www.ji-magazine.lviv.ua

Катаріна Раабе

Література завжди була дієвим інструментом культурної дипломатії. Сьогодні все частіше звучать питання про те, хто цікавиться нашою літературою за межами географічних кордонів, хто перекладає та видає книги українських письменників та який він – споживач українського літературного продукту у світі.

На ці питання точно знає відповіді німецька видавчиня й письменниця Катаріна Раабе, засновниця моди на слов’янські літератури в Німеччині та Європі. Пані Катаріна є редакторкою видавництва «Suhrkamp» та  однією з найвпливовіших промоутерок української літератури в Німеччині. Сьогодні вона співпрацює з такими письменниками як Юрій Андрухович, Катерина Міщенко, Юрко та Тарас Прохаськи, Микола Рябчук, Сергій Жадан, Анастасія Афанасьєва та ін. У 2015 році у видавництві «Suhrkamp» вийшла антологія про Україну «Прецедентний випадок. Україна, Європа та її цінності», упорядкована Катаріною Раабе та Манфредом Заппером.

Катаріна Раабе відвідала Дніпро, де була учасницею Другої німецько-української зустрічі письменників «Міст з паперу». Там вона виголосила доповідь про стан української літератури в Німеччині.

Доповідь написана та перекладена на замовлення організації «Kulturallmende» для Другої німецько-української зустрічі письменників «Міст з паперу» 2016. Окрема подяка кураторці проекту пані Верені Нольте.

Ірина Шимон

Переклад Юрій Дуркот

І.

З того, як протягом короткого проміжку часу – навіть менше, ніж за п’ятнадцять років – із запізненням, але, може, саме тому виразніше і чутніше, доволі багато українських авторів різного віку й статі вперше з’явилися у західноєвропейському, а саме у німецькомовному публічному просторі з прозою, віршами, есеями, публіцистикою і навіть театральними п’єсами, «можна зробити кілька оповідань».

Одне з них розповідало би про молодих перекладачів і перекладачок, що протягом декількох років стали справжніми професіоналами. В іншому йшлося би про українських германістів, що їх підтримували. Третє було би присвячене одному німецькому видавництву, яке 2003 року всупереч будь-якій економічній логіці дало себе намовити й видало збірку невідомого харківського поета. Персонажами четвертого були би журналісти і медійники, які захоплено сприйняли тексти, поїхали в Україну і дотепер дають змогу знову й знову підтримувати інтерес до цієї теми. У п’ятому на перший план вийшли би різноманітні фундації, організатори фестивалів, академії та журі, які присуджують різні премії й забезпечили авторів публічною увагою, міжнародними зв’язками, участю в дебатах з письменниками та політиками і не в останню чергу гонорарами.

Усі ці оповідання були би, безперечно, історіями успіху. Але вони розповідали би про нішу. Ця ніша жива, але це все ж лише ніша.

Відколи в Україні йде війна, ще чіткіше, ніж раніше, стало помітним, якою невеликою є ця група, це громадянське середовище, який невеликий уплив воно має. До того ж, воно практично не зростає. Перекладачі, україністи, германісти, журналісти та організатори, які ангажуються в царині літератури, майже всі займаються Україною політично або ж як громадські активісти, в межах своєї роботи на дипломатичній службі чи як фрілансери –  менеджери великих проектів, журналісти, екскурсоводи та перекладачі-синхроністи.

Те, що всі знають одне одного, підтримують і допомагають, є передумовою продуктивної праці. Однак інколи у мене є відчуття, що люди, які день і ніч займаються Україною, намагаються привернути увагу публіки, що складається лише з людей, які теж день і ніч займаються Україною. Тут виникає небезпека звуження горизонту. Звісно, якщо взяти за мірило нульові знання, то вони внесли свою лепту: хай там як, але у свідомості деяких непричетних щодо України з’явилися певні обриси.

Проте цього замало. Українська сучасна література мала б упливати на світ, бо її поетична й прозова сила, її інтелектуальна потуга могли б тягатися з французькою, американською, угорською, німецькою чи ізраїльською. Адже читачі прагнуть наодинці з книжкою краще зрозуміти самих себе і своє життя.

Замість цього вони мають справу з козаками, сарматами і гуцулами, УПА і ОУН, НКВД і СБУ та іншими, переважно травматичними складниками колективної пам’яті, які для невтаємничених є абсолютно незрозумілими без супровідних коментарів. І все ж декілька тисяч людей стало читачами цих книжок – і автоматично експертами по Україні, симпатиками України. Дивися вище.

Але саме тепер, коли деякі з найкращих сучасних українських авторів у доволі добрих перекладах широко представлені на книжковому ринку, інтерес до їхніх книжок стрімко падає. Як можна це пояснити? Щоб відповісти на це запитання, треба повернутися в історію.

ІІ.

На початку була цікавість – до автора, до невідомої мови. Підтримка проекту національної емансипації не стояла на порядку денному.

Успіх збірки есеїв Юрія Андруховича «Остання територія» став ключовою подією. «Український час, який, власне, триває тільки добрих десять років і розпочався лише у Західній Україні … поки що не знаходить у світі глядачів», писала у 2003 році Іріс Радіш; під заголовком «Потяг 76 у стару Європу» авторові і його збірці присвятив цілу шпальту тижневик DIE ZEIT. Широкий резонанс (протягом декількох місяців книжку перевидавали тричі) став у пригоді й іншим авторам. Починаючи з 2005 року, виходять книжки Любка Дереша, Оксани Забужко, Сергія Жадана, Тараса Прохаська, Тимофія Гавриліва, Наталки Сняданко, пізніше Тані Малярчук, Софії Андрухович, а з 2013 року – завдяки посередництву Андрія Куркова – й старших колег, як-от Марії Матіос чи Юрія Винничука.

Цей успіх не прийшов геть несподівано. Він витав у повітрі. Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком Андрухович видав на зламі тисячоліть книжку «Моя Європа», два «есеї про так звану Центральну Європу»; українську частину надрукував у перекладі Мартіна Поллака (з польської!) часопис «Транзит», вона привернула до себе увагу. Натомість Стасюку з його книжкою «Дукля» (у німецькому перекладі «Die Welt hinter Dukla») вдався напередодні сенсаційний старт у міжнародному видавничому бізнесі. Світова література, писалося у статті з нагоди відкриття книжкового ярмарку у Франкфурті-на-Майні, дістала нову столицю – Дуклю, містечко на південному сході Польщі.

Читачі Стасюка знали, що обидва автори можуть їздити поміж своїми осідками – Івано-Франківськом і селом Воловець у Бескидах, – як це робили колись їхні предки за австрійських чи польських часів.

Внаслідок розширення ЄС Юрію Андруховичу з кінця 2003 року знадобиться віза. Межа, яка «ділить буття на Європу та Щось Інше», як він з гіркотою сформулював у своєму есеї «Місце зустрічі Germaschka», посунулася ще трохи на Схід. В той час, коли зі вступу восьми східноєвропейських держав повсюди бурхливо раділи, новий кордон між Україною і Білоруссю стурбував усіх, хто знав, які сподівання покладалися на Європу саме в цих країнах. До цих територій треба ще буде пильно придивитися.

Насамперед наша молодь – люди, яким на час падіння Берлінського муру ледь виповнилося десять років – відкрила для себе пригодницьку звабу «незаасфальтованих східних просторів». То був час, коли мандрівники в освітніх подорожах віднаходили німецькомовний схід з книжками «Центр знаходиться на сході» (Die Mitte liegt ostwärts) Карла Шлеґеля чи «По Галичині» (Nach Galizien) Мартина Поллака. У Західній Україні, здавалося, можна було знову поринути у новий пострадянський варіант дискусії про “Центральну Європу” і «викрадений Захід» (Мілан Кундера), що велася мовою, яку дотепер вважали діалектом російської.

Там, на європейському Далекому Сході, відразу за новим зовнішнім кордоном ЄС, знаходилися Львів, Станіслав, Броди, Чернівці, перелицьовані на радянський штиб польсько-габсбурзькі провінції, розкопані молодим поколінням українських авторів наче Атлантида.

Саме цей гібрид, суміш польських, єврейських, австрійських, українських, радянських відбитків у цьому регіоні, так захоплював у есеях Юрія Андруховича. Відраза до власної країни, України, яка заводила при читанні. «Щось Інше», яке проявлялося у ямах на дорогах, кролячих шапках і російській попсі. Лють на власну державу, щоправда формально незалежну, але культурно й політично в руках корумпованих, клептократичних еліт, які походили з померлої радянської системи.

Зачаровував зневажливий тон, химерна форма, дотепність мови, любов до переліків, алфавітів, каталогів, космологій і напіввигаданих довідників міст, але й те, як пострадянський занепад, якого не вдалося позбутися, перетворювався на злосливий гротеск.

Тоді не лише я дуже багато навчилася з цієї книжки – наприклад, що Україна поділена на дві частини, на європейський Захід з досвідом громадянських форм суспільства і на здебільшого промисловий пролетарський Схід, де переважно говорили російською або суржиком. Тут –  Галичина, там – Донбас, де живуть зовсім інші люди. Так ми тоді це сприйняли.

Додавало жвавого духу усвідомлення, що існувала «українська справа», про яку писали і яку захищали такі люди як Андрухович. Що була молода нація, заснована на спадках загиблих імперій і наративі політики пам’яті, головні розділи якого називалися голодомор, сталінський терор і Чорнобиль.

“Убивство міста під назвою Станіслав” (Елізабет Фройндліх), шоа в Галичині, на Буковині та в інших частинах Радянської України не були головними темами. Євреї були однією з груп жертв поруч з багатьма іншими, що загинули у спустошеній Гітлером і Сталіним «проміжній Європі».

Тоненька книжечка обіцяла багато. Вона відкривала очі на невідому територію, яку треба було описати і виміряти. Про те, які там ґрунти, ми не мали поняття.

Потрібні були перекладачі. Тут втрутився випадок (у цьому місці можна було б розповісти декілька гарних історій).

ІІІ.

У жовтні 2004 року був готовий німецький переклад роману Андруховича «Дванадцять обручів». Між отруєнням Ющенка і президентськими виборами було декілька місяців, протягом яких щось виброджувало. «Ми розуміємо, що ще два тижні житимемо вільними», сказав автор, коли ми по телефону обговорювали коректури. Разом з одинадцятьма іншими письменниками він опублікував в «Українській правді» лист, що засуджував співпрацю «криміналізованої української влади з новочекістським режимом Росії» і застерігав: «Вже завтра Україна перетвориться на чорну діру в центрі Європи». Оксана Забужко написала мейл про «ніч довгих ножів у Києві» та застерігала, що в Україні будуватиметься найстрашніша диктатура Європи з часів Гітлера і Сталіна.

Чудне відчуття, що під час роботи над книгою твоє обличчя обвіює дихання історії, після початку Помаранчевої революції перевищило лише враження дежавю: дух акцій, маскарадів і перформенсів, які відбувалися на вулицях і площах, їхню карнавальну розкіш, я вже, здавалося, десь бачила – у романі, який саме віддала у набір.

Щоб зрозуміти, про що йшлося учасникам протестів, ми замовили Миколі Рябчуку коротку книжку. Він мав без літературних витребеньок у серйозний спосіб історично й політично пояснити цікавим німецьким читачам «Реальну та уявну Україну». Цю назву запропонувала йому я. Вона припала йому до смаку: з одного боку європейська Україна, проект якої сповідує західні цінності, з іншого боку інша, корумпована, клептократична; щоб її побороти, люди вийшли на вулиці. Помаранчеві проти голубих. Ющенко проти Януковича. Наскільки боротьба двох владних еліт та їхніх середовищ на Заході (Галичина, Київ) і на Сході (Донбас) була забарвлена політичною історією, мені стало зрозумілим лише під час нашої співпраці.

У ґрунті невідомої території були закопані бочки з вибухівкою, до яких найкраще було б не торкатися, а вже німцям – то й поготів. Негативний імідж «росіян», які просто ототожнювалися з совєтами, неприємно вражав, як і нагадування про євреїв, що у формі НКВД мордували місцеве населення.

Завдяки Помаранчевій революції виник невеликий бум.

«Якби ця книжка з’явилася не на дикому Сході, а на ситому Заході, – писала Зюддойче Цайтунґ про роман Любка Дереша “Культ”, – ми б уважали її за натягнену, надуману і епігонську. Але в цьому випадку ми читаємо її як автентичний вираз інтелектуальної ситуації в Україні після розпаду радянської імперії. Адже Схід саме стає проекцією для наших власних радикальних фантазій, яких ми не пережили».

Українська література – це був «станіславський феномен», сини Бруно Шульца і Захера-Мазоха, дочки Лесі Українки й Ольги Кобилянської. Вона здавалася жвавішою, грайливішою, “більш центральноєвропейською” (у сенсі, що його вкладав у цей термін Естергазі), ніж польська, не кажучи вже про російську. Не граючи роль «заповнювача прогалини», українські книжки втішили нас у ситуації, коли з початком ери Путіна стало все важче знаходити для нашої програми переконливі твори сучасної російської літератури. Тенденція, якої притримувалися тамтешні молоді автори, вела до неосоцреалістичної манери, естетичного консерватизму і політичного осатаніння. У деяких поміж рядками вже можна було почути великодержавний шовінізм.

До речі, ідея шукати російськомовних авторів в Україні не спала мені на гадку.

IV.

Протилежністю до Юрія Андруховича став Сергій Жадан. На покоління молодший, він писав про ті східні місцевості, про які ми з далекої галицької перспективи здобули негативні враження.

Габсбурзькі руїни притягали Андруховича, розвалені промислові об’єкти Донбасу цікавили Жадана. Юність Сергія пройшла в останні роки Радянського Союзу, повноліття він досяг у саме тому році, коли Україна проголосила незалежність. Пострадянський Харків, але й ландшафти Донбасу, пагорби, з яких «відкривалась панорама на залиту сонцем долину й беззахисне місто», є сценою для його прози, яка розвинулася з ліричної оповіді.

Жадану, що якось назвав «Центральну Європу» поняттям зі словника Андруховича, у 2010 році з романом “Ворошиловград” (у німецькому перекладі Die Erfindung des Jazz im Donbass, 2012) вдався геопоетичний контрполюс до потонулої Атлантиди біля підніжжя Карпат: Донбас як регіон прибульців, багатомовний, мультиетнічний і в цьому споріднений з бідною Галичиною. Він перетворює «великий ландшафт по цей бік Сталінграда» у частково реалістичний, а почасти міфічний простір: фантастичні на вигляд степові кочівники, які живуть у розбитих таборах, люди найрізноманітнішого походження, що мандрують за священиком до обітованої землі, в той час коли на горизонті ідуть поїзди з контрабандистами, а закинутий аеродором потрібно захищати від місцевого олігарха. Герой роману, Герман. обурюється безвідповідальністю сумнівних вискочнів, бізнесменів, банкірів, молодих адвокатів, політиків, які залишають по собі лише випалену землю і не відчувають жодної відповідальності за те, що роблять.

Але це не лише географічний контрполюс. У Андруховича (а також в Оксани Забужко, Марії Матіос, Юрія Винничука, Тараса Прохаська та інших) домінує національний наратив. Хто ми такі – українці, що не хочемо більше бути російською колонією? Де наше місце? Звідки ми вийшли? Хто з нами, а хто – ні? Жадан інакше сформулював ці питання. Хто ми – громадяни незалежної держави, які хочуть позбутися своїх корумпованих еліт? Як ми хочемо жити? Як ми хочемо жити разом? Він іде за соціальним наративом. Може, це питання іншого покоління?

Значення цієї книжки, яка за своєю складністю перевершила всі дотеперішні твори автора, у нас не розпізнали. Критики нарікали на брак форми, зловживання алкоголем, порожні теревені про солідарність. Лише Ян Бетхер, сам письменник, відзначив у рецензії тривожну проникливість книжки: «Коли цю країну врешті розірве, запитує себе читач, і чи це наш капіталізм, чи ми його просто неправильно розуміємо? Поки місцеві будуть грубо нехтувати базові правила людського співжиття, щонайменше будуть жертви. Сергій Жадан … живе літературою, цей роман є його особистим бізнесом. У цей спосіб автор показує, як у часи кризи принаймні його бізнес бере на себе відповідальність» (Die Welt, 11.11.2012).

У 2014 році роман став страхітливо актуальним. У своїй подяці з нагоди вручення премії Brücke-Berlin Жадан сказав: «Для письменника, мабуть, найжахливіше, коли вигадані та описані ним події починають збуватися в реальному житті, коли його літературні персонажі, оживаючи, беруть до рук зброю й починають одне одного знищувати. Тоді раптом розумієш усю безпорадність та беззахисність літератури перед молохом війни, перед цинізмом та підступністю політиків».

Жадан послідовно займається своєю справою. Як і персонажі його романів, які бачать і коментують світ з різних поглядів, він намагається розмовляти й з людьми, котрі є «дивними», бо симпатизують сепаратистам, або для яких все одно, як висловилася луганська поетеса Єлєна Заславська в 2014 році в Берліні, хто їх «захистить від київських фашистів». Спроба Жадана запросити її на міжнародний симпозіум до Харкова для дискусії закінчилася скандалом. Генеральний консул Німеччини мусив відвезти Заславську в безпечне місце, рятуючи від гніву прихильників Правого сектора. Інґо Шульце присвятив цій пікантній події розповідь під заголовком “Харків у Європі” (Akzente 3/2016).

V.

З жахом спостерігаючи за стрімким занепадом державного ладу на сході країни, ми теж почали задавати собі запитання. Де вони – автори з Донецька, Луганська чи з Сімферополя і Дніпропетровська? Чому немає їхніх текстів? Чому ми не знаємо навіть їхніх імен?

Історик Андрій Портнов закидає західноукраїнським авторам, які вже десять років формують наше уявлення про Україну, – як-от Андрухович, Рябчук та інші – «галицький редукціонізм», в основі якого лежить «орієнталізація Донбасу», що розпочалася в 1990-х.

Може, цей докір стосується й до нас – адже, крім Жадана, ми не видали жодного автора зі сходу країни? І жодного, хто пише російською. Чи ця видавнича політика не посприяла тому, що так важко позбутися ідеї про дві України, про західну, орієнтовану на Європу, і східну, російсько-радянського штибу?

З самого початку жоден російський автор не порекомендував якогось українського колегу. І ніхто з нас, хто читав російською, не міг автоматично читати українською. Сталося так, що не сприйняття в Росії, а повідомлення з Польщі, де активно працювали перекладачі, привернули в 1990-х увагу до групи Бу-Ба-Бу Юрія Андруховича і «Польових досліджень з українського сексу» Оксани Забужко. Шлях до України пролягав не через Москву чи Санкт-Петербург до Києва, а через східний польський кордон, через долини Карпат, через лемківські села, повз “Центр Європи” до Львова і врешті навіть до Харкова.

Адже геопоетика має виразно протиставлятися геополітиці.

Новий кордон, прагнення до Європи, мандрівки пострадянським простором – ці мотиви привели до «відкриття української, тобто україномовної літератури», що не слід плутати з «відкриттям літератури України».

VI.

Навесні 2014 року з’ясувалося, що численні письменники і письменниці – щасливий випадок для України. Вони виступали у Франкфурті, Берліні та інших містах, виправляли хибні уявлення, викривали брехню російської пропаганди. Можливо, саме завдяки їхній ролі проявилася абсурдність національних категорій: Андрій Курков, з 1990-х російський автор бестселерів, виявився етнічним російськомовним українцем, який угамовував нетямущих, що твердили про небезпеку для його рідної мови. Для Каті Петровської випала роль спростовувати поширене кліше про лютий антисемітизм і промовляти від імені «іншої Росії» – тих розпорошених людей, які симпатизували Майдану і яких вдома таврували як зрадників.

Катя Петровська – українська авторка?

Я вже сказала на початку, що сьогодні інтерес до українських книжок різко впав. Причиною цього є те, що після півтора року інтенсивної дискусії, численних книжок, повсюдної присутності в медіа національний емансипаційний проект став зрозумілим, а література, яку ототожнюють з ним, – нецікавою. Наша країна від літа 2015 року стоїть перед власними серйозними викликами (біженці, радикалізація, страх перед терором), перед загрозою розпаду ЄС і катастрофи на Близькому Сході. Недобрі часи для читачів літератури взагалі – понадто для літератури з України.

Але потерпіть, ситуація через декілька років знову зміниться. Те, що переживає постмайданне суспільство і буде запитом для письменників, стане темою романів, есеїв, віршів, театральних п’єс, історій про досвід війни, насильства, безправ’я, безборонності, вигнання, втечі і допомоги, які універсально стосуються до нас усіх.

Література теж безборонна. Вона нічого не може – ані захистити інших, ані захистити саму себе. Понадто коли вона асоціюється з національним проектом. Жодна книжка не допоможе відвернути насильство. Проте можна намагатися уникати всіляких редукціонізмів і екзотизацій.

Жадан і Петровська показали, як це робити: створювати містки якраз через належність до різних мов і груп.

Російськомовна киянка, яка дописувала в Берліні свою першу книжку, в той час коли її друзі стояли на Майдані, була єдиною німецькою авторкою, готовою пояснити телеглядачам роль Росії і державності України в драматичні тижні навесні 2014 року.

Дьордь Конрад якось сказав, що Європа – «вербальний континент», бо тут на невеликому просторі думають, мріють і пишуть на більшій кількості мов, ніж деінде. Свою «силу і міць» Європа значною мірою завдячує тій обставині, що «її мешканці відносно багато читають». Нам, громадянам національних держав, він нагадує, що наша історія як європейців є «історією навчання». Що ми маємо спільну біографію, спільний роман виховання. Або краще: роман самовиховання (есей «Європа і національні держави»; нім. Europa und die Nationalstaaten. Essay. Berlin 2013, S. 24).

Україна з її досвідом дво- і багатомовності, її трагічною історією, її мужньою «Революцією гідності» і проектом свободи мала б стати частиною нашого європейського роману виховання і самовиховання.

Але це означало б і вихід за межі кордонів, розширення контексту: чому українські автори завжди мають писати лише про українські справи? Чи це не веде до самоекзотизації й відгородження? Чому б їм не писати іншими мовами і в інших місцях? Вести транснаціональне життя?

Література, безперечно, відіграє певну роль у європейському самовихованні. Проте лише опосередковано, коли вона займається собою, а не своєю країною.

«Приглядайте за Україною», – закликав європейців Юрій Андрухович ще у 2006 році.

«Не залишайте нас на самоті», – просили Жадана та його друзів влітку 2016 року мешканці безборонних територій.

З цього можна (було б) зробити кілька (довгих) оповідань…

3 02 2017

http://www.korydor.in.ua/ua/opinions/bezboronni-teritoriyi-sprijnyattya-literatury-nimetskomovnoyu-publikoyu.html