Юрій Онух

Lingua franca

Кілька останніх вечорів ми всією родиною дивилися в мережі Netflix український телесеріал «Слуга народу». Знятий 2015 року студією «Квартал-95», він був абсолютним лідером серед глядачів на каналі «1+1»: його побачило понад 20 млн осіб.

Хай там як, а це майже половина населення України. Почуття гумору творців цієї комедійної пародії на життя в Україні відрізняється від мого, але річ не в тому. Мене зацікавили мовні співвідношення. Серіал максимально російськомовний із незначними україномовними вставками. Після 13 років життя в Києві це для мене аж ніяк не несподіванка, а для закордонної аудиторії Netflix різниця між мовами навіть непомітна, бо всі діалоги, створені для північноамериканського глядача, постають як англомовні написи. Одне слово, немає значення, якою мовою розмовляють герої серіалу, бо американці не розрізняють слов’янських мов. Тож мовне питання припиняє існувати. А от в Україні ситуація інша, тому додавання субтитрів проблеми не вирішує.
Під час перегляду «Слуги народу» в мене з’явилася думка, що, можливо, значна частина української аудиторії теж не помічає тієї мовної мішанки. Я вже мовчу про те, що українською у фільмі розмовляють зазвичай люди прості, щоб не сказати простаки, натомість ті, хто має кращу освіту або вище суспільне становище, лише вставляють як ритуальну оздобу кілька українських слів.
Одне слово, lingua franca героїв серіалу ― російська мова з додаванням піпеткою краплинок української. Я вдячний серіалу «Слуга народу» за виразне усвідомлення значення такого уявлення, як lingua franca, у дискусіях про роль і значення української мови. Для з’ясування, що я розумію під цим, потрібна невелика екскурсія до моєї власної ідентичності. Я українець, що народився й виріс у Польщі, але не потомок емігрантів із території сучасної України, а автохтон, потомок русинів (українців), котрі споконвіку живуть на території, яку займає Польська держава в її сучасних кордонах. Діалект, яким розмовляли мої предки, і був, власне, такою собі lingua franca, завдяки якій вони могли спілкуватися між собою, а водночас відрізнятися від інших народів, що жили в Польській державі або інших державних утвореннях чи адміністративних одиницях залежно від історичного періоду (державі П’ястів, об’єднаному Королівстві Польському, Речі Посполитій шляхетській, Австрійській імперії, Царстві Польському, Привіслянському краї та Холмській губернії в Російській імперії, Другій Речі Посполитій, Генеральній губернії під час німецької окупації, Польській Народній Республіці, Республіці Польща).

У контактах із зовнішнім світом ми послуговувалися різними мовами: польською, російською, німецькою. Польською я здобував освіту, її я й досі знаю найкраще. Уже 30 років живу в Канаді, мультикультурній країні, що складається з емігрантів, для яких залежно від провінції lingua franca, а отже, мовою міжетнічного спілкування є або англійська, або французька. У приватному житті більшість іммігрантів говорять мовами, принесеними з дому, привезеними з країн походження.
Я щодня послуговуюся навпереміну трьома мовами: англійською, українською та польською. З нашою донькою, що виросла та здобула освіту в Канаді й знає п’ять мов, ми розмовляємо українською, а також польською, зрідка англійською. Наша ідентичність багаторівнева, мультикультурна й багатомовна.
З українцями з діаспори та з України нашою lingua franca майже завжди є українська мова. Можливо, ці два слова ― lingua franca ― це ключ до того, щоб відчинити двері для спілкування передусім між самими українцями.
Ми повинні голосно або мовчки визнати, що нашою lingua franca є українська, а звідти вже лише один крок до того, щоб «інші» громадяни держави Україна теж долучилися до розмови, спираючись на формулу видатного мислителя Юзефа Тішнера: «Повноцінний діалог формується на основі певного експліцитно або імпліцитно утвердженого принципу: ані я, ані ти не здатні пізнати правду про себе, якщо будемо далекі одне від одного, замкнені в стінах наших страхів, бо ми повинні дивитися на себе немов ззовні, я твоїми, а ти моїми очима, повинні порівняти під час розмови наші погляди — тільки так можна знайти відповідь на запитання, які ми насправді».
Письменник Юрій Андрухович, ще одна видатна постать, у своїй промові 9 вересня 2017 року з нагоди отримання міжнародної літературної премії Вілениці в Словенії сказав: «Якщо ідентичність і досі важлива (а поняття «представник» дуже навіть корелює з поняттям «ідентичність»), то я волію бути представником мови. Вона в багатьох сенсах важливіша за країну чи, стриманіше кажучи, не менш за неї важлива, надто ж коли йдеться про порозуміння між людьми за допомогою чогось написаного. Тож під час знайомства з письменниками я волів би модифікувати традиційну формулу й запитувати: «What language are you from?» («З якої ти мови?»).
На запитання Юрія я відповів би так: я з lingua franca.
Хоч куди мене закине доля, там уже існує якась lingua franca, але є й така, яку я завжди ношу із собою в усіх своїх життєвих мандрівках, і мова ця ― українська.

22 09 2017

http://tyzhden.ua/Columns/50/200394#.Wcf2RkxyoJA.facebook