www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Хара, дипломат, експерт фонду "Майдан закордонних справ"

6 грудня президент Дональд Трамп зробив заяву, яка, з одного боку, кардинально змінює один із ключових елементів політики США на Близькому Сході, а з іншого – має значний деструктивний потенціал для всього регіону. На відміну від декількох попередніх президентів, які лише обережно висловлювали готовність вирішити питання статусу, нинішній очільник Білого дому оголосив про визнання Єрусалима столицею Держави Ізраїль та перенесення (згодом) туди американського посольства.

Очевидно, що авторами та лобістами цієї ідеї були президентський зять Джаред Кушнер та давній друг і бізнес-партнер, а нині посол США в Ізраїлі Девід Фрідман. Обидва мають єврейське коріння та наголошують на виключній важливості Ізраїлю як ключового союзника США в регіоні. Авжеж! Ізраїль є чи не єдиною країною, бюджет допомоги якій не було суттєво скорочено, відтак у 2017-2018 фінансовому році Тель-Авів (чи вже Єрусалим?) отримає 3,1 млрд дол. Джаред Кушнер навіть амбіційно взяв до своєї сфери компетенції – як стратегічного радника – проблематику ізраїльсько-палестинського врегулювання, на якій не один більш досвідчений дипломат потерпів фіаско. Одначе були й ті, хто отримав Нобелівську премію миру, втім, так і не розв’язавши цей складний вузол. У своїй позиційній заяві після президентських виборів Девід Фрідман, який співочолював дорадчий комітет кандидата Трампа з ізраїльської проблематики, зазначив, що «США визнають Єрусалим вічною й неподільною (!) столицею єврейської держави». Показовим є те, що пан Фрідман став першим призначеним посадовцем одразу після інавгурації. Новий посол-ентузіаст замінив хоча й не кадрового, але фахового дипломата з досвідом роботи у сфері зовнішньої політики та національної безпеки, зокрема у Конгресі США та Раді національної безпеки.

Ідея визнання Єрусалима столицею Ізраїлю є популярною не лише серед американського єврейського лобі, а й серед євангелістів, 80% яких віддали свої голоси за Трампа. Обидві палати Конгресу США ще у 1995 році одноголосно прийняли Закон про посольство в Єрусалимі. Втім, президенти Клінтон, Буш-молодший та Обама вважали такий закон наступом на президентські повноваження та застосовували «мораторій» на його виконання з міркувань національної безпеки. Навіть після своєї заяви Трамп вчинив, як і його попередники – підписав відстрочку перенесення посольства з Тель-Авіва на шість місяців. Будівництво нового приміщення вимагатиме часу, але з огляду на безпекові та політичні нюанси переїзд може затягнутися й не на один піврічний строк, передбачений законом.

З виходом на світову арену міжнародного тероризму з варварськими актами у Нью-Йорку шістнадцять років тому ізраїльсько-палестинська проблема перестала бути головним подразником по лінії Захід – ісламський світ. Рішення Трампа «відійти від підходів, що не спрацьовували дотепер», та «подивитися відкритими очима й застосувати нові ідеї» може значно ускладнити й без того вибухонебезпечну ситуацію. У день оголошення заяви внаслідок зіткнень з ізраїльськими солдатами на західному березі Йордану вже постраждали понад тридцять палестинців – учасників акцій протесту. Сили оборони Ізраїлю обстріляли позиції бойовиків у Секторі Гази після того, як звідти були запущені три ракети по ізраїльській території. Лідер угруповання ХАМАС, яке США та Ізраїль визнають терористичним, закликав розпочати нову інтифаду. Керівництво Палестинської Автономії висловило небажання зустрічатися з віце-президентом США, який має відвідати територію наприкінці грудня. Президент Туреччини назвав Єрусалим «червоною лінією для всіх мусульман». Своє негативне ставлення вже висловили генеральний секретар Ліги арабських держав, король Йорданії, президент Єгипту, очільники Саудівської Аравії та декількох інших держав. Організація ісламського співробітництва, що об’єднує 57 країн, засудила крок Вашингтона та скликала позачерговий саміт у Стамбулі на 12-13 грудня з метою вироблення плану спільних дій. Отже, негативна реакція ісламського світу набирає обертів.

Очевидно, що новий привід для розбрату в регіоні – це не те, на що розраховували архітектори та виконавці нової американської близькосхідної стратегії, зокрема радник президента з питань національної безпеки та державний секретар США. Отже, логічно, що й Герберт Макмастер, і Рекс Тіллерсон намагалися переконати свого керівника не поспішати з таким рішенням. Заява стала несподіванкою і для європейських союзників, які вустами верховного представника ЄС у закордонних справах та політиці безпеки Федеріки Могеріні висловили занепокоєння щодо можливого негативного впливу такого рішення, а також знову підтвердили позицію об’єднаної Європи щодо необхідності пошуку політичного компромісу, заснованому на ідеї двох держав. Внутрішня опозиція та неузгодженість з найближчими союзниками можуть свідчити про те, що або такий крок Трампа є імпульсивним, як і його твіттер-повідомлення, або про те, що він передусім обумовлений внутрішньополітичними міркуваннями. Нещодавнє визнання своєї вини колишнім радником з питань національної безпеки Майклом Флінном, а також його готовність співпрацювати зі слідством у питанні виявлення зв’язків команди Трампа з росіянами стали потужним ударом для господаря Білого дому. Отже, переключення уваги на «чергову перемогу» – в інтересах Трампа, хоча чи можна вважати такою однобічну поступку в діалозі навіть із найближчим союзником? Це точно не найкращій взірець мистецтва укладання угод. Натомість поглибленням протиріч неодмінно скористається Москва, яка є досвідченим ділком, що, ускладнюючи життя іншим, отримує дивіденди. МЗС РФ ще навесні цього року виступило з пропозицією визнання східної частини міста столицею майбутньої Палестинської держави, а західної – Ізраїлю. Тож Росія як учасник близькосхідного «квартету» матиме сприятливу нагоду капіталізувати свою роль в очах арабського світу.

Проте цей рік має всі підстави увійти в історію, як і дві ювілейні події, що справили значний вплив на глобальну політичну ситуацію в минулому столітті та, без сумніву, ще тривалий час впливатимуть на сучасність. Мова йде про Декларацію Бальфура (1917) та План із розділення Палестини, затверджений Резолюцією Генасамблеї ООН (1947).

Одним реченням у 67 слів було визначено політико-правові засади майбутнього створення єврейської держави. Лист (декларація) міністра закордонних справ Великої Британії Артура Бальфура представнику британської єврейської громади, лорду Волтеру Ротшильду передбачав такі чотири моменти. По-перше, позиція британського уряду уможливила створення «національного дому для єврейського народу». Упровадження цього доволі двозначного терміну, не передбаченого тогочасним міжнародним правом, стало компромісом між членами британського уряду, частина яких стійко не сприймала сіоністські ідеї. Отже, суперечки про державність чи якусь менш суверенну форму не вщухали ще тривалий час. По-друге, інше розпливчате формулювання не давало можливості визначити, чи то вся Палестина має стати «домом для євреїв», чи то лише якась її частина. Більш того, самому поняттю «Палестина» не було надано географічних обрисів. По-третє, у Декларації йшлося про «громадянські та релігійні права неєврейських общин у Палестині», які становили до 90% населення! При цьому навмисно не згадувалися політичні права «неєврейського населення». І наостанок було дано запевнення, що право та політичний статус євреїв у інших країнах не зазнає змін.

Декларація Бальфура викликала вкрай негативну реакцію арабів, які вважали, що британці порушили домовленості, досягнуті під час війни. Однак документ був покладений в основу Британського мандату на Палестину, який затвердила Ліга Націй. Згодом легалізація підмандатного статусу цієї території перекочувала до документів ООН.

У 1947 році Генеральна Асамблея ООН прийняла План із розділення Палестини, що передбачав припинення британського мандату та створення на цій території єврейської та арабської держав, а також передачу Єрусалима під міжнародний контроль. Несприйняття плану арабами спричинило збройний конфлікт 1947-1949 рр., який ізраїльтяни назвали «війною за незалежність», а їхні супротивники – «катастрофою». 14 травня 1948 року, того ж самого дня, коли британські війська покинули Палестину, Давид Бен-Гуріон проголосив про створення Держави Ізраїль. Наразі міжнародна спільнота не визнає за Ізраїлем захоплене під час Шестиденної війни 1967 року Вічне місто. У 1988-му Організація звільнення Палестини проголосила створення власної держави зі столицею в Єрусалимі. Згідно з мирною угодою, підписаною 1993 року в Осло, питання щодо Єрусалима, біженців, поселень, безпекових домовленостей, кордонів та взаємин з іншими сусідами відкладається до моменту визначення постійного статусу. Хоча Східний Єрусалим і вважається окупованою палестинською територією, міжнародна спільнота не визнає жодну частину міста ані ізраїльською, ані палестинською. Втім, Ізраїль не лише де-факто контролює місто, а й розташував там свої державні установи. У західній його частині мешкає 330 тис. осіб, здебільшого євреїв. У східній частині, до якої входить Старе місто, палестинське передмістя, табори біженців та єврейські поселення, проживають 320 тис. арабів та 212 тис. євреїв.

Можливо, визнання Єрусалима столицею Ізраїлю комбіноване з якоюсь «солодкою пігулкою» для палестинців і може потенційно надати динаміки кволому мирному процесу. Але такий крок ставить під сумнів незаангажований статус США як посередника врегулювання. Те, що є логічним і давно заслуженим одними, сприймається як велика несправедливість і порушення писаних домовленостей іншими. Символічне «набуття» столиці, точніше, визнання цього факту одним із ключових, але все ж таки одним учасником, не змінює результатів гри. За умов відсутності виваженої стратегії рішення Білого дому щодо статусу Вічного міста може стати додатковим чинником, що роз’єднує, а відтак має потенціал спричинити нове кровопролиття на Святій землі.

8 12 2017

https://www.mfaua.org/uk/publications/ssha-vyznaiut-ierusalym-stolytseiu-izrailiu-shcho-dali