незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Андрій ЛюбкаПодяка ОрбануСитуація
навколо нового освітнього Закону, а особливо реакція на нього офіційної
Угорщини, має і певний позитивний вплив на українську політику. По-перше,
цей гарячий конфлікт допомагає нам усвідомити, що держави-сусіди можуть
підтримувати Україну, але все одно передусім захищають власні інтереси. Нам
цьому теж варто потроху вчитися. По-друге,
умовному Орбану можна подякувати за приклад того, як варто дбати про діаспору
власного народу. Українці з обуренням сприйняли інформацію про те, що Угорщина
роздає свої паспорти, оплачує безкоштовні курси угорської на Закарпатті,
виділяє ґранти підприємцям і сільським радам, що розташовані біля угорського кордону,
надає гуманітарну допомогу своїй меншині на Закарпатті. Можна скільки завгодно
обурюватися і шукати всьому цьому резонні пояснення, але краще просто взяти
таку політику за взірець – і згадати нарешті про українську діаспору в світі. По-третє,
завдяки Угорщині й Румунії українські політики мають шанс допетрати,
що підтримка діаспори може бути важливим елементом внутрішньої політики. Чесно
кажучи, мені б навіть хотілося, щоб серед українських політиків розпочалося
змагання за звання найбільшого захисника українців за кордоном. Наша діаспора
давно заслужила, щоб їй принаймні подякували за зроблене для України. Адже у
нас склалася досить нетипова ситуація: найчастіше це держава підтримує свою
діаспору, а в нас – навпаки, діаспора спонсорує державу. Якби не діаспора та її
величезна робота з нагадування про існування окремої української нації, то
цілком можливо, що не було б ніякої незалежної України. Саме завдяки діаспорі
протягом десятиліть совєтської окупації вижила вільна
українська традиція, розвивалися українські мистецтво й наука. Згадаймо
бодай, наскільки важливими були ті акції, які проводила українська діаспора під
час Революції Гідності – в тому числі завдяки ним вдавалося прорвати
інформаційну блокаду і боротися з кремлівською пропагандою. Не кажучи вже про
величезні суми грошей і безліч вантажівок із необхідним, які діаспора
відправляла на підтримку спочатку поранених на Майдані, а потім на АТО. Та це
все екстреми, а варто згадати й про буденне життя. В
Україні часто люблять повторювати, що найбільше грошей державі заробляють
енергетика, металургійна та агро- галузі (щоправда,
прибутки від них виводяться на офшори), тоді як українські заробітчани щороку
надсилають і привозять на Батьківщину мільярди в твердій валюті. Найбільші
інвестори України за всі роки незалежності – аж ніяк не американці, ЄС і вже
точно не олігархи, а прості українці, що гарують закордоном. Я боюся навіть
уявляти, як виглядала б Західна Україна без заробітчанської копійки.
Але
діаспорі попередніх хвиль і теперішнім заробітчанам ніхто чомусь не дякує.
Навпаки: уряд ще й намагається вигадати схему, щоб оподаткувати їхні заробітки.
Я мав нагоду зустрічатися з представниками української діаспори в десятках
країн, і майже скрізь вони почуваються забутими. Наші посольства переважно
ведуть якийсь облік діаспорних організацій і проводять заходи «для галочки»,
але про жодну реальну підтримку не йдеться. Офіційна Україна каже закордонним
українцям: вибачте, грошей немає, тому це ви, будь ласка, скиньтеся, бо нам не
вистачає на файний фуршет до Дня Незалежності. І так – скрізь. Ніхто
не дбає про права українців за кордоном, ніхто не цікавиться їхнім життям,
Україна навіть книжок і підручників сучасних не може своїм діаспорам надати (це
вже не кажучи про стипендії, ґранти й політичне лобіювання). Нещодавно бачванський руснак Микола Шанта
розповідав мені, що востаннє ця найстаріша українська діаспора отримала
допомогу від Києва на початку двотисячних – і йшлося
всього про фуру паперу. Беручи
все це до уваги, я мушу визнати, що вдячний Віктору Орбану. Бо він показав
приклад того, як слід дбати про свою діаспору. Питання
в тім, чи знайдеться у нас хтось, здатний цей приклад наслідувати? 18.10.2017 |
