www.ji-magazine.lviv.ua

Євген Пулман

Радянська ідеологія затвердила в масовій свідомості негативне ставлення до націоналізму. І для більшості співгромадян, сам факт власної ідентифікації з таким «пороком» є просто неприпустимим. Ось тоді-то, в підсвідомості пересічного українця  і відбувається витіснення незручного поняття і заміщення його більш милозвучнішим, таким як патріотизм.

Але чи є націоналізм таким злом? І чи правда патріотизм є реальною альтернативою для українців?  Давайте для початку розберемось з семантикою цих двох понять.

В рамках сучасного загальновизнаного підходу розрізняють дві основні форми націоналізму: громадянський (або державний) і етнічний (або культурний). Перший ґрунтується на понятті нації як політичної спільноти або співгромадянства; другий розглядає націю як етнокультурну категорію, як спільність, що має глибокі історичні корені, соціально-психологічну або навіть генетичну природу. Перший якраз найчастіше і ототожнюється з патріотизмом, але в своїх крайніх політичних формах може набувати форми державної агресивності, шовінізму чи ізоляціонізму.

Саме ж поняття «нація» з’являється на початку т.з. Індустріальної епохи або ж іншими словами, епохи Модерну (як більш ширшого поняття, що включає в себе не тільки технологічну трансформацію, а і соціокультурний зміст, і духовний, і економічні відносини, і політичні та управлінські системи). В часовому вимірі це 19 сторіччя.

Розвиток індустрії сприяв зміцненню класу буржуазії і появі робітничого класу, на додаток до існуючих до того часу феодалів, духовенства та селянства. З часом постала нагальна потреба в легітимізації новостворених класів. Так як фінансовий і організаційний ресурс почав акумулюватись в руках буржуазії, то саме її представники почали претендувати на таку легітимізацію. Ідея національних країн (national states) органічно протистояла монархічно-династичним утворенням Середньовіччя, де населення об’єднувалось в рамках однієї держави за ознакою підданства та віри.

Тобто нова схема з національними державами відповідала інтересам зміцнілої буржуазії. І що головне, відповідало духу часу, адже нові соціальні умови вимагали певної стандартизації і однорідності вже досить великої частини населення, яке отримувало політичну і електоральну суб’єктність. Звісно це було взято на озброєння. І вже на сьогодні переважна більшість країн світу існують у форматі national state.

Становлення national states збігалось з етапом фазового переходу від традиційного суспільства до суспільства Модерну. На етапі такого перелому функцією націоналізму/патріотизму було створення відчуття цілісності та історичної безперервності, зв’язку зі своїм минулим, подолання відчуження між людиною і суспільством, яке несло з собою новий громадський порядок. Ідеології етнонаціоналізму (далі по тексту – просто націоналізму) та громадянського націоналізму (патріотизму) покликані були виконати державницьку функцію. Потрібно визнати, що на той момент вони були політично ефективними і користувались відповідною підтримкою з боку широких народних мас.

Тому навіть при існуючих принципових відмінностях між патріотизмом і націоналізмом функціонал у них залишається однаковим . Основна їхня функція – це об’єднання і консолідація, просто навколо різних об’єднуючих факторів. В сучасних реаліях:

§  для патріотизму – це батьківщина, країна, місце народження, спільні цінності, економічні зв’язки, тотожний психічний склад;

§  для націоналізму – нація, мова, традиції, культура.

Патріотизм більше пов’язаний з емотивною сферою, почуттям відданості власній країні, готовністю служити їй. Націоналізм має інше психологічне «навантаження», опікується переважно проблемами незалежності і єдності певної нації.

Патріотизм є ключовим фактором єднання для сучасних політичних націй за принципом «землі». Націоналізм плекає в першу чергу моноетнічність за принципом «крові», щоправда поміркований і природній націоналізм не заперечує нормального існування інших націй, навіть в єдиних адміністративних межах. Не кажучи вже про зверхнє ставлення до інших націй. Це характерно для неприродного або ж спотвореного націоналізму – нацизму,  расизму, фашизму.

На щастя, український націоналізм здебільшого не має нічого спільно з такими спотвореними формами. Є звичайно окремі представники, але їх кількість дуже далека до критичної маси. Я пов’язую це з певними історичними умовами. Адже націоналізм виковувався на початку Модернової епохи в двох діаметрально протилежних «горнилах». Перший – це шлях народів, які займали панівне становище в середньовічних державах, другий – це шлях, пов’язаний з піднесенням національно-визвольної боротьби народів здебільшого Південної та Східної Європи, а також, пізніше, Африки та Азії (19-20 ст.).

За браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи, скажімо, територіальної єдності цим націям (українці, чехи, балканські народи та ін.) доводилось робити наголос на культурних, мовних та етнічних компонентах свого відродження. Зверніть увагу, ключове словосполучення – «компоненти відродження», а не «компоненти домінування». Отже, націоналізм другого типу це переважно захист і відновлення історичної справедливості, саме тому він здебільшого не набуває спотворених форм. Хоча звичайно на етапі боротьби обійтись без жертв і крові є просто неможливим. На жаль.

***
Існує думка, що будь-яка система (країна, компанія) буде знаходитися в найкращому положенні, а значить, матиме передумови для сталого успіху, коли вона внутрішньо консолідована, а відповідно готова до зовнішньої інтеграції (формула успіху Іцхака Адізеса).

У якості прикладу застосуємо алегорію з трьома агрегатними станами води. З молекулярної точки зору найбільш впорядкованим станом є твердий (лід), найменш – газоподібний, проміжний – рідина. Відповідно, щоб розбити лід треба прикласти найбільше зусиль, і навпаки, приклавши однакову кількість зусиль зовнішньо вплинути на інший предмет, наприклад, на скло (розбити його) найлегше за допомогою льоду, важче – водою, неможливо – паром. Отже, більш впорядковані системи зазнають найменшого зовнішнього тиску, і більш того, саме такі системи мають найбільше шансів на вплив назовні, іншими словами саме такі впорядковані системи мають найбільше шансів на зовнішню інтеграцію.

Внутрішньо ж невпорядковані системи навпаки витрачають всю наявну енергію на подолання внутрішньої дезінтеграції. Таким чином, енергія, необхідна для зовнішніх викликів, може бути запросто витрачена через внутрішню неконсолідованість. На жаль, історія української державності цю тезу постійно підтверджує. В критичні моменти наші внутрішні протиріччя призводять до повного розбалансування системи і протистояти зовнішньому тискові, у нас ефективно не виходить. Вся енергія йде на внутрішню боротьбу. Саме тому внутрішня інтеграція (консолідація, об’єднання) є первинною складовою успішної системи.

Глобальні виклики останніх років підвели нас до певної точки біфуркації: або ми знову втратимо державність (не важливо де-факто чи де-юре), або побудуємо суверенну і дійсно незалежну країну (Третю Республіку).

Так все-таки, різнобарвна політична нація чи моноетнічна, але толерантна до інших меншин нація??? Який наш шлях?

Очевидно, що єдино вірний той варіант, який зможе консолідувати суспільство, а не розривати його на шматки зсередини і все ж таки вистояти перед зовнішніми загрозами, зберегти країну, а головне перебудувати її на нових принципах, на зовсім інших засадах і суспільному договорі. Номенклатурно-бандитський гібрид Другої Української Республіки лише з деякими зовнішніми атрибутами незалежності думаю не влаштовує вже абсолютну більшість.

Питання тепер в наступному: а яку країну, тобто в яких межах і кордонах ми бачимо? Від Сяну до Дону; в адміністративних межах 91-го року; без ОРДЛО і Криму, чи з Кримом і без ОРДЛО чи може взагалі в межах Гетьманщини? І не в перспективі, а саме сьогодні. В теперішні часи національно-визвольної війни. Яка конструкція дозволить нам втримати Україну? Це ключова умова задачі.

Рішення задачі дуже складне і для математичної достовірності потрібно відкинути емоційну складову. Хоч це зробити і почасти важко, але це є необхідністю, особливо в розрізі неврахованих помилок історії (зокрема часи УНР), які здебільшого і допускались через емоційність, відсутність аналізу і стратегічного прорахунку і нездатністю домовлятись в потрібний час.

Отже, на яких об’єднуючих принципах ми будемо захищати нинішню державність і будувати нову? На принципах патріотизму чи на принципах націоналізму? Чи можливо є третій шлях?

Для початку потрібно ідентифікувати хоча б приблизну кількість симпатиків патріотизму і відповідно – націоналізму. У якості каталізатора будемо використовувати відношення тих чи інших членів суспільства до мовного питання. «Мовно-язикова проблема» має гострий емоційний фон, тому достатньо невеликої іскри, щоб все знову запалало яскравим полум’ям протиріч. А це дозволяє провести чіткі розмежувальні лінії.

Так прибічники патріотичних гасел переконані, що питання мови не може бути визначальним і точно не на часі. Для патріота успішність його держави, як інституту не може бути під загрозою через другорядне мовне чи язикове питання. Спочатку боротьба з корупцією, перемога у війні, побудова ефективних державних інститутів, інвестиційний клімат тощо, а вже потім потрібно повертатись до мовних баталій.

Націоналісти в цьому плані категоричні. Вони переконані, що мова є пріоритетом і стрижневою конструкцією побудови країни. Разом з мовою важливими елементами є також традиції і культура. Попри усталену думку, потрібно зрозуміти, що націоналіст – це не лише вусатий дядько з оселедцем на голові.

На підставі різного відношення до мови, традицій і культури в Україні можна виділити дві великі антагоністичні групи націоналістичного спрямування. Різні ідентичності формують різні погляди на культуру, традиції і мову. Розділ між двома ідентичностями дуже простий, достатньо відповісти на питання чи є українці і росіяни єдиним народом? Ті, які вважають що є – умовна група «за союз братніх народів». Ті ж, які вважають, що не є єдиним народом формують незалежну українську ідентичність. Крайні і небажані форми цих антагоністичних ідентичностей – це «ватники» і «вишеватники».

Спираючись на різні опитування*, отримаємо наступну кількісну картину:

§  дорослих українців, світогляд яких корелює з патріотичними гаслами близько 15%;

§  прибічників української національної ідеї — 30%;

§  прибічників союзу «братніх народів» — 13%;

Інші – це або так звані «безликі», які загубили свої корені і не відчувають свій зв’язок з жодною з традицій; або ж «болото» (до 20%), які не маючи власної принципової позиції, пливуть за течією і просто підкорюються сильному; або люди з іншою ідентичністю; або помірковані, здебільшого це російськомовні етнічні українці (12%)**.

Наголошую, що дана викладка не означає, що третина населення – це українські націоналісти, які масово готові поповнювати ряди «мовних патрулів» і влаштовувати полювання за «несвідомими». Це лише означає, що пріоритетність питань української культури, мови і етнічної ідентичності для 30% населення не суперечить їхньому світогляду і якщо саме таку політику буде проводити керівництво країни, вони просто не будуть противитись її впровадженню. Активних поборників націоналізму з них одиниці.

Ще одна важлива ремарка: прихильники громадянського патріотизму дуже часто опиняються по різні боки барикад з прибічниками націоналістичних поглядів. Вся справа в різному світогляді, цінностях, переконаннях, парадигмі мислення. Так, звичайно, що при загрозі окупації вони є союзниками, але у більшості питань вони є антагоністами. До прикладу, в питаннях квотування ефірного часу чи заборони російськомовної періодики вони не знайдуть порозуміння. Іноді ця прірва більша ніж між ватниками і вишиватниками.

Таким чином стає зрозумілим, що в демократичних умовах не менше третини населення буде проти консолідації навколо генеральної націоналістичної ідеї, в незалежності від того чи українська ідентичність чи ідентичність союзу «братніх народів» береться за основу. Більша в процентному відношенні «консолідація» можлива лише за умови, коли працює тоталітарна машина, яка через репресивний апарат здатна подавити спротив конкуруючої ідентичності. Таке «ламання через коліно» українці проходили не раз і не два, але навіть страшний радянський наступ на українську ідентичність не зумів досягнути точки неповернення. І життя всього одного покоління було достатнім, щоб суттєво змінити статус кво.

Тому в нинішніх умовах говорити про швидку перемогу однієї національної ідентичності над іншою не є можливою, особливо враховуючи різну регіональну концентрацію тих чи інших на Заході, в Центрі і Південному-Сході. Так, плавна українізація можлива, і для цього існують певні історичні передумови. Але це лише за умови зваженої системної державної політики – політики дійсних політичних еліт, а не номенклатурних бариг – і то протягом життя декількох поколінь.

Але на мою думку скільки часу ми не маємо. Саме розташування України на фронтирі (даруйте за нововведення, але кращим мені видається термін типу бітвікст цивілізацій, від англ. betwixt – між, посеред; бо ми знаходимось не на кордоні цивілізації, а між двома цивілізаціями) просто не дає змоги довгий час мати розчленоване неконсолідоване суспільство. Це загрожує втраті частково або повністю території країни, її дезінтеграції або перетворення на failed state.

Тому більш реальним видається шлях об’єднання навколо патріотичних засад ідеї побудови політичної нації, як більш нейтральної і компромісної ідеології. Головними солдатами такої концепції є представники переважно так званого середнього класу. Тому тільки безумовний прихід до влади саме середнього класу зможе сприяти більш-менш швидкій консолідації суспільства, але лише у тому разі якщо така влада буде точно розуміти який імперативний інструментарій застосувати до так званого «болота» та «безликих» і які аргументи знайти до кожної з підгруп прибічників націоналізму. Тільки зважена, раціональна, швидка і інтенсивна політика об’єднання.

Здається це найбільш адекватний шлях, особливо зважаючи на те, що цивілізовані західні країни обрали саме громадянську ідентичність як основу свого співіснування. Але міграційна криза в Європі привела до кризи і громадянської ідентичності. І як тільки з’являється криза громадянської ідентичності, на перший план знову виходять глибинні і архаїчні форми консолідації та інтеграції — примордіальні. Пригадуються такі етатистські принципи держави як етнічні і релігійні. Громадянська консолідація в порівнянні з цими, давнішими формами консолідації, нове явище в цьому світі, крихке і незахищене. Тому разом з державним егоїзмом на сцену виходить інший прояв кризи: зростання націоналізму, ксенофобії, політичного радикалізму і тероризму в Європі і як наслідок підтримка правих партій і рухів.

Тому можливо слід уловити нові європейські тенденції і не бути знову в ролі наздоганяючих. Особливо зважаючи на те, що деякі закони буття можуть підказати, яким шляхом піде людська цивілізація. Мається на увазі класичний діалектичний закон заперечення заперечення. Кожна історична епоха поділяється на три періоди: класичний (золотий) період, заперечення класичного періоду і останній (перед фазовим переходом) це період заперечення заперечення.

На прикладі епохи Модерну: перший – класичний період (починаючи з 1860х до 1950х) з його класичними ознаками: перетворення природничих наук в продуктивну силу; дикий капіталізм з його надмірною експлуатацією працівників і природи; протистояння буржуазії і найманих робітників як основних класів; зростання значення нерелігійних ідеологій, за рахунок ослаблення традиційних релігій, які, проте, зберігають своє офіційне становище в державі та в деякій мірі, як і раніше визначають риси національних характерів; в державницькому відношенні – створення республік або дуже обмежених (конституційних) монархій; повного колоніального розподілу регіонів, які не встигли досягти модерної фази розвитку, збройне суперництво суспільств, що її досягли; створення колоніальних імперій і боротьба за них; війни грандіозного масштабу з величезними руйнуваннями і людськими втратами.

Другий період – заперечення класичного періоду (починаючи з 1950х до плюс-мінус сьогодення). Його суттєві ознаки: загальна тенденція на подолання особистісного дискомфорту; посилене антимонопольне і податкове законодавство; зростаюча роль профсоюзів; ядерна та інша зброя масового знищення; машинізація і електронізація всієї наукової і технічної інформації, а також повсякденного побуту; втрата країнами однонаціонального характеру; загальне надання незалежності колоніям; хоча націоналізм не знімається з порядку денного, але м’яко уточнюється установкою, що всі нації мають право на самовизначення, але при цьому перегляд кордонів не вітається;загальноохоплююча міжнародна кооперація; створення наддержавних союзів.

Тобто прослідковується чіткий антагонізм до попереднього золотого періоду, де надмірна експлуатація змінюється дбайливим ставленням до працівника, природи, різноманітних меншин, розширюються виборчі права на противагу чітким електоральним цензам класичного періоду, національні проекти витісняються наднаціональними утвореннями, залізна завіса змінюється повною відкритістю тощо. Але при цьому ключові інституції залишаються незмінними: принцип поділу гілок влади, парламентаризм, конституції, вибори, система стримувань і противаг тощо. Тому доцільно говорити лише про зміну періоду, а не про зміну цілої епохи. Хоча сама назва «постмодернізм» мені видається дуже влучною, але у її застосуванні саме як до одного із періодів, а не в цілому до епохи.

На разі ми перебуваємо на рубежі входу в наступний останній період епохи Модерну, суть якого заперечення попереднього періоду (постмодернізму). Вангуємо, що зміни будуть стосуватись електоральних механізмів, способів ведення воєнних дій, зменшення горизонту особистісних свобод, як по лінії компанія-працівник, так і по лінії держава-громадянин, розворот від наднаціональних політичних і економічних проектів, відповідно з поверненням до домінування націй-держав, але вже в дещо іншій формі, ніж на першому етапі Модерну з поступовим зменшенням ролі самої держави в житті суспільства.

Екстраполюючи це на нашу реальність, враховуючи нові світоглядні зміни, можливо задачею сьогодення є консолідація українського суспільства навколо ідей помірного націоналізму. Але не маючи чіткої гомогенної ідентичності, яка б задовільняла і Захід, і Центр, і Південний-Схід, необхідно задуматись над створенням нової. Якою вона буде чи то києворуською, чи то козацькою, чи то антською, чи русо-половецькою, чи сарматською, чи скіфською, чи якою-небудь зовсім новою слід вирішити на рівні інтелектуалів, філософів, десіжн-мейкерів.

Головне щоб в одній системі координат опинилось якомога більше наших співгромадян і така ідентичність була рівномірно розсіяна по всій адміністративній території України, іншими словами щоб вона однаково сприймалась і Заходом і Південним-Сходом. Бо на мою думку нинішні адміністративні межі потрібно зберегти, бо Причорномор’я, Слобожанщина і Середнє Подніпров’я є надто стратегічними регіонами для того, щоб ними знехтувати.

Так, можна залишити все як є на сьогоднішній день і зробити ставку на подальшу «тиху» і «м’яку» українізацію всіх існуючих регіонів і мати надію, що наші внуки не матимуть ніяких проблем з альтернативними ідентичностями, що такі альтернативи будуть складати незначну меншість. І деякі підстави так вважати є. Так нинішній Дніпро – це Київ п’ятнадцятирічної давності, і тому можна вважати, що фронт української ідентичності рухається на схід непоганими темпами. Але я схильний думати, що це ресурсна слабкість Росії дев’яностих і початку нульових дозволила так зрушити фронт.

Нинішня зовнішньополітична кон’юктура вказує на те, що часу у нас обмаль, і, повторюсь, що саме розташування України в положенні бітвіксту цивілізацій створює великі загрози перетворитись на нову Боснію і Герцеговину чи нову Бельгію, де різноідентичні регіони після нав’язаної федералізації почали поглиблювати свої протиріччя, а не рухатись назустріч один одному.

Тому, щоб стати на шлях процвітання, або сподіваємось на крах однієї із суміжних цивілізацій, що постійно створюють тиск на нашу країну і не дають шансу на поступове еволюційне становлення державності, або беремо ініціативу до своїх рук. Іншими словами нам необхідно шукати опорну точку не в оточуючих нас цивілізаціях, а знайти спосіб об’єднатись  і творити власний цивілізаційний проект. Вибір невеликий і він за нами, пані та панове!

24 03 2017

http://hvylya.net/analytics/society/funktsiya-patriotizmu-i-natsionalizmu.html