www.ji-magazine.lviv.ua

Роберт Мігер

Українські користувачі соціальних мереж масово долучаються до 22 PushUpChallenge флешмобу. Протягом 22 днів треба робити вправу — відтискання від землі по 22 рази, викладати відео в мережу і передавати естафету далі. Флешмоб покликаний підтримати дух українських бійців на сході та ветеранів АТО, а також привернути увагу спільноти до волонтерських ініціатив, що допомагають бійцям. Цифра 22 невипадкова. Саме стільки ветеранів чинили самогубство щодня у Сполучених Штатах Америки у 2013 році. Пізніше показники знизилися, але однаково приголомшували. Саме ця статистика спонукала Роберта Еммета Мігера — професора гуманітарних студій у Коледжі Гемпшіра, штат Массачусетс, написати книжку «Killing from the Inside Out: Moral Injury and Just War» («Те, що вбиває зсередини: Моральна травма і Справедлива Війна»).

Праця Мігера як ніколи актуальна для України: варто поговорити із волонтерами, і вони засвідчать, що багато українських бійців страждають від моральних травм після війни. Термін «моральна травма» запропонував американський психіатр Джонатан Шей для окреслення почуття болю і провини бійця за заподіяну комусь шкоду. Іншими словами, вбиваючи когось, убиваєш і себе, навіть якщо це вбивство є самозахистом або виконанням обов’язку. В інтерв’ю KORYDOR’у Роберт Мігер розповів, як допомагав американським ветеранам лікувати моральні травми, чому війна ніколи не може бути справедливою, і що може запропонувати суспільство ветеранам замість героїзації.

Катерина Кисельова: В одній зі своїх праць ви пишете, що бійці не можуть залишити війну у минулому, вони приносять її із собою у мирне життя. Це, здавалося б, дуже проста істина, але вона змушує глибоко замислитись над тим, як ми, цивільні, уявляємо собі досвід війни. Чому так відбувається?

Роберт Мігер: Я працюю з ветеранами досить давно, кілька десятиліть, тож можу просто стверджувати очевидні речі: війна ніколи не закінчується для ветерана. Чому це так? Передусім тому, що війна — це про руйнування, смерть і вбивства. Тому, гадаю, для нас, людських істот, перейти за цю межу і почати знищувати життя і здобутки інших, — це досвід, від якого навряд чи вдасться одужати.

Я читав мемуари багатьох ветеранів різних воєн — усі вони пишуть про одне і те саме: щойно ти перетинаєш цю межу, твої уявлення про те, що добре, а що погано, змінюються, переформатовуються, перекалібровуються. Тобто війна — це таке перетворення, після якого дуже важко повернутися назад. Це часто називають «kill switch» — «перемикання на вбивство». Для цього переходу перемикання існують психологічні та цілком фізіологічні вправи, до яких вдаються під час підготовки вояків: використовують відеоігри, специфічну гучну музику, різні відеосимуляції, а також застосування зброї, яка здатна вбивати з великої відстані, коли солдат бачить мішень у вигляді цифрового зображення на екрані, а не конкретну людину. Таким чином ламають спротив людини до вбивства, солдата «знечулюють» до насилля. І якщо в цій справі вдалося досягти успіху, то «перемкнути» бійця назад — у нормальне життя, у суспільство, де існує заборона на вбивство, справді складно. Наразі у США констатуємо величезну кількість травмованих ветеранів, травмованих настільки, що вони вчиняють самогубства або просто заперечують власне право на нормальне життя і поступово тяжіють до саморуйнації.

К. К.: Чи не була доктрина «справедливої війни» вигадана, щоби виправдати війну і позбавити солдата докорів сумління?

Р. М.: Християнська доктрина «справедливої війни» була сформульована Августином і Фомою Аквінським та їхніми послідовниками, і передбачає, що війна без моральних травм та психологічних чи етичних наслідків можлива. Цю доктрину запропонувала католицька церква, оскільки християни після падіння Римської імперії стикнулися з потребою охорони власних кордонів. А це неможливо було зробити не-насильницьки. Тобто церква змушена була чинити насильство заради утримання кордонів і внутрішньої безпеки. Тож треба було вигадати цілком нову теологію вбивства, яка б гарантувала, що відповідальність за розв’язання війни і її наслідки може бути безгрішною. Але автори цієї ідеології ніколи не воювали, тож це був теоретичний експеримент. Тоді як реалії, навіть реалії середньовічної війни, доводять, що ця доктрина не мала підґрунтя.

У самій цій ідеології були протиріччя: наприклад, вважалося, що на війні можна убити, і це не є гріхом, але після війни кожного, хто вбивав, мусили  ізолювати від громади на рік для очищення. У цьому крилася велика невідповідність, бо вбивство було порушенням священного права на життя й водночас за певних умов таким не було. Так ніби існувало два різних жанри убивства, одне дозволене церквою, інше — засуджене нею. Ця доктрина зійшла нанівець у пізні середні віки, але її знову реанімували після Другої світової війни. Бо тоді з’явилося відчуття, що війна має або зникнути як явище, або її знову можна виправдати.

Книга Роберта Еммета Мігера. Фото: Jim Forest

К. К.: Чи можна виправдати війну і участь у ній, якщо ворог приходить на твій кордон, у твоє містечко чи село, забирає твою домівку?

Р. М.: Справді, вбивство може бути з необхідності — якщо захищаєш себе чи невинного, чи слабкого, захищаєш свій дім, свою громаду, але воно ніколи не може бути безгрішним. Тобто потреба не забирати життя і потреба забирати життя у нашому неідеальному світі перебувають у прямому протистоянні одна з одною.

Моральний обов’язок захищати беззахисних, свою сім’ю і домівку, захищати справедливість — не означає, однак, що боєць не відчуватиме, що він убив також щось у собі. Необхідність убити не позбавляє від моральної відповідальності за вбивство.  У цьому сенсі позиція православного християнства більш реалістична, бо воно ніколи не приставало на доктрину «справедливої війни». Війна — це завжди зло. Я знаю кількох православних капеланів у американській морській піхоті, деякі мають багато нагород за свою службу у зонах бойових дій. По-перше, вони відмовляються благословляти війська перед боєм. По-друге, коли боєць приходить після бою, доводиться визнати, що він брав участь у чомусь дуже темному, чомусь такому, від чого чорніє душа, тож завдання капелана — допомогти бійцеві пройти через це.

Один із капеланів, який тричі служив в Афганістані і двічі в Іраку, сказав мені, що бійці завжди вдячні саме за такий підхід, бо він визнає усю важкість тягаря, що його несе на собі боєць. Один мій знайомий морпіх, що служив у Афганістані, каже, що кожне вбивство було актом зла, хоча він ніколи не був вірянином чи релігійним. Він розповідав, що коли готувався стати військовим, йому знову і знову нагадували про ризики цієї справи: що можна втратити кінцівки, можна втратити життя, але ніхто ніколи не казав про втрату себе. «Я й не знав, що маю душу, поки не втратив її», — це його слова.

К. К.: Коли боєць повертається з війни, те, що йому пропонує держава — це ордени, а суспільство бачить його героєм. Для мене вони безперечно герої, бо завдяки їм я можу мирно жити тут. Чи не є це ще більшим конфліктом для бійця, коли він відчуває, що втратив душу, а його зустрічають як героя?

Р. М.: Безперечно. Я чув від багатьох ветеранів, що вони почуваються ображеними, коли люди дякують їм за їхню службу, це все одно, що «дякую вам за службу, але не розповідайте мені, що ви там робили». Не можна сприймати ветеранів ані як жертв, ані демонізувати їх, ані героїзувати їх. Жоден ветеран не хоче такого ставлення. Вони усвідомлюють, що не жертви, бо добровільно пішли воювати. Вони також усвідомлюють, що вони не демони, а такі ж, як і решта людей. Але так само вони розуміють, що у їхніх діях немає нічого геройського. Вони сприймають це як виконання свого обов’язку або як жахливе порушення своєї власної людяності. Тобто боєць повертається з війни із тягарем, і стикається із повним нерозумінням з боку суспільства. Тож  у суспільства є моральний обов’язок прийняти їх. Треба розуміти, що бійці ідуть на війну, але уся країна — також на війні. І перше, що має зробити громада, це слухати: я буду слухати стільки, скільки потрібно, про твій досвід, про тебе, не лише про те, що було на війні, а і про те, чим ти живеш зараз. Діалог — те, що лікує.

Я роками працював над тим, щоби налагодити діалог у громаді Массачусетса між ветеранами і цивільними. Ми показували фільми, експонували виставки по всьому регіону. Під час показів у бібліотеці, місцевій школі чи колледжі ветерани завжди були присутні, щоб відвідувачі мали змогу поговорити з ними. Коли ветеран отримує можливість розказати свою історію перед цивільними, поділитися своїм досвідом, своїм болем, своїми сумнівами у широкому колі, це відкриває дорогу до одужання. Це так зване «осуспільнення» — створення спільноти, у якій через діалог ветерани отримують співчутливих слухачів.

Наразі найбільш звичним методом лікування поствоєнних моральних травм у США є медикаменти. Ветерану видають величезний пакунок психотропних препаратів, що здатні знечулити людину до її минулого досвіду вбивств. Є таблетки, щоби протриматися вдень, а інші допомагають заснути вночі. Тож увесь процес життя — від пробудження уранці до засинання ввечері, стимулюється певними препаратами. А насправді в багатьох випадках замість таблеток допоможе слухання і спілкування. Тобто треба побудувати міст над прірвою між ветеранами і цивільними. Треба досягнути усвідомлення того, що вся країна, усе суспільство було на війні, і ми усі несемо відповідальність. Тоді ціле суспільство зможе одужати.

К. К.: Що спонукало вас займатися вивченням явища війни і поствоєнних станів ветеранів?

Р. М.: Я був малим хлопцем, коли солдати поверталися з Другої світової війни, і майже кожен дорослий, із ким я мав справу як дитина, був на війні. Я виріс у Чикаго, для нас війна була чимось славетним, а кожен, хто повернувся з війни — героєм. Магазини були переповнені військовими формами, тож наші матері підшивали форми під наші розміри, і ми гралися у війну. Пам’ятаю одного солдата — нашого сусіда. Він служив у військово-морському флоті і повернувся з війни на островах у Японії. Той хлопець дуже любив дітей і часто проводив з нами час: садив мене собі на плечі і катав, я його обожнював. Одного дня, коли ми гралися у війну, він вийшов до нас, зібрав усіх і говорив дуже суворо. Він сказав: «Давайте я розкажу вам, що таке війна». І почав розповідати, що він мусив голими руками або ножем убити багатьох юних хлопців. Тоді японці і німці використовували дітей-солдат. «Ось чому ви ніколи у житті не повинні гратися у війну», — сказав він. Поки розповідав нам це, він почав здригатися і схлипувати. І це був мій герой, якого я вважав найсміливішим у світі. Тоді вийшла його дружина і забрала чоловіка в дім. Я назавжди запам’ятав того хлопця і його слова.

Інший поворотний момент був, коли мій брат пішов воювати у В’єтнам. Він повернувся назад і одужання від тих моральних травм зайняло у нього 35 років. Я бачив, що він дуже страждав. Я хотів знати, що з ним трапилося, але він відмовлявся про це говорити, навіть зі своєю дружиною. Відтоді я хотів зрозуміти ветеранів, тож читав книжки, написані ними. З усього свого досвіду я виніс ось що: треба ненавидіти війну і любити ветеранів.

31 01 2017

http://www.korydor.in.ua/ua/opinions/robert-miger-use-suspil-stvo-bulo-na-vijni-i-mi-usi-nesemo-vidpovidal-nist.html