що 981 року Володимир пішов на ляхів і звільняв городи їхні – Холм, Перемишль. Ця подія вважається початком боротьби наших народів. Символічно, що за тисячу років, у 1980-х, ця боротьба припинилася.

Чому польсько-українського конфлікту насправді немає

Після перемоги «Солідарності» і донедавна, хоч хто був при владі, всі говорили про важливість партнерства. Адам Міхнік розповідав, що коли 1 грудня 1991 року відбувався всеукраїнський референдум, він разом із Лехом Валенсою всю ніч не змикали очей. Вони чекали оголошення результатів, бо хотіли першими подзвонити Леонідові Кравчуку й привітати українців. Дуже боялися, що Канада їх випередить. Польща першою визнала українську незалежність.

Згодом західні сусіди допомагали нам під час першого і другого Майданів. Після перемоги Революції гідності видавалося, що стосунки України й Польщі будуть ідеальними. Але так не сталося.

Досі поляки ставилися до України поблажливо, бо вважали, що це молода держава. Майдан, на думку Качинського, показав, що українці – зріла нація. А раз зріла, то треба поводитись по-іншому, зокрема визнати злочини перед Польщею, передовсім через події на Волині. Натомість, на думку Качинського, ми будуємо нову ідентичність, засновану на Бандері. Тож він заявив, що поки Україна дотримується такої політики, союзу не буде.

Зараз «Право і справедливість» намагається зробити Польщу авторитарною державою. Своїм найближчим союзником партія бачить угорського прем’єра Віктора Орбана, якому вдалося знищити опозицію і стати авторитарним лідером. Зараз в Угорщині майже однопартійна система.

Як і Орбан, Качинський на хвилі розколу польського суспільства намагається розхитати ще й Європейський Союз. Мовляв, конструкція ЄС несправедлива, це диктат Німеччини і Франції над меншими націями. Альтернативою бачать новий союз «Міжмор’я», куди ввійшли б Польща, країни Балтії, Словаччина та Угорщина. Була в цьому переліку й Україна, та зараз місця для нас у «Міжмор’ї» немає.

Хочеться сподіватися, що радикальні зміни у польській політиці – тимчасовий збій системи, й незабаром усе знову стане на свої місця. Єдине, що точно зрозуміло: нинішня опозиція, яка донедавна купалась у променях слави, тепер покарана за самовпевненість. Є такий «закон Мерфі», згідно з яким усе змінюється в гіршу сторону – а якщо ситуація покращується, то ви чогось не помічаєте. Польська опозиція не помітила дуже багатьох деталей.

Але я вірю, що так само, як Україна – не Росія, Польща – не Угорщина. Качинський не зможе підкорити собі всю країну. Першим підтвердженням цьому є масові протести проти реформування Конституційного суду. Поляки придумали дуже символічне гасло: konsTYtucJA, в якому виділені «ти» і «я». Хіба це не прояв солідарності? Сподіваюсь, вона допоможе Польщі пережити буремні часи і налагодити стосунки з Україною.

Але й ми не повинні бути пасивними. Українці зараз – найбільша національна меншина Польщі, й на новому місці вони повинні налагодити контакт із поляками. А головне для українців – зрозуміти одну істину. Насправді нема ніякого польсько-українського конфлікту. Є конфлікт між тими поляками, які хочуть примирення, і тими, які проти нього – й аналогічними категоріями українців.

Ми мусимо розпочинати діалог і перебирати досвід сусідів – а він вчить, що ніколи не потрібно впадати в депресію. В них були страйки, арешти, навіть розстріли, але кожна поразка ставала підставою для ще активнішої боротьби.

Підготувала Ірина Саєвич.

*Лекція Професора Ярослава Грицака відбулася в рамках Школи документального кіно в УКУ на початку жовтня.

 11.11.2017

https://zbruc.eu/node/72947