www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Райхель, журналіст

Дата 18 травня 1944 року чорною сторінкою вписана в історію кримських татар. Цього дня почалася депортація народу через надумане і безглузде звинувачення

Кримським татарам випала не лише трагічна доля через депортацію, їм довелося довго і важко боротися не лише за реабілітацію, але також за право повернутися на свою рідну землю у Крим.

Був період, коли у СРСР навіть не визнавали існування такого народу як кримські татари, об’єднуючи їх із татарами казанськими. І річ тут не у звичайній безграмотності чиновників у високих кабінетах, а в цілеспрямованій політиці придушення цілого народу, позбавлення його етнічної самосвідомості, мови та культури.

Чому ж радянська влада, а тепер і влада російська так боялася та боїться цього народу?

Депортації як прояв інтернаціоналізму

З національним питанням складно було ще в батьків-засновників комуністичного вчення Маркса та Енгельса. Їм належить термін «контрреволюційні нації», до яких, між іншим, вони зараховували росіян і так звані кволі або слабкі народи. Останні, на думку засновників Першого інтернаціоналу, не мали права на власну державу і мали бути поглинені або асимільовані так званими великими історичними народами.

До так званих кволих народів ці інтернаціоналісти зарахували, зокрема, чехів, хорватів, українців. Звичайно, великим історичним народом для них були німці, які жили тоді в безлічі князівств і не думали про єдину Німеччину.

Російські більшовики успадкували від Маркса та Енгельса теорію про те, що у пролетаріату батьківщини немає, і тому слід максимально прискорювати процес асиміляції. Тож не дивно, що голод і депортації поряд із розстрілами стали головними складовими радянської внутрішньої політики.

У 1920 році депортували козаків Терської області, потім козаків зі Семиріччя, нині територія Казахстану. У страху за своє життя половина казахських пологів (жузів) переселилася в китайський Синьцзян.

Сталін, як великоруський шовініст, підозріло ставився до всіх національностей, особливо до тих, хто, на його думку, пасивно або активно виступав проти радянської влади. Не останню роль грали і складнощі у взаєминах із державами, національні меншини яких або їхні групи проживали у СРСР.

З Польщею у Сталіна були свої рахунки. Він не пробачив їй розгрому Червоної армії в радянсько-польській війні 1919-20 рр. Відповідно, поляки в Радянському Союзі завжди були під підозрою. Те ж саме стосувалося фінів. Збройні зіткнення з Фінляндією тривали до 1926 року, тому фінське населення у прикордонних районах тодішньої Ленінградської області розглядалося як схильне до зради. Обґрунтуванням став активний спротив фінів колективізації. У 1931 році половину фінського населення було депортовано на золоті копальні на Єнісей і на Кольський півострів. Практично всі 1930 роки відбувалися виселення фінів. До 1940 року в Ленінградській області фінів не залишилося взагалі, а запис у паспорті з такою національністю означав розстріл.

З України і Білорусії в 1936 році із прикордонних із Польщею областей були депортовані в Казахстан 65 тисяч поляків і німців.

До початку Другої світової війни значна депортація відбулася на Далекому Сході. У вересні 1937 року ухвалюється спільна постанова, підписана Сталіним і Молотовим «Про виселення корейського населення із прикордонних районів Далекосхідного краю». За цією постановою 172 тисячі етнічних корейців були виселені із прикордонних районів Далекого Сходу в необжиті цілинні райони Узбекистану та Казахстану.

Формальною причиною депортації корейців, як до цього фінів, поляків, німців та інших, були звинувачення у ворожому ставленні до радянської влади, шпигунстві тощо. У Москві серйозно побоювалися збройного конфлікту з Японією, і з цієї причини не довіряли корейцям на Далекому Сході. Це було трохи дивно, бо Корея була окупована японськими військами, і підтримувати колонізаторів у корейців не було жодних підстав.

Зі вступом СРСР у Другу світову війну в серпні 1941 року депортували німців із Поволжя, а їхню автономну республіку ліквідували. У 1943-1944 рр. були проведені масові депортації здебільшого народів Північного Кавказу і прилеглих до нього територій. Виселили калмиків, інгушів, чеченців, карачаївців, балкарців, кримських татар, ногайців, турків-месхетинців, понтійських греків, болгар, кримських ромів, курдів. Усього людей 61 національності. Звинувачення стандартні: колабораціонізм, участь у збройних формуваннях окупантів, боротьба з радянськими партизанами, розстріли мирного населення.

Міф про дезертирів

Уже 10 травня 1944 року Лаврентій Берія надіслав Сталіну листа із пропозицією виселити кримських татар через стандартне на той час обвинувачення.

«З огляду на зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу і виходячи з небажаності подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу, НКВС СРСР вносить на Ваш розгляд проект рішення Державного Комітету Оборони про виселення всіх татар із території Криму».

Там же наводяться невідомо звідки взяті цифри начебто участі 20 тис. кримських татар у збройних формуваннях окупантів.

Розпочате 18 травня виселення завершилося через два дні. Заступник наркома внутрішніх справ Іван Сєров і заступник наркома держбезпеки Богдан Кобулов доповідали Берії: «З Кримської АРСР вивезено 191 044 осіб татарської національності… З тих, хто направляється, за вашою вказівкою в розпорядження тресту «Московуголь» 8000 людей спецконтингенту, 5000 людей також становлять татари… При проведенні операції жодних ексцесів не було».

У сучасній Росії легенда про пошесну співпрацю кримських татар з окупаційною владою продовжує гуляти всіма каналами та цифра в 20 тисяч активних колаборантів не піддається жодному сумніву. Якраз у ній перш за все і слід сумніватися.

У день початку війни, 22 червня 1941 року, було оголошено про мобілізацію громадян 1905-1918 рр. народження. До того ж люди віком 19-22 років уже перебували в армії, бо були покликані ще до початку війни. Усього в армію із Криму було призвано близько 90 тисяч людей.

Радянська система напрямку покликаних полягала в тому, що їх направляли в інші місцевості. Ніхто не служив там, де жив або народився. Таким чином, призвані до війни кримські татари у Криму перебувати не могли. Це приблизно 21 тисяча людей і до 51 армії вони не мали жодного відношення.

З призваних через мобілізацію 72 тисяч людей кримських татар було приблизно 16 тисяч, що відповідає кількості чоловіків призовного віку в той період часу. Звідси випливає, що, по-перше, 20 тисяч дезертирів не могло бути за визначенням. По-друге, не всі призвані кримські татари служили на території Криму. Їх направляли в різні з’єднання. Фактично у Криму їх було значно менше.

Нездатність 51 армії захистити Крим, а для цього, після правильно організованої евакуації Приморської армії з Одеси, були можливості, слід віднести до помилок радянського командування як безпосередньо у Криму, так і в Москві. Замість концентрації сил і засобів на Перекопі, війська були розосереджені узбережжям. Ось чому німецькі війська, навіть не маючи чисельну перевагу, прорвали радянську оборону, і зупинити їх вдалося лише під Севастополем. Там генерал Іван Петров зумів правильно організувати оборону.

Питається, яке діло до всього цього мають кримські татари, щоб їх звинувачувати? Міф про масове дезертирство покликаний замаскувати невміле ведення бойових дій Червоною армією.

Цілком можливо, що серед кримських татар були ті, хто не хотів воювати з німцями та дезертував із Червоної армії. Однак серед таких були люди багатьох національностей, зокрема і росіяни. Немає підстав вважати, що кримських татар було більше. Тим паче, не може бути колективної провини цілого народу за дії окремих людей і груп.

Чому Крим і кримські татари

У тому, що кримських татар звинуватили облудно, немає сумнівів. Постає питання: чому було вирішено виселити все неслов’янське населення? Адже, крім кримських татар, депортували греків, болгар, вірмен, турків-месхетинців та інших. Вірмен точно не можна було звинуватити в нелояльності. Проте їх виселили поряд з усіма іншими.

Звісно ж, що розгадка лежить у словах листа Берії Сталіну: «…виходячи з небажаності подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці».

У найнапруженіші моменти війни, коли Червона армія зосереджувала всі сили в боротьбі з небезпечним ворогом, Сталін виношував плани війни з Туреччиною. Зокрема, на перемовинах із Черчиллем радянський лідер говорив, що якщо турки нападуть, то він із ними впорається. Британський прем’єр висловив думку, що головною турботою Анкари є забезпечити собі неучасть у війні. Який тут напад. До того ж Англія була пов’язана з Туреччиною договором, і Сталін про це знав. Фактично він планував напад на партнера свого союзника.

Підготовка до війни з Туреччиною тривала з весни 1942 року, і лише прорив німців на півдні та їхній вихід до Сталінграда зупинив цей процес. Однак із зими 1944 року підготовка до війни з Туреччиною посилилася. У планованих військових діях Крим відігравав найважливішу роль, перш за все плацдарму для нападу і ближнього тилу.

З точки зору Сталіна, неслов’янське населення Криму могло бути нелояльним. Зокрема, кримські татари, як тюркський народ і до того ж такий, який має давні зв’язки зі своїми родичами в Туреччині, де із давніх часів проживала велика громада кримських татар.

Геостратегія лежала і в основі відмови радянської влади дозволити повернення кримських татар на рідну землю після розпочатої адміністративної десталінізації в середині 1950-х рр. Адже тоді з Центральної Азії повернули депортовані народи Північного Кавказу.

До того ж у Москві побоювалися, що кримські татари, які повернулися до Криму, будуть налаштовані вороже і це послабить оборону чорноморського узбережжя СРСР, а також соціалістичних Болгарії та Румунії. Крім того, у Севастополі перебувала чимала частина кораблів Чорноморського флоту, і радянським вождям уявлялося, що повернення депортованих розхитає обстановку у важливому стратегічно регіоні. Звідси перманентна ворожість щодо кримських татар і вперте небажання відновити історичну справедливість. Рецидив цього відношення ми бачимо після анексії півострова Росією.

Чорний день 18 травня 1944 року назавжди залишиться в історії багатостраждального народу. На жаль, відновлення його прав на свою батьківщину знову відкладається до відходу окупантів з їхньої рідної землі.

18 05 2017

https://politeka.net/ua/439082-deportatsiya-krymskykh-tatar-apofeoz-stalinskoho-natsionalnoho-teroru/