www.ji-magazine.lviv.ua

Леонід Швець, політичний оглядач

Перетворення України на буфер між ситою Європою та агресивною Росією породило чималі надії на те, що нас не залишать у біді західні країни. І що вони долучаться до економічного та військового зміцнення України. Так, підтримка була надана, і без неї було б надзвичайно важко, але цю допомогу важко назвати такою, що забезпечує незворотність змін. До того ж, взагалі не йдеться про системний план масштабної допомоги. Чому?

На початку березня 2014 року прем’єр-мністр Арсеній Яценюк, повернувшись з Брюсселя, повідомив, що очікує на допомогу Україні на загальну суму в $15 млрд. Через місяць голова Ради Незалежної асоціації банків України Роман Шпек заявив, що з усіх джерел разом, включаючи міжнародні фінансові організації та допомогу окремих урядів, в Україну може надійти $35-39 млрд за два роки, у тому числі $20 млрд вже у 2014 році.

Минуло два роки - і голова уряду Володимир Гройсман поділився з Bloomberg сподіваннями, що за рік зовнішня допомога становитиме $12 млрд, включаючи $4 млрд від МВФ. Різниця в очікуваннях більш ніж відчутна.

Суми звучали чималі, хоча й не захмарні. Але на практиці все виглядало значно скромніше. Влітку 2017 року Міністерство економічного розвитку та торгівлі відзвітувало, що з 2014 року Україна отримала понад $3 млрд міжнародної технічної допомоги.

Прямі іноземні інвестиції два роки поспіль залишаються на рівні біля $3 млрд на рік.

Вже згаданий пан Шпек влітку 2017 року поскаржився: «Інвестори через правове свавілля просто не йдуть в Україну. Я був на одному засіданні, де інвестори обговорювали, куди краще інвестувати – в Ірак чи в Україну. Врешті обрали Ірак».

До речі, що стосується Іраку. Американські витрати на цю країну перевищили трильйон доларів. Звісно, це пов’язано й з тим, що американські військові брали безпосередню участь у військових та поліцейських операціях в цій країні, але рівень витрат все одно вражає. Лише з 2005 по 2009 рік щорічно витрачалося більше $100 млрд, у 2008 році - майже $200 млрд.

Така сама ситуація з Афганістаном: загальна сума влитих грошей - більше трильйону, а з 2009 по 2012 включно – більше $100 млрд на рік. Звісно, не менше ніж 60% допомоги йдуть на озброєння та підготовку місцевих поліцейських та військових підрозділів. Результат такий собі: більшу частину території країни контролюють таліби.

У порівнянні з цими колосальними сумами, заплановані в бюджеті США на наступний рік рекордні півмільярда на оборону та безпеку України, яким так зраділа українська публіка, виглядають дуже непереконливо.

Сказати, що нам зовсім не хочуть допомагати, теж не можна. З березня цього року литовські екс-прем’єри Андріус Кубіліус та Гедимінас Кіркілас пробивають ідею «плану Маршалла для України». Їхніми зусиллями Європейська народна партія на з’їзді 30 березня на Мальті прийняла резолюцію із закликом до країн ЄС розробити довгостроковий план підтримки України з перспективою євроінтеграції.

Порошенко теж брав участь у роботі з’їзду, і резолюція йому, звісно, сподобалась. Автори ідеї з весни їздять по західних столицях, рекламуючи новий «план Маршалла», але поки що відчутних результатів немає. Зараз вони намагаються добитись того, щоби Європарламент підтримав «плани розробити відповідні плани» перед самітом «Східного партнерства», який відбудеться у Брюсселі 24 листопада.

"Ваша продукція - для незалежної Австрії". Плакат Європейської програми відновлення, який рекламує План Маршалла, 1949 рік.

А влітку цього року Петро Порошенко розповів, що з лідерами Євросоюзу «обговорили можливість проведення» у 2018 інвестиційної конференції щодо «Плану Маршалла для України». Отже, ніхто нікуди не поспішає.

До того ж, план литовців теж викликає певні сумніви: якщо все колись вийде, йтиметься про $5 млрд цільових інвестицій щорічно (за словами міністра економічного розвитку Степана Кубіва, який спілкувався з авторами). Ці кошти теж були б не зайвими, але велике запитання, чи їх вистачить, щоб гарантувати незворотність змін.

Поки що очевидні дві речі:

Перша стосується Заходу. Він не вбачає необхідності якось масштабно вкладатись в Україну.

Якщо вже пригадати оригінальний «План Маршалла», він був логічним розвитком так званої «Доктрини Трумена». Згідно з цією доктриною, політикою Сполучених Штатів має бути підтримка «вільних народів, які чинять спротив спробам підкорення з боку озброєних меншостей або зовнішньому тиску», як проголосив президент США у 1947 році.

Наслідком цієї політики стало утворення НАТО, а «План Маршалла» авторства держсекретаря Джорджа Маршалла у тому ж 1947 році призвів до виникнення Європейського об’єднання вугілля та сталі – прообразу Євросоюзу. Тобто, йдеться про ґрунтовну концептуальну основу, за якою вже йдуть слідом дуже серйозні організаційні кроки і фінансові вливання. І ці вливання тоді були не настільки й значущими: $13 млрд з 1948 по 1951 рік, що в нинішніх цінах дорівнює близько $90 млрд.

Але в цьому випадку кількість вкладених коштів підкріплювалася іншими важливими чинниками. Як зазначає експерт з американського аналітичного інституту Катона Дуг Бендоу, «справжній урок «Плану Маршалла» полягає в тому, що для економічного успіху необхідні виробнича культура, правова стабільність та вільні ринки. Свобода, а не гроші, є ключем до процвітання». У повоєнній Німеччині всі ці складові були. Що з цього є у нас?

Дуже витверезливий приклад – намагання Західної Німеччини вирівняти становище зі Східною після падіння Берлінської стіни. Лише за перші двадцять років на цей процес було витрачено два трильйони євро – в середньому EUR100 млрд на рік. Але досі ситуація - і економічна, і соціальна, - на сході і на заході країни сильно відрізняється. Саме у східних землях мають таку популярність радикальні пропутінські партії «Ліві» та «Альтернатива для Німеччини».

Отже, навіть якщо завтра в Україну ринуть гроші у неймовірній кількості, це навряд чи гарантує швидкий і правильний результат. Але вони не ринуть.

Друга очевидна річ стосується України. Діагноз, поставлений нам екс-керівником Державного департаменту США Джоном Кері, невтішний: «Схоже, українські реформи загрузли і не просуваються так швидко, як це має відбуватись… Коли я спілкуюсь з людьми, які бажають вкладати гроші в Україну, вони весь час згадують корупцію».

У виконавчих структурах не затримуються іноземці, на яких так покладалися відразу після Революції . Айварас Абромавічус, попередник Степана Кубіва, не пережив зіткнення із Ігорем Кононенком, близьким другом президента. Войцех Бальчун, від якого очікували реформ на Укрзалізниці, не зміг нічого вдіяти з корупцією, що процвітає у цій компанії.

З іншого боку, у тих же афганців чи іракців крадуть і зловживають владою не менше.Якщо у наших західних доброзичливців на концептуальному рівні виникне переконання, що Україну як бастіон на межі з Росією потрібно рішуче посилити, фінансові потоки і відповідні радники тут з’являться доволі швидко. Але з того, що ми досі бачимо, такого переконання немає. До «Плана Маршалла для України» не визріли обидві сторони. Й не факт, що визріють.

17 10 2017

http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/80226/De_plan_Marshalla_dla_Ukraji=