www.ji-magazine.lviv.ua

Людмила Павлюк

Приклад-аналог: навігація в полі подій-проблем

Аргументативна й експресивна сила текстів військово-геополітичної тематики великою мірою залежить від уміння їхніх авторів використовувати потенціал наративів, описів і символів, які належать до категорії історичних паралелей. Мас-медійні дослідження конфліктів повняться сполученнями на зразок “нова Ялта”, “повторення карибської кризи”, “другий Боїнг”. Паралелі – проективні конструкції – транспонують сенси одного хронологічного і/або культурно-топологічного зрізу на інший. У семіотичних термінах цей процес можна потрактувати як підбір ілюстрацій-означників (самі автори часто називають їх аналогами) для означуваного-фокусу. Називатимемо транспозиції також риторичними компаративами, адже будь-які історичні екскурси й топографічні алюзії не довільні – мають функцію стратегічного наведення на смислові цілі й активують аксіологічні маркери орієнтації та вибору.

Із погляду психології сприймання не дивно, що паралелі є такими поширеними у сучасних українських текстах аналізу військового конфлікту. Війна – те, що раніше в уяві більшості українців асоціювалося лише з власною “далекою” історією та досвідом “інших” культур, – раптом стала частиною щоденної реальності. Чинник раптовості, а згодом – тривалої невизначеності – спонукав інтерпретаторів військових подій використовувати впізнавані сценарії для прогнозування, моделювання сполучних ланок між невідомим і проясненим, даним і бажаним, теперішнім і майбутнім. У медійних відтвореннях конфлікту історична паралель – це найчастіше фрейм оцінки і пропозиції рішення, що виконує свою найбільш органічну функцію “прокладання містка” від суми фактів до нового знання.

Когнітивна лінгвістика означує фрейми як структури репрезентації знань у мисленні й комунікації. В аналізі мас-медійного дискурсу термін “фрейм” тяжіє до значення “способи концептуалізації” і демонструє низку корисних можливостей: дає змогу реконструювати логіку впорядкування фактів на основі схеми-сценарію; якщо ідеться про перехід від статичної до хронологічно-наративної картини – відтворює події у динаміці, як послідовність кадрів сценарію; оскільки з англійської фрейм означає “рамка”, то це значення працює у програмі аналізу як метафора “розглядання” події у потрібному ракурсі, спрямовування уваги на деталі,  підпорядковані стратегічній картині.

Використання історичних паралелей у текстах мас-медіа може бути локальним, мікроконтекстним – коли слово чи словосполучення із виразним символічним “лінком” до загальновідомого сценарію, як, наприклад, “стокгольмський синдром” чи “добудований рейх”, з’являється у межах фрази-міркування. Кількісно “серединний”, він же найбільш поширений, варіант – невеликі case study, апеляція до випадків-аналогів та стислий виклад історій досвіду, – у фрагментах тексту від одного до декількох абзаців. І, нарешті, є компаративні дискурси, у яких порівняння утворюють структурну і змістову вісь цілого матеріалу. Такі тексти-проектори досліджують конфліктну ситуацію у двох подієвих полях послідовно і всебічно, як-от в “геопросторовому” аналізі “уроків радянсько-фінської війни для України”, чи в “транстемпоральному” описові подій української національно-визвольної війни минулого століття у термінах сучасної “гібридної війни” .

До структурно-композиційних засобів, які збільшують інформаційну масу і посилюють емоційний заряд аргументативних текстів, належать “каскади” паралелей – об’єднані в єдину порівняльну схему факти, які поодинці можуть видаватися носіями випадкових розрізнених сенсів, а зібрані докупи, ілюструють системність і систематичність практик одного центру впливу: “Кремль грає стару схему створення двох Україн, двох Фінляндій, двох Молдов, потім двох Німеччин, двох Корей, двох Єменів, знову двох Молдов – ПМР називає себе Придністровською Молдавською республікою, і знову двох Україн. Радянський шаблон. В його рамках Кремль півроку називає Азарова урядом у вигнанні” [43]. Чи йдеться про нанизування експресивних означників, чи про більш фактовмісний матеріал синонімічного ряду, “каскадні” варіанти подання компаративів привертають увагу до рекурентності історичних подій, повторюваності певного досвіду.   

Структурні вакансії функціональності.

Сцена подій і “рольові” спеціалізації порівнянь у Ми-Вони фреймах

Когнітивні, архітек(с)турні й персвазивні завдання дискурсу тісно пов’язані між собою. Тексти аналізу воєнного конфлікту постають із життєвої прагматики у її найбільш концентрованих виявах – потреби означити позиції “сторін”, знайти винуватців, захистити національні інтереси, довести необхідність повернення території і покарання ворога. Відповідно й історична проекція працює насамперед як інструмент аналізу позитивних і негативних досвідних моделей (“Уроків”) задля пошуку рішення і вироблення мотивацій до дії.

Основний структурний вимір текстів аналізу воєнного конфлікту – Ми-Вони протиставлення. Цей принцип біполярності поширюється і на паралельні конструкції – як одиничні, так і об’єднані в мережі та “каскади”. Компаративи несуть таке ж інструментальне навантаження, як і будь-які інші образні й раціональні елементи тексту. Отож проаналізуємо конструкти-паралелі з функціонально-прагматичного погляду – як частину Ми-Вони сценарію, у зв’язку з рольовими позиціями фрейму “військовий конфлікт”: 1) агресор, окупант; 2) постраждала держава – об’єкт нападу (потерпілий, жертва); вона ж держава, яка чинить опір; 3) анексовані й окуповані території; 4) медіатор і механізми правосуддя; зовнішня аудиторія і її реакція.

Кожна “роль” прагматичного сценарію – колективна, збірна, адже геополітичний дискурс оперує такими величинами, як держави та їхні інтереси. Але при змозі й потребі виокремлює групи-прошарки соціальної вертикалі, а також категорії “влада” і “народ”. Обставини війни традиційно виносять на порядок денний тему “розподілу відповідальності” між лідером і суспільством країни-агресора, а так само тему мобілізації еліт і мас у суспільстві держави, яка стала об’єктом агресії.

1. Проекції ролі “країна-агресор” у сценарії конфлікту.

“Методи” експансії в компаративних зображеннях

Найважливішою особливістю “сцени” і структури російсько-українського воєнного конфлікту є психологічна і ресурсна асиметричність протистояння, помітна різниця “вагових категорій” його учасників. Так звані “сторони конфлікту” – це насправді брутальний нападник і його жертва. У дискурсах, які висвітлюють конфлікт із українських позицій, Російська Федерація однозначно постає як ініціатор збройних дій – інтервент, окупант, агресор. У схемі асиметричності, окрім помітної кількісної різниці між військовими потугами обох держав, важливим є і такий якісний показник, як можливість для Росії шантажувати Україну й потенційних союзників за допомогою атомної зброї.

До найчастіше повторюваних мотивів і сюжетних ліній у сценарії “нападник – потерпілий” належить опис злочинних методів, до яких вдається керівництво країни-агресора для того, щоб розширювати зовнішні впливи, дисоціювати себе з негативними ролями і створювати хаос, який би віддаляв перспективу відповідальності. В мас-медійне поле критичних інтерпретацій потрапляють насамперед такі методи експансії, як: 1) порушення міждержавних угод, актів міжнародного права; 2) військові злочини; 3) “спонсор тероризму і бандитизму”; 4) обман, брехлива пропаганда. Аналіз елементів сценарію “агресія” у медіа – це фактично розгорнута через мережу дискурсів система аргументування тези про злочинність діяльності РФ в Україні. Проективні конструкції в цьому сценарії допомагають прояснити суть українсько-російського конфлікту через прецедентно-історичне дослідження злочинів війни й терору.

а) “Аншлюс”-анексія – імперський егоїзм проти норм права

Коли Росія проголосила Крим свою власністю, компаративний діагноз був визначений негайно – “аншлюс” (“приєднання”, “союз”). Збіги символічних і подієвих деталей у військово-політичних акціях РФ і нацистської Німеччини були численними і в багатьох випадках навдивовиж точними: “Після аншлюсу Австрії, в Третьому Райху на честь цієї події була запроваджена медаль “У пам’ять 13 березня 1938 року”. Російське міністерство оборони заснувало відомчу медаль “За повернення Криму”, на якій викарбувана дата початку “операції” – 20 лютого 2014 року” [56]. В обох випадках – і Гітлера, і Путіна, – агресивну зовнішню експансію підживлювали історичні комплекси реваншистської стурбованості: “Він, як і фюрер, марить відновленням колишньої величі своєї країни: якщо один засмучувався через Біловезьку угоду (документ, що зафіксував розпад СРСР), другий засуджував Версальський договір про капітуляцію Німеччини в Першій світовій війні” [61].

У процесі анексії Криму і окупації частини Донбасу глибину “cмутку” Путін висловив ігноруванням усіх законів, які мали стосунок до захисту української держави, – і міжнародних зобов’язань, головним з яких був Будапештський меморандум, і двосторонніх угод – на зразок Договору про дружбу 1997 року, і тактично-ситуативних – як Мінські домовленості. “Якщо підрахувати, скільки міжнародних і двосторонніх договорів порушила Росія, анексуючи Крим, виходить більш ніж 400” [66].

Крім декларованих завдань об’єднання “русского мира”, інтервентів вочевидь надихали і неозвучені, але актуальні розрахунки щодо економічних придбань: “...За два роки окупації російська влада привласнила більш ніж півтори тисячі об’єктів державної власності України” [66], “Росія незаконно конфіскувала 4575 об’єктів нерухомості в Криму” [86]. Отож, наступне після акту анексії “розчинення” АР Крим у Південному федеральному окрузі РФ було надто схожим на банальну злодійську практику – заплутати сліди, ховаючи награбоване.

Повноформатну анексію Криму називали “безпрецедентним” порушенням міжнародного права невипадково. “Аншлюс” не був схожим навіть на “тренінгові” операції РФ із відколювання Абхазії та Осетії 2008 року. Позбавивши Грузію тридцяти відсотків території, російські політики уявляли, що в світі зобов’язані застосувати ту саму логіку виправдання, як у випадку Косово. Проте сепарація Абхазії не була подібною до Косово за багатьма параметрами, а найголовніше тим, що РФ-“миротворець” тривалий час штучно розпалювала конфлікт, підводячи його до бажаного для себе результату. Захід знаку рівності між двома випадками не ставив, але й не увімкнув червоне світло для Росії. Тоді, 2008 року, спрацювала звичка дивитися на Росію крізь рожеві окуляри. Відсутність покарання в РФ сприйняли як типову модель реакції, поза яку Захід не вийде – а отож, здавалося б, чому на поглинання Криму мав би відреагувати меншою апатією, ніж на Абхазію?

Але у 2014 році світ почав оговтуватися і нарощувати чутливість до загроз, які втілює політика РФ. Крім того, підкреслено асимілятивна анексія півострова із наступним репресивним підходом до місцевого неросійського населення була злочином, який набагато перевершив за нахабством інші територіальні колізії пострадянської епохи: “Кримський прецедент – це не Косово і не Абхазія. Якби сценаристи Москви вирішили залишити півострів у форматі невизнаної республіки, то реакція заходу була би набагато лояльнішою. Але Москва вирішила не просто домалювати іще одну лінію держкордону на світовій контурній карті, вона вирішила стерти існуючу. А саме це є неприпустимим із погляду будь-якого сучасного західного політика. Закрити на це очі – значить розморозити всі інші територіальні претензії, які накопичилися по всьому світу. На це ніхто піти не може” [101]. Допоки у Криму діє окупаційний режим, реалізований у надто переконливій подібності до нацистського досвіду, автори аналітичних текстів і публічних заяв періодично апелюють до цього сценарію, зокрема через численні “паралельні” деталі-алюзії. Рефат Чубаров оповідає, як його родичі старших поколінь для пересування півостровом у час фашистської окупації мусили отримувати спеціальний дозвіл – аусвайс, і називає теперішні російські документи кримчан також “аусвайсами” [107].  

Після того як кремлівські політики зневажили і дух і букву міжнародного права, їм не залишалося нічого іншого, як вдаватися до фабрикації псевдолегітимаційних наративів для обґрунтування рішень. На третьому році війни українці раптом із подивом дізналися, що основним “документом”, яким Росія доводила в ООН “законність” військового втручання в українські події, виявився так званий лист Януковича. “Так званим” його оголосила навіть не українська сторона, а самі російські емзеесівці – стверджуючи, що то не лист, а “лише заява”. На пікові цього скандалу через “нез’ясовані причини” пішов із життя посол РФ в ООН Віталій Чуркін – і довідатися правду про лист-заяву-звернення стало вже гарантовано неможливим. Історики-публіцисти, “потягнувши за ниточку” тему фіктивності обґрунтувань і довільного поводження із документами міжнародної ваги, констатували, що хвороба замовчування незручних фактів – хронічна, фатально задавнена: “А чи були взагалі Медведєв, Чуркін і Янукович? Що, у Вікіпедії вони є? Так це легко виправити. Стаття “Київська Русь” у ній також була, але в березні 2014 року зникла. Загубилась”; “В Московії-Росії манія губити всі важливі документи виникла ще з 1654 року після підписання договору Б. Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем”; “Радянський екземпляр пакту Молотова з Ріббентропом в СРСР також вважався не тільки загубленим, а й взагалі не існуючим. Був відомий лише німецький оригінал, але в час перебудови “знайшовся” і радянський”; “При цьому ніхто в Росії не пам’ятає, як допомагали Версальській Німеччині таємно створювати армію, а потім озброювали і споряджали Гітлера під час його походів по Європі. Склероз із амнезією” [41].

У “легітимаційному” інструментарії окупантів, окрім ігнорування угод та маніпуляцій із документами, є і такий метод, як створення нових суб’єктів права. Практика надання повищеного статусу ефемерним одиницям на окупованих територіях уже була апробована в одному з попередніх історичних циклів українсько-російських стосунків: “У Кремлі хочуть створити угрупованням “ДНР” і “ЛНР” імідж “іншої України”, зробити їх суб’єктами міжнародного права, і взяти із них заяви з проханням ввести війська. Нічого нового в цьому немає. Кремль такі сценарії грає сто років. У 1918 році Кремль склепав “іншу” – радянську Україну, “уряди” якої в 1918-1920 рр. сиділи то в Ростові, то в Москві, то в Курську, то в Таганрозі і просили прислати їм війська. В Кремлі тоді іще поділяли думку Києва, що Курськ і Таганрог – це Україна” [44].

б) “Спонсор тероризму і бандитизму”

Вересень 2014 року, час тринадцятої річниці терактів у США,  українське суспільство зустрічало із трагічно-тривожними переживаннями – бо позаду була не лише кримська анексійна спецоперація, а й трагедія Іловайська, злочини проти полонених військових і цивільних на окупованих територіях, катастрофа рейсу МН17. Усього цього вистачило для усвідомлення аналогій у методах і наслідках діяльності Путіна і Бен Ладена: “Путін – терорист № 1”. Згодом, а власне через два роки, ряд аналогів доповнила Сирія: “Путін – терорист номер один у світі: він вбиває людей в Україні, в Сирії і не тільки” [18]; “Терорист Путін буде прикривати терориста і садиста Асада” [98].

Практику Аль-Каїди і російського ідеологізованого мілітаризму публіцистичні “компаративісти” об’єднують теоретичною рамкою “гібридного тероризму” і рисою резонансності: “Русская весна” під дулами автоматів спочатку “зелених чоловічків” у Криму, а потім під вогнем “Градів” так званих “ополченців” і російських військових на Донбасі, як у свій час ідеї “Аль-Каїди”, принесені у США на борту цивільних пасажирських авіалайнерів, стали справжньою “терористичною сенсацією” [31].

Назви інших одіозної слави локацій світової мережі терору, Ісламська Держава й Талібан, згодом також були залучені в обіг як символічні означники терористичних практик на сході України: “Донбас – це чистий Афганістан, це вже чистий ІДІЛ” [50]. Авторка цієї подвійної алюзії звертає увагу на соціальну абсурдність і правову фантасмагоричність приходу бойовиків до влади: “Ось це класика жанру. Була людина, яка працювала мийником на автомийці в Комі і так би вона там і працювала, якби не наспіла благодатна для автомийників і кримінальників пора – захист донецького народу від українських фашистів, яку, власне, покійник [Моторола] епічно висловив відомою своєю фразою “Та мені трам-там-там по трам-та-там, я 15 полонених розстріляв” [50].

Процвітання бандитизму, жорстокості – ці означники підкреслюють те, що зробила Росія з територіями на сході України, і, можливо, також і те, чому вона ретельно фільтрує “кадри”, які просочуються в РФ із окупованої частини Донбасу. Але бандитський профіль “керівників” і їхні насильницько-грабіжницькі здобутки – лише вершина айсберга деструктивної роботи терористичних груп. Набагато важливішим є політичний капітал, який намагаються витиснути із симбіозу місцевого криміналітету і російського очільництва подій на сході. Будь-які торги з приводу послаблення режиму терору – щодо термінів тимчасового припинення військових дій або обміну полоненими – приносять російській стороні легітимаційні дивіденди, як мінімум – дозволяють затягувати час, а паралельно – роблять кримінальних суб’єктів взагалі комусь цікавими.

Проблема паралельного аналізу іміджів “класичних” антигероїв терору та провідників російської терористичної війни проти України не є лише компаративно-фігуральною. Ідеться не тільки про те, що підтримувані Росією бойовики-сепаратисти діють на сході України “як Талібан” чи “як Ісламська держава (Даіш)”. Одна з ліній аналізу в оглядах, що описують функціювання осередків терору ІДІЛу й Талібану, стосується внеску російських кураторів у забезпечення потреб самих цих одіозних груп.

Координаційне втручання РФ у роботу мереж опору урядовим військам у Афганістані не викликає  сумнівів у зарубіжних експертів: “Росія заохочує Талібан і дає йому дипломатичне прикриття” [115]. Обережна формула “дипломатичне прикриття” насправді фіксує факт надання тероризмові захисту найвищого рівня. Усі інші види підтримки уже автоматично передбачувані. Торгівля зброєю? Так само легко, як і у випадку донбаського “воєнторгу”. Автомати Калашникова на озброєнні афганських бойовиків походять із тих самих місць, що і зброя “ополченців” на сході України: “Два окремі відео показують, що бойовики Талібану озброєні високоточними снайперськими рушницями, великокаліберними кулеметами і автоматами Калашникова без розпізнавальних знаків...” [114].

Для означення позиції щодо “ІДІЛу” російський офіційний дискурс підкреслено патетично, аж до ефекту самопародіювання, завжди використовував формулу “заборонений в Росії”, яка, втім, виявилася контрастом до реальних фактів збіжності інтересів держави терору і РФ. Цілком у згоді з російською політикою  координаційного охоплення антизахідних осередків у світі, ІДІЛ не залишився без “потрібних людей” на відповідальних посадах: “Фактично ІДІЛ очолює колишній офіцер Міністерства внутрішніх справ СРСР. Зрозуміло, що він і співробітником КДБ був, і взаємодіяв з іншими спецслужбами, зокрема з ГРУ” [8]. “Кадровий відділ” тісно співпрацював із низовою ланкою: “Нагадаю, що за найменшими оцінками, на боці Даіш воює близько 10 тисяч російських громадян, а основні їхні військові керівники проходили навчання у військових навчальних закладах СРСР і РФ” [33].

Спроби порівняти профілі російського державно-гібридного й джихадистського тероризму частішають в українських мережах після масштабних терактів у західних країнах, які стають резонансними глобальними медіаподіями. Втім, світову медіасцену українські блогери оглядають із думкою про вітчизняні інтереси і з прикрістю зауважують подвійні стандарти у сприйманні терористичних атак: “Чому фанатиків, які вбили французів, вважають терористами, а фанатиків, які вбили українців, – ні?” [35]; “...Постійно, з дня в день, доводиться читати новини про обстріли своїх власних міст і розуміти, що жодної реакції на ці обстріли ні в Парижі, ні в Манчестері не буде. Просто тому, що там про ці обстріли ніхто не дізнається” [30]. Події за кордоном спонукають до аналізу фактичних підстав вбачання “ознак саме тероризму” у діях російських найманців та їхніх керівників: “Так і є – вони терористи, тримають у заручниках десятки людей – висуваючи їм недолугі звинувачення й даючи їм нелюдські терміни покарання. Тримати в заручниках цілий регіон – що це, як не тероризм? Збитий літак – що це, як не тероризм? Тероризування Харківщини у 2014-15 роках з підривами об’єктів та вбивствами... – чи варто цьому шукати ще якихось означень?” [30].

Однак існують і відмінності у російського терористичного бренду від радикалізованого ісламу (чи, як скореговують цей термін за допомогою інверсії, – “ісламізованого радикалізму” (П. Гобл)). Порівняно із терактами, відповідальність за які брала на себе ІД та інші групи розсіювання страху, – російський тероризм більш “адресний”, спрямований на конкретні фізичні цілі і просування на політичному фронті: “Звичайно, РФ та її спецслужби кожен день ведуть таємну терористичну війну проти України. Як тут не згадати вибух в листопаді 2014-го в Харкові в барі “Стіна”, де збиралися патріотично налаштовані люди. На щастя, тоді ніхто не загинув. Чи теракт в тому ж таки Харкові, що був здійснений 22 лютого 2015 року поблизу місцевого палацу спорту під час Маршу єдності на вшанування пам’яті Небесної сотні. Внаслідок вибуху загинуло 4 особи, серед них 1 поліцейський та 1 неповнолітній, ще 9 отримали поранення. А вибухи в офісах волонтерів в Одесі, а вбивство начальника контррозвідки СБУ в Донецькій області Олександра Хараберюша 31 березня 2017 року тощо” [9]. Безперечно, виконавці диверсійних актів за російськими сценаріями не поспішають брати відповідальність, бо “ихтамнет”. Помітно важче у російського гібридного тероризму і з фанатиками, він суто професійний, хоча, як зазначає процитований автор, не варто виключати, за певних обставин, посилення “ірраціональної” лінії – у доповнення до традиційної “практичної” cфокусованості на носіях української національно-державної ідеї.

Як свідчать  хроніки замовних убивств російських громадян у різних частинах світу, від України до Великобританії і США, спецоперації зі знищення “внутрішніх ворогів Росії” так само мають терористичний почерк і профіль: “Росія як держава перетворилася на спонсора тероризму і бандитизму. Будь-який “перебіжчик із системи” буде усунутий. Путін недаремно підписував укази про проведення спецоперацій за кордоном (однією з перших таких операцій було вбивство Яндарбієва – провальне, але здійснене)…” [95]. Коли в Києві прилюдно, посеред білого дня розстріляли Дениса Вороненкова, цей випадок нагадав про практику “чекістських” розправ, навмисно публічних і драматизованих. Показові екзекуції, у функції переконливого донесення ідеї до мас, – це давня традиція каральних органів: “Потрібна була страта. Тобто театралізоване дійство. Кремль раз по раз відігрує цей спектакль ще із часів убивства Льва Троцького” [40].  

Серед тих, хто випадає із російської “системи”, – і вони ж головні особисті вороги Путіна, – є чимало осіб, чиї “провини” перед кремлівським режимом обтяжені лояльністю до України. Це і прихильні до України політики – як Борис Нємцов чи Валерія Новодворська, і емігранти, які можуть “вивезти” небажану інформацію, і “відступники”, які відмовилися крокувати в ногу з кадировцями. З кожним новим підривним чи розстрільним інцидентом прізвища жертв убивств і замахів складалися у переконливі ряди, за якими бачили одну і ту ж структуру-виконавця: “Впевнений, що замах на мене [Антон Геращенко], Адама Осмаєва, Аміну Окуєву, вбивства Павла Шеремета, Івана Мамчура, Дениса Вороненкова, Олександра Хараберюша – все це ланки одного ланцюга і результат дій розвідувально-диверсійного центру спецслужб РФ” [93]. “Терористична агентура Путіна” – таке означення виконавської мережі російського державного тероризму з’явилося після загибелі командира українського спецназу Максима Шаповала [32].

Після того як Росія привласнила Крим, взяла під нав’язливу опіку ареал компактного проживання кримських татар, із якими до того ж має давні історичні порахунки, вона не могла не витягнути “терористичну карту”, протестовану, зокрема, за час другої чеченської війни, яка збіглася з періодом залізобетонного утрамбовування Путіна у владу. Саме тоді в РФ апробували сценарії терору для переорієнтування інтересів публіки, консолідації навколо “лідера-рятівника” і пошуку приводів для нападу. Голова уряду Республіки Ічкерія у вигнанні добре свідомий проективного стилю поведінки господаря Росії і тих легітимацій, які хвиля терактів дала Росії – внутрішнього посилення режимності і згоди світових гравців – спочатку США, а потім Європи – на підконтрольність Кремлеві Республіки Ічкерія: “Ахмед Закаєв: Путін –  терорист у масці жертви” [6].

 Інтерпретатори кримських подій застерігають, що на окупованому півострові за індивідуальними репресіями проти активістів кримськотатарської спільноти стоїть ще й “великогабаритна” стратегія під назвою “терор в обмін на терор”. Тактика провокацій має аналоги не лише у внутрішній політичній історії РФ, а й у досвіді балканських воєнних подій: “У Криму російська влада свідомо провокує активістів кримськотатарського руху, розраховуючи, що невмотивоване й жорстоке знущання, з усіма ознаками етнічної чистки, призведе до відмови від мирного опору й переходу до терору – на який можна буде, у свою чергу, відповідати силовими методами. Нічого конспірологічного в цьому висновку немає. Президент Сербії Слободан Милошевич застосовував ту саму тактику проти косовських албанців” [73].

Серед версій катастрофи Боїнга 777 рейсу Амстердам-Куала-Лумпур на Донбасі 2014 року є припущення про те, що причиною підриву літака могла бути провокація – яка би дала підстави звинуватити українську сторону і, далі, розпочати масштабний наступ російських військ на Україну. Але виконавці теракту влучили в незаплановану ціль, і таким чином, інцидент із Боїнгом став не “моментом Франца Фердинанда”, як побоювалися напочатку, а, навпаки, моментом відвернення війни: “Скоріше за все, хотіли збити рейс Аерофлоту Москва – Ларнака. Таким чином схоже, що 289 пасажирів МН1 ...ціною своїх життів зупинили повномасштабне вторгнення російської армії в Україну, і цілком можливо, третю світову війну. Це неможливо, скажете ви. Це не поміщається в голові! ОК. А вибухи будинків поміщалися? А війна в Чечні і в Грузії? А газ в Норд-Ості..? А школа, яка згоріла в Беслані..? А вбивства Політковської, Нємцова, Литвиненка... ?” [52].

Автори інших варіантів трактування випадку MH17, не беручи до уваги гіпотезу “провокування” як головний мотив, через інші деталі однаково повертаються до терористичних кваліфікацій злочину і відповідного іміджу головного потенційного відповідача: “Російські військові за наказом командування вивели в “чисте поле” установку “Бук” і гатанули ракетою по цивільному літаку, позбавивши життя 298 людей... А потім відвели установку на свою територію, намагаючись приховати знаряддя злочину. Так чинять терористи, а слова Путіна про те, що “за спинами жінок і дітей будемо стояти ми, не попереду, а позаду” – набувають завершеного сенсу. Це – послання доконаного терориста” [94].

Допомога терористам – це традиційна інвестиція доходів із російської “бензоколонки” в підрив безпеки у світі й наступне отримання дивідендів зі своєї ж участі у “боротьбі з тероризмом”. Кремль замість легального партнерства пропонує урядам “дахування”: “Співпрацюйте з нами, або вас будуть продовжувати підривати у ваших будинках і на ваших вулицях” – ось який сигнал практично дослівно посилають із Москви після кожного великого теракту в США, Франції, Німеччині, починаючи із Бостонського марафону-2013 і закінчуючи недавнім вибухом у Манчестері. Голова комітету Федерації з оборони і безпеки Віктор Озеров щойно назвав теракт в Манчестері “уроком” британським спецслужбам за відмову співпрацювати з російськими колегами. Кремлівська мафія майже відкритим текстом пропонує Заходу “дах” від подальших терактів. Умови цього “даху” і суть нав’язуваного Кремлем Заходу “співробітництва” сформульовані гранично відверто: нова “Ялта”, розподіл сфер впливу, визнання виключного домінування Москви на території колишнього СРСР” [68].

На той час, коли медійно-публіцистичних клітинок пазлу “РФ – актор терористичної діяльності” розкладено було уже достатньо багато, щоб уявити собі загальні обриси цієї теми, зв’язки РФ зі світовими терористичними організаціями стали предметом звернень до світових безпекових організацій: “Під час засідання весняної сесії ПА НАТО в Тбілісі голова української делегації Ірина Фріз передала віце-президенту організації Расі Юкнявичене та членам національних делегацій аналітичну доповідь про зв’язки РФ з терористичними організаціями на Близькому Сході та в Середній Азії. За її словами, документ містить факти та аналіз шляхів комунікацій, підтримки та координації дій РФ з ІДІЛ, Талібан, ХАМАС, Хезболла тощо” [ 22].

“Росія діє за логікою терористів і їхніми методами” – це рефрен багатьох медійних оглядів. Але, знову ж таки, – ніхто не знає краще за неї про суміщення спеціалізацій (а також про тонкі лінії, які їх розділяють) терористів і агентів антитерору, що працюють у тих самих організаціях. Тому РФ продовжує продавати цей товар можливості “домовлятися” і бути корисною. Щойно при ООН у червні 2017 року створили Бюро для боротьби із тероризмом, – як його шефом було призначено російського дипломата Володимира Воронкова, і додатково його ж  – заступником Генсека ООН [85]. Серед деталей подання цієї інформації в мас-медіа невипадковими були зауваги щодо її “позалогічності” чи “понадлогічності” – “парадокс”.

в) Військові злочини країни-агресора: “томи справи” й крос-культурні референції

В описові характеру операцій сепаратистсько-терористичних військ – руйнівного, нищівного, жорстокого – автори медійних текстів часто використовують історичний хронотоп, зокрема фрейм більшовицької війни з Україною. Прихід більшовиків до Києва – історія кривавих розправ, насамперед за національною ознакою: “Він [Муравйов] і його солдати ставились до Києва, як до завойованого краю. В Києві творились жахіття. Знаходили у людей білети, написані українською мовою, і розстрілювали їх. На цьому ґрунті в “Українського секретаріату” виникали тертя з Муравйовим... Просили вгамувати солдатів, які розперезались внаслідок того, що воєнно-революційний комітет не мав на них впливу, оскільки загони Муравйова вважали себе великоросійськими військами” [60]. У січні 1918 року в Маріїнському парку було розстріляно більше двох тисяч киян. Сучасні політики вважають, що такою історією легковажити не можна: “Роман Безсмертний: у 1918 Муравйов обстрілював Київ, а через 3 роки створили СРСР. Мені страшно, що історія може повторитися” [83].

Усе вже було в історії російсько-українських конфліктів – і “ополченці”, і “російські відпускники зразка 1917”, і гібридність: “Новітня” російська стратегія гібридної війни – це бездарно реалізований плагіат тактичних схем більшовицького вторгнення до України 100-річної давності” [60]. Сенси багатьох епізодів національно-визвольних змагань 1917-1922 років і теперішнього українсько-російського протистояння настільки подібні, що існує можливість не лише проводити паралелі, ідучи від сценаріїв, зреалізованих у минулому, до плану сучасних подій, а й використовувати реверсний спосіб представлення подібностей – інтерпретувати історичні реалії у сучасних термінах: “...Більшовики ініціювали Всеукраїнський з’їзд рад [для витіснення органів Центральної Ради], який за задумом мав би проголосити Радянську владу, віддати Росії частину повноважень, пустити червоні війська на свою територію тощо – така собі бета-версія “Харківських угод” Януковича, тільки в набагато жорсткішій формі” [60].

Російсько-українська війна 1918 року і “гібридна” агресія, розпочата в 2014 році, у багатьох сучасних текстах описані фактично як різні епізоди єдиного процесу, хронологічно віддалені частини одного й того ж смислового фрейму. Така змістова когеренція підтверджує типовість, серіальність конфліктного досвіду російсько-українських стосунків. Про російсько-українську “гібридну війну” як триваючу в часі подію пишуть особливо багато у ювілейному 2017-му, на переході до такого ж символічно значущого 2018-го: “Досі триває наша столітня війна за свободу” [16], “Через сто років червоні знову прийшли в Крим” [36], “Моя столітня республіка” [24], “90% кораблів у Криму підняли українські прапори у  1918 році” [21].

Історичні дискурси-екскурси не залишають сумніву в необхідності завершення того, що виявилося розтягненим у часі історичним проектом. Один зі способів прийти до успішного фіналу сьогодні, на думку публіцистів-компаративістів, – оминути помилки, що їх допустили українські провідники в минулому. Так, в подіях епохи УНР сучасні автори вбачають урок недостатньої уваги до військового складника, необхідного для успіху змагань, зокрема, знаходять у тодішньому досвіді аргументи для сучасних дискусій на теми контрафактного “миротворення”. Українці уже мали нагоду пересвідчитися у тому, що спекулятивні використання теми пацифізму працюють не на перемогу, а на капітуляцію, яка до того ж може виставити криваву ціну народові, який на неї погодився: “…УНР у війні за незалежність 1918-1922 років утратила десятки тисяч людей, а під час установленого більшовиками миру – мільйони. Отже, може бути такий “мир”, що гірший за війну” [53].

Найбільш актуальні “геопросторові” ілюстрації до теми злочинних інструментів і масштабу російської агресії – це сценарії  чеченських воєн і вступу РФ у війну в Сирії. Російська держава без вагань веде зовнішню політику з допомогою війни – в ім’я у черговий раз своєрідно потрактованих “цивілізаційних завдань,” як і не зупиняється перед методами тотальної зачистки для вгамовування власних бунтівних суб’єктів федерації. Поруйнований Грозний став символом політики Росії в Чечні, а розбомблений, знищений Алеппо показав, якими засобами досягає своїх цілей Росія на міжнародній арені, намагаючись формувати й утримувати свій сателітний пояс.

Події в Алеппо, які вразили світ великою кількістю цивільних жертв внаслідок бомбардувань і застосування хімічної зброї, – це такий клубок злочинів, за які визнано відповідальними і асадівців, і кремлівських союзників, – що у зв’язку з ними медіа згадали історичні інтервенції найвищих категорій антигуманності, зокрема випадок Герніки: “Легіону Кондор нацистського люфтваффе знадобився один день і 22 тонни авіабомб для того, щоб в 1937 році зрівняти зі землею іспанське місто Герніка. “Російській авіації потрібно більше часу для того, щоб зруйнувати Алеппо, але паралелі очевидні”. …Алеппо, як і Герніка, – стратегічно важливе торгове місто, “перетворене на руїни авіацією одного тирана, наданою у допомогу іншому тиранові” [100]. Апеляція до таких паралелей у час війни РФ на кілька фронтів і країн – нагадування про потребу спинити агресора, не дозволити йому дійти до межі глобальної катастрофи.

“Авдіївка – українське Алеппо” – із такою пересторогою виходили закордонні українці у столицях європейських країн на патріотичні акції [1].  Взимку 2017 року повідомлення про кількість жертв і руйнувань в Авдіївці ставали щораз більш тривожними, місто видавалося близьким до перетворення на аналог Дебальцевого. На авдіївському напрямку військово-терористичні угруповання, координовані РФ, у черговий раз вдалися до звичної практики і методів: “Окупанти прасують промку. Змішують зі землею Градами. Жодних прихованих одиничних залпів, лише повні “пакети”, тільки все згідно із кремлівськими заповітами. Все уже “обкатано” в Грозному і Алеппо. Методички написані, керівні документи відпрацьовані” [27].

Візити зарубіжних політиків на окуповану частину Донбасу також давали змогу документувати факти військових злочинів і віднаходити до них “віддаленопросторові” паралелі з асоціативного репертуару сучасних війн і терористичних загроз: “Селище  Широкине під Маріуполем відвідав міністр закордонних справ Люксембурга Жан Асельборн. Міністр закордонних справ Люксембурга оцінив масштаби руйнувань. За його словами, він вражений тим, що побачив. “Щось подібне я спостерігав лише у місті Мосул в Іраку, коли в кінці минулого року побував там”,  – прокоментував міністр” [57].

Війна сама собою є злочином. Додатковим штрихом до характеристики масштабів цього злочину стало приховування участі російських з’єднань у воєнних діях: “Вранці 24 серпня 2014 року за наказом Путіна батальйонно-тактичні групи ЗС РФ разом з танками та при вогневій підтримці артилерії й системи “Град” вторглися в Україну. …На військовій техніці були зняті або замасковані російські розпізнавальні знаки” [26]. Фальшива гра російської сторони – підстава для оцінки лідера РФ в суперлативах, означниках вищої міри негативу навіть порівняно із класиками військових злочинів. Путін – “гірший, ніж Гітлер”, – бо цинічніший і лицемірніший: “Гітлер не приховував ідентифікації своїх військ під час аншлюсу Австрії... Гітлер брехав значно менше, аніж Путін” [55]. Через прихований спосіб ведення бойових дій була заблокована співпраця з міжнародними місіями: “Президент Росії Володимир Путін гірший за диктаторів Саддама Хусейна і Муаммара Каддафі тим, що не пропускає Червоний хрест до полонених” [17].

Потреба зважати на гуманні мотиви зовсім не турбувала людей, які приписували ядерній кнопці і посиланням на “ядерний попіл” магічну властивість “затверджувати” всі інші види політичних хотінь. Засобом міжнародного “діалогу” за такої настанови стає “досконало освоєний в Північній Кореї трьома поколіннями Кімів ядерний шантаж Заходу, помножений на величезний ракетно-ядерний потенціал Росії” [69]. Після окупації Крим швидко почав перетворюватися з курортної зони на ядерну територію: “Півострів стає надто небезпечною військовою базою, там 6 ядерних боєголовок” [34]. Мілітаризація Криму створює загрози не двосторонньо-міждержавного, а глобального рівня – відповідно, в сучасному контексті оживають образи, які характеризували період протистоянь чи сконструйовані за їхньою логікою, – “холодна війна”, “гонка озброєнь”, “третя світова”: “Анексія Криму запустила нову світову “гонку озброєнь” [3].

г) Пропаганда: системні аналоги миттєвостей “русской весни”

Російська пропаганда для внутрішнього вжитку побудована на спекулятивних, непевних із погляду правової логіки, але емоційно містких стимулах. Законові Путін протиставив те саме, що й Гітлер у Німеччині, – міфологію величі і об’єднання нації. Приєднавши Австрію, канцлер заявив її мешканцям про те, що веде їх “додому, у Рейх”. А Путін задокументував анексію у фільмі під назвою “Крим. Шлях на Батьківщину”. “Великі цілі”, в ім’я яких відкидали закон, були на диво подібно окреслені в пропагандистських наративах “паралельних” аншлюсів – Австрії і Криму: “Після приходу до влади Гітлер просував ідею об’єднання усього німецького народу, навіть якщо для цього доведеться “відрізати” від сусідніх держав заселені німцями регіони. ...Так само і Путін перейнявся ідеєю захисту “російськомовного населення” (підкреслимо, навіть не суто російського, а набагато ширше)...” [56].

Претендуючи на впливи глобального масштабу, кремлівські ідеологи спрямували неабиякі пропагандистські зусилля і на зовнішній світ, країни демократичної традиції. Простий розрахунок був на те, що західне толерантне суспільство не зможе відмовитись від того, що йому подають в упаковці “альтернативних правд”. Але симулякризовані ритуали “інформування” не змогли закамуфлювати надміру жваву діяльність агентів впливу найрізноманітніших спеціалізацій. Численні “акції” з російським слідом, на зразок підготовки державного перевороту в Чорногорії,  нагадали світові про те, що російська “м’яка сила” завжди готова перетворитися на як завгодно жорстку силу. Отож закономірно, що багаторічна підривна робота російської ідеологічної машини поступово ставала об’єктом уваги і компаративних узагальнень.

Цікавий приклад переконливого і до того ж “системного” порівняльного дослідження російської пропаганди, спрямованої на світ і на Україну, – стаття “Однокласники” Шелленберга. Що таке “тотальне шпигунство” [112]. Насичений деталями і спостереженнями текст проводить переконливі аналогії між методами роботи російських пропагандистів і практикою світової експансії націонал-соціалістів у період їхнього приходу до влади. Матеріал з’явився в час, коли українське суспільство було розбурхане дискусіями на тему зоборони соціальних мереж “ВКонтакте” і “Одноклассники”. Підзаголовки статті дотепно обігрують популярні кліше українсько-російської інформаційної війни – спираючись на сутнісну сумісність фактів діяльності української “п’ятої колони” і фреймів геббельсівського досвіду: “Вконтактє з Гіммлером”, “Прусський світ Ернста Боле”, “Подвійне громадянство від Ріббентропа”, “Безсмертний полк Розенберга”, “Офіціантки для референдуму”, “Лайф-Ньюз Геббельса”, “Антикорупціонер Канаріс”, “Німецький бізнес Чемберлена”, “Мишебраття Бонне, Петен і Вейган”, “Де Голль і фотошоп” тощо [112].

Авторові статті вдалося створити оригінальний компаративний довідник найважливіших топіків пропаганди завдяки матеріалам книги німецького журналіста Курта Рісса “Тотальне шпигунство”, написаної 1941 року. Рісс предметно і проникливо, опираючись на численні факти, викривав політику Гітлера. Український інтерпретатор Рісса скористався великою кількістю “сценарної” конкретики для пояснення універсальних, як виявилося, закономірностей роботи пропагандистської машини із розкрученим на цілий світ маховиком. За спорідненістю багатьох фактичних епізодів український автор побачив також переконливу тотожність “макрофреймів” політичного життя Рейху і путінських стратегій глобальної експансії: “Поняття “гібридна війна” тоді не існувало. Але вихід за рамки класичної військової стратегії у планах Гітлера вже був прописаний. Тільки називалося це “тотальною війною”. Відповідно і шпигунство було “тотальним” [112].

Частину тексту, яка називається компаративний висновок, або проективна мораль, автор статті формулює недвозначно – як пересторогу безпечності сучасних українців: “Люди, які вважають себе розумними, сміються із мему: “...а то Путін прийде”. А майже сто років тому кумедною здавалася фраза: “... а то Гітлер нападе”. Але він напав. ...І Європу приголомшили масштаби діянь гітлерівської розвідки, мільйонні фінансування шпигунської мережі, сотні тисяч, якщо не мільйони її агентів.... І вже стало не смішно, і у всіх виникло одне й те саме питання: як ми могли це пропустити?” [112].

Закономірно, з огляду на несумісність імперської і національної ідеології, що від часу незалежності України тривають російсько-українські інформаційні війни. З початком збройної боротьби Росії проти України ударні інформаційні хвилі від конфлікту пішли на глобальні рівні, заторкнули інтереси й амбіції ряду країн. Глобальна підривна інформаційна діяльність РФ змусила світ уважно придивитися до методів, які Росія апробувала в Україні, зокрема в історіях із мережами “ВКонтакте” й “Одноклассники”: “Згадані інтернет-компанії мають явні зв’язки з російськими секретними службами, які систематично використовують мережі не тільки для того, щоб поширювати кремлівську пропаганду, а також для того, щоб збирати дані про українських політиків, солдатів і громадські настрої. Таким чином ...Україна мимоволі стає випробувальним майданчиком для тих методів дезінформації, які були використані у президентських виборах у США 2016 року і пізніших політичних кампаніях у Європі” [113]. І, відповідно, у розробці рецептів протистояння інформаційній агресії з боку РФ світові тепер не обійтися без того досвіду, якого набула Україна.

2. Ідентичність – основа стратегій мобілізації й захисту

Уроки військового переформатування країни

Порівняльні сценарії мають особливу вагу у дискурсах аналізу оборонних стратегій, оскільки йдеться про перспективу завершення війни й безпеку громадян. У різноманітні компаративні способи автори публікацій розглядають ті моделі поведінки керівників держави й армії, а також реакції суспільства, які стали би рятівними для України.

В оцінках “стартових” рівнів готовності української армії до воєнного конфлікту, тобто тих, які Україна мала на початок війни, мас-медійні “проективні” варіанти аналізу очікувано використовують таку ретроспективну модальність, як докір невивченим урокам і втраченому часові. Адже Росія атакувала не зовсім “раптом”. На пострадянському просторі прецедент був – вторгнення Путіна до Грузії. Те, що сталося у цій країні 2008 року, – це не якась абстрактна війна у “стародавньому” світі, джерело символічних образів-аналогів, а пряме попередження про наміри сусіда. Події у Грузії могли би стати стимулом для мобілізації сил захисту, але не стали, бо ішлося про час цілковитої байдужості еліт до будь-чого крім ресурсів для роздерибанювання: “Але, за великим рахунком, досвід сусідів нас рішуче нічому не навчив. Україна не зайнялась спішним відновленням боєздатності армії, відловом криптосепаратистів та агентів ФСБ, укріпленням східних рубежів. Україна, великою мірою, взагалі нічим не зайнялась” [64]. Причиною розвалу оборони була, звичайно, не тільки недбалість. Згадані “агенти ФСБ” посідали в Україні високі посади в януковичівську епоху, і, звісно, не могли відловлювати самі себе, вони блокували розвиток силових структур цілком свідомо.

Оскільки чужий негативний досвід територіальних втрат почав сприйматися як урок лише постфактум, коли Україна сама стала мішенню для агресора, то перебудовуватись державі довелося вже “у процесі”. Але в індивідуальних варіантах вибору лінії поведінки в час конфлікту грузинські події природно обґрунтовували патріотичну позицію: “І я потрапив у ту замороку. Потім, коли вже працював у Грузії, потрапив у війну 2008 року. …Я бачив горе і страждання людей. Я бував у районах, близьких до Абхазії, Південної Осетії, Нагірного Карабаху, спілкувався з людьми і зрозумів, що таке Росія і що таке російська агресія. І от коли це все прийшло уже на мою батьківщину, коли війна стукалася в двері будинку моєї мами в Красному Лучі, я вважав, що тепер моя черга щось зробити для країни” [13].

У дискусіях про майбутнє української армії, зокрема тих, які зафіксовані в публічному дискурсі першого року війни, автори починали обговорення теми обороноздатності з апеляції до класичних світових практик гарантування національної безпеки і розбудови військових сил. Серед вартих вивчення взірців підготовки кадрів і озброєння армії були названі моделі оборони Ізраїлю, Швейцарії, Туреччини. Зокрема, важлива ознака сучасного війська, яку варто запозичити Україні, – спроможність відбити будь-яку агресію “порівняно малими, але ефективно розподіленими силами” [103]. Наприклад, досвід ізраїльської армії, вартий перенесення на український ґрунт, стосується принципу раціональної ощадності й водночас ефективності в технічному переоснащенні: “Переозброїти армію “Джавелінами” ми повністю не зможемо, та і немає потреби, напевно. Треба робити як в Ізраїлі – спецпідрозділи для отримання високоточної зброї. Це правильний шлях для дорогих систем озброєння, які мають важливе тактичне значення” [10]. Промовистим фактом до характеристики сучасного стану українських збройних сил стала зміна напрямку практичних запозичень і теоретичних “транспозицій” за час війни. Якщо на початку конфлікту, 2014-го року, ішлося про модернізацію армії в Україні за прикладом Литви, Латвії й Естонії, то в 2017-му вже природно сприймалися новини про те, що країни Балтії використовують український досвід в реформуванні своїх сил оборони.

У тих елементах, що їх компаративні тексти проектували на українську реальність, важливими були не тільки стратегії мобілізації, підготовки командного складу, технічного посилення армії, а й “інспіраційна” мораль історій про колективний досвід здобування стресостійкості. Від шокового стану сприйняття війни як негайної загрози, від якої хотілося ж і позбавитися негайно, суспільство переходило до усвідомлення масштабу й тривалості війни – і врешті-решт прийняття її як певної ситуації цивілізаційного виклику. Цей напрям еволюції свідомості в Україні заданий тією ж психологічною матрицею, на основі якої формувалася громадянська ідеологія війни в Ізраїлі: “Нарешті ми настільки призвичаїлись до нової реальності, реальності затяжної війни... Нам боляче, в очах сльози, але зуби зціплені та кулаки стиснуті – ми вийшли у новий стан, десь такий, в якому вже десятки років живе Ізраїль. ...Стан, коли ми приймаємо щоденну війну, якщо знадобиться на довгі роки, як страшну, але неминучу ціну нашої свободи. Стан, коли ми готові платити цю ціну стільки, скільки знадобиться – бо добре усвідомлюємо, за що ця війна, що стоїть на кону, та що ворог насправді хоче не миру, навіть не шмат нашої землі, а виключно нашого знищення, знищення як нації та країни” [23].

У зв’язку з варіантами поставки летальної зброї для України мас-медійні автори у різних контекстах згадують про історичний досвід ленд-лізу. Можливість надання високоточних озброєнь американські конгресмени зважували від початку російсько-української війни. Але в апробаційній для цієї ідеї фазі на поверхню публічних дискусій виринали варіанти непрямої участі США в акції. Зокрема, в час візиту українського міністра оборони до Канади навесні 2017 року йшлося про те, що розпочати процес поставок летальної зброї зможуть канадійці, – у зв’язку з чим згадали практику допомоги через посередників, до якої вдавався уряд США під час Другої світової війни: “Адміністрація Трампа ...робить вигляд, що “ми начебто вмиваємо руки – це все Канада, демократія”, але ситуація до болю нагадує британський Ленд-ліз. Нагадую – перші поставки для Британії, що воювала проти Німеччини, пішли із Канади – Рузвельт не дуже хотів роздратовувати виборців участю Америки у європейській війні. Тільки через рік США залучилися напряму у війну проти фашистів” [108].

Після описаного епізоду пройшло зовсім небагато часу до авторизації проекту поставок зброї з боку самих Сполучених Штатів (“сучасний ленд-ліз Вашингтона”), як і природного в такому разі увиразнення мотиваційних формул: “Генерал військово-повітряних сил США …підтримав надання летальної зброї Україні та назвав Росію найбільшою загрозою для національної безпеки США” [2];  “Триваюча агресія Росії і її постійна відмова поважати територіальну цілісність України вимагає від нас –  тих, хто поважає правовий порядок, сильної відповіді. І ця відповідь має бути в наданні летального озброєння в рамках підтримки України” [88]. Сполучені Штати починають “залучатися напряму”? Власне уже й залучаються... Протягом 2017-го події розвивалися направду стрімко. Голосування в Конгресі вирішило питання поставок як теоретично можливе. Президент країни-агресора відреагував ультимативно, фактично загрозами поширити військово-терористичні дії на інші регіони, – зайвий раз нагадавши, що йдеться про таку зброю, застосування якої здатне докорінно змінити співвідношення сил у конфлікті на користь України. Принаймні, для початку, не дозволити РФ у черговий раз піти на ескалацію.

Для успішного для України висліду війни важлива як конкретна допомога окремих західних країн у посиленні національного оборонного ресурсу, так і макросценарії, пов’язані із впливом міжнародних безпекових структур. Зокрема, співпрацю із НАТО, а в перспективі – членство в цій організації – стратегічні дискурси розглядають як “рамкові” умови гарантування безпеки України. Найважливішим за час війни досягненням України у плані стратегічних реконфігурацій партнерства виявилося те, як Україна змінила свою позицію на Глобальній шахівниці – кардинально і драматично порівняно з радянськими часами, символом яких була “залізна завіса”. Однією із видимих ознак зміни став взаємний, зустрічний рух між Альянсом і Україною, адже й сама українська держава змінила доктрину, а точніше повернулася до курсу, скасованого парламентом часів Януковича, – і, з іншого боку, реальною стала підтримка Північноатлантичного блоку в обороні східних рубежів: “Кремлю чітко дали зрозуміти, що “залізна завіса” переноситься на східний кордон України, а НАТО цілком прогнозовано розмістить свої війська в 700 кілометрах від Москви” [108].  

Зрозуміло, що в ситуації, коли ідеться про наближення до стандартів НАТО, українські автори не могли не прорефлексувати тему запозичень тактичних елементів, а з іншого боку – не зауважити вартісність здобутого в Україні досвіду бойових дій для армій інших держав. У час відвойовування тих захоплених територій, які мали би бути підконтрольними Україні за Мінськими угодами, українські збройні сили  намагались реалізовувати тактичні ідеї, відомі з воєнної історії Сполучених Штатів: “І ось ми бачимо реалізацію тактики “жаб’ячих скачків”. Схоже на те, що наші військові чітко її освоїли і доопрацювали. Армія США використовувала її під час Другої Світової і досягла в ній досконалості. У нашому виконанні вона виглядає так – просунулись, закріпились. Так було на світлодарському напрямку, а зараз прийшло повідомлення про те, що і на маріупольському напрямку морпіхи роблять точнісінько те саме” [5].

 Економіку країни у час воєнних дій метафорично також описують як один із фронтів війни. Природним є бажання України знайти союзників і донорів для підсилення позицій на цьому фронті. План Маршалла – та впізнавана паралель, яка популяризує ідею довготермінових інвестицій для України. Таку назву мала програма економічної допомоги Європі після Другої світової війни – за ім’ям держсекретаря США Джорджа К. Маршалла. У стосунку до України ідею стимуляції економічного дива внесли у порядок денний світових медіа литовські парламентарі навесні 2017 року. Опоненти не забарилися зі застереженнями – посилаючись на корупційний імідж держави: “Якби Україна отримала свій план Маршалла, хто би найбільше від цього виграв? Правильно – олігархи” [46]. Однак прихильники геоекономічної підтримки України продовжують лобіювати план і у Вашингтоні, і в столицях країн ЄС. Названо можливі цифри: “Проект передбачає щорічне виділення Україні 5 млрд євро” [28]. А основним аргументом промоції проекту стала роль економічно потужної України для зміни світового балансу сил на користь чинників безпеки: “Якщо програє Україна, програє Європа. Тільки успіх України допоможе змінити агресивну поведінку Росії” [7].

Інші варіанти непрямої допомоги з боку Америки – втім, макроекономічного масштабу, – можуть бути просто побічними ефектами ресурсної політики Сполучених Штатів, спрямованої на посилення власних позицій у світі – і, відповідно, ослаблення одного з конкурентів, який, за збігом обставин, є військовим супротивником України: “Якщо Трампу вдасться реалізувати свої плани в сфері енергоносіїв, наплив американської нафти може обвалити ринок. Не варто забувати, що долю Радянського Союзу багато в чому визначила саме ціна на нафту. Із 70-х років СРСР брав участь у війнах в усьому світі: від Афганістану до Мозамбіку. Але влітку 1986 року ціни на нафту різко впали, визначивши кінець “імперії” [48].

Ресурс “якості” політичних еліт американського суспільства також віддавна цікавить охочих зреалізувати українську національну мрію. Причину традиційного успіху Америки шукають, зокрема, у такій сфері контакту матеріального й духовного планів, як моральний досвід лідерства. Під кутом зору такої вартості українці намагалися пояснювати негаразди в українській політиці воєнного часу. У риториці українських духовних авторитетів на тему занедбання державних інтересів в ім’я чиновницьких статків з’являються, зокрема, приклади жертовності батьків-засновників Сполучених Штатів: “Їхні [українських чиновників] декларації не викликають нічого, крім ненависті. ...Тому що зрозуміло, що вкрали – не заробили. ...Джордж Вашингтон, коли за свою країну боровся, віддав усе, що мав. Купував солдатам на ці гроші їжу, одяг. А у нас жебраки жебраків годують, одягають, гинуть за свою батьківщину” [54].

Природним доповненням до військових стратегій держави у час війни стають стратегії ідентичності – у сенсі колективної моральності, самовизначень членів спільноти у ставленні до воєнних подій. Попри “замутнювальну” риторику в цьому питанні, варіанти особистого вибору є так само чітко прокресленими, як лінія фронту. Існує два стилі поведінки – колаборантський, на руку ворогу-агресору і “п’ятій колоні”, і – протилежний до нього – патріотичний. Звісно, що другий від першого відрізняється здатністю до самообмежень егоїзму комерційного плану заради вартостей національних. Обґрунтовуючи відмову від виступу в Санкт-Петербурзькому університеті на форумі IT, український програміст робить свідомий вибір між зручностями колабораціонізму і позірною нефешенебельністю, але традиційною шанованістю патріотичних мотивів: “...Я громадянин України, а з РФ у нас війна. Усвідомлюю, що в сучасному світі колабораціонізм норма, а взаємини між людьми важливіші, ніж політика, але дотримуюся традиційних, консервативних поглядів з цього питання. Для мене це – як приїхати до Мюнхена на запрошення на форум промисловців у 1941 році, коли окупант підійшов до Києва” [82].

Популярна культура виявилась іще одним важливим, а тому максимально експресивно означеним, полем битви ідентичностей. Як нагадує публічний дискурс, в історії є достатньо переконливих “досвідних” аргументів, під впливом яких представники сценічно-виконавської сфери мали би припинити вдавати, що виступи – суто приватна справа: “При цьому кожній Мілявській... варто згадати два приклади недавнього минулого. Коли Гітлер отримав безмежну владу, він дав доволі сите і безбідне існування своїм артистам і вченим і кожен мав право, поїхати з Німеччини або прийняти правила гри. Марлен Дітріх виїхала в Штати і стала символом чистої, не скореної Німеччини, а Ленні Ріфеншталь стала співачкою величі Рейху і Фюрера і залишилася проклятою до кінця своїх днів. І так, Ленні всю решту життя виправдовувалась, що не знала про злочини і не цікавилася політикою” [4].

Компаративні матриці сценаріїв  “звільнення”, “реінтеграції”, “перемоги”

Проекти стратегічних рішень і відповідні порівняльні проекції – це та частина фрейму “конфлікт”, яка викликає найбільш полюсні оцінки у представників сторін дипломатичного і воєнного протистояння. Оскільки учасниками сценарію є різні групи інтересів, добрі наміри одних політичних акторів не завжди ведуть до бажаних результатів для інших учасників гри, а об’єктивна вибухонебезпечність ситуації посилює контроверсії.

Прикладом таких неоднозначних рецептів у складний для України період початку конфлікту були стратегії “фінляндизації” – у сенсі “наслідування прикладу Фінляндії, яка, згідно з доктриною Юхо Паасіківі, підписала 1948 р. договір із СРСР, що обмінює, по суті, можливість зберегти демократичні свободи на певні зовнішньополітичні обмеження” [37]. Змістом “зовнішньополітичні обмежень” і політики нейтралітету була насамперед  відмова Фінляндії від членства в НАТО.

Погоджуватися на “нейтралітет” Україну закликали європейські партнери, які боялися піти на серйозне загострення стосунків з Росією: “Президент Чехії порадив Україні піти шляхом “фінляндизації” [76]. У США ідею “фінляндизації” викладав на переговорний стіл Генрі Кіссінджер, політик відомий лояльністю до Росії. Позитиви для зовнішніх “вирішальників” конфлікту, який у той час називали не інакше як “кризою”, були очевидними – мінімум ризику і зусиль для самих модераторів. Що ж отримувала Україна, сплативши високу ціна компромісу? Фактично – не стільки звільнення і мир, скільки примирення із поразкою і загрозу подальших втрат. Парадоксальним аргументом зовсім не на користь рецепту виявилося те, що Україна уже стала жертвою агресії РФ і “потенційне” НАТО мало би захищати її не від теоретичної, а від реальної загрози.

Ідентифікувавши підступ ідеї “нейтралітету”, Україні не залишалося нічого іншого, як сказати “ні” – і чемно (або нечемно – це уже не мало значення) відмовитися. У поміч прийняттю саме такої “резолюції” в підсумку дискусій про фінську модель прийшли самі фінські інтелектуали. На думку письменниці Софі Оксанен, рецепт “умиротворення Росії” не був добрим для фінів, так само як не є прийнятним для України: “Фінляндизація” означала творення “політики вітрини” для Радянського Союзу. Решті світу треба було показати, що Союз може жити в мирі з незалежними сусідами. Насправді ж Москва контролювала навіть те, що писалося в фінських підручниках про Радянський Союз” [105].

Правду кажучи, Україні для опанування майстерності компромісу не особливо потрібен був фінський майстер-клас. Власних компромісів і з негативним, і з прийнятним вислідом було надто багато протягом століть. Вартісні фінські уроки для України полягали в іншому – і їх не оминули увагою автори-компаративісти – це історії “вчасної втечі від Росії”, переваг раннього виходу з імперії, спроможності добре мотивованих захисників відбивати сили ворога, який має кількісну перевагу. Квінтесенція фінського досвіду – це насамперед дистанціювання від Росії й наполегливе вибудовування власного захисту: “...Фінляндія широко відсвяткувала сторіччя з дня виходу зі складу Росії – на святковому концерті в Хельсінкі зібрались близько ста тисяч фінів. Для України історія стосунків Фінляндії і РФ залишається прикладом – просто так із Росії не відпускають, оскільки в 1939 році СРСР іще раз нападала на цю країну” [72].

Фінські стратегії оборони в час війни 1939-1940 років, так званої “Зимової”, пов’язані із добре відомим референційним фактом “лінія Маннергейма”. Так називали систему фортифікаційних споруд, що дала змогу фінам стримувати наступ Червоної армії і захистити незалежність країни, хоча без територіальних втрат у тій війні не обійшлося. В українському контексті 2014-15 років назва “лінія Маннергейма” з’являлася як символічна рамка для заяв про наміри зміцнення державного кордону та лінії протистояння із сепаратистами: “Київ при необхідності зведе на Донбасі, якщо це буде потрібно, сучасний потужний комплекс оборонних споруд, аналог лінії Маннергейма” [12].

Безперечно, мають рацію і ті автори, які застерігають від перебільшень у творенні оборонного міфу. Невелика країна у протистоянні зі сусідом-монстром, який має кількісну перевагу в озброєннях і людських ресурсах, мусить постійно зважати на ризики критичних втрат і не випускати з поля зору пріоритет екзистенційного самозбереження: “Завдання – вижити” [62]. Не дивно, що шляхи України й Фінляндії виявилися великою мірою подібними – в сенсі вимушених дипломатичних поступок і стратегічно-воєнних відступів задля збереження незалежності й майбутніх перспектив відвойовування позицій. Але в жодному разі Україна не може погодитись із прийняттям зобов’язань нейтралітету як стратегією  капітуляції на десятки років наперед.

Парадоксально, але й самі фіни у сучасному зміненому контексті відчули вразливість нейтрального статусу і під впливом українських “уроків” замислились про потребу переглянути політику неприєднання і позаблоковості. Сусідня Швеція повернулася до обов’язкової військової служби, назвавши “російську загрозу” однією з причин зміни мобілізаційної політики [106]. А південноєвропейській Чорногорії український досвід згодився для того, щоб посилити мотивованість для вступу до НАТО: “...Балканська країна встигла у потяг НАТО та захистила себе від нового конфлікту. Значною мірою – зробивши правильні висновки з українського досвіду” [63]. 

Про “хорватський сценарій” протягом тривання конфлікту встигло висловитися багато людей – від українських і закордонних аналітиків до учасників бойових дій: “Україна може повернути собі контроль над усім Донбасом всього за декілька днів за допомогою силового сценарію за прикладом Хорватії” [104]. Писали про таку модель із цілковитим усвідомленням того, що це збройна альтернатива перемовним варіантам, або умова їхньої предметності та успішності. Більшість авторів, які висловилися на тему “хорватського” варіанту, усвідомлюють ризики, а тому й проблематичність застосування сили в асиметричному конфлікті з Росією. Тому особливий наголос у текстах із референцією до хорватського досвіду – потреба в деактуалізації чинника військової потуги Росії.

Хорватська “паралель” в застосуванні до української ситуації стає по-справжньому “симетричною”, а разом з тим реалістичною, якщо силову компоненту розглядати у зв’язку з чинником “відповідного часу”. Для Хорватії важливим було – дочекатися моменту, у її випадку – ослаблення супротивника, відмови Белграда від підтримки сепаратистських сил. І вона дочекалася – отож це була реальна “якщо-умова”, на противагу до “якби-умови” – нереальної: “В 1995 році, дочекавшись, поки белградський режим Слободана Милошевича, виснажений  війною і санкціями з боку західних країн, почав втрачати потугу, Хорватія провела дві воєнні операції – “Буря” і “Блискавка”, звільнивши території, окуповані сербськими сепаратистами. ...Хорватія за чотири роки зміцнила армію і за сприятливої нагоди просто витіснила сепаратистів за межі державного кордону” [65]. “Паралельна” “якщо-умова” для української сторони сформульована в різних модальних варіантах і з різною мірою конкретики – як “уявна картина” перезавантаження влади в РФ: “Припустимо, що в Росії відбулись певні події, в результаті яких змінилася влада в Кремлі” [65], або загалом як думка про необхідність очікування слушної нагоди для стратегічних ініціатив: “...Однак необхідно вибрати точний геополітичний момент, який не дозволить втрутитися армії Росії у процес визволення” [104].

Матеріали в медіапросторі про “хорватський досвід” зовсім не були хором захоплених голосів на підтримку збройної операції. Деякі тексти самим заголовком ставили під сумнів прийнятність ідеї, навіть заявляли про її цілковиту нездійсненність: “Хорватський варіант на Донбасі. Чому Україні це не загрожує” [110]. Спільне для усіх контрсценаріїв – конструювання риторичного фільтру, в ролі якого виступає щось етично осудне чи загрозливе, що можна подати як Нездоланну Перешкоду, підставу для відсіювання ідеї. У згаданій статті таким фільтром стали описані у жанрі лонгріду криваві деталі, що заштовхують суперечку на територію підвищеної сенситивності, –  про “страшну трагедію, рясно политу кров’ю десятків тисяч людей” [110]. Історія про успіх і перемогу перетворюється в натуралістичну історію про жертви. І відповідно – вибудовує іншу перспективу, фрейм рішення.

“Кривавість” подій зовсім не обов’язково закладати в проект висновку – щоб потім проголошувати це неуникненною супутньою обставиною-перешкодою. Прихильники “хорватського шляху” самі для себе ставлять це обмеження – уникнути втрат. Власне тому стільки розмов про “відповідний час” і потребу з’яви такого фактора симетрії Х в українській ситуації, як ослаблення супротивника. Суспільство і військові тривалий час погоджувалися на просту тактику “чекати” у зв’язку з “хорватським варіантом” – і не лише у зв’язку з ним, – бо вона знімала проблему втрат і серед військових, і серед цивільного населення.

Насправді реальною проблемою прийнятності варіанту була і залишається його банальна розбіжність з інтересами окупанта. Російське МЗС реагувало обуреними заявами й дипломатичними демаршами на кожен епізод спілкування офіційних представників України й Хорватії для обміну досвідом реінтеграції окупованих територій. Пропагандистські контратаки зайвий раз підтверджували зацікавленість Росії у збереженні статусу кво залежних територій: “Істерика РФ проти “хорватського сценарію” – ще одне підтвердження загальновідомого факту: на Донбасі немає сепаратистів, там є російські окупанти. І врегулювання конфлікту без залишення за собою фактичного контролю над Донбасом у плани Путіна аж ніяк не входить” [99].

Чималий стрес, якого завдали російській стороні обговоренням наступальної програми за взірцем хорватської, лише зміцнив переконаність українських пропонентів сценарію у тому, що “треба брати” (дочекавшись зручного моменту). Найбільш оптимістичні автори уже бачать у рішеннях українських посадовців, відповідальних за конвертування політичних рішень у військові, створення передумов для розвитку подій за “хорватським варіантом”: “Також (ще один) індикатор початку нового етапу – це підготовлений законопроект Турчинова (назвемо його “хорватський”)” [19]. Але при цьому розробники українських оборонних концепцій усвідомлюють, що простір перспектив має залишатися відкритим: “...Не обов’язково, що хорватський варіант буде реалізований. Але ця опція повинна додавати швидкості мисленнєвому процесу ворога” [19].

Для українського суспільства дискусія про хорватський досвід виявилася важливим риторичним пунктом для процесів консолідації ідентичності. До того ж оприлюднена в ході обговорень інформація про деталі миротворчих сценаріїв оптимістично налаштовувала патріотичну аудиторію щодо перспектив солідарної участі міжнародних посередників: “Зараз за хорватською калькою ми підійшли до нового етапу. ...Призначення Волкера – це не що інше як Спецпредставник США в югославському конфлікті (посада Холбрука в 1997-1999 роках) Холбрук (старше покоління пам’ятає). Волкер буде займатися човниковою дипломатією між Вашингтоном-Києвом-Парижем-Москвою (те, чим займався Холбрук (Холбрук, до речі, привіз відомий ультиматум від НАТО Милошевичу перед початком операції НАТО)” [19].

Аналіз умов реалізації хорватської моделі – це частина набагато ширшого поля умовних конструкцій у дискурсах, які гіпотетизують взагалі саму перспективу переходу українських сил у наступ.: “…Широко крокувати можна собі дозволити лише в тому разі, коли з’являться перші ознаки “здування” російської влади. В той момент, коли усі силові структури РФ, включно із армією, будуть використані для уникнення розвалу самої Росії, а що найбільш імовірно – забезпечення керованого розпаду” [5]. Автори таких формулювань мають на увазі ті сприятливі обставини, – яких слід дочекатися або які слід сформувати, – що здатні переспрямувати сили ворога зі зовнішньої діяльності на внутрішні потреби. І, до речі, якщо в українській ситуації послідовно застосовувати логіку розрахунку на час ослаблення супротивника, то “хорватський сценарій” із “якби-умовою” парадоксально трансформується у свою протилежність – абсолютно несиловий сценарій, причому із позитивним, а не капітулянтським для України результатом. Власне, уся справа у масштабі цієї “якби-ситуації”.

Гіпотетично цілком можливо говорити про такий збіг обставин у ході війни, коли власні проблеми поглинуть супротивника настільки, що і військова сила для завершення конфлікту не буде потрібною. Такі сценарії – несподіваної, спонтанної розв’язки – також перебувають в обігу. У деяких текстах вони описані як варіант “відходу за власною ініціативою”, хоча ця формула є евфемістичним описом добровільно-вимушеного звільнення територій, під тиском доволі жорстких обставин. Компаративні фрейми часів вислизання країн “соціалістичного табору” з-під контролю СРСР ілюструють, на думку авторів прикладу, можливість такої розв’язки “по своїй волі”: “…Ми вважаємо, що сама ситуація підштовхне Росію до того, щоб вийти звідти з військами. Існують об’єктивні дані. Так само, як вони вийшли з НДР, з Угорщини, Чехословаччини, покинувши все” [75].

“Момент Х” – час можливості прориву за умов переламування ситуації – важливий для усіх випадків покладання на “оксамитовий” варіант розв’язки конфлікту. У теоретичному сенсі можна виокремити специфічний топік, або навіть дискурс “конструювання умов поразки агресора”. Він присвячений зважуванню-оцінюванню усього, що може суттєво послабити агресивну державну машину. Процеси “здування” влади країни-агресора конкретизують через різні форми: 1) економічне послаблення; 2) дезінтеграція Росії (керований розпад, втрата лояльності регіонів); 3) відхід Путіна від влади тощо. Як реагували на публічні розгляди варіантів самодеструкції самі ідеологи російської агресії? На загал, звичайно, оптимістичним бадьорінням у дусі “не дочекаєтесь”. Але оцінки ситуації на зразок медведєвського експромту “грошей немає, але ви тримайтесь” свідчили про те, що й самі керманичі відчувають низхідну траєкторію багатьох перспектив.

Навесні 2017 року, коли масові рухи й гасло “набрид” внесли диверсифікаційний струмінь в атмосферу наближення виборів, критики президента провели інвентаризацію варіантів зміни влади: “Існує декілька сценаріїв розвитку подій, при яких путінський режим впаде. Можна означити основні з них за аналогією до відомих історичних подій: “Бункер” (фінал Гітлера), “Табакерка” (кінець Павла І), “Перебудова” (крах СРСР), “Круглий стіл” (відхід Ярузельського), “Лютий” (загибель імперії Романових)” [109]. Щоправда, Путін чергові свої “перевибори” зустрічає також не з порожніми руками – нагромадив величезний арсенал репресивних методів, для того щоб переступити через такі сценарії і гарантувати собі результат-дежавю.

Помітно, що сценарії з “інвентаризаційного” списку поєднують проективні значення особистого фіналу правителів і кінця віджилих режимів або входження  імперій у фази розпаду. Компаративні фрейми у багатьох текстах аналізу сучасних військових протистоянь легко зредукувати до схеми “смерть імперії”. Саме під таким кутом зору “імперськоцентрична” генеалогія конфлікту досліджена у статті “Крим – цвинтар імперій”: “Крим – це ще й колосальна геополітична пастка, до якої потрапило кілька великих імперій і купа дрібніших народів” [20]. Автор згадує історію перебування на півострові скіфів, готів, гунів, “резидентів” візантійської імперії, кримського ханства, царської російської імперії... із натяком на те, чим може і повинна закінчитися теперішня окупація. Але не тільки символічно-містичні історичні аналогії підводять до висновку про перспективу поразки РФ у Криму. Виявляється, є і “внутрішні” відносно недавні прецеденти, які обґрунтовують можливість і неминучість повернення півострова. Сама Україна за порівняно нетривалий час державного існування отримала не тільки досвід сепаратистської дестабілізації, відцентрових рухів, але і досвід оволодіння ситуацією, зокрема і в Криму наприкінці 90-х років минулого століття, коли Росію від надмірної активності на півострові відволікла власна фінансова криза та інші ускладнення. І, отож: “Коли Росія ослабне, ми отримаємо змогу повернути Крим”[45].

Схильність імперії занепадати циклічно завжди була доброю звісткою для периферій, які змагалися за незалежність. Причини, які перевантажували хребет “тюрми народів”, були комплексними, але і у випадку царської імперії, і в історії добігання кінця її радянського “дубля” чинник військового виснаження був помітним насамперед. Згадка про одну із символічних віх імперської поразки у війні 1914 року – Цусіму – з’являється у контексті тверджень, попереджувальних для Росії і мобілізаційних для української патріотичної перспективи: “Наступ Путіна в Україні стане для нього зовнішньополітичною “Цусімою” [49].

Якщо царська імперія не витримала випробувань Першої світової, то Союз захитався, втягнувши себе в афганську війну. Амбіції СРСР щодо створення ідеологічно споріднених режимів і підтримки “народних урядів” лягли величезним вантажем на хребет системи. На основі фрейму “афганської авантюри” як передумови краху радянської імперії сучасні автори моделюють-прогнозують аналогічний результат війн Росії початку 21 століття: “Президент Росії Володимир Путін припустився фатальної помилки і надовго застряг у війні в Сирії. Тим самим він повторив помилку генсека СРСР Леоніда Брежнєва, який загрузнув у болоті війни в Афганістані” [15]. Чинником переламування ходу подій у сценарії “Афганістан” – від гаданого успіху до виходу радянських військ із країни – стали банальні фінансові труднощі: “Зараз Путін захопив Алеппо, але Радянський Союз точно так само контролював столицю Афганістану і навіть будував там інфраструктуру. Однак, коли в СРСР закінчились ресурси і гроші, радянські солдати з ганьбою залишили Афганістан” [15]. Афганський наратив як історія “початку кінця” СРСР нагадує Україні, що успіх інтервента може виявитись тимчасовим, а військова потуга супротивника – хоч би якою великою вона видавалася чи й реально була – може розсипатися у несподіваний час за неочікуваних обставин.

Впевненість у тому, що історія неминуче утилізує деформований матеріал, споріднює висновки всіх авторів, які аналізують логіку російської експансії. Сценарії обмеження агресії і відсторонення від влади неадекватних лідерів можуть різнитися лише фреймами-варіантами: “Взагалі найбільш імовірною поведінковою траєкторією розширеного політбюро виглядає така послідовність подій: 1. Спроба гібридної капітуляції на чолі з Путіним. 2. Спроба гібридної ескалації на чолі з Путіним. 3. Спроба гібридної капітуляції без Путіна. 4. Капітуляція” [67].

3. Окуповані території. Компаративні інтерпретації спроб зміни

політичного й адміністративного статусу

Що стосується територій “республік”, протягом тривалого часу Москва вела військові дії з метою, про суть якої тривали суперечки і яка була, очевидно, і ще продовжує бути об’єктом корегування. Безперечно, російських менеджерів конфлікту найбільше влаштовувала би асиміляція – “анексія” за прикладом Криму, та швидкого заковтування Донбасу не сталося. І не через поганий апетит імперії. Різноманітні ризики, насамперед санкційні, таки ускладнювали процес швидкого перетравлювання. Тому окупанти вдалися до тактики повільного шматування здобичі.

Із тих пір, як розпочалися перемовини у форматі Мінська, наміри російської сторони описували в термінах двох сценаріїв – а) “заштовхування” окупованих територій на сході назад “у тіло України” зі збереженням “особливого статусу” (по-іншому цей спосіб вирішення конфлікту називали ще “московським сценарієм”), б) “заморожування” – варіант, про який часто згадували за однією із аналогових назв – “придністровський сценарій”.

Із текстів публіцистів-істориків на тему форм державної підлеглості можна довідатись, що витоки “особливого статусу” простежуються ще у стосунках Речі Посполитої з Російської імперією, а випадок Придністров’я, символічного означника території “замороженого” конфлікту, демонструє зовсім не взаємовиключеність сценаріїв “заморожування” і “особливого статусу”, а їхнє перетікання один в інший: “Москва заклала в Мінські угоди особливий статус Донбасу, ідентичний до того, який вона довго вимагала для Придністров’я: місця в парламентах Молдови і України і право вето для депутатів від цих регіонів на рішення щодо зовнішньої політики. Така собі диктатура донецьких і придністровських на зразок права “лібертум вето” в сеймі Речі Посполитої ХVII-XVIII століть, збереження якого вимагала Катерина ІІ. Вже тоді Росія “не втручалася” у внутрішні справи сусідніх країн” [42].

Про те, що може чекати на Україну в разі повернення до неї окупованої частини Донбасу “на московських умовах”, застерігають не лише історичні прецеденти, а й сучасна історія регулювання однієї з балканських криз за рецептом “автономізації”: “До речі, те, що відбувається в Боснії, – це те, що було б у нас, якби ми пішли на реальне виконання “мінська” у варіанті Росії. Тобто, якби ми погодились на автономію Донбасу. ...[У Боснії] погодились на автономію Республіки Сербської, ну ось РС і блокує всі кроки зі вступу Боснії в ЄС і НАТО. А найсвіжіші їхні ініціативи – вони хочуть поставити пам’ятник Чуркіну в Сребрениці. ...І вони хочуть відкрити у себе російську військову базу, і вже офіційно про це заявили…” [25].

Повернення Донбасу на умовах російської сторони не тільки не влаштовувало Україну, але й не було настільки бажаним для Москви, як про це часто говорили оглядачі як про остаточний варіант. Не для того створювали альтернативні “республіканські” структури, щоб добровільно “розчинити” їх, нехай із якимось “особливим статусом”, у межах кордонів реінтегрованої української держави. Перемовні ритуали Мінська були насамперед способом шантажу і затягування часу з метою робити кроки власне для “заморожування”: “Нинішнє “перемир’я” стало предметом торгу, коли представники “ЛДНР” в обмін на “тишу” вимагають від Києва надати окупованим регіонам “особливий статус”. Здається, це остання спроба Кремля проштовхнути свій сценарій виконання багатостраждальних Мінських угод, адже паралельно Москва посилено   реалізовує “придністровський сценарій”: визнання документів “ЛДНР”, оголошення лінії фронту “державним кордоном”, “націоналізація” підприємств – всі ці дії саме з цієї опери” [79].

У рішенні Путіна від лютого 2017 року про визнання в Росії паспортів “ЛНР” і “ДНР” експерти побачили не тільки заморожування, а й фактичний початок анексії: “...Рішення Путіна вже де-факто можна сприймати як початок анексії Донбасу”, схожим чином РФ окупувала Абхазію та Південну Осетію...” [87]. До речі, на якій підставі ситуація в Осетії й Абхазії у багатьох інтерпретаціях названа все-таки анексією? Оглядачі, використовуючи саме такий термін, мали на увазі насамперед поступове фактичне злиття військових формувань на контрольованих територіях із російськими збройними силами: “Що значить абхазький варіант? Відразу після війни Росія офіційно визнала незалежність Абхазії і Осетії, підписавши договір про співпрацю і партнерство, який укладав Медведєв. Там єдина з РФ армія (в березні Путін схвалив входження військ невизнаних республік до російської армії...)” [78]. Окрім того, Путін “призначає кого треба у владу, визнає її законною, визнає всі рішення цієї влади” [87].

Мінський процес, який мусила прийняти Україна як альтернативу  великому кровопролиттю, став прикриттям для російської політики поглиблення дезінтегрованості. Але він давав час і шанси також Україні – створювати умови для силових варіантів і/або чекати умов для спонтанного “розморожування”. Усі способи очищення окупованих територій так чи інакше зводяться до цих двох фактичних альтенатив – зі зброєю чи внаслідок “розрядки” конфліктної атмосфери за сприятливих умов. Стверджуючи, що “розморожування” таки може бути швидким, безкровним, автори-компаративісти посилаються на “історію успіху” у випадку об’єднання двох розділених історичними обставинами частин Німеччини: “Я думаю, що окуповані території повернути можливо. Ми можемо згадати досвід ФРН і НДР. Здавалося, що там комуністична чи соціалістична влада, була надовго. Вони виробили якусь специфічну НДРівську ментальність, але це закінчилось тим, що це штучне утворення, яке називалося Німецькою демократичною республікою, впало, не витримавши потужного тиску економічних і політичних обставин” [39].

Для української спільноти, яку мирні способи завершення війни (яким би дивним не було це формулювання) влаштовують більше, аніж збройні, єдине запитання, що може виникати після ознайомлення із привабливими варіаціями сценарію “саморозпаду Союзу” – це питання “коли?!” У розважливих відповідях дати не конкретизовані, а, як і слід очікувати, замальовки майбутнього спираються на уже описаний вище репертуар якби-умов нейтралізації агресії через виведення супротивника із гри: “Дуже важко сказати, коли ми зможемо повернути ці території. Але скоріше за все, лише тоді коли Росія почне розпадатись, або в Росії прийдуть до влади продемократичні сили, які почнуть переговори з Українською державою з того, що вони виходять з Криму, ліквідовують свою базу в українському Севастополі і так само йдуть з Донбасу” [39].

Прикметно, що у наведеному вище прикладі автор на рівних правах гіпотез розглядає і “традиційний” дезінтегративний сценарій, і можливість демократичної переорієнтації політики РФ. Пасаж фактично виконує функцію корисного нагадування про те, що фокус багатьох стратегів-футурологів на перспективах занепаду Росії є вимушеним. Критична маса суспільної свідомості росіян протягом часу конфлікту справляла враження “кримнашистського” моноліту, нечутливого до ініціатив легального повернення півострова. Заява на платформі Форуму вільної Росії, оприлюднена влітку 2017-го, – один із небагатьох колективних закликів до цивілізованих способів порозуміння з Україною [77]. Це звернення, з огляду на невелику кількість підписів, рятує насамперед власну гідність тих, хто його підтримав. Та загалом у Росії частка людей, які здатні відкинути соціальний договір з Путіним (чи будь-яким “путіним”) – “забезпечення в обмін на згоду з політикою зовнішньої агресії і внутрішніх репресій”, – все ж очевидно недостатня для підтримки демократично-правового “возз’єднувального” сценарію для АР Крим і окупованої частини Донбасу.

Окрім процесів, які відбуваються в самій РФ – і впливають на успіх військового сценарію для України, а тим більше – уможливлюють мирний шлях повернення територій, існує іще логіка назрівання потреби змін, чи й протесту, в самих окупованих районах. Адже, окрім щоденних військових загроз, громадяни в регіоні починають відчувати дискомфорт ізоляції та її економічні наслідки. Перспектива соціального занепаду окупованого сепаратистського анклаву має яскраві “прецедентні” підтвердження: “Погляньте на Придністров’я. Було 850 тисяч населення, коли все це починалось, зараз і 400 немає. Це одна з найбільш провальних територій в Європі. ...Те саме буде і з Донбасом, якщо він залишиться у сфері впливу Росії. Те саме з Абхазією і Південною Осетією” [59].

4. Механізми правосуддя – рецепти для України і їхні глобальні апробації

    Міжнародні медіатори і актори миротворення

На російський воєнний натиск проти України представники світового політичного істеблішменту тривалий час реагували ритуальним висловлюванням стурбованості. Оскільки “занепокоєння” – краще ніж байдужість, українці були вдячні за символічні вислови емпатії, а оскільки словесні сигнали компромісу – набагато менше за очікувані дії, – евфемістичні ухильні формули були приречені на іронічні сприймання. Бо Захід насправді мав змогу робити речі набагато сильніші – але ішов повільно і, власне, конфліктно, до збільшення тиску на провідників кремлівського курсу.

Європейські перемовники дипломатичного рівня протягом перших трьох років війни не бачили, чи не шукали, альтернативи Мінським угодам, і підштовхували Україну до їхнього виконання у варіантах, які важко було відрізнити від закамуфльованих форм прийняття капітуляції і які на диво збігалися з побажаннями “друга Владимира”. За “мир”, який був іще далеким від перемоги, Україні пропонували розплатитися “особливим статусом” окупованих територій вкупі з амністією учасників збройних формувань. Перспектива фактичної зміни Конституції змушувала українських авторів вдаватися до застережної риторики: “19.3.1919 – в Парижі США, Франція, Англія та Італія закликають УНР припинити воєнні дії та розпочати мирні переговори. Нічого не нагадує?))” [58].

Прецедентні символи міжнародних форумів та перемовин, які мають стосунок до історії Другої світової війни – “пакт Молотова-Ріббентропа”, “Мюнхенська змова”, “ялтинські домовленості”, – продовжують ряд “попереджувальних” аргументів у текстах аналізу медіативних процесів, загроз псевдомиротворення, і намагання Росії узурпувати владу розпорядника доль сусідніх держав.

Історична назва пакт Молотова-Ріббентропа стосується такої події з реальності передвоєнної Європи, як угода двох агресорів, Німеччини й СРСР, про поділ і захоплення сусідніх держав – із парадоксальним дещо відкладеним ефектом наступного нападу одного хижака на іншого. Секретний протокол, що його підписали міністри закордонних справ обох країн, дав змогу нацистам усунути загрозу відкриття другого фронту й окупувати Польщу. Натомість Союз скористався умовами договору для анексії держав Балтії і вторгнення у Фінляндію. Двоє аморальних лідерів фактично розпорядилися долями ряду країн – Польщі, Фінляндії, Латвії, Литви, Естонії, Румунії. Ідея “сфер впливу”, яка так корумпувала російську політичну свідомість, – родом із того періоду. Щоразу, коли Лаврова називали “російським Ріббентропом”, як правило, йшлося про те, що його черговий вояж мав на меті пошук союзників у легітимації російської агресії проти України.

У сучасних геостратегічних дискурсах становище держав, які постраждали внаслідок пакту, порівнюють зі сучасним становищем України у війні з Росією. Як Польща не знайшла міжнародної підтримки 1939 року, коли на неї націлилися двоє загарбників, так само Україна залишилася фактично беззахисною перед російською агресією 2014 року. Реакцію європейських країн на вторгнення Гітлера у Польщу історики оцінюють як приклад прикрого досвіду сповнення умов міжнародних договорів: “У зв’язку з подіями в Україні слід поставити більш загальне питання: чи зробила висновки вся Європа, не тільки Німеччина, із того, що сталося в 1939 році? Скажімо, чи зробила висновки Франція, виходячи із того, що ця країна фактично не виконала своїх союзницьких зобов’язань? Адже пункт 5 сьогоднішнього статуту НАТО про союзницьку взаємодопомогу сформульований набагато м’якше, ніж зобов’язання, які мали стосовно Польщі в 1939 році Великобританія і Франція” [90].

Загалом слабку реакцію головних світових гравців на гітлерівську агресію згадують як історичний аналог сучасної безпорадної позиції країн, які підписали Будапештський меморандум. Та все ж, якщо переходити від перших “кадрів” сценарію Другої світової до його фіналу, то відкривається дивовижна послідовність і логіка – подекуди ситуативна, а великою мірою стратегічна – досягання розв’язки у великій битві з нацизмом. Європа дочекалася визволення, що стало результатом союзницьких дій. Цю ж матрицю – мобілізації колективних зусиль – варто формувати й проектувати на українські реалії – чи у варіанті рішучих союзницьких операцій на зразок “висадки у Нормандії”, чи у варіанті неквапних, але цілеспрямованих дій.

Історія країн Балтії, іще однієї жертви пакту, красномовно потверджує, зокрема у проекції на українські події, що покладання на Захід іноді, в умовах складного протистояння з Росією, означає терпляче очікування радше ніж негайний результат. Колективна Європа не відстояла незалежність Латвії, Литви, Естонії у повоєнний період, під російським натиском, але не відмовилася від довготривалої стратегії солідаризації з ними. Тому їхній приклад показовий щодо важливості “довготермінової” надії: “Згадайте Балтійські країни. Радянська окупація. Жодна зі західних країн не визнала. Врешті-решт, усе стало на свої місця. Звичайно, ми не хочемо чекати 50 років. Але ця зовнішня підтримка того, що це українська територія, і крапка, – для нас є надзвичайно важливою” [49].

Чимало сюжетних деталей у ситуаціях передвоєнної  епохи свідчать про те, що місія стримування агресора була об’єктивно складною, тобто швидкого ефекту у багатьох випадках не вдавалося досягнути не стільки через відсутність бажання, скільки через відсутність можливостей. На тлі дивовижно алогічних рішень у дусі “вмиротворення агресора” світова спільнота робила й доволі рішучі, хоча усе ж символічні кроки – наприклад, пішла на виключення СРСР із Ліги Націй 1938 року у відповідь на агресію у Фінляндії. Однак це виявилося заслабким методом стримування – так само як не дали очікуваних наслідків словесні й організаційні засоби дисциплінування того самого політичного суб’єкта уже в теперішній час: “Атака на Фінляндію викликала обурення у світі. СРСР як агресора виключили з попередника ООН – Ліги Націй. Проте Кремль відреагував на це так само, як нині реагує на чергове “глибоке занепокоєння” [62] .

Кліше “мюнхенська угода” (змова), стосується факту зібрання 29 вересня 1939 року в Мюнхені лідерів Німеччини, Великої Британії, Франції та Італії – Гітлера, Чемберлена, Даладьє та Муссоліні, – і підписання документа, що дозволив військам Гітлера увійти в Судети. Використовуючи образ Мюнхена у проекції на українські події, автори здійснювали заміри такого “параметру” кожної перемовної ситуації, як готовність європейських перемовників “здати” інтереси України в обмін на “союзницькі” пропозиції Росії.

Протягом тривалого часу загроза видавалася доволі серйозною, і медіа зважували на стратегічних терезах факти й аргументи щодо можливості застосування принципу безпринципності: з одного боку – “Дива не буде. Україна перед загрозою нового “мюнхенського зговору” [84], а з іншого – оптимістичний контрсценарій – “Нового “Мюнхена” не буде” [92]. Аргументи на користь того, що таки “Мюнхена” не буде, набули обрисів очевидності уже на початок 2017 року, коли американська зовнішня політика посилила сигнали союзницької щодо України перспективи: “У російській пропаганді крута зміна – з головного героя сучасного світу Трамп перетворився ледь чи не на маргінального політичного персонажа” [92]. Американські “конгресові” санкції 2017 року, хоч і не дозволили впасти у завеликі надії через негативну реакцію Європи, усе ж завдали удару по ідеї “договірної” приватизації геополітичного простору.

Європа у багатьох епізодах миротворчих зусиль була послідовною. Але не поспішала зв’язувати себе “яструбиними” обітницями. Набагато меншу рішучість європейців порівняно зі США пояснюють небажанням відмовлятися від вигідних умов доступу до російських енергоносіїв. Невеликий історичний екскурс у тексті на тему відмінностей різних частин “Заходу” у питанні санкцій допомагає зрозуміти, як і коли американці розійшлися з європейцями у діях проти Кремля: “...Насправді обсяг зв’язків між Росією і окремими членами ЄС значно більший, ніж його показують цифри двостороннього товарообігу, обсягів поставок газу, нафти і нафтопродуктів. По суті, ідеться про те, про що у свій час говорив американський президент Рональд Рейган, коли попереджував європейців (тодішня адміністрація США виступала проти трубопровідних проектів із Радянським Союзом) про те, що це веде до збільшення залежності Європи від поставок енергоресурсів із Росії і матиме політичні наслідки” [29]. Отож і на санкційні ініціативи США влітку 2017 року чиновники Євросоюзу, зазвичай “неповороткі”, “повільні”, відреагували негативно і на диво швидко. “Європейські цінності закінчуються там, де починаються гроші Газпрому чи будь-які російські гроші” [29], – стверджує автор, але сам і пом’якшує-коригує цю сентенцію, зауважуючи, що слід говорити не про Європу, а про “брюссельську бюрократію”.

Якщо “Мюнхен” у геостратегічних текстах традиційно символізував поступливість (і реальну – вже-проявлену, і приписувану  потенційним менеджерам конфлікту у прогнозах-передбаченнях) ключових світових гравців, то “Ялта” слугувала впізнаваним означником амбіцій російської сторони. Від початку конфлікту було надто очевидно, що Росія призначила собі роль переможця. А його, як відомо, не судять. А судять усіх інших за ним уже встановленими правилами. Для кодифікації цих правил і потрібен був якийсь міжнародний форум, символічний масштаб якого дорівнював би історичним Ялтинським перемовинам – тим, 1945 року, коли зібралися в Лівадійському палаці представники трьох держав антигітлерівської коаліції, Рузвельт, Черчілль і Сталін, щоб вирішити питання післявоєнних кордонів Європи. Путін, проводячи збори в історичному місці, а також плануючи міжнародні зібрання у дусі “Ялти”, намагався транслювати світові уявлення про своє право контролювати ситуацію на пострадянському просторі.               

Віра у невичерпність нафтогазового джерела прибутків додавала самовпевненості ініціаторам “ялтинських” зібрань: “...Членам розширеного політбюро, які сп’яніли від скажених грошей, захотілося ще й “геополітичної величі” для себе і своїх династій. І почали вони вимагати в американської золотої рибки не тільки статусу найбагатших людей Заходу, а й нової “ялтинської угоди”, яка визнає їх володарями половини світу і закріплює в їхньому володінні цілі народи і держави” [69]. Але один чинник, причому головний, був не просто відмінний, а прямо протилежний 2014 року порівняно з періодом післявоєнних облаштувань Європи. Росія у сучасних подіях – зовсім не переможець. Вона, власне, відповідач у справі про розв’язування війни. І зорганізовувала новий поділ світу для того, щоб уникнути покарання, переклавши провину на жертву. Це той випадок, коли порівняння не просто кульгає, а падає на усі чотири ноги. А фантазм “сфер упливу” робив ідею “Ялти” як створення підконтрольних зон цілковито дискримінаційною.

Тривалий час світова спільнота робила внесок в описане “сп’яніння” головної спадкоємиці Союзу. Великою мірою – власне тим, що кліше на зразок “сфери впливу” й “російські інтереси” далеко не останні гравці у світовій політиці повторювали як щось саме собою зрозуміле. Цілковитим контрастом до періоду “закликання в паб” стала для російських еліт санкційна ситуація – спрямована на протвережування. Медійний простір наповнився майже-епітафіями для “ялтинських” забаганок: “Четверта світова війна програна, ніякої “Ялти” не передбачається, петля затягується на шиї” [67].

Наступний за часом конфліктний цикл європейської історії, наповнений уроками для сучасної України, стосується подій на Балканах 1995-1999 років. У той час на території колишньої Югославії активувалися численні гарячі точки, до “гасіння” яких були залучені сили ООН, а згодом війська НАТО. Наскільки дії, апробовані у балканській зоні конфліктів, застосовні до української ситуації? “Блакитні шоломи” – те, що асоціюється із Балканами. Чому немає “касок” миротворчого контингенту ООН на території сепаратистів-терористів? Медіатексти зафіксували численні “досвідні” висновки про те, що миротворчі групи не були достатньо ефективними – або, беручи до уваги обмеження, закладені в сам проект їхнього функціювання, – що вони і не ставили завдань більших, аніж нагляд над дотриманням угод про припинення вогню. Так, наприклад, виглядала ситуація в Хорватії, де миротворці в окупованому регіоні були, а “міжнародного мандата й інколи політичної волі для повернення Хорватії цих територій не було” [51].

Втім, зміна обставин на лінії бойових зіткнень, як і зміна політичних контекстів, здатна коригувати стратегії залучення зовнішніх сил і зміст їхньої діяльності. Така подія, як вибух автомобіля ОБСЄ під Луганськом навесні 2017 року, коли загинув американський громадянин і отримали поранення двоє інших членів місії – з Німеччини і Чехії, – стала приводом для обговорення розширеного репертуару гіпотетичних відповідей ворогові – не тільки операцій ЗСУ, а й імовірності введення військ ООН, ЄС або НАТО: “Замість “плану А” – наступ ЗСУ, почав набувати обрисів реальності “план Б” – “блакитні каски” на Донбасі. Обидва плани давно опрацьовують і в Києві. “План Б” можливий поетапно: спочатку введення миротворців в Приазов’я, захоплене у серпні 2014 року навіть без камуфляжу “ДНР”, а потім  до місцевих Лаосу і Сомалі” [44].

Із погляду держави – об’єкта агресії, функції ООН у час конфлікту мали би стосуватися не тільки регулювання перемир’я в ручному режимі, скільки – як наступний набагато посутніший крок – допомоги державі-потерпілому у відновленні порушеної цілісності. Але організація практично позбавлена важелів впливу на порушників міжнародного права. Іноді, а власне коли йдеться про Росію з її правом вето, ООН не тільки не розв’язує реальних проблем жертви нападу, а й створює легітимаційне середовище для нападника, який бере участь в ухваленні рішень: “Право вето Росії в Раді Безпеки ООН дозволяє їй прикривати свої геополітичні злочини в Україні і Сирії” [38]. Історичний досвід підказує, що легких і однозначних рішень для  представницького органу “об’єднаних націй” не існує, але цей же досвід спонукає до розгляду варіантів реформування: “Колись організаційно колапсувала попередниця ООН – Ліга націй. Та хоч розпускати цю наддержавну міжнародну супер-структуру (як колись Лігу Націй) зараз ніхто не погодиться, але від перезавантаження усі б отримали реальну користь” [38].

Із кожним етапом розгортання конфлікту помітнішим ставав розподіл “голубиних” і “яструбиних” функцій між  Європою і Америкою в миротворчих процесах. Хоча, вони власне опанували ролі доброго і злого поліцейського, які на загал виконують ту саму функцію. Європа робила все, щоб колективний “Захід” не був звинувачений у “втручанні” і не надто постраждав економічно. Самі Сполучені Штати не поспішали вступати у гру, всіляко відтерміновуючи час долучення до “сил коаліції”. І все ж цей час настав. Медіа описали його як час поворотних пунктів у визначеннях американської зовнішньої політики. Щоправда, тут РФ став у пригоді припасений для чергової оказії відвертання уваги Кім Чен Ин... Події сповільнились, але не розвернулися у протилежному напрямку. Услід за вкрай двозначними компліментами Трампа Путінові (бо хіба ж висловлені сподівання, що російський президент допоможе вирішити низку проблем не мали на увазі залученість до створення цих проблем?) наспівали запевнення сенаторів та інших впливових осіб у тому, що обміну України на кого б то не було не передбачається. Війну в американському офіційному дискурсі усе чіткіше й послідовніше почали називати війною – а в такому разі стратегія одразу набуває визначеності, а засоби стають рішучішими.

Повз увагу оглядачів не пройшли і “стратегічні” формулювання американців, і форуми, на яких вони були погоджені, зокрема – безпекова конференція у вашингтонському Aspen Institute у липні 2017 року. Її “віховість” порівняли зі значущістю промови Черчілля 1946 року, в якій ішлося про нові джерела небезпеки для демократичного світу в повоєнний час, коли на зміну фашизмові прийшов, і посилював готовність до наступу, інший ворог – комунізм. Безкомпромісно “поворотною” у визначенні загроз стала й конференція у Вашингтоні: “У ній взяли участь особисто практично всі керівники американських силових структур як попередньої, так і теперішньої адміністрацій. В їхніх виступах вперше за три з половиною роки гібридних воєнних дій Кремля цілком чітко прозвучали два принципових моменти: ясне зрозуміння цілей війни, яку ведуть Путін і Герасимов, і тверда рішимість завдати їм поразки. Це був, якщо хочете, колективний римейк історичної промови Вінстона Черчілля” [69].  

Прогнози кульмінації конфлікту й “покарання агресора”

Цілий “натовп” одіозних постатей двадцятого століття – від Сталіна й Муссоліні до Каддафі й Хусейна –  віртуально оточує мас-медійну фігуру Путіна і в символічний спосіб увиразнює значення “авторитарний”, “тоталітарний”, “недемократичний” у політичному портреті російського президента. Більшість іміджевих проекцій-фреймів – це вже історії зі звершеною розв’язкою, закономірним фіналом “долі диктатора”. Порівняльні зображення явно, без особливих шифрів проектують особливості завершення біографій авторитарних прототипів на лідера, який, повторюючи їхній досвід, ризикує скопіювати також і малюнок відходу з життя. Йдеться про варіанти важкі, критичні, зокрема типовість розправи – а отож перспективу “повторити долю Муссоліні, Хусейна, Каддафі, Чаушеску” [16].

Тему розправи над Каддафі оглядачі відчули після подій в Росії 31 березня, коли несанкціоновані мітинги – “путінги” й “дімон-страції” –  показали пробудження інтересу широких мас до законності дій політиків. Дослідники теми стверджують, що смерть лівійського тирана справила сильне враження на російського диктатора: “Йому сниться доля Каддафі з дня живописної смерті цього диктатора” [74] – і саме таку загрозу він має на думці, практикуючи репресії: “Зате Путін, у своїй промові, всім оголосив: я боюсь розділити долю Каддафі, мені на вас наплювати, і я буду вас чавити, разом із вашими дітьми. Це те, що він сказав” [81]. Намагання попередити  розвиток подій за лівійським сценарієм потрактоване навіть як головна “каузальна” версія російсько-української війни: “Саме в цей момент – дивлячись відеокадри загибелі Каддафі – він втратив будь-яку довіру до Заходу і вирішив захищати свою владу до останнього росіянина. ...Він посунув на Україну війська, щоб не стати Каддафі” [74].

Послідовними у висновках були і ті автори, які всерйоз ставилися до свідчень про роль російських керівників як координаторів терористичної діяльності на сході України. Якщо силові еліти держави практикують тероризм і розв’язують злочинну війну, якщо свідчень про злочини кремлівського керівництва в Україні не просто достатньо, а більш ніж достатньо – то логічною публіцистичною пропозицією вироку стає ліквідаційна операція очільника терору: “Для фізичної ліквідації Путіна правових підстав більше, ніж було для знищення бен Ладена, – Григорій Омельченко” [26].

Найяскравіші прецеденти міжнародних судів над воєнними злочинцями зафіксовані у назвах Нюрнберг і Гаага, що символізують і колективну, й індивідуальну розплату за воєнні злочини в ім’я хибної ідеології. У контексті російсько-української війни ці історичні образи програмують перспективу відповідальності для кремлівського керівництва.  

 Символ Нюрнберга – головний розпізнавальний знак розгромного для нацистів фіналу Другої світової. У проекції на сценарій путінської агресії “Нюрнберг” нагадує про неминучу зміну ілюзій безкарності на реальність покарання. Ще з 2014 року Путіна почали приміряти до гітлерівського бункера. А загалом історія нацизму – актуальна публіцистична лектура для російського суспільства зі закликом зупинити кремлівського фюрера: “Колись німці теж не вірили в існування Освенціма, Дахау, Бухенвальда. А ще вони не думали про те, що на Берлін можуть падати бомби. Вони були впевнені: фюрер такого не допустить. Точно так само, як нинішні москвичі відмахуються у відповідь на наші запитання: “Путін розрулює. Поки у нас є Путін – все буде добре!..” Але Гітлер допустив. І на дітей берлінців союзники по антигітлерівській коаліції скидали тонни смертоносних снарядів. Діти не були мішенню. Просто вони разом із батьками, бабусями і дідусями потрапили у зону відповідальності за те пекло, в яке їхній фюрер ввергнув усе людство. Багато хто поплатився власним життям. А потім був Нюрнберг” [96].  

“Нюрнберзький” історичний наратив, актуалізований у часі тривання конфлікту, – не стільки дидактична оповідь про злочин і кару, скільки практичний меседж про потребу репродукування сценарію. Для української аудиторії, у зв’язку з подіями українсько-російської війни, очевидним є розходження між дискурсом “карної” моралі й курсом практичних дій. Референції до “Нюрнберга” риторично акцентують відсутність волі впливових світових політичних еліт ініціювати суд над новочасними воєнними злочинцями: “Події в Україні повинні стати новим нюрнберзьким процесом. Але ніхто нічого не робить, крім солдатів, які захищають свою землю. Ніхто зі світових політиків не намагається реально вирішити ситуацію в Україні, хоча це питання безпеки самої Європи” [91].

На відміну від Нюрнберзького кримінального суду, який є історичним прецедентом спеціально скликаного органу правосуддя, Гаазькі інституції права – це сучасні постійно діючі органи. Реальним втіленням “символічної” Гааги є Міжнародний суд ООН і Міжнародний кримінальний суд.

Публічний дискурс, відтворюючи сценарії суду, фактично залучає в обіг юридичну аргументацію з її опертям на факти, логіку і кодифіковану норму. У такому разі й компаративний принцип реалізований у найбільш нефігуральній, раціональній формі прецедентності, що означає врахування попереднього досвіду для ухвалення рішень у наступних аналогічних ситуаціях. Коли Україна очікувала на розгляд позову проти Росії в суді ООН, прогнози експертів не могли оминути увагою попереднє подання Грузії: “Зараз триває судовий процес у Гаазькому Міжнародному суді, де Україна позивається проти Росії. Відзначимо, що 9 років тому Грузія робила те саме...” [20]. Хоча, звісно, українська і грузинська справа мали не лише подібності, а й відмінності, попередній грузинський досвід не обіцяв легкої розв’язки і остерігав від ілюзій: “У 2008 році, після так званої “п’ятиденної війни” з подальшим захопленням російськими військами Південної Осетії та Абхазії, Грузія позивалася проти РФ. Один із суддів, який брав участь у тому процесі, професор юриспруденції Мюнхенського університету Бруно Сімма, згадує: “Це було дуже суперечливо”. За його словами, з перевагою лише у один голос колегія суддів ухвалила “тимчасове розпорядження”, за яким обидві сторони повинні були припинити конфлікт. Але під тиском Росії у 2011 році той самий Міжнародний суд офіційно визнав, що не має повноважень робити якісь висновки у цьому конфлікті. Після того ситуація не зрушила з місця ні на йоту”[111].

Перший позов до Міжнародного суду ООН Україна підготувала за звинуваченням Росії у тероризмі й дискримінації меншин на окупованих територіях. Розгляд справи збагатив дискурс аналізу російсько-української війни мемом “зброя із шахт” – саме так росіяни пояснили походження озброєнь терористів. Докази України щодо використання бойовиками на Донбасі зброї, яка є лише у російської армії, представник РФ проігнорував. Суд частково задовольнив  вимоги України – зобов’язав Росію виконати положення Конвенції про запобігання всім формам расової дискримінації нацменшин, фактично ішлося про поновлення діяльності Меджлісу та навчання українською мовою. Але суд не погодився на запровадження тимчасових заходів проти РФ за Конвенцією про заборону фінансування тероризму. Оскільки це рішення було проміжним, тема підтримки тероризму з боку РФ залишилася відкритою, і Україна має змогу готувати нові докази для слухань у червні 2018 року. Багато авторів звертало увагу на таку проблему, як декларативність рішень Міжнародного суду ООН. Можливістю ухилитися від виконання рішень суду пояснювали згоду РФ на сам цей процес.

Набагато більш впливовим інструментом, власне трибуналом, вважають Міжнародний кримінальний суд (МКС), юрисдикція якого поширюється на злочини проти людяності та воєнні злочини. Саме для цієї інстанції підготувала докази Прокуратура Криму, разом з Українською Гельсінською спілкою з прав людини та Регіональним центром з прав людини, – і поширила у медіа заяви про намір розпочати процес проти окупантів за зразком Нюрнберга: “Прокуратура АРК ініціює міжнародний суд щодо Криму за прикладом Нюрнберзького процесу” [77]. Предметом звернень до МКС стали факти дискримінації в Криму за етнічними й релігійними ознаками, а також незаконного привласнення майна під приводом націоналізації. Реєстр доказів військової агресії Росії та гібридної війни надійшов до МКС і загалом від України. До того ж у Міжнародному кримінальному суді досі продовжується розслідування російсько-грузинської війни 2008 року, і українська “паралель” теоретично є обтяжуючою обставиною для сторони, якій адресоване звинувачення. Злочин набуває ознак серійного, міркування щодо “випадковості”, ситуативності втрачають вагу.

Разом із двома міжнародними судовими інстанціями Гааги, медіа часто згадують і такий інститут правосуддя, як Європейський суд із прав людини у Страсбурзі. Очікують, що його вердикти в індивідуальних випадках порушення прав зможуть згодом обґрунтувати загалом відповідальність Росії за порушення закону на окупованих територіях і врешті-решт за саму окупацію: “... Тепер ми маємо значно більше підстав стверджувати: найближчими роками ЄСПЛ визнає Росію винною у порушенні прав людини не лише в Криму, але й на Донбасі. Страсбурзький суд вирішив, що відсутність юридично оформленого управління Кремля в самопроголошених “республіках” не скасовує того факту, що Росія є їх реальним керівником або принаймні куратором” [89].

До теми прав людини апелюють і резолюції ООН. Цю організацію критикують за декларативність і нездатність залучати реальні інструменти відновлення територіальної цілісності, та все ж заяви ООН, констатуючи зневажання основоположних гуманістичних вартостей, стають ланкою у ширшій аргументаційній системі, яка містить переходи до таких конкретних підставових документів для висновків про воєнні злочини, як Женевські конвенції: “У доповіді ООН сказано: “Нав’язування громадянства мешканцям окупованої території можна прирівняти до примушування їх до клятви вірності державі-супротивнику, що заборонено четвертою Женевською конвенцією”; “...Засуджений на двадцять років позбавлення волі український кінорежисер Олег Сенцов на одному із судових засідань якось сказав: “Я не кріпак, щоб мене із землею продавати. Я український громадянин”. Доповідь ООН вперше говорить про окупацію як про злочин проти мільйонів людей. ...Женевська конвенція – це наступний крок у протидії найгрубішому порушенню права, яке здійснює Російська Федерація в Криму. Це прямий шлях в Гаагу” [14].

Хоча слово “Гаага” часто вживають у символічному, навіть міфологізованому розумінні – і мас-медійна модальність цьому сприяє, у сприйманні “Гааги” очевидний еволюційний момент, можна сказати – символ дедалі більше наповнюється реальним змістом. Розширюється географія позовів до одного і того ж відповідача, збільшується кількість аналогічних випадків для судових розглядів. Услід за українцями про намір звернутися в міжнародний суд заявили поляки – з приводу перешкод, які чинила РФ у розслідуванні Смоленської катастрофи. Гаагу названо також як можливе місце суду над винуватцями катастрофи МH17.

Особисто для Путіна Гаага означала би можливість “опинитися на місці Милошевича” [47]. Друзі й партнери України, впевнені у потребі притягнути російських керівників до відповідальності, переконливо візуалізують місце, де має опинитися підсудний: “Отож слід вирішити, російські війська беруть участь чи не беруть? Ми знаємо, що вони були залучені у Криму. Навіть, напевне, є десь у Гаазі тюремна кабіна, де написане ім’я Володимира Володимировича Путіна. Тому що там війська були без оголошення війни, без будь-яких знаків розпізнавання, що є найгрубішим порушенням Женевського договору” [11].

Символічні і “практичні” значення “Гааги” – це образ надій постраждалої сторони. А яку ж функцію виконують цілковито контраргументативні сценарії на зразок “жодної Гааги не буде”, “жоден сучасний Нюрнберзький процес Путінові не загрожує”? Чимало міркувань-прогнозів, у дусі “альтернативних правд” і “постправд”, виходять начебто із реалізму, але разом з тим розмивають проблему відповідальності для путінського кола і врешті-решт залишаються лише дискурсною реконструкцією логіки тих, хто хоче залишитися непокараним і вірить, що це можливо: “...Нам потрібно менше “дияволізувати” нинішнього господаря Кремля. З ним усе ясно. Раніше чи пізніше він піде. Гааги, звичайно, ніякої не буде. Капітуляції безумовної також. Таким є сучасний світ. Будуть домовленості” [97]. Іноді складно зрозуміти, чого в таких “декадентських” пасажах більше – запрошення в закамуфльовано-бажане для авторів, чи схиляння перед уявленою неминучістю? Очевидно, що допоки “неминучість” не настала, не варто із нею погоджуватися. Їй потрібно протистояти.

Пропаганда РФ усіляко намагається послабити силу міжнародного права – власне проти цього вона в основному й спрямована – проти сили закону. Але для того щоб застосувати закон, зовсім не потрібно, щоб у нього всі увірували. Майже напевно цього ніколи не станеться зі самими злочинцями. Просто потрібно його застосувати – The Rule of Law. І добре роблять ті представники української сторони із виходом на міжнародні структури, які турбуються про те, щоб збирати докази і додавати нові “томи справи” зі свідченням злочинів кремлівського керівництва.

Уроки з “уроків” світу для України і України для світу

Компаративи в аналітичних текстах створюють “віяло” можливостей, конденсують ідеї, задовольняють потребу конкурентного відбору. Психологічна роль паралельних конструкцій, які відсилають до часового чи географічного досвіду “іншого”, пов’язана з їхнім антистресовим ефектом зміщення у гіпотетично позитивне майбутнє. Приклад-аналог – навігаційний інструмент для плавання в непевних політичних водах. Точніше, спосіб редукції непевності, перетворення невизначеності на переконаність, принаймні зорієнтованість. Функція порівнянь-паралелей насамперед медіативна – і у сенсі прийняття ситуації, і у сенсі опертя на якийсь варіант розв’язки конфлікту.

Компаративи не лише практично прояснюють ситуацію, а й надають когерентності ідеологіям та світоглядам. Автори використовують часопросторові паралелі не тільки для того, щоб показати зміст явища в одному сценарії за допомогою іншої моделі. Компаративні конструкції – це завжди розширення контексту події, до якого автор вдається свідомо чи підсвідомо. Їх залучають, щоб продемонструвати історичну рекурентність процесів, циклічність ірраціональних стихій та внесок “транстемпоральних” структур. Так, наприклад, “циклічна” історія світових імперій – один із макрофреймів, які прояснюють потребу виборсування України з мережі рудиментарних постколоніальних залежностей.

Аналіз текстів про війну, яка триває, – це не відсторонене споглядання боротьби, а прийняття її жорстких конкурентних умов. У реальному конфліктному мас-медійному середовищі за впливи змагаються не лише нормативно вивірені проекти, а й дискурси-хижаки. Медійний простір затекстовлюють і такі контрверсії “паралелей”, які програмують поразку для української сторони, сіють хаос, нав’язують деструктивну для “модельногого” варіанту перспективу. Масивне дезінформування – це елемент самої війни, ознака того елементу гібридності, який пов’язаний зі значущістю інформаційних впливів. Отож аналіз фреймів воєнного досвіду передбачає відбивання “альтернативних правд” у контрсценаріях та ідентифікацію фейкових інформаційних компонентів.

Порівняльні конструкції – перекидання змістів-містків від одного наративного поля до іншого. Ця сенсотворча робота, яку повсякчас виконують медійні дискурси, схожа на збирання Великого пазлу Світової історії. Будь-яка конкретна проблемна ситуація, зокрема й воєнно-конфліктна, – точка у голограмі світових геополітичних подій, через активування якої можна побачити цілісний “голограмний” образ Світу-історії. Українські події – одна із частин багатовимірного простору історичних сенсів, що дає вихід на усю глобальну мережу конфліктів, з усіма її колишніми і теперішніми об’єктами,  і дозволяє прослідкувати, як подібні обставини формували “паралельні” значення в різні часи і в різних культурах.

Подібностей-аналогів в голограмі історії доволі багато у зв’язку з тим, що боротьба за незалежність, протистояння агресії – ключові значення історичних подій. Україна з її участю у великих світових битвах і трохи спізненим здобуванням реального суверенітету виявилася навздогінною, і разом з тим підсумковою, квінтесенцією багатьох історичних значень, пунктом перетину глобальних “маршрутів” сенсотворення. На ній сходиться уся основна симптоматика сучасних конфліктів.

Україна – вдячний і зацікавлений учень історії. На це вказують дискусії, активний дискурсний колообіг моделей міжнародного досвіду, діалог, що сприяє осмисленню. Що насправді привабливо у геополітичному стратегічному конструюванні – багатство репертуару й різноманітність опцій. Власна історія постає у нових зв’язках і в світлі нових завдань, переосмислюється. Якщо не знайти конструктив у власній історії, то його можна конструювати – методом адаптованого запозичення.

Зрештою і нарешті – Україна не лише учень. Суспільство “підросло” до статусу, коли його уроки зацікавлюють тих, хто звично виступав у ролі “вчителів”. Україну визнали як носія цінного цивілізаційного досвіду. У семіотичних термінах кажучи, вона стає означником важливих інформаційних і матеріальних процесів. Через територію, як і через колективну свідомість України проходять головні фронти світової гібридної війни – зі залученням інформаційних інструментів  та засобів терору. Глобальні дискусії про інформацію як засіб для поширення влади поза кордони держави-експансіоніста тепер неможливі без врахування досвіду України – епіцентру інформаційних протистоянь. А боротьба України з терористичними угрупованнями, що перебувають під протекторатом Росії, показала світові, наскільки розширеним – поза межі власної країни, а також поза рамки правової свідомості – є трактування в РФ “національних інтересів”.

Коли українські публіцисти пишуть про те, що в Авдіївці вирішується майбутнє світової політики – це не перебільшення. Роль українсько-російського конфлікту як вирішального чинника геостратегічних перспектив зафіксована в таких поширених метафорах ролі України, як “форпост”, “тестовий майданчик”, “плацдарм”. Їі “цивілізаційна” спеціалізація, тобто ідентичність, полягає у тому, що оплачений дорогою ціною захист власної незалежності виконує також роль оборони проти сил, які втілюють загрозу цивілізації. Україна бере на себе удари збройні, а великою мірою – економічно-підривні, інформаційно-диверсійні, так що далі – на захід – розходяться уже слабкіші кола.

Досвід України як “поля бою” і фундаменту “глокальної піраміди” – це підстава для національних самовизначень та “фрейм” для пояснення себе іншим гравцям на світовому політичному полі. Порозуміння з партнерами створюватиме умови для формування мережі союзницьких зв’язків, а також означатиме для України нові перспективи гідності. Боротьба за суб’єктність у світовій політиці важлива і на цьому напрямку –  набування цивілізаційного досвіду та здатності транслювати його тим, хто вирішує подібні історичні завдання.

Стратегічний напрям розвитку подій в Україні і квантові стрибки свідомості її окремих середовищ дають підстави для позитивних очікувань, навіть для патетики. Та все ж різні прошарки суспільства змінюються нерівномірно. Чинники сповільнювання працюють так само циклічно, як і чинники прискорення. Масштабні скандально-корупційні історії ідуть по другому, третьому, четвертому колу... Схоже на тупцювання, зашпортування, але можна сказати й так – шліфування, повільне відкидання архаїки. Тривання цього процесу критично важливе, бо від здатності суспільства очищувати себе, відновлювати структури залежить той якісний прорив у соціальних можливостях громадян і та реалізація переможних стратегій, які становлять основний зміст теперішньої “української мрії”. 

Референції:

1. “Авдеевка – украинский Алеппо”: украинцы пикетировали посольства РФ в Риге, Риме и Лиссабоне. 03. 02. 17, http://censor.net.ua/video_news/426253/avdeevka_ukrainskiyi_aleppo_ukraintsy_
piketirovali_posolstva_rf_v_rige_rime_i_lissabone_videofotoreportaj

2. Американський військовий посадовець закликав надати летальну зброю Україні. 18. 07. 17, http://nv.ua/ukr/world/geopolitics/amerikanskij-vijskovij-posadovets-
zaklikav-nadati-letalnu-zbroju-ukrajini-1507540.html

3. Анексія Криму запустила нову світову “гонку озброєнь” – експерт. 27. 05. 17, http://glavcom.ua/news/aneksiya-krimu-zapustila-novu-svitovu-gonku-ozbrojen-ekspert-417212.html

4. Аnti-colorados. Насколько эта попса тупая и бестолковая. 23. 04. 17, https://www.obozrevatel.com/society/83904-naskolko-eta-popsa-tupaya-i-bestolkovaya.htm

5. Anti-colorados. Украинская армия продвинулась вперед и укрепила позиции. 25. 01. 17,
http://obozrevatel.com/blogs/97183-ukrainskaya-armiya-prodvinulas-vpered-i-ukrepila-pozitsii.htm

6. Ахмед Закаєв: Путін – терорист в масці жертви.
http://nemovchu.net/video/sotniktv/ahmed-zakaev-putin-terrorist-v-maske-zhertvy-2017-04-06-18-06-59.html

7. Бедратенко О. Литва просуває “План Маршалла для України” в Вашингтоні. 30. 06. 17, https://ukrainian.voanews.com/a/disinfoweek-lytva-rasa-ukraina/3922763.html

8. Боровой К. США готовят удар. 20. 05. 17, https://www.obozrevatel.com/abroad/84261-moskva-izbegaet-konfliktov.htm

9. Буткевич Б. ІДІЛівці вітали один одного з терактом. 24. 05. 17, https://www.obozrevatel.com/abroad/34089-idilivtsi-vitali-odin-odnogo-z-teraktom.htm

10. Бутусов Ю. Это страшный сон для российских танков. 05. 08. 17,  https://www.obozrevatel.com/society/eto-strashnyij-son-dlya-rossijskih-tankov.htm

11. “В Гааге уже есть камера для Путина”: России ответили на угрозы “поджечь” Украину.  http://vlasti.net/news/266798

12. Влада хоче побудувати на Донбасі сучасний аналог “лінії Маннергейма”. 10. 09. 15, http://newsonline24.com.ua/vlada-xoche-pobuduvati-na-donbasi-suchasnij-analog-lini%D1%97-mannergejma/

13. Володимир Жемчугов: Росія з Донбасу не піде, бо там залишаються сотні тисяч свідків для Гааги. 3. 07.17, https://glavcom.ua/interviews/volodimir-zhemchugov-rosiya-z-donbasu-ne-
pide-bo-tam-zalishayutsya-sotni-tisyach-svidkiv-dlya-gaagi-423785.html

14. Волошина Л. У России все меньше шансов избежать ответственности. 30. 09. 17, https://www.obozrevatel.com/crime/u-rossii-vse-menshe-shansov-izbezhat otvetstvennosti.htm

15. Все больше данных указывает на то, что война в Сирии уничтожит Россию так же, как Афганистан уничтожил СССР: российский политолог Орешкин нашел ряд подозрительных совпадений. 18. 12. 16, http://www.dialog.ua/news/105876_1482098134

16. В’ятрович В. Досі триває столітня війна України за свободу. 18. 03. 17, https://www.radiosvoboda.org/a/28377544.html

17. Геращенко розповіла, чим Путін гірший за Хуссейна і Каддафі.  28. 02. 17, http://www.depo.ua/ukr/politics/geraschenko-rozpovila-chim-putin-girshiy-za-husseyna-i-kaddafi-20170228528101

18. Гончаренко: Путін – терорист номер один у світі: він вбиває людей в Україні, Сирії і не тільки. 26. 01. 17, https://112.ua/video/goncharenko-putin-terrorist-nomer-odin-v-mire-on-ubivaet-
lyudey-v-ukraine-v-sirii-i-ne-tolko-225297.html

19. Градовская Ю. Пономарь рассказал, на каком этапе в решении конфликта в Донбассе находится Украина. 8. 07. 17, vchaspik.ua

20. Громенко С. Крим – цвинтар імперій. 25. 05. 17, https://site.ua/sergii.gromenko/7617-krim---tsvintar-imperiy/

21. 90% кораблів у Криму підняли українські прапори у 1918 році, – Канівець. https://hromadskeradio.org/programs/rankova-hvylya/90-korabliv-u-
krymu-pidnyaly-ukrayinski-prapory-u-1918-roci-kanivec

22. Делегація України передала ПА НАТО доповідь про зв’язки РФ з ІДІЛ і ХАМАС. 28.05.17, http://www.pravda.com.ua/news/2017/05/28/7145231/

23. Дикий Є. Атестат національної зрілості. 2. 02. 17, https://www.obozrevatel.com/blogs/38214-atestat-natsionalnoi-zrilosti.htm

24. Дикий Е. Моя столетняя республика. 24. 09. 17, https://www.obozrevatel.com/person/evgen-dikij.htm

25. Дикий Е. С памятниками Чуркину: украинцам рассказали, чем бы обернулся боснийский сценарий для Донбасса. 25. 07. 17, https://www.obozrevatel.com/crime/58612-s-pamyatnikami-churkinu-ukraintsam-
rasskazali-chem-byi-obernulsya-bosnijskij-stsenarij-dlya-donbassa.htm

26. Для фізичної ліквідації Путіна правових підстав більше, ніж було для знищення бен Ладена, – Григорій Омельченко. 6. 05. 17, http://www.volianarodu.org.ua/uk/Pravo/Dlya-fizychnoji-likvidatsiji-
Putina-pravovych-pidstav-bilshe-nizh-bulo-dlya-znyschennya-ben-Ladena-Georgiy-Omelchenko

27. Дмитрович А. Ни шагу назад. 13. 02. 17, https://www.obozrevatel.com/blogs/37284-ni-shagu-nazad.htm

28. Єврокомісія збирається вивчити “план Маршалла” для України – представник України при ЄС. 25. 08. 17, http://tyzhden.ua/News/198822       

29. “Европейские ценности заканчиваются там, где начинаются деньги Газпрома”: эксперт о реакции ЕС на санкции США. 30. 07. 17, https://ghall.com.ua/2017/07/30/evropejskie-cennosti-zakanchivayutsya-tam-gde-
nachinayutsya-dengi-gazproma-ekspert-o-reakcii-es-na-sankcii-ssha/

30. Жадан С. Смерть нав’язливо стоїть у нас за плечима. 26. 05. 17, https://www.obozrevatel.com/society/54316-smert-navyazlivo-stoit-u-nas-zaplechima.htm

31. Жовтенко Т. “Гібридний тероризм”: як Путін йде слідами Усами бін Ладена. 25.  03. 17, http://www.radiosvoboda.org/a/28450795.html

32. Журналист считает, что к гибели полковника ГУР причастна террористическая агентурa Путина. 27. 06. 17,Дhttp://glavred.info/politika/zhurnalist-schitaet-chto-k-gibeli-polkovnika-gur-prichastna-terroristicheskaya-agentura-putina-443698.html         

33. “Загинуть тисячі  росіян”: у НАТО прийняли   важливе   рішення.   https://www.obozrevatel.com/ukr/abroad/51698-zaginut-tisyachi-rosiyan-v-nato-prijnyali-vazhlive-rishennya.htm 

34. Замість курорту Крим перетворили на ядерну територію. 20. 05. 17, 
http://khm.depo.ua/ukr/khm/zamist-kurortu-krim-peretvorili-na-yadernu-teritoriyu-20170520574799 

35. Казанский Д.  Почему фанатиков, убивших французов, считают террористами, а фанатиков, убивших украинцев, – нет? 09. 01. 15, https://censor.net.ua/news/319313/pochemu_fanatikov_ubivshih_frantsuzov_schitayut_
terroristami_a_fanatikov_ubivshih_ukraintsev_net_bloger

36. Казарин: Спустя сто лет красные снова пришли в Крым.  20. 06. 17, http://qha.com.ua/ru/obrazovanie/kazarin-spustya-sto-let-krasnie-snova-prishli-v-

37. Капітоненко М. Фінляндизація України. 28. 03. 14. https://dt.ua/international/finlyandizaciya-ukrayini-_.html

38. Каспрук В. Замкнуте коло ООН. Як Росію позбавити права вето. 24. 07. 17, http://www.obozrevatel.com/abroad/51764-zamknute-kolo-oon--yak-rosiyu-pozbaviti-prava-veto.htm

39. Каспрук В.  Ізоляція “Л/ДНР”: Росія сама себе перехитрила. 7. 04. 17, https://www.obozrevatel.com/politics/37582-izolyatsiya-ldnr-rosiya-sama-sebe-perehitrila.htm

40. Кафтан А. Казнь Вороненкова. Кремль уже сделал анонс убийства его вдовы. 24. 03. 17, http://www.dsnews.ua/politics/kazn-voronenkova-kreml-uzhe-sdelal-anons-ubiystva-ego-24032017140000

41. Климовский С. Кремлевская Маша-растеряша скоро потеряет Россию. 8. 03. 17, https://www.obozrevatel.com/blogs/43852-kremlevskaya-masha-rasteryasha-skoro-poteryaet-rossiyu.htm

42. Климовский С. Особый статус Донбасса “завис” в Молдове. 6. 06. 17, https://www.obozrevatel.com/politics/17680-osobyij-status-donbassa-zavis-v-moldove.htm

43. Климовський С. Прогноз Пионтковского о третьем походе Путина против Украины. 1. 03. 17, https://www.obozrevatel.com/blogs/98267-prognoz-piontkovskogo-o-tretem-pohode-putina-protiv-ukrainyi.htm

44. Климовський С. У Кремлі таки начаклували собі проблеми на Донбасі.    http://zrada.today/node/4548

45. Коли Росія ослабне, ми отримаємо змогу повернути Крим, – Волошина. 19. 03. 17, http://uainfo.org/blognews/1489929934-koli-rosiya-oslabne-mi-otrimaemo-zmogu-povernuti-krim--.html

46. Кузьменко О. “План Маршалла для України” лише ще більше збагатить олігархів – британський економіст. 26. 05. 17, https://ukrainian.voanews.com/a/plan-marshalla-oligarhy/3872539.html

47. Кузьменко С. Путин готовится к Гааге. Если смерть Чуркина кому-то показалось случайной, – то вам показалось. 21. 02. 17, https://ru.tsn.ua/blogi/themes/politics/putin-gotovitsya-k-gaage-808644.html

48. Купцова А. Додавить Путина: что осталось в арсенале у Запада. 28. 02. 17, http://inpress.ua/ru/politics/45385-dodavit-putina-chto-ostalos-v-arsenale-u-zapada

49. Лащенко О. Наступ Путіна в Україні стане для нього зовнішньополітичною “Цусімою” – Огризко. 10. 06 17, https://www.radiosvoboda.org/a/28538716.html

50. Латынина Ю. Код доступа. 22. 10. 16, http://echo.msk.ru/programs/code/1859986-echo/

51. Левченко О. Чому Хорватії вдалося: як країна повернула території після років окупації та гібридної війни. 4. 08. 17, http://www.eurointegration.com.ua/articles/2017/08/4/7069423/

52. Лойко: Пассажири MН17 остановили третью мировую войную. 03. 10. 16, http://uainfo.org/blognews/1475494965-loyko-passazhiri-mn17-ostanovili-tretyu-mirovuyu-voynu.html

53. Лосєв І. Капітулянти. 13. 07. 17,  http://m.tyzhden.ua/column/196359

54. Любомир Гузар: Джордж Вашингтон, коли за свою країну боровся, віддав все, що мав.
http://perelaznews.blogspot.com/2017/02/blog-post_530.html

55. Майданюк В. Чим Путін гірший за Гітлера? 29. 11. 17,
http://vgolos.ua/articles/chym_putin_girshyy_za_gitlera_164951.html

56. Мараєв В. Путін як Гітлер: Довоєнна експансія Райху і сучасний “аншлюс” Криму. 18. 05. 17, https://uain.press/articles/putin-yak-gitler-dovoyenna-ekspansiya-rajhu-suchasnyj-anshlyus-krymu/

57. “Напоминает иракский Мосул”: глава МИД Люксембурга посетил Широкино. 13. 03. 17, https://www.obozrevatel.com/crime/27583-napominaet-irakskij-mosul-glava-mid-lyuksemburga-posetil-shirokino.htm

58. Олександр Аронець: Путін забув один важливий урок з історії Російської імперії. 3. 04. 17, https://www.infa.ua/oleksandr-aronets-putin-zabuv-ody-n-vazhly-vy-j-urok-z-istoriyi-rosijs-koyi-imperiyi/

59. Орешкин Д. Путин проиграл! 14. 02. 17, https://inforesist.org/putin-proigral/

60. Оришко М. Гібридна війна 1917-го року. “Ополченці” Леніна. Вторгнення до України 100-річної давності.  http://svitua.org/tsikavi-fakty/item/5709-hibrydna-viina-1917ho-roku-opolchentsi-
lenina-vtorhnennia-do-ukrainy-100richnoi-davnosti

61. Орлов Д. Чому Путін схожий на Гітлера. www.ji-magazine.lviv.ua/2015/Orlov_Chomu_Putin_shozhyj_na_Hitlera.htm

62. Паламарчук М. Радянсько-фінська війна: завдання – вижити. Три уроки для України. http://www.ji-magazine.lviv.ua/2017/Palamarchuk_Radyansko-finska_vijna63.

63. Панченко Ю. Досвід Чорногорії для України: навіщо держави застрибують у передостанній вагон Альянсу. 8. 06. 17, http://www.eurointegration.com.ua/experts/2017/06/8/7066881/

64. Паньо Т. Боротьба з путінізмом. Коли вимруть європейські геополітичні страуси. 27. 04. 17, http://www.depo.ua/ukr/svit/koli-vimrut-yevropeyski-geopolitichni-strausi-20170427563426

65. Пархоменко С. Возвращение Донбасса и Крыма: “хорватский сценарий” для Украины. 27. 05. 17, http://qha.com.ua/ru/voina-bezopasnost/vozvraschenie-donbassa-i-krima-horvatskii-stsenarii-dlya-ukraini/174467/

66. Петровский М. 31 мая 2017 года: годовщина “дружбы” Украины и РФ или напоминание миру о необходимости прекратить агрессию Путина? 31. 05. 17, http://glavnoe.ua/articles/a11511

67. Піонтковський А. Капітуляція Путіна. Як Росія програє.  10. 08. 17, http://nv.ua/ukr/opinion/piontkovskiy/kapituljatsija-putina-jak-rosija-prograje-1637757.html

68. Пионтковский А. Засланный “казачок”. 10. 06. 17, https://www.obozrevatel.com/abroad/61780-zaslannyij-kazachok.htm

69. Пионтковский А. Кремлевские авантюры. 8. 08. 17, https://www.obozrevatel.com/abroad/kremlevskie-avantyuryi.htm

70. Пионтковский А. Российский медведь попал в украинский капкан. 30. 07. 17, https://www.obozrevatel.com/politics/58927-rossijskij-medved-popal-v-ukrainskij-kapkan.htm

71. Платон Суд ООН: Варианты исхода дела. 17. 04. 17, https://www.obozrevatel.com/blogs/58673-sud-oon-variantyi-ishoda-dela.htm

72. Пономарь: новостей немного, но они очень важные. 2. 01. 17, http://from-ua.com/news/394752-ponomar-novostei-nemnogo-no-oni-ochen-vazhnie.html

73. Портников: Мета Путіна – це пожежа. Тому що тільки в кіптяві й диму він може здаватися сильним і впливовим. 19. 03. 17, http://gordonua.com/ukr/news/worldnews/portnikov-meta-putina-tse-pozhezha-tomu-shcho-tilki-v-kiptjavi-i-
dimu-vin-mozhe-zdavatisja-silnim-i-vplivovim-179068.html

74. Портников В. Российского Каддафи ждут открытия. 1. 03. 17,
https://www.obozrevatel.com/abroad/10284-rossijskogo-kaddafi-zhdut-otkryitiya.htm

75. По собственной инициативе: в Кабмине спрогнозировали уход России с Донбасса. 30. 04. 17,  https://www.obozrevatel.com/politics/09641-po-sobstvennoj-initsiative-v-kabmine-sprognozirovali-uhod-rossii-s-donbassa.htm

76. Президент Чехії порадив Україні піти шляхом “фінляндизації”.  25. 11. 14, https://dt.ua/POLITICS/prezident-chehiyi-poradiv-ukrayini-piti-shlyahom-finlyandizaciyi-157484_.html

77. Прокуратура АРК ініціює міжнародний суд щодо Криму за прикладом Нюрнберзького процесу – Мамедов. 20. 11. 17,  https://ua.krymr.com/a/news/28864983.html

78. Путін готує Донбасу лише два сценарії. 28. 07. 17, http://www.gru shevskogo5.com/sobitiya/putin-gotu-donbasu-lishe-dva-stsenarii/

79. Путин готовит для Донбасса совсем другой сценарий под видом “перемирия”. 02. 04. 17, https://www.facenews.ua/news/2017/355582/ 

80. Рабінович С. Як змусити Кремль припинити війну на Донбасі. 28. 11. 17, https://glavcom.ua/columns/slavarabinovich/yak-zmusiti-kreml-pripiniti-viynu-na-donbasi-455183.html

81. Рабинович С. Что на самом деле сказал Путин. 1. 03. 17, https://www.obozrevatel.com/abroad/74823-chto-na-samom-dele-skazal-putin.htm

82. Розробник ігор “Козаки” і STALKER відкинув запрошення на форум у Пітер: “Це все одно що в Мюнхен 1941 року”. 29. 12. 17, http://novynarnia.com/2016/12/29/rozrobnik-igor-kozaki-i-stalker-vidkinuv-zaproshennya-na-forum-u-piter-tse-vse-odno-shho-v-myunhen-1941-roku/

83. Роман Безсмертний: у 1918 Муравйов обстрілював Київ, а через 3 роки створили СРСР. Мені страшно, що історія може повторитися. 24. 04. 17, http://www.theinsider.ua/politics/58fda82a04fc3/ 1

84. Романенко Ю. Чуда не будет. Украина перед угрозой нового “Мюнхенского сговора”. 16. 01. 17, https://from-ua.com/obzor-pressi/395753-chuda-ne-budet-ukraina-pered-ugrozoi-novogo-myunhenskogo-sgovora.html

85. Російський дипломат очолив бюро ООН по боротьбі з тероризмом. 21. 06. 17, http://glavcom.ua/news/rosiyskiy-diplomat-ocholiv-byuro-oon-po-borotbi-z-terorizmom--421759.html

86. Росія незаконно конфіскувала 4575 об'єктів нерухомості в Криму – ООН. 13. 06. 17, https://www.ukrinform.ua/rubric-krim/2246638-rosia-nezakonno-konfiskuvala-4575-obektiv-neruhomosti-v-krimu-oon.html 

87. РФ анексує Донбас за сценарієм Абхазії і Південної Осетії – Бутусов. 21. 02. 17, http://politic.kiev.ua/politika/23128rf-aneksue-donbas-za-scenariem-abhazii-i-pivdennoi-osetii-butusov.html

88. Сенатор звернувся до Трампа з проханням надати Україні летальне озброєння. 18. 11. 17, http://nv.ua/ukr/world/geopolitics/senator-zvernuvsja-do-trampu-z-prohannjam-dati-ukrajini-letalnu-ozbrojennja-2223932.html

89. Сидоренко С. Страсбург готується карати Росію за Донбас: оприлюднені нові рішення ЄСПЛ. 2. 06. 17, http://www.eurointegration.com.ua/articles/2017/06/2/7066617/

90. Синдром Молотова – Риббентропа. 21. 08. 14, https://www.svoboda.org/a/26541345.htm

91. События в Украине должны стать новым нюрнбергским процессом. Но никто ничего не делает, кроме солдат, защищающих свою землю – Мироненко. 1. 02. 17, gordonua.com/news/war/sobytiya-v-ukraine-dolzhny-stat-novym-nyurnbergskim-processom-no-nikto-nichego-ne-delaet-krome-soldat-zashchishchayushchih-svoyu-zemlyu-mironenko-171924.html

92. Соколов Б. Нового “Мюнхена” не буде. 22. 02. 17, https://day.kyiv.ua/uk/blog/polityka/novogo-myunhena-ne-bude

93. Солонина Є. Візи для росіян: піар чи захист від тероризму? 8. 06. 17, https://www.radiosvoboda.org/a/28544045.htmlhttps://www.facebook.com/anton.gerashchenko.7/posts/1398348083585368

94. Сотник С. Идеи для кремлевской обезьяны. 30. 07. 17, https://www.obozrevatel.com/politics/97263-idei-dlya-kremlevskoj-obezyanyi.htm 

95. Сотник С. Любой “перебежчик из системы” будет устранен. 24. 03. 17, https://www.obozrevatel.com/blogs/71624-lyuboj-perebezhchik-iz-sistemyi-budet-ustranen.htm

96. Сотник С. “Русский” как синоним путинской войны. 21. 02. 17, https://www.obozrevatel.com/blogs/95034-russkij-kak-sinonim-putinskoj-vojnyi.htm

97. Спивак Д. Путин ушел. Да здравствует “путин”? 1. 05. 2017, https://www.obozrevatel.com/abroad/98174-putin-ushel--da-zdravstvuet-putin.htm

98. Терорист Путін буде прикривати терориста і садиста Асада, – Березовець. 7. 04. 17, http://ranok.ictv.ua/terorist-putin-bude-prikrivati-terorista-i-sadista-asada-berezovets/

99. Тимчук Д. Как “умножить на ноль” кровавую авантюру Кремля. 8. 06. 17, https://www.obozrevatel.com/politics/53490-horvatskij-stsenarij-mnozhit-na-nol-krovavuyu-avantyuru-kremlya.htm

100. Times: России грозит новый “нюрнбергский процесс”. 12. 10. 16,  http://korrespondent.net/world/russia/3756700-Times-rossyy-hrozyt-novyi-nuirnberhskyi-protsess

101. Тому, кто придет на смену Путину, придется вернуть Украине Крым, – журналист. 11. 06 17, http://pl.com.ua/tomu-kto-pridet-na-smenu-putinu-pridetsya-vernut-ukraine-krym-zhurnalist/

102. Україна поверне Донбас за “хорватським сценарієм”, – експерт. 23. 04. 17, http://www.grushevskogo5.com/sobitiya/ukraina-poverne-donbas-za-khorvatskim-stsenari-m-ekspert/

103. Українській армії радять реформуватися за зразком Ізраїлю та Швейцарії. 1. 14. 14, https://tsn.ua/ukrayina/ukrayinski-armiyi-radyat-reformuvatisya-za-zrazkom-izrayilyu-ta-shveycariyi-371510.html

104. Украина может освободить Донбасс с позиции силы всего за несколько дней по Балканскому сценарию: боец “Азова” указал на важную деталь. 16. 12. 16, ://www.dialog.ua/news/105633_1481895959

105. Фінська письменниця: політика “фінляндизації” не допоможе Україні. 19. 05. 14,  http://www.dw.com/uk

106. Чому Швеція, як і Україна, не може комплектувати армію лише добровольцями. 04. 03. 17, https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2187197-comu-svecia-ak-i-ukraina-ne-moze-komplektuvati-armiu-lise-dobrovolcami.html

107. Чубаров порівняв російські паспорти з німецькими аусвайсами. 16. 06. 17, https://gazeta.ua/articles/krym/_cubarov-porivnyav-rosijski-pasporti-z-nimeckimi-ausvajsami/778676

108. Шевчук В. Запад наносит ответный удар: за три дня Кремль опустили со всех сторон. 7. 04. 17, https://www.obozrevatel.com/abroad/80792-zapad-nanosit-otvetnyij-udar-za-tri-dnya-kreml-opustili-so-vseh-storon.htm

109. Эйдман И. 5 сценариев падения путинского режима. 3. 06. 17, https://www.obozrevatel.com/abroad/53920-5-stsenariev-padenie-putinskogo-rezhima.htm

110. Юнак  В. “Хорватский вариант” на Донбассе. Почему Украине это не грозит. 26. 12. 16,
http://glavred.info/politika/horvatskiy-variant-na-donbasse-pochemu-ukraine-eto-ne-grozit-408843.html1

111. 20.    Як Грузія судилася з Росією – що варто врахувати Україні. 8. 03. 17, http://24tv.ua/yak_gruziya_sudilasya_z_rosiyeyu__shho_varto_vrahuvati_ukrayini_n790437n790437

112. Якунов Є. “Однокласники” Шелленберга. Що таке “тотальне шпигунство”. 27. 05. 17, https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2234968-odnoklasniki-sellenberga-so-take-totalne-spigunstvo.html

113. Christian Caryl. Ukraine declares war on Russian social media – and some say it’s long overdue. May 19, 2017, https://www.washingtonpost.com/news/democracy-post/wp/2017/05/19/ukraine-declares-war-on-russian-social-media-and-some-say-its-long-overdue/?tid=ss_fb-bottom&utm_term=.91e628db1b51

114. Catherine Philip. Taliban boast of new Russian arms. July 26, 2017, https://www.thetimes.co.uk/article/taliban-boast-of-new-russian-arms-gvz8p5xdz?shareToken=aa5495c157edb8395d9badf1b7a7adc2

115. Russia “Perhaps” Supplying Taliban in Afghanistan.  By VOA News, March 23, 2017.