www.ji-magazine.lviv.ua

Фелікс Рупіцький

Багаторічна праця російських тролів, польських праворадикалів та українських популістів досягла мети – польське і українське суспільство в один момент вирішило, що в них є «взаємні образи», які перекреслюють вигідну обом націям співпрацю у сім’ї вільних європейських народів

Мало хто пам’ятає, що перший помітний поштовх окресленому процесу зробили ряд тоді ще маловідомих діячів польського націоналістичного руху на чолі з Тадеушем Ісаковічем-Залеським та загальновідомим функціонером «Партії регіонів» Вадимом Колесніченком.

Вадим Колесніченко

Зокрема, у серпні 2016 співробітники Департаменту спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України повідомили, що зібрали доказову базу про протиправні дії Вадима Колесніченком і правоохоронців з спецпідрозділу «Беркут». Мова йде про події, що сталися 8 квітня 2010 року в будівлі «Українського Дому», під час виставки «Волинська різня: польські та українські жертви ОУН-УПА».

Організатором виставки була Всеукраїнська громадська організація "Правозахисний громадянський рух "Російськомовна Україна" та польське «Товариство вшанування пам'яті жертв злочинів українських націоналістів» (Єви Шакаліцької та ксьондзя Тадеуша Ісаковіча-Залеського).

На відкриття вказаної виставки 8 квітня 2010 року завітали функціонери партії «Свобода» та активісти українських національно-патріотичних організацій. Попри мирний характер протесту, Колесніченко викликав міліцію, яка у брутальний спосіб виштовхала мітингарів та журналістів. Серед постраждалих при затриманні був і Герой України Левко Лук’яненко.

Однобокий зміст виставки збурив громадськість (з’явилися чисельні матеріали про суб’єктивізм представлених матеріалів та поширення матеріалів без згоди авторів), а посольство Польщі в Україні заявило, що немає жодного відношення до організаторів виставки.

Незважаючи на суперечливий зміст (зокрема звинувачення, що представники ОУН приймали участь у розстрілі професорів Львівського університету) виставка помандрувала містами України (Дніпро, Харків, Сімферополь, Рівне та інші).

Проте події 8 квітня передувала не менш одіозна подія: 1 квітня відбулась прес-конференція під гучною назвою «Учасники Великої вітчизняної війни проти Бандери». Захід також був зірваний активістами партії «Свобода». Серед учасників значились ксьондз Тадеуш Ісаковіч-Залеський, Жорж Дигас полковник КДБ у відставці, доктор юридичних наук та член президіуму «Міжнародного українського союзу учасників війни» (Україна), Авігдор Ескин (Ізраїль), Михайло Сідько (Голова відділення «Асоціації в’язнів концлагерів та гетто в Ізраїлі» (Ізраїль), Михайло Штейман (голова «Асоціації в’язнів концлагерів та гетто в Ізраїлі» (Україна), адвокат Марія Швець.

Проаналізувавши висловлювання і подальші дії вказаних осіб можна зробити висновок, що ще тоді вони робили все можливе для провокування українських національно-патріотичних організацій на заходи з дестабілізації міжнаціональної злагоди в Україні.

Найбільш сумнівна репутація була саме у Дигаса, хоча за 5 років по цьому Ескін буде лякати росіян казками про український фашизм. Для розуміння контексту нагадаю, що 2 квітня 2010 року Донецький окружний адміністративний суд визнав незаконним та скасував Указ Президента Віктора Ющенка про присвоєння С. Бандері звання Героя України. Фактично всі ці події підводили риску у справі ОУН і УПА.

Вказані події стали першим публічним ляпасом україно-польського діалогу, щодо складних сторінок спільної історії. До цього даною проблематикою займались здебільшого історики без політичних маніпуляцій та тиску органів державної влади.

Слід згадати хоча б дослідження центру «KARTA», який з 1998 року у форматі зустрічей між польськими і українськими істориками без втручання політично та емоційно заангажованих осіб виробив підходи до об’єктивного аналізу трагічних подій спільної історії. Результатом чого, стало видання «Польща – Україна: важкі питання» у 11 томах.

Водночас, ні для кого не секрет, що зацікавленість Колесніченка трагічними подіями на Волині у 1943-1944 рр. продиктована політичними бажаннями показати, що український націоналізм є злочинним та посіяти зерно ворожнечі між Україною та Польщею.

Натомість у польських популяризаторів Волинського злочину, як-то: Єва Шкаліцька, Тадеуш Ісаковіч-Залеський, Владислав та Єва Семашки, Яцек Вільчур є емоційна та особистісна заангажованість. Всі вони є дітьми тих хто пережив страшні події Другої Світової Війни, а Вільчур та Владислав Семашко були учасниками польського підпілля на території сучасної західної України, та можливо брали участь у каральних операціях проти українського населення. Відповідно, від цих осіб ми не можемо вимагати об’єктивного аналізу тих трагічних подій 1943 – 1944 року.

Те що виставка Колісниченка була зрежисованою і мала слугувала визначним політичним цілям, говорить мало відомий факт: у травні 2009 р. у Києві відбулось відкриття виставки «Поляки-українці 1939-1947». Автором виставки був Люблінський відділ Польського Інститут національної пам’яті (ПІНП).

Найцікавіше, що ця вистава приїхала до Києва вже в друге, перша виставка відбулась в приміщені посольства Польщі у 2003 році. На жаль, далі української столиці офіційна виставка не мандрувала, а в українських ЗМІ марно шукати розлогих репортажів про вистави 2003 або 2009 року. Ви здивуєтесь, але жодний український націоналісті не відреагував на виставку «Поляки-українці 1939-1947», можливо – це пов’язано з об’єктивністю виставки, або відсутністю кураторів-режисерів та політиків-провокаторів?

У 2013 році співпраця між Колесніченком та так званими «Кресов’яками» (примусово переселені особи польської національності з територій, які до 1939 р. належали до Другої Речі Посполитої. – ред.) набирає нових та вирішальних обертів.

9 липня 2013 року (у переддень 70-тої річниці трагічних подій на Волині) відбувалась презентація книги «Кресова книга справедливих 1939-1945» про українців, які рятували поляків від винищення з боку ОУН і УПА» (редакція Р.Недзелька, «Польський інститут національної пам’яті» (ПІНП) українське видання було здійснене за кошти благодійного фонду «Дніпро-Січ» президентом якого є В’ячеслав Богуслаєв, фактичний управлінець ВАТ «Мотор-Січ», Герой України, депутат Верховної Ради 5, 6, 7 по спискам Партії Регіонів та 8 скликання пішов, як самовисуванець).

Одним з учасників конференції був ветеран польського підпілля Яцек Вільчур, який у роки війни був екзекутором «Армії Крайової». Перемовини про українське видання Колесніченко вів з «ПІНП» з 2010 року, тобто поляки розуміли, що співпрацювати з членом "Партії регіонів" не варто, але все ж таки погодились з огляду на зручність моменту та його вплив в Україні.

11 липня 2013 року Вадим Колесніченко приймає участь у «Марші пам’яті мучеників кресів» та зустрічається з чинними польськими політиками Єеугенішом Гжещакіем, Францішкем Стефанюкем, Янем Дідзічакем (нині віце-міністр Міністерства Закордонних справ Польщі). Високі зустрічі з польськими політиками відбулися, оскільки починаючи принаймні з 2010 року Колесніченком було розгорнуто постійну співпрацюю з «кресовими організаціями» по виданню їхньої антиукраїнської літератури.

Потрібно зазначити, що у липні 2013 році у Варшаві відбулись офіційні та не офіційні урочистості по вшануванню трагічних подій на Волині у 1943 році. Вулицями Варшави пройшли маршем депутати польського Сейму М.Кухчінський (нині спікер польського парламенту) А.Мацеревич (нині міністр оборони Польщі) та декілька депутатів та сенаторів від партії Право і Справедливість (ПіС), ксьондз Тадеуш Ісаковіч-Залеський, ветерани АК, представники «кресових організацій», разом з одіозним депутатом українського парламенту Колесніченком.

У 2013 депутати ПіС йшли вулицями Варшави разом з кресовяками, а у 2016 нова парламентська більшість приймає ухвалу про геноцид на Волині.

З іншого боку відбулась велика наукова конференції організована ПІНП під патронатом президента Броніслава Коморовського у якій взяли участь 6 українських істориків (Андрій Портнов, Ігор Ілюшин, Станіслав Кульчицький, Юрій Шаповал, Александер Удод, Ігор Щюпак) та невідомі представники української влади. Сам же Коморовський їде до України на Волинь де виголошує промови про мученицьку смерть поляків.

Восени 2013 року в Україні розпочався «Євромайдан, а весною 2014 Колесніченко зробить рокову помилку, він тікає в анексований Крим, отримує російський паспорт, програє всі можливі вибори та йде у політичне забуття. Нажаль, тільки у весною 2015 Колесніченко був оголошений у розшук, йому інкримінують злочини за ч. 3 ст. 110 Кримінального кодексу ("посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, яке призвело до загибелі людей або інших тяжких наслідків").

Тадеуш Ісаковіч-Залеський

Однак, ксьондз Тадеуш Ісаковіч-Залеський лише збільшує свою політичну вагу незважаючи, що всі його політичні постулати були реалізовані у липні 2016 року.

У травні 2016 року польський друг українського зрадника розпочав судовий процес проти Казімежа Вуйчицького, який в ефірі «Польського радіо» назвав вказаного священика – агентом впливу. Відповідно постає питання: «Чи можна довести, що ксьондз Іскаович-Залевський співпрацює з спецслужбами? Чи польський священик просто випадково артикулює Кремлівські інтереси та випадково товаришує з найбільшими україножерами в Польщі та Росії».

Найстарші із зафіксованих перебувань Ісаковіча-Залеського в Україні відносяться до грудня 2004 – січня 2005 року, завершальна фаза Помаранчевої революції. Ймовірно візити Ісаковіча-Залеського носили приватний характер, він відвідував свою тітку-монахиню, яка несла чернечий послух у Житомирі.

Польський священик вірменського походження завжди підкреслює, що події на Волині у 1943 року – це сімейна трагедія. Батько (Ян Залеський) та бабця (Розалія) у 1944 році мали по 18 та 44 роки та проживали у осаді Дебіці, що знаходилась у 2 кілометрах від Коросціатина (Korościatyn - сучасне с.Криниця Монастирський район Тернопільська область).

28 лютого 1944p. за даними польських істориків на село напала війська «УПА» і вбили близько 156 осіб. Цікавий нюанс, Яна Залевський (батька ксьондза Тадеуша) особисто не бачив подій у Коросціатині, про вбивства у цьому поселенні він довідався від батьків (Яни і Розалії), які відвідали Коросціатину наступного дня після нападу УПА.

Тобто, ми маємо справу не з пам’яттю жертви, а з постпам’яттю – пам'яттю другого або третього покоління жертв злочинів, а кажучи простіше російсько-імперський синдром «деди-воювали», «не забудем, не простім».

Тобто, народжений у 1956 році у Кракові Ісаковіч-Залеський розповідає про страшні злочини УПА, як родину травму, оскільки його батько Ян почув розповідь від своїх батьків про жахливий злочин вояків УПА у селищі, яке було у декількох кілометрах від поселення де жили діда і бабки ксьондза Тадеуша Ісаковіча-Залеського.

У 1999 році Ісаковіч-Залеський оформлює спогади батька в окремий текст і видає їх книгою. В 2001 році відвідує Криницю та покладає квіти під дерев’яним хрестом, що встановлений на згадку про вбивства поляків у 1944 року (потрібно пам’ятати, що там ніхто з родини Залеських не загинув).

Цікавий нюанс, що Ісаковіч-Залеський не прийняв участі в жодній жалобній урочистості пов’язаній з вшануванням польських жертв, але знайшов час і можливість прибути на прес-конференцію у Київ 1 квітня 2010 року.

З того часу немає інформації про перебування Ісаковіча-Залеського на території України. Однією з причин чого вказана особа не їде в Україну є заборона в’їзду з боку СБУ. Варто нагадати, що не так багато поляків мають заборони у в’їзді в Україну, наприклад серед тих кого українці не хочуть бачити у себе – це російський шпигун Матеуш Піскорський та його поплічники з псевдопартії «Змяна», «журналіст»-активіст Томаш Мачейчук, фашист та новорософіл Бартош Бекер. Дивним чином польський священик Ісаковіч-Залеський потрапив в один ряд із польськими праворадикалів, що явно або приховано працюють в інтересах Росії.

При цьому, особа краківського священика і в самій Польщі неоднозначна та суперечлива. Дисидент, що співпрацював з «Солідарністю» та був двічі побитий польськими спецслужбами (у цей самий час двох інших священиків вбивають). Він не поїхав навчатися до Риму через не видачу паспорта. Після 1989 року займається геноцидом вірмен та фондом св. Альберта, що опікується дітьми з особливими потребами.

У 2006 році Ісаковіч-Залеський розпочинає дослідження щодо співпраці священиків Римо-католицької церкви з спецслужбами комуністичної Польщі. В 2007 він видає книгу «Священики та служба безпеки», яка отримує чисельні премії і ділить Польщу на тих хто підтримує люстрацію серед священиків і тих хто виступає проти люстрації. Книгою та натяками, що йому не дали розповісти всю правду про священиків, що співпрацювали з комуністичними спецслужбами Ісакович-Залевський формує по відношенню до себе безапеляційний авторитет.

Починаючи з 2008 року польський священик пригадує своє кресове походження і починає активну компанію на користь збереження пам’яті про події на Волині у 1943 році. Нагадаю, що його родина походить з Тернопільщини і не постраждала у 1944, коли відбувалась друга хвиля україно-польського протистояння. У своїй боротьбі польський священик часами забував про міру і починав критикувати особистості або організовував погроми вистав присвячених А. Шептицькому, чим викликав хвилю обурення українців в Польщі.

Під час подій Євромайдану Ісаковіч-Залеський коментує для польських ЗМІ ситуацію у Києві за кремліськими методичками, а після втечі Януковича оголошує про фашистській реванш та прихід до влади «хунти».

У 2014 році близька до партії «Право і Справедливість» «Газета Польська» (Gazeta Polska Codziennie) відмовляється співпрацювати з ним через необ’єктивність його текстів. У 2015, як і в 2009 краківський ксьондз першим починає протестувати проти візиту президента Петра Порошенка в Польщу. В червоно-чорному маці на піджаку Порошенка Ісаковіч-Залеський бачить бойовий прапор «УПА».

Здавалось би ухвала Сейму Польщі про геноцид на Волині і встановлення 11 липня днем пам’яті мучеництва Поляків на Сході мала б заспокоїти католицького ксьондза, але так не сталось.

Тадеуш Ісаковіч-Залеський продовжує підігрівати антиукраїнську істерію в Польщі розповідаючи про фашизм в Україні, судитися та розповідати про українську загрозу в Польщі. Найновіша ініціатива, що популяризується одіозним служителем полягає у реабілітації комуністичного злочину – операції «Вісла».

Питання про свідому чи не свідому співпрацю Ісаковіча-Залеського залишається відкритим. Працюючи в архівах польських спецслужб священик може мати компромат не тільки на кардиналів, але й на чинних політиків Польщі.

Його політичні симпатії з кожним роком все більше правішають, якщо у 2008 він співпрацював з консерваторами з партії Качинських «Право і Справедливість», то у 2015 він розпочав співпрацю з націонал-популістами «КУКІЗ 15» (за словами Казімеже Вуйчицького єдина парламентська сила з антиукраїнською риторикою).

Участь у прес-конференції, яка є одним з елементів широкомаштабної акції, разом з полковником КДБ та особами, що співпрацювали з Кремлем у 2010 році наштовхує на думку, що Ісаковіч-Залеський або не розуміє, що його використовують, або свідомо працює на користь держави-агресора.

13 01 2017

http://espreso.tv/article/2017/01/13/polskyy_ksondz_ta_ukrayinskyy_zradnyk