www.ji-magazine.lviv.ua

Михайло Винницький, Валерій Пекар
(15 01 2016)

Незабаром святкуватимемо 2 роки від дня втечі Януковича. Комусь це може здаватися довгим періодом (бо мало зроблено за цей час), комусь неймовірно коротким (бо країна вже точно не та, що була, і темпи суспільних змін нагадують подорож у машині часу). Але й у тих, і в інших не повинно бути сумніву – ми в процесі. Часто чути гасла «революція незавершена, революція триває», і це так. Але ж у чому полягає цей процес? Який наступний його етап? Що нас може чекати в найближчому майбутньому?

У цій статті ми хочемо запропонувати вам модель, що описує сценарії, за якими відбуваються революції. Мова йде про опис не сценарію перевороту, а саме процесу революції – швидкого перетворення суспільного організму з одного в інший. Якщо образно, ми спробуємо проаналізувати, що саме відбувається в коконі після того, як гусениця вже перестала бути гусеницею, але ще не стала метеликом. Процес цей не одномоментний (на відміну від перевороту), але також і не повільно еволюційний. Для самої гусениці він може здаватися і повільним (особливо, якщо гусениці не терпиться нарешті політати), і швидким одночасно.

Будь-яка модель є спрощенням, але корисними є ті моделі, що дозволяють спрогнозувати подальші події. Модель можна вважати валідною, якщо її елементи відображають явища, які повторюються. У нашому випадку, йтиметься про аналіз історичних прикладів великих революцій (а українську революцію, за масштабом свого впливу на світовий порядок, безсумнівно можна вважати великою) та їх закономірностей, а також варіантів рішень, які в свій час стояли перед їх агентами.

Запропонована модель концентрується виключно на взаємодії еліт всередині, «в коконі». Під елітами у цій статті ми розуміємо групи, в руках яких концентрується будь-яка влада: політична, економічна, військова, релігійна, інформаційна тощо.

У цій моделі ми залишаємо поза розглядом природу революцій, їх причини та приводи, структуру та мотивацію соціальних груп, що беруть участь у цих процесах. Для порівняльного аналізу американської (1776-1787), французької (1789-1804), російської (1917-1924) та української (2013-триває) потрібно було би писати книгу, а не статтю – і, на щастя, такі книги вже написано, тому можемо спиратися на їхні висновки.

У 1938 році вперше побачила світ книга американського вченого Крейна Бринтона «Анатомія революцій». Згодом її перевидавали декілька разів. Суть книги – означення чотирьох закономірних етапів революційного процесу, а саме:

1.    Переворот і тимчасова ейфорія після моменту насильства, краху старого режиму.

2.    Легалізація уряду і поява двовладдя: помірковані революціонери намагаються впровадити програму, яка призвела до перевороту правовими методами, і водночас нейтралізувати вплив радикальних груп, які невдоволені темпом змін.

3.    Переворот радикалів, терор: поміркований революційний уряд втрачає владу на користь радикалів у процесі другого перевороту (як у жовтні 1917 в Росії, або як під час перевороту Робесп’єра у 1793 у Франції); результат – швидке фізичне знищення будь-яких противників революції, навіть потенційних.

4.    «Термідор»: встановлення нової авторитарної влади, яка «наводить порядок» задля реалізації гасел революції, але по суті повертає методи правління старого режиму.

Ці чотири етапи розвитку революцій відображають «органічний» підхід до аналізу історичних процесів (умовно «в коконі»). За логікою історичного процесу, суспільний організм мав би пройти ці чотири етапи для того, щоб процес завершився, і «метелик» злетів у новій іпостасі. Але, зізнається сам автор концепції, не всі революції проходять всі етапи. Для нашої ситуації особливо цікавим є випадок, який Крейн Бринтон вважає «аномальним», – а саме американський. В історії революції США прихід радикалів до влади (третій етап) відсутній! Чому? І чи добре це чи погано?

Для відповіді на ці запитання нам слід звернутися до радикально іншого підходу до аналізу революційних процесів – а саме до «акторного», тобто такого, який стверджує, що хоч, можливо, й існує певна логіка історичного розвитку суспільного організму в цілому, але рішення, які приймають поодинокі актори («клітини» цього організму) в цій історичній грі, мають значення для темпу і для траєкторії самої гри. У нашому випадку, акторами в революційній грі є політичні еліти країни.

Будь-яка зміна політичного режиму призводить до перестановки акторів у владній матриці. Змінюється рівень доступу до важелів впливу представників різних груп інтересів. Але, незважаючи на жорсткість політичного перевороту, якщо актори залишаються живими, їх інтереси залишаються актуальними, і під час легалізації нового уряду та в процесі його діяльності (другий етап) вони повертаються у гру.

Ми розглядаємо еліти як розшаровані революцією на чотири групи: нові радикали, нові помірковані, старі помірковані, старі радикали. (Тут і надалі кожен малюнок є ілюстрацією до попередніх параграфів.)

Революція починається з переходу влади до рук поміркованих нових. Вони не виникли раптово, а є частиною старої еліти, яка була найбільше підготовлена до взяття влади в умовах, коли стара влада знесена першою хвилею революції. Прикладами поміркованих нових є Тимчасовий уряд Російської імперії, Національне зібрання у Франції, а в нинішній Україні — політичні лідери, що отримали владу після Майдану.

Інші три групи:

— радикальні нові, які вимагають набагато рішучих змін,

— помірковані старі, які прагнуть, наскільки можливо, відновити свій статус в нових умовах,

— радикальні старі, що прагнуть тим або іншим чином повернути старий порядок, часом аж до готовності битися проти революції збройно.

Як видно з малюнка, система незбалансована — влада знаходиться не у центрі системи. Балансування можливо провести двома способами, що і формує два сценарії революції.

Позитивний сценарій починається з атаки нової влади на радикальних старих, що являють собою невідворотну загрозу новому порядку.

Ця атака має два наслідки. По-перше, радикальні старі частково винищуються, частково під впливом інстинкту самозбереження приєднуються до поміркованих старих (які усвідомлюють невідворотність змін і тепер шукають лише способу якось влаштуватися у новій системі), а незначна решта «непримиренних» маргіналізується і надалі не впливає на події.

Помірковані старі також зазнають змін: частина їх впевнюється в небезпечності перебування в лавах захисників старого режиму та продовжує своє майбутнє у лавах «партії влади» — поміркованих нових.

Але, розбивши радикальних старих, нова влада на цьому не зупиняється, наступним кроком атакуючи радикальних нових, що вимагають продовження революції і, таким чином, загрожують перетворити її на нескінченну. Як ми знаємо, найкращі революції — це ті, що швидко завершуються, і радикальні нові цьому заважають.

В результаті радикальні нові зазнають таких самих втрат: частково винищені, частково приєднані до поміркованих нових, частково маргіналізовані. Їх радикальні вимоги стають неактуальними, і можливо, їх реалізація відстрочується надовго – до настання наступної революційної ситуації (наприклад, початку громадянської війни в США через більше ніж 70 років після революційного перевороту 1776 року).

В результаті успішної «війни» з радикальними старими і радикальними новими, як видно на малюнку, «партія влади» стає досить великою, і це балансує систему. За певний час ця партія наробить помилок, втратить соціальну підтримку та поступиться на виборах іншій партії, яку сформують помірковані старі, що залишилися в опозиції. За декілька десятків років сформується класична двопартійна система, що є основою демократії в деяких розвинених країнах світу – найбільш показово в США.

Але позитивний сценарій не є єдино можливим. Що буде, якщо нова влада (помірковані нові) вирішить «пройти між крапельками» й уникнути конче необхідної атаки на радикальних старих (неважливо, які причини того — особиста нерішучість чи наявність прихованих домовленостей)? Наприклад, що буде, якщо французький король чи російський цар та їхні найближчі прибічники залишаться в грі при новій владі?

Систему все одно треба збалансувати. Іншим виходом є «широка коаліція» поміркованих нових та поміркованих старих.

Це дозволяє відновити баланс. Доведеться поділитися владою з частиною поміркованих старих, тепер система начебто стабільна. Частина поміркованих старих приєднується до «партії влади» відкрито — адже там можливостей набагато більше, а боятися люстрації немає сенсу. Але так само, відчуваючи відсутність загрози, поступово повертається на арену частина радикальних старих.

Таке нехтування «ідеалами революції» не сприймається радикальними новими. «За що гинули герої?» — питають вони. Радикальні нові переходять у наступ.

Дві їхні мішені — це, звичайно, радикальні старі, тобто відкриті контрреволюціонери, але також і «зрадники ідеалів» — нова влада, помірковані нові. Видимість співпраці між старими і новими у поміркованій коаліції призводить до ще більшої радикалізації та мобілізації організаційного ресурсу радикалів, з однієї та з другої сторони. З’являються Паризька комуна з однієї сторони та загони знаті з іншої, мережа рад та Червона гвардія з однієї сторони та Біла гвардія з іншої. Нещодавно легалізований поміркований уряд зазнає краху.

Центр системи швидко випалюється. Вчорашні помірковані революціонери стають «ворогами революції», «ворогами народу». Радикальні старі долучаються до знищення «партії влади», намагаючись таким чином звільнити місце для старого режиму. В результаті розгортається громадянська війна двох радикальних крил, або ж встановлюється хаос, де не зрозуміло, хто чого домагається. Якщо одна із сил все таки перемагає – а у випадку і Франції, і Росії перемога була за революціонерами, – то встановлюється жорстка диктатура, яка ґільйотиною чи іншими засобами фізично знищує всіх, кого можна вважати потенційною загрозою справі революції.

Від громадянської війни й терору страждають у першу чергу великі соціальні групи, що жодним чином не належать до еліт. Вони будуть раді будь-якому порядку, і запит на новий порядок завжди знаходить відповідь. На арені з’являється сильний лідер, на кшталт Наполеона або Сталіна, що повністю змінює порядок денний. Неважливо, чи користується він «революційною» термінологією, чи ні, — в будь-якому випадку, до революційних ідеалів він не має жодного стосунку. Починається нова епоха, що часто завершується великою війною.

Звичайно, запропонована модель, як ми вже зазначали, є значним спрощенням, але вона дозволяє пояснити загальними обрисами низку відомих історичних прикладів. І головне, запропонувати нинішнім політикам розуміння можливих сценаріїв наступних подій задля обрання вірних кроків.

Якщо спростити: від активності та видимості боротьби сьогоденної поміркованої української еліти (яка складається як з поміркованих нових, так і з поміркованих старих) з проявами екстремізму залежить, чи наша революція пройде по американському сценарію, тобто без терору, чи по французько-російському. В першу чергу, потрібна повна люстрація старих. Чим довше з цим процесом зволікати, тим більше накопичується організаційний ресурс радикально налаштованих революціонерів (умовно – наших Робесп’єрів і Ленінів).

Пряма боротьба поміркованої правлячої еліти з радикалами революції матиме зворотній ефект – вони лише мобілізуватимуться (як і бачимо в ситуаціях з Укропом і Правим Сектором) і ставатимуть щодалі більш небезпечними для нової поміркованої влади. Слід усунути приводи для їхнього незадоволення, а не їх самих.

Сьогодні українська владна еліта стоїть перед вибором історичного масштабу. Логіка революційного процесу вказує на те, що 2016 рік дійсно буде переломним (як це і повторюють українські політики). Чи підемо ми шляхом США – без другого перевороту і терору, прямо до встановлення демократії? Чи повторимо шлях французів і росіян, які в ім’я гуманності та збереження інституційної пам’яті залишили рудименти старого режиму при владі і, таким чином, дозволили їхнім революціям зжерти своїх власних дітей.

15 01 2016

http://hvylya.net/analytics/politics/mehanika-revolyutsiy.html