www.ji-magazine.lviv.ua

Лілія Шевцова, pосійський політолог, доктор історичних наук,
старший науковий співробітник Brookings Institution

Якщо Москві доводиться стримувати свою тягу до міжнародної агресії, то як інакше вона може компенсувати скорочення внутрішніх ресурсів?

Шкода бідного сучасного історика, якому доводиться пояснювати відсутність логіки російського руху, який продовжується всупереч усталеним уявленням про піднесення і падіння держав. Росія пропонує нам дивний, хоча і захоплюючий, випадок держави, що знайшла спосіб вижити, вичерпавши всі системні ресурси і втративши свою історичну перспективу. Просто подумайте: російська система, незважаючи на те, що відкинула всі ключові принципи сучасності, не тільки продовжує шкандибати далі зі своєю персоналізованою конструкцією влади. Їй також вдалося похитнути основи глобального порядку і викликати постійне почуття занепокоєння, на яке могутні гравці навіть не знають, як реагувати. Ця занепала система може порушити встановлений порядок не тому, що у неї є унікальна здатність влаштовувати безлад (яку часто переоцінюють), а тому що Захід не може вирішити, що з нею робити і боїться того, що станеться, якщо система завалиться.

Так і не знайшовши прийнятного рішення для посткримскої ситуації і загрузнувши у власних проблемах, Захід, схоже, готовий відмовитися від своїх мантр "ліберального світопорядку". За іронією долі, саме президент США Трамп тепер грає роль термінатора і завдає нищівного удару ліберальному світопорядку. Недавня поїздка Трампа в Європу для зустрічей на вищому рівні НАТО і "Великої сімки", де він публічно лаяв європейських союзників і демонстрував презирство до трансатлантичних догм, виглядає як сценарій підриву західного світу пера Путіна. Висновок канцлера Меркель про те, що Європа більше не може спиратися на інших і вимушена сама вирішувати свою долю, – те, про що мешканці Кремля навіть не могли мріяти.

Для тих, хто любить ділити все на чорне і біле: зараз ми стаємо свідками написання портрета "Влада Побідоносця" – особливо, коли бачимо, як Росія стала важливим фактором американського політичного життя, погрожуючи легітимності американського президента. Хто ж сьогодні засумнівається в здатності Росії принести біду? А хто засумнівається в тому, що росіяни повинні пишатися власною відвагою? Навіть зазвичай проникливий американський журналіст Девід Ігнатіус був збитий з пантелику: після розмови з російськими офіційними особами та аналітиками він прийшов до висновку, що вони "вдоволені тим, що їхню країну вважають серйозною загрозою".

Все залежить від здатності західного спостерігача зрозуміти російський дискурс і зіставити це все з реальністю. Між тим навіть російські аналітики, які спостерігають за американською політичною ареною, змушені визнати: "РФ не може отримати нічого хорошого в цій ситуації" (Федір Лук'янов). Що стосується милостивого настрою росіян на нещодавньому російському економічному форумі в Санкт-Петербурзі, російському Давосі, де аудиторія аплодувала будь-яким жартам Путіна, ця поведінка не відображає їх самовпевненість і гордість за перемогу над Заходом, це – звичайна удавана гра при наростаючій невизначеності і жаху.

Дійсно, якщо Кремль відчуває, що він командує парадом, чому тоді президент Путін дозволив новообраному Еммануелю Макрону продемонструвати свою владу за рахунок російського президента – і навіть принизити його перед собою, шокуючи російську громадськість? Це, безумовно, не агресивний стиль Путіна. І чому Кремль відключив антиамериканську риторику, простягнувши замість цього гілку оливи і запросивши Вашингтон обговорити розбіжності? Хіба це не дивно, коли переможець відмовляється використовувати перевагу для подальшого збільшення геополітичних успіхів? У всякому разі, є ознаки того, що Кремль, незважаючи на довгий список протиріч, розгублений через руйнування світопорядку на чолі з Америкою, який в ретроспективі дуже влаштовував Росію.

Безумовно, президентство Трампа підірвало деякі політичні механізми Кремля. Наприклад, Путін більше не може користуватися своїм статусом "Царя непередбачуваності", що обмежує його кількість інструментів. Кремль може бути непередбачуваним лише тоді, коли впевнений, що знає правила гри і те, як його західні партнери чи конкуренти будуть реагувати. Путін завжди намагався визначити, де саме знаходиться "червона лінія", за якою починаються неприємності для Росії. Правда, він допустив помилку, анексувавши Крим і розраховуючи, що Захід це з'їсть з тієї ж безтурботністю, що і російсько-грузинську війну. Але на цей раз Захід змушений був відреагувати, хоч і не заганяючи Росію в кут. Але помилка Путіна в цьому випадку була неминучою: російський лідер опинився в пастці двох суперечливих планів виживання персоналізованої системи: необхідність збереження статусу Великої держави і необхідності використання західних ресурсів.

Спочатку Кремль, можливо, був задоволений близькістю Трампа до Путіна і його прагненням до партнерства з Москвою. Але російська політична еліта не була готова до одностайної антиросійської політики Вашингтона і стала джерелом американської внутрішньої боротьби. Тепер, коли кожен крок Трампа в бік Росії потенційно підриває і відносини США з Росією, і його власне президентство, Кремль не знає, як впоратися з такою ворожістю, яка обіцяє далекосяжні і все ще невизначені наслідки.

Путін навряд чи радий тому, що замість того, щоб рухатися до американсько-російської "біполярності" (досягнення, на якому будувалася кремлівська політика десятки років, чи то "біполярність" на основі співпраці або ворожнечі), Трамп заграє з Китаєм.

Удар по моделі існування Росії

Лілія Шевцова, pосійський політолог

Підхід "Ігнорування Росії" з боку Заходу був би найболючішим ударом по великодержавній стратегії Кремля, заснованій на моделі "залишатися з Заходом, бути проти Заходу". Це вимагає реакції, що змушує світ знову сфокусуватися на Росії. Однак Кремль не прагне вчиняти дії, які могли б призвести до його ізоляції. Путіну безумовно не сподобався його самотній сніданок під час саміту G-20 в 2014 році в Брісбені, Австралія. Москва стоїть перед дилемою: як знову опинитися на перших шпальтах, але не прийти до небажаної і безуспішною конфронтації.

Кремль, чекав, що Сполучені Штати Трампа, дотримуючись гасла "Америка насамперед" будуть скорочувати витрати, певно мають засмутитися. Замість цього Трамп, мабуть, збирається вести політику, яку Стівен Сестанович назвав "боротьбою" і "прискореною версією зовнішньополітичного активізму". Це не старомодний ізоляціонізм США, на який сподівалася Москва.

До списку розчарувань Кремля варто додати і дратівливу манеру поведінки Трампа, і його уявлення про ділові відносини як гарантії отримання прибутку. Але це навряд чи можна вважати гарантією дружби з Путіним.

Зараз Трампамерика змушує Кремль переглянути свою стратегію виживання. Більше ніякого молодецтва або мачизму для випробування терпіння США. Завдання на день – обережність і знову обережність. Так, іноді російські винищувачі і бомбардувальники будуть проходити вздовж кордонів НАТО – просто, щоб продемонструвати, що ведмідь не спить. Кремлівські наближені вже оцінили різницю між Трампом і Обамою (і тепер будь-хто може уявити, як Москва сумує за Обамою). Але у Кремля є нова проблема: якщо Москві доводиться стримувати свою тягу до міжнародної агресії, як інакше вона може компенсувати скорочення внутрішніх ресурсів? Якщо Кремль спробує взаємодіяти з Заходом, йому потрібно постаратися не дати російській аудиторії вирішити, що він йде назад. Москва боїться можливої реакції божевільного американця в Білому домі.

9 06 2017

http://nv.ua/ukr/opinion/shevcova/golovnij-strah-putina-1283700.html