Віталій Пономарьов

Дві Європи

Зі Сходу – морок, із Заходу – ганьба. Саме слово «Захід», від якого ще не так давно було солодко губам, сьогодні лише гірчить, бо тоді воно асоціювалось із гідністю і свободою, а нині – із неміччю та цинізмом. І це не дивно – з огляду на символічні зміни у ментальному краєвиді Європи: там, де Іммануїл Кант мріяв про загальний та вічний мир, тепер стоять російські ракети, а там, де Карл Ясперс розмірковував про екзистенційну німецьку провину, зараз із захватом і щирою побожністю говорять про «законні інтереси Росії». «Московський синдром», поширений останнім часом у колись вільному світі, спонукає тамтешніх політиків запевнювати виборців у своєму прагненні отримати ярлик на княжіння з ханських рук, а незалежність – це там тепер тільки назва часопису, кілька років тому за безцінь купленого російським маґнатом.

Утім, і знецінені політики (за Едвардом Лукасом – до 30 рублів), і військові-боягузи, й зачаровані темрявою зі Сходу інтелектуали – це лише невиразні тіні у «Der Untergang des Abendlandes» («Сутінках Західних/Вечірніх земель»), майже століття тому освітлених Освальдом Шпенглером. Він пояснював це старече згасання «метафізичним виснаженням ґрунту Заходу», а відтак і вичерпаністю його величної культури, якій «кров зупиняється в судинах, а сили її надломлюються». Внаслідок цього, застерігав філософ, ця культура перероджується у свою протилежність – цивілізацію, з її браком творчості, техніцизмом, бюрократизмом, омасовленням і ґлобалізмом, і «від цієї миті шляхетне світобачення також стає питанням грошей».

Натомість сьогодні цей занепад ще й супроводжується одночасним розхитуванням усіх трьох підвалин європейської ідеї. Історично першу з них – право («…із Заходу – закон») – втрьох потоптали ґаранти безпеки, незалежності та територіальної цілісності України за Будапештським меморандумом. Тож відтепер будь-які намагання відновити світовий правовий лад напевно видаватимуться їм нікчемними, бо для потреб прагматичної, і навіть реальної, політики цілком достатньо одноразових домовленостей з аґресором про розчленування його жертви, про визначення «меж сфер інтересів» і, звісно ж, про торгівлю.

Так само зайвою на Західних землях виявилася нині й друга основа європейськості – протестантська етика праці, згідно з якою праця є не лише питомо європейським способом упорядкування Хаосу в Космос, а і найпершим громадянським обов’язком людини, її найбільш угодною Богові справою та її особистим шляхом до спасіння. Зараз цю етику, з одного боку, підважує повсякденна гонитва за успіхом, позбавлена будь-яких релігійних і моральних обмежень: «Збагачуйтеся!». З іншого боку, пуританські приписи цієї етики небезпідставно виглядають панськими витребеньками в очах тамтешніх численних, і цілком працездатних, люмпен-пролетаріїв, яким справді нема чого втрачати, крім довічного грошового утримання від держави та безплатної квартири від муніципалітету.

Нарешті, непотрібною там стала і третя засада європейської ідентичності – християнське розуміння людини, за яким вона обдарована згори численними дарами, і найбагатший з них – можливість індивідуального спасіння через віру і вчинки (що потребує свободи, волі, а через те і відповідальності), а найцінніший – життя. І дедалі частіші випадки нехтування цим безцінним даром, як-от недавня відмова членів НАТО перешкодити масовому винищенню мешканців Алеппо російською авіацією та сирійською урядовою армією, свідчать про те, що європейська ідея стає для Вечірніх земель усе більш обтяжливою.

Та й для самої європейської ідеї у тому присмерку стало замало світла, тож цілком логічно, що з постанням Другого Майдану вона перемістилася до Балто-Чорноморського міжмор’я – туди, де традиційно плекають і завзято боронять Шевченкову «святую воленьку». Бо єдиною, а проте сьогодні вирішальною, перевагою тутешніх історичних, занадто історичних націй-суспільств перед західними націями-державами є досвід тривалого збройного, ідейного, морального і навіть естетичного опору пітьмі зі Сходу. Цей сумний та славний досвід є істотною частиною історичної пам’яті людини Міжмор’я, а тому і суттєвою складовою її ідентичності, вона його десятиліттями сумлінно культивує, а нині й щодня прирощує, тож він не підлягає забуттю, хоч би як цього вимагали біжучі бізнесові інтереси мешканців Західних земель.

Отже, у нинішніх сутінках особливо виразно проступає ментальний кордон між Європою проросійською та Європою європейською, «і їм не зійтися вдвох» – надто вже розходяться їхні (за Шпенглером) «способи переживання життя». Бо перша з них якнайбільше переймається принадами вільної торгівлі, «бодай і з канібалами» (за Девідом Ллойд Джорджем), тоді як друга – гідністю вільної людини.