www.ji-magazine.lviv.ua

Іванна Скиба-Якубова

18-19 серпня письменник Юрій Андрухович, якого називають патріархом української літератури, приїжджав на Слобожанщину, аби взяти участь в організованому благодійним фондом Сергія Жадана фестивалі «Дорога на Схід». А перед тим, як сісти у потяг, написав текст «Эдіная краина». У соцмережах та приватних розмовах на нього відреагували різко — назвали «свинством», «галицькою пихою», запитували, «чи привезе Андрухович аборигенам Сходу брязкальця й дзеркальця» і чи збирається він узагалі спілкуватися з тими «аборигенами».

Чи не серйозніше обурення викликала репліка про потенції східного туризму: «Для прихильників екстреми — розважально-спортивні стрільби в районі Авдіївки та Станиці Луганської».

Письменник вважає, що його неправильно зрозуміли — в інтерв’ю він назвав свій текст гумористичним, а фразу про «видовжені обличчя харків’ян», яка також зачепила багатьох (обличчя нібито мали видовжитися у відповідь на почуту українську мову), — художнім прийомом. Андрухович також пояснив, що не бачить себе місіонером, а на питання, чи вважає східняків за своїх чи чужих, відповів: «Поняття «чужі» має відчутний негативний відтінок, тому лишімо його збоку. Я їду до своїх інших. Це чудово, що свої бувають такими різними».

Власні враження від тексту, який зчинив дискусію, «МедіаПорт» попросив описати Іванну Скибу-Якубову — піар-менеджерку фестивалю «Дорога на Схід» та співорганізаторку проекту «П’ятий Харків», у межах якого Юрій Андрухович приїжджав до Харкова навесні. На її думку, ця історія «трошки про сліпоту і глухоту», як і багато інших історій про український Схід.

***

Знаючі люди кажуть, що після оси^* прилітають поросята^*, і то ще ладно, бо гірше, як летять кабачки^*.

Спортивно-розважальні стрільби в районі Авдіївки та Станиці Луганської, вони справді для любителів екстреми.

Для любителів екстреми з добрим почуттям гумору.

Гумору того штибу, на який мають право тільки ті, хто виживав під тими кабачками.

Жартувати про Освенцим мала би право баба мого чоловіка. Жартувати про «десант с одной ногой тоже десант, я ж не ногой парашют открываю» — може тільки «десант с одной ногой».

А тим, хто може у якості дистанційного жарту поставити в одне речення «розважальні стрільби» й Авдіївку, досить легко забезпечити спортивну екскурсію. Там, на місці, жартувати веселіше. Атмосфера яскрава.

«Колективні походи по хребтах відвалів у Кривому Розі» теж можна зорганізувати. Правда, у нас кажуть «на кар’єри». То Альфа і Омега Криворіжжя. Омега частіше.

Тут я вже, правда, як нинішня жителька wild-wild east, народжена у не менш дикому центрі, трошки гирую, що нагадує мені один епізод з татової книжки «Розповіді про слово».

Там якийсь російськомовний професор доводить батькові, що російська багатша, бо, мовляв, як ти перекладеш українською «сумерничать»? Ну та, мовляв, сидіти в сутінках і тихенько балакати. Той у відповідь, що, мовляв, довга фраза, тож неоковирна мова.

«Ну, а це ти вже гируєш», — говорить батько. «Что-что?» — «Катишь воз задом наперёд, держа за оглобли».

Мені ще в дитинстві видавалося трохи безглуздим хизуватися, чия мова краща, а тим більш випинатися діалектом. І дивуватися, що хтось його не знає.

Ну, правда, я ж не дивуюся, що далеко не всі з тих, хто приїздить до Кривого Рогу, знають, що таке «блюмка»^*. То чому мене має дивувати, що мої друзі зі східних та центральних регіонів не знають, що таке афини^*, коли вперше їдуть, скажімо, до Східниці.

«Смотри, какая церковь прикольная!» — захоплюються вони імпозантною віллою», – обурюється Андрухович. О, якби ви знали, скільки версій про «вежі», «басейни», «склади» й «бастіони» я чула за дитинство про градирні — величезні охолоджувальні конструкції металургійного заводу, котрі тяжіють над криворізьким пейзажем.

Справді прикро від того, що галицькі чи закарпатські місця, котрі я почала відкривати року з 94-го (спершу завдяки батькам, потім любов’ям, потім уже просто звичці до подорожей), для багатьох досі — терра інкогніта. Так, мене смішить, коли тридцятирічні ніби як культурологині з Харкова, відкривши рота, дивляться на банальний писачок — «а що це?» — і не вміють підхопити чардаша.

Утім, ще прикріше, коли я чую від львівських студенток архітектурного, що у них «ніколи не було приводу приїхати до Харкова». Ну, й справді, нащо студенткам архітектурного — класика конструктивізму?

Мені прикро, коли мій знайомий ужгородський письменник, батько сина-студента, зізнається, що у Будапешті «був разів сто, а у Харкові оце вперше».

Та претензія моя ані до студенток, ані до приятеля-письменника, а, найперше, до інфраструктури.

Інфраструктури, котра досі лишає Франик у статусі напівзакритого міста, котра не дає мені протягом доби дістатися не те, що Ужгорода — а й Трускавця (ну, правда, переліт Стамбул–Буенос-Айрес ми зробили за вісімнадцять годин, на дорогу Трускавець–Кривий Ріг у мене місяць тому пішла двадцять одна година, і то ще добре, що мені не треба було додому, до Харкова).

Інфраструктури, в котрій немає дешевих пристойних хостелів, вітчизняних лоукостів, мережі маленьких аеропортів, нормального сполучення по воді.

Претензія моя — до освіти, котра не заклала в більшість із наших співгромадян узагалі саму звичку до подорожей. До радянського рабства, в якому колгоспники без паспортів не могли вільно пересуватися країною, і їхні правнуки досі не звикли розширювати радіус знаного.

Країна справді надто мало знає сама про себе. І насмішками в один бік тут не допоможеш.

Ми справді будемо мірятися, хто дикіший?

Ну, серйозно, я хіба не пояснювала людям з доброю галицькою говіркою (хоч на виставці в харківській галереї «Авек», хоч у залі сучасного релігійного живопису Ватикану), що це не «дитячі малюнки» Пікассо чи то Шагала?

Хіба не запихувала в таксі ще в часи життя у Дніпрі п’яне в дим дівчисько з Тернополя, котре думало, що Пінья колада — то такий лимонад?

Правда, будемо робити висновки про регіон, ґрунтуючись на вирваних із контексту дискретних приватних враженнях?

Це дорога в нікуди.

Я, харків’янка, народжена в Кривому Розі, з донецько-дніпровським бекґраундом, давно відрізняю не тільки каляфьори^* від карменадлів^*, а афини — від трускавок^*, але й бануш^* від мамалиґи.

І всі ці мовно-кулінарні таємниці дають мені багато кодів до розуміння того, як влаштована голова пересічного галичанина. Так само, як багато чого мені пояснює пишна сицілійська кассата^* або pasta con le sarde scappate — та, з якої сардини втекли, scappate. Її варять, коли нема ні улову, ні грошей.

Це все маленькі ключики до життя, і я готова говорити про бануш з такого боку.

Та ні шматок доброго пляцку, ні миска гарної зупки не дають мені відповіді на питання: чому одні люди й досі вважають себе вищими за інших і демонструють це так нахабно?

Чому письменники й музиканти, чий рівень освіченості і публічності міг би їм дозволити бути моральними орієнтирами, поводяться, як звичайні харцизи?

Чому один «патріарх» дозволяє собі прирівнювати моїх друзів, російськомовних патріотів України, котрі четвертий рік боронять цю Україну якщо не кров’ю, то потом, — до «кондової вати».

І чому взагалі можна називати людину в публічному полі — «кондовою ватою»?

Чому інший, співець львівських кнайп та весняних ігор, у так само публічному полі дозволяє собі говорити про живих людей, своїх співвітчизників, — «одній дрипці не до шмиги», «бевзям не до вподоби», «скільки телепнів процвітає на розлогих нивах ФБ»?

Чому третій, впиваючись самозакоханим забуттям, дозволяє щоб із його рота вискакувало щось там про гетто для російськомовних?

Чи ви при своєму ґлузді?

Звідки цей барський приндик (по-простому — пиха), за який у моїх диких криворізьких широтах можна було й фузом^* добре отримати?

Звідки ця місіонерська поза — не плутати із позицією, ці зведені догори руки — слухайте мене, бандарлоги! Звідки ця щира впевненість у тому, що твій ставок кращий за мій? Звідки цей Blood&Honour, The White Man’s Burden, цей, узагалі, Drang nach Osten?

Утім, знизьмо градус. Мова ж бо направду не про нацизм, а про звичайнісінькі бздури і трошки про сліпоту й глухоту.

Досить-бо важко, з усією повагою, не запідозрити в глухоті людину, котра, буваючи по кілька разів на рік у Харкові, досі вважає, що тут можна видовжити чиїсь обличчя українською мовою. Може, так було в той перший візит Юрія Ігоровича до Харкова, років зо двадцять тому, коли на пероні його зустрічав молодий український поет Сергій Жадан. Та час би позбутися радянської мисленнєвої статики і почати зауважувати, що довколишність змінюється.

І складно не запідозрити в сліпоті подорожнього, котрий, маючи тут справу, м’яко кажучи, з інтелектуальними елітами (хоч я й не люблю того слова, еліти), все ж досі бачить український Схід населеним кіноцефалами, що їдять людську плоть.

Вернімося ще раз до їжі. Вона ж-бо насправді альфа й омега багатьох подорожей.

Цікаво, чи пересічний галичанин знає, чим гуцульська кулеша відрізняється від нашої степової і як приготувати добру плачинду^*? І чи з першого разу поставить правильно наголос в слові «дулівка»^*?

Певна, що ні, але й певна, що і не мав би.

Надзвичайна цінність подорожей — у тому, що в кожному куточку ти можеш знайти щось, чого ти іще не їв і навіть не чув про таке. І неймовірна цінність кожної мови — якраз у тому, що в кожному регіоні та й просто в кожній соціальній групі можна знайти слова, значення яких зрозуміле лише певному колу людей, і було б дивно пояснювати це кандидатові філологічних наук.

Цікаво, до речі, як, за припущенням кандидата філологічних наук, ми, дикі жителі Сходу, називаємо ґудзик чи ґанок?

Дорога на Схід ніколи не буває простою.

Утім, як і дорога на Захід.

Утім, як і дорога взагалі.

Дорога — це завше випробування. І досвідчений подорожній знає, що не варто мочитися у виток річки, з гирла якої ще доведеться пити.

І щира ваша правда, Юрію Ігоровичу, туризм — він «покликаний розширювати і поглиблювати знання про інше та інших». То як же тоді ваш інтенсивний інтелектуальний туризм досі лишає вас у світі кіноцефальських міфів?

Десь на каплиці Боїмів є напис з Осії: Et dicent non est Rex Noster. Нема в нас Царя.

І Патріарха немає.

Надто мало лишилось навколо людей, котрі б мудро нагадували, що взагалі не на часі розбиратися, хто більший українець і патріот, і що не буває людей першого й другого сорту.

Спасибі, є ще Жадан з його «влаштовувати бої за те, хто більше любить батьківщину, – занадто велика розкіш у часи війни». Та того (вибач, Сергію) заносить подекуди у всепрощення — мовляв, ну, та чого ви надулися на Андруховича.

Сірьож, по-перше, із днем народження. І дякую, що ти є.

А, по-друге, знаєш, я не дуюся, я думаю, що наші «патріярхи» загралися. І досить їм брехати уже про те, ніби мої російськомовні патріотичні друзі нічим не відрізняються від моїх російськомовних недругів.

І досить їм повчати з глухою безкомпромісністю, якою мовою нам любити цю Україну і як нам її відкривати. Ми їй віддали досить для того, аби це була виключно наша із нею інтимна справа.

Зрештою, як завжди, рухатися доводиться виключно за власним моральним компасом, залишеним покійними дідами. Мій один був з російського прикордоння Сумщини, а другий — із безводного степового села під Кривим Рогом.

Один говорив мовою, в якій залишки сумського діалекту змішалися з російськомовним шахтарським сленгом Донеччини, інший — центральноукраїнською з домішком сотні слів на ідиші, що лишилися в спадок від мешканців єврейських колгоспів.

Нам якось не приходило в голову визначати, хто з них більший патріот.

І ті діди нас галяретками^* на бамбетлях^* не годували, та учили не плювати в чужий борщ. І не розказувати по всьому селу, коли їдеш до дальніх родичів, що у тих і жінка товста, і дітиська якісь благуваті, та що ж поробиш, треба поїхати, брязкалець їм, може, яких привезти.

Вони нас учили, що справжня культура починається з поваги до іншого, а не зі знання архаїки на кшталт ґирлиґи^*.

І що вона починається тоді, коли інший — не «толерований» тобою («убогий, ну, та хай вже живе»), а — рівний.

І коли з рівним не говорять із позиції зверхності. І де мають честь зізнаватися в помилках, а не слимакувати, що я, мовляв, пожартував.

Моя стовідсотково україномовна покійна баба, до речі, казала «дай до паски ізюму». Бо чого б то половецький üzüm став у наших степах — родзинкою?

27 08 2017

http://hvylya.net/analytics/society/dosit-misionerskih-poz-abo-na-shodi-ne-zhivut-kinotsefali.html