www.ji-magazine.lviv.ua

Юлія Юрчук – докторка наук з історії,
дослідниця в Університеті Сьодерторн, Стокгольм;
Елеонора Нарвселіус – етнологиня, кандидатка філологічних наук
(Львівський університет)

Промова Мітча Лондрьо, мера Нового Орлеана

Душа нашого коханого міста сягає глибоким корінням у понад тисячолітню  історію; вона укорінена в різних людях, які були тут разом на кожному кроці довгого шляху – на добре, і на зле.

Це історія, в самому осерді якої історії корінних американців: чоктау, народу гоума і чітімача. Історії Ернандо де Сото, Рене Роберта Кавельє, Сьєра де Ла Саля, акадійців, ісленосі, обернених на рабів народів Сенеґамбії, вільних кольорових людей, гаїтян, німців, обох імперій – Людовика ХІІ та Іспанії. Італійців, ірландців, кубинців, південно- і центральноамериканців, в’єтнамців і ще дуже багатьох інших.

Ви бачите, Новий Орлеан – це по-справжньому багатонаціональне місто, плавильний горнець, булькаючий казан багатьох культур.

Годі знайти в світі ще одне таке місце, яке б настільки виразно втілювало унікальний американський девіз epluribusunum – з багатьох єдині.

Але є й інші правди про наше місто, яким нам слід глянути в вічі. Новий Орлеан був найбільшим в Америці ринком рабів: портом, до якого сотні тисяч душ було привезено, продано і відправлено вверх по ріці Міссісіпі на життя з примусової праці – в недолі, насильстві й тортурах.

Саме Америка була тим місцем, де майже 4 000 наших дорогих співгромадян лінчували, 540 з них в самій тільки Луїзіані; де суди плекали доктрину сегрегації “рівні, але різні”; де учасників руху Freedomriders били, поки з них не злазила шкіра.

Тому, коли люди кажуть мені, що пам’ятники під питанням – це історія, що ж, гаразд, але те, що я щойно описав – це теж дійсна історія, і пекуча правда.

Негайно напрошується питання: чому нема пам’ятників з кораблями невільників, нема  виразних маркерів у публічних місцях, які були б нагадуваннями про лінчування чи перехоплювання втеклих рабів; немає нічого, що б нагадувало цей довгий розділ нашого життя; біль, жертву, сором…  –  усе, що трапилося на землі Нового Орлеана.

Отож, щодо всіх самопроголошених захисників історії і цих пам’ятників: усі вони страхітливо мовчать про те, що ж призвело до таких історичних посадових злочинів, себто брешуть недоговорюючи.

Є різниця між пам’ятанням історії і її почитанням. Для Америки і Нового Орлеана – це була довга звивиста дорога, позначена великою трагедією і великим тріумфом. Але ми не повинні боятися правди про себе.

Як сказав президент Джордж В. Буш на церемонії урочистого відкриття Національного музею афроамериканської історії та культури, “велика нація не приховує своєї історії. Вона дивиться, не відводячи погляду, на її хиби і виправляє їх”.

Тому нині я хочу говорити про те, чому ми обираємо демонтувати ці чотири пам’ятники Програній справі Конфедерації, а також про те, як і чому цей процес може зрушити нас в напрямку зцілення і порозуміння один з одним.

Почнімо з фактів.

Історичні відомості прості і ясні: статуї Роберту Е. Лі, Джеферсону Дейвісові та П.Г.Т. де Борегару поставлено не просто, щоб вшанувати  цих осіб, вони стали частиною руху, відомого під назвою Культ Програної Справи. Цей «культ» мав на меті одне – з допомогою пам’ятників та інших засобів переписати історію, щоб приховати правду, а саме: що Конфедерація була не на боці людяності.

Уперше здвигнуті 166 років опісля заснування нашого міста і 19 років по завершенні Громадянської війни, ці пам’ятники, які ми тепер знімаємо,  підрозумівали ребрендинг  історії нашого міста та ідеалів переможеної Конфедерації.

Не потребує доведення, що ці особи не боролися за Сполучені Штати Америки, вони боролися проти них. Можливо, вони були добрими воїнами, але в цій справі вони не були патріотами.

Ці статуї не є просто каменем і металом. Вони не є невинними згадками добродушної історії. Ці пам’ятники навмисно святкують вигадану, дезінфіковану Конфедерацію; ігноруючи смерть, ігноруючи рабство й жахіття, за які вони, власне, й виступали.

Після Громадянської війни ці статуї були частиною отого тероризму тією ж мірою, що й палаючий хрест на чиїсь галявині; їх споруджували саме для того, щоб подати сильний сигнал усім, хто ходив у їхній тіні, сигнал про те, ким були і ким залишаються господарі міста.

Якщо у вас ще є певні сумніви про справжні цілі Конфедерації, то вам слід знати, що за кілька тижнів до того, як вибухнула війна, віце-президент Конфедерації Александер Стівенс  дав чітко зрозуміти, що метою Конфедерації було збереження рабства і вищості білих.

Він сказав у своїй тепер відомій «Наріжній промові», що «наріжним каменем Конфедерації є велика істина, що негр не рівня білій людині; що рабство – тобто, підпорядкування вищій расі – це його природне і нормальне становище. Отож, наше нове правління – перше правління в історії світу, оперте на цій великій фізичній, філософській і моральній істині».

Тепер, коли ці шокуючі слова все ще звучать вам у вухах, я хочу спробувати делікатно зняти з ваших рук лещата фальшивої оповіді про нашу історію, що, як я думаю, підточують нас, і виправити той хибний поворот, на який ми збочили багато років тому; виправити, щоб повернути нас до цілісності і згоди з основоположними принципами нашої ж нації і щоб вирівняти пряміший і гладший шлях до ліпшого міста та досконалішої єдності.

Минулого року президент Барак Обама відгукнувся на ці настрої щодо потреби контекстуалізувати і краще пригадати цілу нашу історію. Він згадав про кусень каменю, підніжок на торговиці рабами, де було вигравірувано згадку про один епізод 1830 року, коли на цьому камені стояли і з нього промовляли Ендрю Джексон і Генрі Клей.

Президент Обама сказав: «Задумайтесь, що цей артефакт говорить нам про історію…на камені, на якому день за днем, роками, чоловіків і жінок…в’язали, купували і продавали, торгувалися, як за худобу, на камені, трагічно стоптаному тисячею босих ніг. Упродовж довшого часу єдиною річчю, яку ми вважаємо важливою, винятковою річчю, яку ми одного разу вибрали увічнити як “історію” на пам’ятній табличці, стало дві непримітні промови двох можновладних чоловіків».

Кусень каменю – один і той сам камінь. І дві історії про нього, обидві вони є історією. Одна історія розказана. Інша історія забута, а може, навмисно замовчана.

Тепер це так ясно для мене…однак, довший час, хоча я й виростав в одній з найбільш розмаїтих новоорлеанських околиць, хоча моя родина має довгу і горду історію боротьби за громадянські права…я напевно проходив повз ці пам’ятники мільйон разів і жодного разу про це не задумався.

Тому я нікого не осуджую, я не оcуджую людей. У всіх нас своя дорога до розуміння раси. Я тільки сподіваюся, що люди почують так, як я почув,  коли мій добрий друг Вінтон Марсаліс допоміг мені побачити правду. Він попросив мене подумати про всіх тих людей, які покинули Новий Орлеан через наші норови виключності. 

Інший приятель попрохав мене подивитися на ці чотири пам’ятники з погляду матері чи батька афроамериканців, які намагаються пояснити своїй доньці-п’ятикласниці, хто такий Роберт Е.Лі  і чому він височить над нашим прекрасним містом. Зможете це зробити?

Зможете глянути в вічі тій дівчинці і переконати її, що Роберт Е. Лі стоїть там, щоб дати їй приклад і заохоту? Думаєте, її надихне і обнадіє така історія? Чи ці пам’ятники допоможуть їй побачити майбутнє без обмежень? Чи ви хоч раз задумувалися, що, якщо її потенціал обмежено, то ваш і мій обмежено також?

Ми всі знаємо відповідь на ці дуже прості запитання.

Коли ви подивитеся в очі цієї дитини, настане той момент, коли пекуча правда опиниться в фокусі нашої уваги. Це той момент, коли ми знаємо, що правильно і що треба робити. І годі відмахнутися від цієї істини.

І я знав, що демонтаж цих пам’ятників мав стати непростим, але ви вибрали мене, щоб робити те, що правильно, а не те, що легко, і ось, значить, як воно виглядає. Тож при переміщенні цих пам’ятників конфедератам йдеться не про те, щоб щось від когось забрати. Йдеться не про політику, не про обвинувачення чи реванш. Це не наївний жест, щоб одним махом вирішити всі наші проблеми.

Натомість йдеться про те, щоб показати цілому світові, що ми як місто і народ можемо визнати, зрозуміти, погодитися і, найважливіше, вибрати для себе краще майбутнє, випрямляючи те, що було викривленим, і виправляючи те, що було злим.

Інакше ми і далі будемо платити дорогою ціною, а ціною тут є розбрат, чвари і, саме так, насильство.

Дослівно піднімаючи конфедератів на п’єдестал у наших найвизначніших місцях, ми неточно цитуємо наше справжнє минуле, ображаємо наше теперішнє і виписуємо поганий рецепт для нашого майбутнього.

Історію неможливо змінити. Її не можна перенести, як статую. Що зроблено, те зроблено. Громадянська війна закінчилася і Конфедерація програла, і це нам вийшло на добре. Направду, ми вже достатньо віддалилися від тих темних часів, щоб визнати, що справа Конфедерації була неправа.

І в другому десятилітті 21 ст., просити афроамериканців – чи будь-кого іншого – не лізти не в свою справу, перейматися поклонінням статуям, поставлених людям, які боролися, щоб зруйнувати цю країну, і відмовляти у гідності й людяності теперішньому співгромадянинові виглядає упертим і абсурдним.

Столітні рани все ще кровоточать, тому що ніхто не ставив собі за першочергову мету їх загоїти.

Ось у чому правда: ми ліпші разом, ніж поодинці. Неподільність – це наша сутність. Хіба не це талант, яким люди Нового Орлеана поділилися зі світом?

Ми випромінюємо красу і благодать у нашій їжі, музиці, архітектурі, у нашій радості життя, у нашому пошануванні смерті; у всьому, що робимо. Ми дали світові цю офігенну штуку, названу джазом – найунікальніше американське мистецтво, яке розвинулося  через століття з натхнень різних культур.

Подумайте про інші рівні, подумайте про Марді Ґра, подумайте про муфулетту, подумайте про святих, про ґумбо, про червону квасолю і рис. Ради Бога, просто подумайте. Все, що нам таке дороге, створено перемішуванням в одному казані; творення і перетворення на краще – усе це продукт нашого історичного розмаїття.

Ми є доказом, що з багатьох ми стали одним – і тим тільки краще! З багатьох ми стали одним – і нам це дуже-предуже подобається!

І все-таки ми, здається, далі знаходимо відмазки, щоб не робити правильних речей. Ще раз згадаймо слова президента Буша: «Велика нація не приховує своєї історії. Вона дивиться, не відводячи погляду, на її хиби і виправляє їх».

Ми забуваємо, ми заперечуємо, якою великою мірою ми дійсно залежимо один від одного, як дуже потребуємо один одного. Ми виправдовуємо наше мовчання і бездіяльність, вигадуючи благородні причини, які маринують нас у запереченні історії. Ми все ще знаходимо привід сказати: «Почекайте, не так швидко».

Але, як казав доктор Мартін Лютер Кінг молодший, «почекайте» майже завжди означало «ніколи».

Ми не можемо довше чекати. Ми мусимо змінитися. І ми мусимо змінитися зараз. Ніякого «почекайте». Не йдеться тільки про статуї, а йдеться також про наші підходи і поведінку. Якщо ми знімемо ці статуї, але не змінимося, щоб стати більш відкритим та інклюзивним суспільством, усе це буде даремно.

Хоч дехто з нас проїздив повз ці пам’ятники кожного дня і або милувався їх красою, або взагалі їх не зауважував, чимало наших сусідів та земляків-американців бачать їх дуже чітко. Чимало з них до болю свідомі, які довгі тіні відкидає їхня присутність, не тільки в прямому, а й переносному сенсі. І вони чітко відчитують те повідомлення, яке Конфедерація і культ програної справи мали на меті донести.

Раніше на цьому тижні, коли споруджену культом програної справи статую П.Г.Т. Борегара було повалено, світової слави музикант Теренс Бланшар прийшов на це подивитися разом зі своєю дружиною і двома чарівними донями.

Теренс ходив до школи, розташованої поруч Міського парку, названого на честь одного з найбільших героїв і патріотів Америки  – Джона Ф. Кеннеді. Але щоб дістатися туди, він мусив проходити повз цей пам’ятник чоловікові, який боровся, щоб відібрати у нього його права людини.

Теренс тоді сказав: «Я ніколи не дивився на них, як на джерело гордощів… я завжди мав відчуття, ніби їх поставили тут люди, які нас не поважать. Зараз стається щось таке, чого я не думав побачити за свого життя. Це знак, що світ змінюється».

Так, Теренсе, це знак, і вже давно пора.

Настав час послати нове повідомлення наступним поколінням новоорлеанців, які підуть видатними слідами Теренса й Робіна.

Повіломлення про майбутнє, на триста років наперед і навіть далі; давайте не пропустимо цей шанс у Новому Орлеані і давайте допоможемо решті країни зробити те ж саме. Тому що зараз прийшов час обирати. Зараз прийшов час нарешті зробити це місто таким, яким воно завжди по суті було, хоча ми самі (в першу чергу) цього до кінця не розуміли.

Треба на хвильку зупинитися і спитати себе – у цей момент нашої історії, після Катріни, після Ріти, після Іке, після Ґустава, після національного економічного спаду, після страшного розливу нафти в Мексиканській затоці через компанію BPOil і після торнадо: якщо би нам дали шанс збудувати пам’ятники, які розказують нашу історію чи зцілюють самі ці місця … чи ці пам’ятники конфедератам були би саме тими, які ми хочемо показати на весь світ? Чи вони дійсно наша історія?

Ми не стираємо історію; ми стаємо частиною історії міста, виправляючи той недобрий образ, який ці пам’ятники репрезентують, і створюємо краще, більш всеосяжне майбутнє для всіх наших дітей і для наступних поколінь.

І на відміну від того часу, коли ці пам’ятники конфедератам було вперше поставлено як символи білої вищості, зараз ми маємо шанс не просто створити нові символи, але й зробити це разом, як один народ.

На нашій благословенній землі ми всі сідаємо за стіл демократії як рівні.

Ми маємо ще раз підтвердити нашу відданість майбутньому, де кожному громадянинові гарантовано щиро американські дари життя, свободи і пошуку щастя.

Ось що насправді робить Америку великою і нині нам важливіше, ніж будь-коли, міцно триматися цих цінностей і разом промовити самоочевидну істину, що з багатьох ми є одним. Ось чому сьогодні ми повертаємо ці місця з-під пам’ятників Сполученим Штатам Америки.

Тому що ми одна нація, а не дві; неподільні за принципом свободи і справедливості для всіх, а не для декотрих. Ми всі є частиною однієї нації, всі присягаємо на вірність перед одним прапором – прапором Сполучених Штатів Америки. І новоорлеанці під цим підписуються на всі прийдешні часи.

Саме в цій єдності і в цій правді вкорінюється і розквітає справжній патріотизм.

Замість того, щоб поклонятися короткій чотирирічній історичній аберації, котру назвали Конфедерацією, ми можемо пишатися 300-річчям багатої різноманітної історії цього місця, відомого під назвою Новий Орлеан, і задати тон на наступних 300 років.  

Після десятиліть громадських дебатів, гніву, страху, побоювань, приниження і розчарування. Після громадських слухань і схвалення трьома окремими комісіями місцевого самоврядування. Після двох потужних і напружених громадських слухань, які завершилися голосуванням з результатом 6 до 1 у законно обраній міській раді Нового Орлеана. Після перегляду справи 13-ма різними федеральними суддями та суддями штату. З повнотою затвердження усіма трьома гілками влади – законодавчою, виконавчою і судовою – вищеназвані пам’ятники у згоді з законом було демонтовано.

Тож зараз час зібратися разом, загоїти близни і зосередитися на нашому більшому завданні. Не тільки збудувати нові символи, але й зробити це місто прекрасним проявом того, що є можливим, і чим ми можемо стати як один народ.

Пам’ятаймо, що колись вигнаний, ув’язнений, а тепер всесвітньо улюблений Нельсон Мандела сказав після падіння апартеїду. «Якщо біль часто був нестерпним, а об’явлення шокуючими для всіх нас, це тому, що вони справді закладали початки спільного розуміння того, що з нами сталося, і надійного відновлення людяності нашого народу».

Отож, перед тим, як розійтися, давайте ще раз вголос скажемо правду – чітко і ясно.

Конфедерація не була на боці людяності та добра в історії. Вона намагалася розшматувати нашу націю і поневолити наших земляків-американців у рабстві. Це і є історія, яку нам не можна забувати і яку нам ніколи не слід знову ставити на п’єдестал, щоби їй поклонятися.

Як спільнота, ми мусимо визнати значущість демонтажу новоорлеанських пам’ятників конфедератам. Це наше підтвердження, що зараз час ретельно проаналізувати, а тоді залишити в минулому болісну частину нашої історії. І якщо ми цього не зробимо, то по наших рахунках заплатять прийдешні покоління завзятої боротьби і самокопання, і тоді це буде насправді програна справа.

Якщо ми цього не зробимо, то будемо недостойні безсмертних слів нашого найбільшого президента Авраама Лінкольна, який з відкритим серцем і прозорими намірами закликає нас сьогодні до єднання, кажучи:

«Без жодного злого умислу, з милосердям до всіх, тверді в істині, що її нам заповів Господь, спрямуймо свої сили, щоби завершити розпочате діло, щоби перев’язати рани народу, і зробити все, що тільки можна зробити, щоби настав справедливий і вічний мир посеред нас і між всіма народами». 

З англійської переклала Ірина Старовойт. Оригінальний текст промови читайте тут.

Мінлива пам'ять у час змін: різні контексти і однакові сенси? Роздуми про пам’ять про Конфедерацію в США та про радянське минуле в Україні.

Юлія Юрчук

12 серпня цього року (2017) Сполучені Штати Америки шокувала трагедія, яка сталася в місті Шарлотсвілль, що у штаті Вірджинія. У результаті зіткнень з націоналістами (їх же називають білими супремасистами – прихильниками вищості) загинула тридцяти дворічна жінка – Хезер Хаєр. В той день в Шарлотсвіллі зібралися групи білих супремасистів, щоб перешкодити знесенню пам'ятника головнокомандувачу армії Конфедеративних Штатів Америки Роберту Едварду Лі (1807-1870 рр.), одного з основних героїв Півдня у Громадянській війні. Білі расисти розмахували прапорами Конфедеративних Штатів Америки, деякі з них також використовували нацистську символіку. Серед екстремістів були представники різних праворадикальних груп, таких як “Альтернативні праві”, “Єдність правих”, а також “Ку-Клус-Клану”. В розпалі зіткнень в натовп в’їхала машина екстремістів, в результаті чого більше тридцяти людей було поранено, а Хазер Хаєр загинула

Багатьох американців шокувала відповідь на цю трагедію президента Дональда Трампа, який не спромігся чітко назвати винних, а натомість повторював про відповідальність “всіх сторін”, тим самим зрівнюючи провину потерпілих і злочинців. Днем пізніше Білий Дім розіслав журналістам “пояснення”, що мав на увазі Трамп (наче будь-яке насилля він вважає неприйнятним), та це вже було пізно, тим більше, що саме це “пояснення” було адресовано не від імені самого президента, а від його адміністрації, тож хвиля критики поширилася усіма провідними ЗМІ. Така реакція Президента США залишила багато запитань щодо того, що вважається допустимим, а що – ні для нинішнього президента США, який сам ще зовсім нещодавно впевнено закликав світову спільноту боротися проти “мусульман-терористів”, коли стався теракт у Манчестері. Сам же Трамп, коли стався расовий злочин у себе вдома, не зміг сказати нічого конкретного. Зате дії Президента позитивно потрактували неонацисти і прийняли слова Трампа за схвалення їхніх дій. Навіть під час сутичок, расисти скандували: "Хайль Трамп! Хай живе наш народ! Хай живе перемога!"

Слід сказати, що пам’ятники головним діячам Конфедерації Сполучних Штатів Америки існують в багатьох штатах Півдня. Найпопулярніший герой конфедератів це саме генерал Роберт Лі, проти знесення пам’ятника якому виступали в Шарлотсвіллі. Він був родом з Вірджинії, відзначився як вмілий військовий. Лінкольн йому пропонував очолити армію, та Лі відмовився, тому що не міг йти війною на свій рідний штат. В результаті він очолив армію Півдня. Як відомо, Південь програв. Одразу після Громадянської війни основним напрямком в підході до минулого в США було примирення: в суспільстві старалися не говорити про відмінності між штатами, сповідуючи основний дискурс: “e pluribus unum” (з багатьох – єдине). Виходить, що примирення між Півднем і Північчю відбулося за рахунок “забування” про работоргівлю і спільну відповідальність за це усіх штатів (не лише Півдня).

Згодом південні штати прийняли ревізіоністський наратив про війну – так званий наратив  “Втраченого Чину” – що наголошував на відважній боротьбі Півдня навіть тоді, коли прихильники Конфедерації розуміли, що ця війна вже втрачена, але для них було принципово битися до кінця. Цей наратив також підкреслював, що насправді війна не стосувалася рабства, тоді радше йшлося про конституційні ідеали. У 1920х почали будувати пам’ятники, які ушановували Конфедерацію та її діячів. В цей же час спостерігалося відродження діяльності Ку-Клус-Клана, а також тоді було посилено дію сегрегаційних законів Джима Кроу. Таким чином шанування Конфедерації йшло паралельно з посиленням расистських ультраправих настроїв у США. Генерал Лі був вшанований на ювілейній монеті, п’яти поштових марках, багатьох пам’ятниках. Лише Лінкольн має подібні вшанування. Слід зазначити, що сам генерал Лі був проти будь-яких пам’ятників героям Громадянської війни, тому що вважав, що пам’ятники тим чи іншим діячам не сприятимуть примиренню, а скоріше призводитимуть до сутичок. Що ж спостерігається зараз – заклики до припинення ушанування Конфедерації – відображає зміну настроїв щодо раси та дискурсу примирення у суспільстві.

Рух з демонтажу цих пам’ятників почався вже кілька років тому. Навесні цього року чотири пам’ятники конфедератам було демонтовано в Новому Орлеані, останній з яких також був пам’ятником генералові Роберту Лі. Події в Новому Орлеані згадувалися багатьма ЗМІ через запальну промову мера міста Мітча Ландрю, до якої ми ще повернемося трохи згодом. Тоді ж дехто критикував наче б то перебільшені міри безпеки в Новому Орлеані. В Шарлотсвіллі пам’ятник генералові Лі обговорювали навесні цього року. Заборона на знесення цього пам’ятника була прийнята в квітні, вона вказувала, що слід почекати ще шість місяців до прийняття остаточного рішення.

Що ж є характерним для змін в підході по пам’яті про Конфедерацію і про Роберта Лі зокрема, це те, що Роберт Лі перетворився на ікону расистів. Сучасні расисти, нео-нацисти привласнюють пам’ять про Конфедерацію, асоціюють себе з їхнім чином і проголошують Конфедерацію як “золотий час”, що дуже добре вписується в трампівський дискурс “зробити Америку знову величною”, тож “втрачену велич” пов’язують з конфедератівським “Втраченим Чином”. Недолугі висловлювання Трампа щодо подій в Шарлотсвіллі лише посилюють гнів і побоювання багатьох американців, що країна все більше “правішає” і уряд вже відкрито підтримує білих расистів.

Про подібне говорив мер Нового Орлеана Мітч  Ландрю. Він зазначив, що у зміненому суспільстві американці вже не можуть ушановувати тих же героїв, яких ушановували в минулому, тому що для багатьох теперішніх жителів Нового Орлеану це принизливо. Коли вони проходять повз пам’ятник, то щодня бачать нагадування про те, що в країні шанують героїв, які були расистами і підтримували рабовласництво (слід додати, що генерал Лі був особливо жорстокий з рабами і відомо, що він зневажливо висловлювався про афро-американців, не вбачав у них людські якості). У промові мера Ландрю в Новому Орлеані також є цікавий елемент з позиції дослідників політики пам’яті. Він пропонував замінити пам’ятники Конфедерації на більш “інклюзивні” пам’ятники, які б стосувалися жертв рабовласництва, лінчування, нерівності.

Дискусії і напруга навколо спадщини Конфедерації в сучасних США вкотре показала, як минуле виступає потужним політичним ресурсом, а також, як погляди на минуле визначаються у завжди змінюваних обставинах теперішнього. Герої минулого століття вже не можуть бути героями теперішнього, бо суспільство змінилося. Уже існують потужні групи, інспіровані дискурсом боротьби за загальнолюдські права, які боряться за визнання страждань цих груп у минулому. Таким чином минуле стає визначальним ресурсом політики визнання, де пам’ять представляється як “право пам’ятати”. В результаті, політика пам’яті включає в себе, з одного боку, і потенціал на звільнення та репрезентації досі притлумлених і замовчуваних досвідів, а з іншого боку, пам’ять також є досить маніпулятивною, тому що пов’язана з групами, які мають найбільше влади.

Пам'ять також стає одним з головних ресурсів для примирення. Багато дослідників говорять про те, що рани минулого важко вилікувати, якщо ці рани публічно не визнають[1]. Таким чином визнання є першим кроком до примирення різних груп. Позаяк примирення, як і визнання, важко досягнути, тому що в процесі визнання має бути чітке визначення злочинів і прийняття провини тими, хто вчинив злочин. Часто людей, які вчинили злочин, уже немає в живих (як і немає жертв, які постраждали). Натомість є наступні покоління, які часто навіть не пов’язані напряму ні з жертвами, ні зі злочинцями. Найчастіше наступні покоління пов’язує або певна ідеологія, або віра в певні ідеали справедливості (звідси часто говорять про “історичну справедливість”, адже ніяке відшкодування вже не можливе і покаяння несе радше символічне значення). Тому, політика пам’яті має як велике символічне значення, так і досить маніпулятивну суть.

Щось подібне відбувається в Україні, коли йде процес декомунізації. Цей процес, до речі, почався не з 2015 року, коли були прийняті відповідні закони, а набагато раніше, ще у 1990-х, коли в Україні почалося дистанціювання від радянського минулого. Більш точно було б назвати цей процес дерадянизацією (десовєтизацією), як зазначає Тетяна Журженко[2]. Процес дерадянизації позначається на зацікавленості суспільства в темах, які були табуйовані в СРСР. Слід одразу відмітити, що подібність тенденцій в політиці пам’яті не означає, що якимось чином зіставляється минуле Конфедерації з радянським досвідом України. Тут йдеться лише про площину пам’яті, про дискусії навколо історії, а також про основний імператив, який проголошують у політиці пам’яті і щодо спадщини Конфедерації і щодо декомунізації в Україні. Цим основним імперативом є заклики до примирення з боку політиків. Саме пам’яті відводиться головна роль у примиренні. Так, наприклад, коли директор Інституту Національної Пам’яті говорить про нові тенденції в політиці пам’яті в Україні, то він також говорить про примирення різних поколінь і людей, чиї предки мали різні досвіди. Цікаво, що в обох випадках намагаються знищити пам’ятники, як нагадування про те, що за логікою, яку просувають через дискурс примирення, слід пам’ятати. Здається, що ті, хто виступає за демонтаж пам’ятників, вважають що, коли ми позбудемося пам’ятників, які нагадують про минуле, ми відмовимося від певного минулого і витіснимо його зі свого поля ідентифікації.

У такому жесті роботи пам’яті (і роботи тих діячів, які впливають на формування політики пам’яті), пам’ятники, як і минуле, що вони представляють, стають тим, що Юлія Крістєва називає “абджект” (abject) [3]. “Абджект” слід розуміти як об’єкт, який викликає у нас жах, тому що загрожує підривом системи усіх значень, в тому числі нашого знання про себе. Це нагадування про власне минуле, яке хотілося б радше забути. Найяскравішим прикладом може бути мертве тіло, яке викликає у нас жах, тому що нагадує про власну смертність[4].

Отже, нагадування про радянське минуле (чи про Конфедерацію в США) є таким абджектом, який нагадує про щось, що ми хочемо забути. Абджект пов’язаний з сильним бажанням витіснити, викинути минуле зі свого ідентифікаційного поля. Ми наче кажемо: “це не ми”, відвертаємося і стараємося про це забути[5]. З одного боку, “абджект” – це небажання бачити минуле, приймати його, а з іншого боку, для тих, хто асоціює себе з цим минулим, – це загроза кастрації, коли певну групу “викидають” з поля репрезентації. Отже, постає питання про здатність пам’ятника до інклюзії взагалі. Яке минуле “пам’ятає” пам’ятник? Яке минуле каструють в процесі зведення нового пам’ятника? Яка група бореться за визнання і репрезентацію? Яка група це право на пам’ять втрачає? Ось ті запитання, які постають і перед дослідниками пам’яті і перед політиками, активістами, окремими індивідами. Тут знову бачимо паралелі в дискусіях про пам’ятники і в США і в Україні, коли, виступаючи за пам’ятники Конфедерації (чи у нашому випадку за пам’ятники радянським діячам), прихильники старих пам’ятників говорять про їхню культурну цінність. Таким чином культура стає основним аргументом в збереженні старого, коли усі інші аргументи вже вичерпалися. Коли ми опиняємося в ситуації, де політичні смисли віджили своє, коли ми уже не маємо чим пишатися в минулому, яке асоціюється виключно з негативом (рабовласництво, сталінські репресії), приходить на допомогу культура, пам’ятники (як і пам’ять) перетворюються в спадщину, яку ми не маємо права зачіпати, бо спадщина – це уже цінність. Проте варто розуміти, що визначення спадщини – це не нейтральний процес, за ним стоять політичні інтереси, так само як і у випадку, коли ці пам’ятники намагаються не включати до спадщини.

Процес творення спадщини дуже непростий, у відкритому демократичному суспільстві він має відбуватися шляхом широкої суспільної дискусії, де саме питання про пам’ятники передається на рішення громади. Та насправді таких ідеальних умов складно досягти. В більшості випадків пам’ятники будуються з ініціативи певної (часто дуже обмеженої в кількості) групи, яка починає “говорити” за весь народ, адже в кінці кінців культурна спадщина, в яку потім входять усі пам’ятники стає надбанням нації. Тут постає знову цікава паралель між США і Україною – пам’ятники конфедератам пропагувалися обмеженою кількістю зацікавлених груп (в основному це були члени асоціації “Об`єднані дочки Конфедерації” – United Daughters of Confederacy), але зараз прихильники цих пам’ятників говорять про недоторканність загальної “народної” спадщини. Так само і пам’ятники комуністичним героям пропагувалися в конкретний час і конкретними лідерами, говорити про них як всенародне надбання – важко, адже процеси їх встановлення не проходили в відкритих суспільних дебатах.

Подібна ситуація зараз відбувається і з пам’ятниками Бандері, наприклад. Їх зводять певні групи, в більшості випадків їх будівництво спонсорують приватні ініціативи, але в публічному дискурсі ці пам’ятники представляють, як бажання чи прагнення народу. Втім, пам’ятники не є продуктом всенародного референдуму, де більшість постановила, що хочуть бачити тих чи інших героїв в бронзі чи з каменю у себе на вулиці. Звісно, на такі рішення референдум і не потрібний, але треба розуміти, що ставлячи пам’ятник Бандері чи перезиваючи його ім’ям вулицю, ми маємо справу з перемогою певних груп, які в даний час отримали верх над своїми опонентами, навіть якщо ця перемога така символічна, як встановлення пам’ятника. Як зазначає дослідник, який довгі роки вивчав пам’ятники конфедератам, “приватні групи колонізували  громадський простір”, те, що зараз сприймається і представляється як народне надбання, насправді є результатом лобіювання обмеженої кількості зацікавлених осіб. До такого ж висновку прийшла я, багато років досліджуючи процес зведення пам’ятників у честь ОУН і УПА в Україні. Коли громадськість бачить, як на їхніх очах з блискавичною швидкістю змінюється “парад героїв”, розраховувати на те, що навіть ці нові пам’ятники будуть вічні не варто, бо зі зміною влади, можуть змінитися і герої.

В Західній Європі (з деякими виключеннями, звісно) склалася політика покаяння (politics of regret)[6], в якій фокус переміщається з героїзму на оплакування долі жертв. В Україні є подібна усталена практика в ушануванні Голодомору, наприклад, коли говорять головним чином про жертву. Втім в Україні ще іде активна робота не лише над оплакуванням жертв, а й над вимогами визнання провини. Тому тут наголошують про те, хто був катом. В цьому процесі іде чіткий поділ на своїх і чужих, при чому в політиці пам’яті не говориться про те, що і серед злочинців були “свої”. Таким чином ця пам’ять також стає “абджектом”, про який стає важко говорити і важко навіть пригадувати. Подібне відбувається з пам’яттю про Другу Світову, коли табуйовану тему ОУН і УПА показано, як однозначно героїчну і позитивну. При цьому, замовчуються злочини, про які історики вже досить багато знають. Та це знання великою мірою залишається поза простором пам’яті (в міських просторах, наприклад). Російська пропаганда лише додає до того, що будь-які критичні зауваги про ОУН чи УПА роблять з критикуючого “анти-бандерівцем” і одразу відкидають у табір “зрадників”.

Про минуле варто нагадувати не лише для того, щоб його прославляти, але і для того, щоб воно не повторювалося. Головне гасло Європи щодо політики пам’яті про Другу Світову війну – “ніколи знову” – якраз і є таким нагадуванням. В Україні Інститут Національної Пам’яті теж робив кроки у такій “європеїзації” пам’яті, коли у 2014 році запропонував таке ж гасло для відзначення перемоги над нацизмом. Коли ж почалася війна на Сході це гасло стало недоречним, тому, що те, що не мало повторитися ніколи – війна – повторилося на території нашої ж країни.

Можливо, слід займати більш чіткі позиції і не боятися, що висловлюючись проти якось сумнівного ушанування нас одразу спишуть як “зрадників”, “сепаратистів” абощо. Проголошуючи символами України людей, які були далекі до демократичних ідеалів, ми створюємо умови, коли легше відступити від цих демократичних ідеалів і прав. Якщо боятися минулого, лише втікаючи від нього або ідеалізуючи його, ми робимо з нього фетиш, який має великий вплив на визначення нашого теперішнього і майбутнього. Коли про минуле не говорять, може заговорити вулиця, і це може мати трагічні наслідки, як це сталося у Шарлотсвіллі. Тут я хочу процитувати важливу думку Вячеслава Ліхачова про українську ситуацію: «Неонацисиська символіка й атрибутика стають звичними і прийнятними для суспільства – їх починають ототожнювати з «героїчними захисниками», а не з вуличними хуліганами, що влаштовують напади на приїжджих. Правоконсервативний охоронний дискурс, природній у ситуації такого конфлікту, творить сприятливий для поширення ультранаціоналістичної ідеології інтелектуальний та ідейний клімат»[7]. Це ставить низку питань, як перед політиками, так і перед дослідниками. Дискурс про відповідальність “багатьох сторін” (“many sides”, про які говорив Трамп одразу після трагедії) не може бути прийнятним, коли говориться про злочини проти людства, тут потрібний чіткий розподіл на тих, хто винен, і тих хто скоїв злочини. Але проблеми виникають тоді, коли починають узагальнювати жертв і злочинців виключно за якоюсь однією ознакою, найчастіше це етнічність чи національність. Але правда полягає в тому, що ці групи можна поділити лише за одним принципом: ті, хто постраждали від людиноненавистської ідеології і ті, що цю ідеологію сповідують чи сповідували. І тут і там є різні національності, етнічності, класи, тощо. Отже, чи потрібно переглядати доцільність пам’ятників? Певно, що так, бо часи змінюються і погляди на минуле теж. Ідоли минулого, які уособлювали героїзм і патріотизм, можуть стати символами расової ненависті, людоненависництва і насилля, тому таки варто їх переглядати. Втім процес “перегляду” повинен бути максимально відкритим  і публічним, а керівництво держави не може дозволити собі висловлюватися про відповідальність “різних сторін”, бо тоді вони лише зміцнюють атмосферу свавілля і безкарності.

Слід спрямовувати увагу до індивідуального досвіду і говорити про умови, які сприяють поширенню насильницьких ідеологій, за умови, що ми хочемо жити у демократичному і вільному суспільстві, де поважають права і свободи індивіда. Коли через пам’ятники гинуть люди, варто прийняти факт, що пам’ятник це не просто “камінь у просторі”. Мабуть, найдоцільнішим було б на місці пам’ятника генералові Лі поставити пам’ятний знак для ушанування жертви цього зіткнення ­– Хезер Хаєр – з чіткою позицією, що суспільство засуджує і працює на попередження подібних злочинів. Те, що жертвою білих расистів стала біла американка показує, що межі поділу лежать не в “расі” чи будь-якому іншому конструкті, а в сповідуванні нелюдських ідеологій, якого б кольору вони (ідеології) не були.

Ревізія пам’яті і перегляд спадщини

Елеонора Нарвселіус

“It's a poor sort of memory that only works backwards”

- the White Queen to Alice

Навіть ті, кого мало цікавлять дискусії про історичну політику й колективну пам’ять, не могли не зауважити, як останнім часом в усьому світі радикально змінюються усталені оцінки минулого, а відтак і кодифікація громадського простору. Після падіння Берлінського муру нова мова опису чи референційна рамка, яку Джефрі Олік називає “політикою жалю” (politics of regret), визначила параметри ревізії символічного ландшафту практично в кожній країні, де продовжувала жити пам’ять про світові війни, злочини тоталітаризму та репресивні політичні практики. Не винятком є й Україна, де з прийняттям у 2015 році пакету так званих декомунізаційних законів розпочалося санкціоноване згори “очищення мапи країни” від радянської символіки. Очікується, що ця кампанія буде сприяти згуртуванню пост-майданного суспільства довкола національного канону.

В США запекла дискусія про способи консолідації суспільства має, безумовно, інше підґрунтя. Лінії поділу тут великою мірою пов’язані з расовим розмежуванням, що є й банальною реальністю, й політичною проблемою, й економічним тягарем. Відтак принципово важливим стає глибше осмислення спадку работоргівлі, доктрин про расову вищість й колоніальних практик. Цьогорічний демонтаж пам’ятників конфедератам й новий етап полеміки про громадянську війну 1861-1865 років пройшли практично непоміченими в Україні, хоча ці події є надзвичайно цікавими й повчальними саме в сучасному українському контексті. Без сумніву, слід утриматися від проведення прямих аналогій, адже дискусії про декомунізацію й спадок Конфедерації існують в різних символічних площинах та політичних контекстах. Проте все ж варто виокремити деякі схожі риси й побачити в них не лише місцеві ідеологічні ревізії, але й транснаціональні стратегії звертання до минулого.

У випадку України, як і у випадку Сполучених Штатів, доцільно задати два важливих питання: ретроспективне (які події готують ґрунт для перегляду оцінок минувшини?) і проспективне (якою є доцільність цих ревізій, що вони дадуть у майбутньому?). В обидвох країнах висловлювалися думки про те, що усунення політичної символіки певної епохи – це ніщо інше, як боротьба з вітряками, вияв моральної надчутливості чи політкоректності, прояв політичного радикалізму, або ж “замилювання очей”, що має на меті відвернути увагу від проблем кризової економіки, корупції й тому подібного. Ці трактування мають сенс. Проте жести символічного розриву з ідеологічно санкціонованими настановами минулого потрібно спробувати зрозуміти й в іншій площині. Йдеться про (пере)творення двох символічних ресурсів, зорієнтованих на майбутнє. Завдяки ним стає можливим визначити, чи ми маємо справу з “просто” інакшістю, чи з усвідомленою колективною ідентичністю певної спільноти. Один з цих ресурсів – це, за термінологією Гаральда Видри, “сакрум політики” (the political sacred), який нав’язує до можливості витворення потужних моральних смислів у граничних ситуаціях. Інший – це культурна спадщина, тобто, як підказує семантика слова, все те цінне, що спеціально відбирається й передається майбутнім поколінням для користування, вшанування й збереження.

Отже, після цих загальних зауваг звернімося до промови мера Лондрьо, нагадаймо її контекст й спробуймо коротко проаналізувати її риторику.

Незважаючи на посилення громадянського руху й критики расизму, в двадцятому столітті "програна справа" Півдня продовжувала розглядатися як один з розділів багатої американської історії. Визначні постаті Конфедерації були увіковічнені в пам’ятниках, назвах вулиць, будівель і парків не лише в південних штатах, а й за їхніми межами. В популярній культурі постав “міф Півдня” як суспільства, де культивувалась шляхетність, військовий героїзм і особливий триб життя. Проте в 1990-х роках ситуація починає стрімко змінюватися під впливом як глобальних перетворень, так і внутрішньополітичних чинників. Стає все більш очевидним, що “міф Півдня” й культ “програної справи” конфедератів не мають належного морального виправдання, адже ставкою у війні проти Півночі було збереження політичного утворення, підвалинами якого були рабовласництво й расизм. Водночас в Америці активізується расистський рух, а конфедератська символіка виринає у зв’язку з кількома резонансними актами расового насилля, зокрема з вбивствами у 2015 році чорношкірих прихожан в одній з церков Чарлстона. На цьому тлі все гучнішою стає дискусія довкола символів “програної справи”. Раніше, в 1996 році, набула широкого розголосу подія в колишній столиці Конфедерації, Річмонді (штат Вірджинія), де на центральному проспекті поруч з пам’ятниками конфедератам було встановлено монумент знаменитому чорношкірому тенісисту Артуру Ейшу (Arthur Ashe). Показово, що в 1990-х біле населення Річмонда зменшилося чисельно й втратило панівну політичну позицію, а отже зміна символічного ландшафту міста відповідала демократичному волевиявленню городян. Тим не менше, попри дебати й політичні заклики, майже сімсот меморіалів, що так чи інакше нав’язують до Конфедерації, залишаються сьогодні стояти в різних куточках США. Не винятком є й Річмонд.

Недавній демонтаж пам’ятників конфедератам в багатокультурному Новому Орлеані (південний штат Луїзіана) можна вважати переломним моментом загальноамериканської дискусії про ставлення до культу “програної справи” та її символіки. Цікаво, що ті, хто відстоював збереження пам’ятників (а серед них були й прибічники “вищості білої раси”, й ліберальні професори) здебільшого послуговувалися тими ж аргументами, що й противники декомунізації громадського простору в Україні, тобто вказували на естетичну цінність об’єктів, їхню важливість як свідоцтв епохи та високий кошт їхнього демонтажу. Врешті-решт, після кількох років дебатів та судових засідань чотири пам’ятники, останнім з яких була статуя легендарного генерала Лі, прибрали з центру міста. Скептики мали рацію в тому, що демонтаж потребуватиме значних фінансових витрат, адже в кінцевому рахунку на нього пішло майже втричі більше коштів, ніж передбачалося. Проте великим здобутком і знаковою подією став виступ мера-демократа Лондрьо, в якому було ретельно обґрунтовано доцільність такого радикального кроку, як фізичне усунення столітніх монументів.

Звертає на себе увагу емоційне піднесення, навіть релігійний пафос промови, наполегливе повторювання слів “правда”, “істина”, “праве діло” і “правильний”, звертання до майбутнього, не обтяженого ідеологічним баластом антигуманних доктрин. Показово, що Лондрьо вважає усунення контроверсійних пам’ятників не цензурою міського простору, а радше відновленням історичної правди. Він пояснює, що пам’ятники конфедератам неадекватні як маркери публічного простору Нового Орлеана, міста славного у світі перш за все своїми багатокультурними традиціями, зокрема музичними стилями, винайденим нащадками чорношкірих рабів. Водночас ці монументи дуже однобоко презентують саму боротьбу конфедератів, адже вони “навмисно святкують вигадану, дезінфіковану Конфедерацію; ігноруючи смерть, ігноруючи рабство й жахіття, за які вони, власне, й виступали”.

Лондрьо наголошує, що відповідно до вимог сьогодення слід трактувати справу конфедератів не як героїзм, а однозначно як поразку й у військовому, й в етичному вимірах. Мер Нового Орлеана не лише заперечує презентацію воїнів і політиків Півдня як патріотів, але й заявляє, що вони були “не на боці людяності”(“on the wrong side of humanity”).  Для промовця бути на “правильному боці” означає передусім виправляти кривди минулого й працювати задля єдності нації та кращого майбутнього нових поколінь. Досить жорсткий тон і чітке риторичне протиставлення  “правоти” й “неправоти”, гордості й сорому, шляхетності традицій Орлеана й ганебності работоргівлі готують аудиторію до висновку про безальтернативність етичного вибору на користь правди й правої справи.

Наполягання на єдино правильному моральному виборі  й відсутність натяків на нюанси, індивідуальні випадки, винятки й альтернативні рішення є характерною ознакою політичних промов, що мають на меті мобілізувати аудиторію. Втім, читаючи промову демократа Лондрьо, варто подумати, що далеко не зайве поставити питання, що в ній є вдалою мобілізаційною риторикою, а що є елементами колективістських ідеологічних наративів, зoкрема “гуманітарної політичної телеології” (Г. Видра) та мультикультуралізму. Цікавим ідеологічним нюансом тексту є зокрема представлення періоду Конфедерації як аномалії, як відхилення від американської історії й історії Нового Орлеана, основною характеристикою якої всі триста років була різноманітність (“ Замість того, щоб поклонятися короткій чотирирічній історичній аберації, котру назвали Конфедерацією, ми можемо пишатися 300-річчям багатої різноманітної історії цього місця, відомого під назвою Новий Орлеан,  і задати тон на наступних 300 років”). Чи не нагадує ця деталь спроби екстерналізувати радянський період, представити його як нав’язаний ззовні, такий, що слід вилучити з національного історієписання України?

Без сумніву, Лондрьо запропонував риторично переконливий наратив про доцільність очищення громадського простору від символіки, що дисонує з гуманітарними цінностями й нинішнього покоління, й нащадків. Залишається відкритим питання чи приклад Нового Орлеана будуть масово наслідувати в інших американських містах. Скоріш за все, найближчим часом цього не станеться, бо в кількох південних штатах символіка Конфедерації охороняється законами про культурну спадщину. Окрім того, спроба зняти пам’ятник генералу Лі в Шарлотсвілі майже водночас з демонтажем в Новому Орлеані наштовхнулася на масовий протест. Втім, ситуація може змінитися, бо вже зараз, як нагадує Лондрьо, “ми маємо шанс…не тільки збудувати нові символи, але й зробити це місто прекрасним проявом того, що є можливим, і чим ми можемо стати як один народ”. Варто прислухатися до цих слів і в Україні. Варто замислитися над тим, які символи будуть відповідати уявленням наступних поколінь про “політичне сакральне” й культурну спадщину, хто і що стане об’єктами ідентифікації на довшу перспективу.

В зв’язку з цим напрошується, можливо, не цілком виправдане, але цікаве з аналітичної точки зору порівняння. Боротьбу конфедератів за незалежність Півдня підживлювали уявлення про моральну виправданість рабства й вищості білої людини, тоді як панівною презентацією “програної справи” пізніше стали шляхетність, жертовне відстоювання своєї політичної позиції й військовий героїзм. Боротьба ОУН і УПА засновувалася на ідеї фундаментальності нації й авторитарної держави, перед якою тьмяніли гуманістичні цінності й етичні засади християнства. Водночас в популярній свідомості утверджується образ жертовної боротьби, військової майстерності, “лицарської звитяги” й незламності духу найкращих представників української нації. У підсумку, в обидвох випадках ідеологічні засади політичної боротьби, які є морально неприйнятними в умовах демократичної правової держави, маскуються за образами лицарів без страху й докору. Мер Нового Орлеана повідомив, що про знищення пам’ятників конфедератам не йдеться, їм просто знайдуть інше місце. А якою буде, наприклад, доля пам’ятників Бандери в довшій перспективі? В якому парку скульптур вони опиняться згодом? Якою буде природа героїчного наративу через кілька десятиліть, коли, можливо, надійде час чергової ревізії пам’яті й перегляду спадщини? Чи через кілька десятків років політика пам’яті в Україні буде так само зосереджена виключно на національно-державницькому наративі, державних діячах і боротьбі за державну незалежність? І, найцікавіше, якими будуть варті монументального оформлення домінантні вартості українського суспільства у майбутньому?

-------------------------------------

[1] Більше про це: Maria Mälksoo. The politics of becoming European.  A study of Polish and Baltic post-Cold War security imaginaries, London, New York: Routledge, P.90.

[2] Zhurzhenko, Tatyana. “The geopolitics of memory.” Eurozine, 05.10.2007. 

[3] Julia Kristeva: Powers of Horror: An Essay on Abjection: New York: Columbia University Press: (1982)

[4] Для Крістєвої є важливим розділення між “знанням про смерть” (значенням смерті) та “показуванням тобі твоєї власної смерті” в ситуації, коли людина стикається зі смертю тет-а-тет. Це зіткнення не дає нам жити, ми відвертаємося від нього. Крістєва пропонує поняття “абджект” на противагу Лаканівського “об’єкту бажання” ("object of desire" або "objetpetita"). Тоді, коли лаканівський “об’єкт бажання” координує наші дії і створює впорядковану систему значень, формуюючи символічний порядок, “абджект”, про який говорить Крістєва, розриває тканину значень і наближає нас до Реального (в теорії Лакана “Реальне” – це долінгвістична стадія, коли реальність постає перед нами без репрезентацій).

[5] Психоаналіз розглядає цей досвід як повністю витісненим, його важко “пригадати”.

[6] Jeffrey Olick. The Politics of Regret: On Collective Memory and Historical Responsibility, London, New York: Routledge, 2007.

[7] Вячеслав Ліхачов. По обидва боки фронту // Критика, число 5-6, 2016, сс.31-36, С. 31.

http://uamoderna.com/demontazh-pamyati/yurchuk-narvselius