www.ji-magazine.lviv.ua

Мирослав Маринович

Останні місяці, ніби спалахом, освітили проблему, про яку людство здогадувалось уже давно, проте досі ніяк не хотіло надавати цьому вирішального значення. Йдеться про спроможність світу жити за правдою. Виявляється, давній солженіцинський заклик «Жить не по лжи» сьогодні втрачає свій сенс, бо розрізнити правду від брехні людям стає щораз важче.

Термін «постправда» у світових медіях спалахнув, наче жмуток сухої соломи. Навіть несила й установити його авторство, бо на нього претендують уже кілька авторів. За всієї своєї умовності, термін цей добре передає відчуття, що світ опинився поза звичною дихотомією «правда – брехня». Мало того, це не просто модний термін – постправда. Щораз більше говорять про те, що це – новітня «зброя масового знищення».

Більшість висновків, поданих нижче, визріли в мені інтуїтивно впродовж останнього року, проте сьогодні для мене вже цілком очевидно, що я не зміг би захистити своє авторство щодо жодного з них. Це той випадок, коли ідеї витають у повітрі. Тому я легко зрікаюся того авторства, пропонуючи натомість лише свою інтерпретацію того, про що сьогодні говорять усі.

Проблема 1. Вторгнення фейків, тобто свідомо сконструйованої неправди

У час свого становлення постмодернізм виробив тепер уже класичний постмодерний метод забезпечення достовірності інформації. Засадничими для нього є критерії об’єктивності й безсторонності. Відповідно до них, ніхто не є носієм абсолютної істини, а правда, що її має кожен із нас, є лише відносною. Відтак немає «правди» та «брехні» – є просто різні точки зору. Бо сказати, що щось є брехнею, означає дати цьому моральну оцінку. А це вже, мовляв, не є безсторонністю. Отже, істина в цьому випадку є «середнім арифметичним» між різними опініями.

Така система працює достатньо добре, поки в ній беруть участь люди, які дотримуються певних моральних принципів, або, як кажуть, певних правил гри. Проте виявилося, що поява свідомих брехунів цю систему легко руйнує. Це нутром відчули Путін і шеф його пропаганди Сурков, продукуючи пропагандистські фейки на державному рівні й заполонюючи ними світовий інформаційний простір.

Як реагує постмодерний світ? Він не відкидає їх як неправду. Фейкову інформацію беруть до уваги як опінію, як російську точку зору, а відтак «відраховують» правду як середнє арифметичне з її врахуванням. Зрозуміло, що в цьому випадку ось так «вирахувана» правда віддаляється від істини на кілька світлових років.

Про це прекрасно сказав недавно Едвард Лукас: «Наші медії цінують більше справедливість, ніж правду. Якщо західні джерела кажуть, що авіалайнер над Україною збила російська ракета, а прокремлівські голоси заперечують це, то значно легше дати слово обом сторонам, ніж виключити одну сторону як надто тенденційну. Однак ця схильність до балансу є вибірковою. В редакціях відповідальні особи не збалансовують тих, хто вважає, що земля кругла, і тих, хто вважає її плоскою; або ж не збалансовують астрономів з астрологами. Але вони почуваються цілком щасливими, вміщуючи опінії Кремля, так начебто останні є цілком легітимними та розважливими».

Проблема 2. Зомбування як втрата здатності розрізняти правду й облуду

У радянські часи, щоб унеможливити доступ правдивої інформації, влада наглухо закривала кордони (для друкованої продукції) і вмикала глушники (для блокування радіопередач з-за кордону). Але якщо інформація все-таки просочувалася, люди здебільшого відразу сприймали її як правду.

Сьогодні кордони достатньо відкриті, і глушниками інформацію не заблокуєш, бо є інтернет. Що тоді слід авторитарній владі зробити, щоб заблокувати дію правди? Відповідь проста: треба позбавити сприймача інформації здатності розрізняти правду й брехню, тобто зазомбувати. Щоб досягти цього ефекту, владі слід впливати на інстинкти, на глибинні пласти стереотипів. Для прикладу, типовий росіянин автоматично резонує на версії змови Заходу проти Росії. Це глибинна парадигма, яка закладена ще в часи формування доктрини Третього Риму і діє майже безвідмовно.

Так-от: для зомбі не треба глушників. Він і так не сприймає правду. Точніше, він сприймає правду як підступну провокацію, спрямовану на те, щоб затуманити його.

Проблема 3. Визнання вірогідності хибних тверджень

Раніше непрофесійні, немудрі, а то й просто хуліганські висловлювання не могли завоювати суспільну увагу: відомі авторитети уневажнювали їх. Сьогодні соціальні мережі, зокрема Фейсбук, дають людині нагоду знайти однодумців навіть у випадку явно помилкових чи образливих висловлювань. У стрічці фейсбуківських постів усі рівні – професійний експерт, моральний авторитет і цинічний троль. Мало того, той останній має більше шансів завоювати симпатії, оскільки він добре розуміє логіку популізму і не вагається застосовувати заборонені прийоми. Отож на такі висловлювання з’явився запит, вони дають можливість навіть виграти вибори (Дональд Трамп у США).

Американська преса лише тепер після виборчого «землетрусу» починає серйозно осмислювати цей феномен: «Існує соціальний дозвіл на такий дискурс. До того ж через ті самі соціальні мережі ви можете знайти людей, які згодні з вами і які тим самим надають вірогідності вашим думкам та опініям. Це створює нову дозвільну мережу, певне соціальне визнання для того, що раніше було немислимим. Це – фундаментальна зміна».

Який вихід?

Фундаментальність перелічених змін спонукає мене шукати якихось промовистих метафор. Всі ми знаємо біблійну притчу про дерево пізнання добра і зла. Так-от, у мене таке враження, що посеред наших земних нетрів стоїть велике дерево пізнання правди й облуди. І кожен, хто скуштує плід цього дерева, стає неспроможним розрізнити правду й брехню.

Наслідки цього феномену катастрофічні. Передусім, це суттєво руйнує спроможність людини (а значить, і урядів) приймати правильні рішення. Адже рішення, прийняте з урахуванням фейків, не може бути правильним у принципі. Тому не справитися з цією проблемою означає приректи себе на те, що управлінські похибки лише множитимуться, а це неминуче призведе до краху.

Катастрофічними є й духовні наслідки. Задумаймося над знаменитою фразою Папи Бенедикта XVI з енцикліки Caritas in Veritate: «Суспільство, щораз більш глобалізоване, зближує нас, але не робить братами» (19). Точність цього спостереження дивовижна, а розгадка – очевидна: брак суспільної довіри.

«Абсолютна правда як середнє арифметичне між багатьма опініями»

Мирослав Маринович, доповідь про права людини

Те саме і з Україною. Недавно я спитав у свого знайомого народного депутата: «Якщо так багато народних депутатів розуміють, що справи зайшли в глухий кут, то чому не з’явиться когорта сміливих політиків, які б і сформували кістяк нової й чесної політичної сили?». Відповідь була феноменальною: «Брак взаємної довіри». Зверніть увагу: не брак політичної платформи, не брак коштів, не наявність ворога, а брак взаємної довіри – категорія знову ж таки духовна. 

То як братися за відновлення довіри? Найпершим джерелом довіри є любов, яка, як відомо, складає суть Бога: «Бог є любов», каже євангелист Іван (4, 8). Проте цим не вичерпуються імена Бога, а отже й не вичерпуються джерела довіри. У тій самій енцикліці Caritas in Veritate Папа Бенедикт ХVІ стверджує, що немає любові без правди і правди без любові. Отже, ще одним джерелом довіри є правда, і про це дуже точно говорить Блаженніший Любомир Гузар: «Якщо хочемо створити середовище, в якому панує довіра, постановімо собі не торгувати правдою».

Але як обстоювати правду, коли людина втрачає саму спроможність відрізнити її від облуди? Як відновити довіру, якщо нас приваблює брехня? Наші погляди, природно, звертаються у бік Церкви, адже сам Ісус висловився дуже чітко: «Я – дорога, правда і життя» (Ів. 14:6, виділення моє. – М. М.). Отже, ці слова не залишають Церкві іншого виходу, як вважати проблему правди й олжі своєю. Це означає завдання виступити на захист усього людства, оберігаючи його від захланності лукавства та брехні.

Чи готова Церква, зокрема ціла когорта її богословів, до цього завдання? Найнебезпечнішою була б постава цілковитої заборони: мовляв, не дивіться інтернет, не користуйтеся Фейсбуком тощо. Принциповим є те, щоб Церква уникнула спокуси психологічно вертатися в «старий добрий» домодерний час. Сьогодні щораз більше мислителів кажуть, що постмодернізм «наказав довго жити», і в цьому для Церкви в її суспільному служінні з’являється великий шанс. Однак вектор цього шансу спрямований не в минуле, а в майбутнє. Бо якщо люди опиняються серед новітніх загроз, Церква мусить осмислювати ці «знаки часу», перебуваючи з ними і «пахнучи» їхніми болями і тривогами.

Я особисто не бачу іншого виходу з ситуації, що склалася, як повернути у постпостмодерний дискурс етичний вимір, зокрема етичну оцінку правди чи брехні. Проблему не можна буде вирішити інакше, ніж назвиваючи фейк брехнею і вводячи моральні чи матеріальні санкції для його продуцента. Проте це вимагатиме суттєвої реконструкції тих світоглядних постулатів постмодернізму, які з’явилися на світ як засіб подолання давніших криз, але які, схоже, вмирають як догми, що породжують нові кризи.

29 12 2016

http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/65603/