www.ji-magazine.lviv.ua

Антоніна Стряпко

…їй-богу, за 29 років життя я встиг утнути чимало дурниць, узяти найактивнішу участь у багатьох ідіотських ініціативах, палко підтримувати абсурдні ідеї...

А.Любка «Саудаде»

Себастьян Курц – 31-річний канцлер Австрії, ще 2013 року, отримавши посаду міністра закордонних справ, сколихнув пресу, адже сотні заголовків рясніли доволі ейджистськими зворотами, на кшталт «наймолодший в історії міністр закордонних справ»[1] (ВВС),  «принц хороший настрій»[2] (Profil), «молоді та дикі проти естеблішменту»[3] (Süddeutsche Zeitung). На перший план виходив вік, а не політична орієнтація чи стратегія С.Курца. Проте, С.Курцхоч і наймолодший , але не перший молодий політик, який прийшов до влади  - 2015 рік славетний Джастіном Трюдо, який в свої на той момент 43, став наймолодшим прем'єр-міністром Канади та опинився на обкладинці Vogueяк «нове молоде обличчя канадійської політики[4]». В Травні 2017 французьким президентом став 39-річний Емануель Макрон. В Німеччині на роль представника молодого покоління претендує 38-річний Крістіан Лінднер, якому вдалося на парламентських виборах цієї осені провести Вільних демократів в Бундестаг. Привабливі та харизматичні – ці молоді чоловіки представляють новий тип політика, називають їх в медіа. Ми ж будемо говорити про те, що вони є представниками нового покоління, яке поступово але впевнено виходить на політичну арену. Підкреслену маскулінність доки виносимо за дужки – це тема окремого, не менш цікавого, дослідження.

На нашу думку, будь-який політичний аналіз слід починати з аналізу покоління, яке в конкретно-історичний період приймає ключові політичні рішення. З точки зору соціології, «представники різних вікових груп, що є результатом соціалізації за різних соціальних умов, по-різному проявляють себе у процесі соціальної взаємодії, різноманітно позиціонують себе в соціально-політичному просторі»[5]. Ми розглянемо американську та європейську методологію вивчення поколінь (соціологічну, політологічну та економічну перспективи), проаналізуємо відповідність теорії практиці та спробуємо накласти це все на українські реалії, вносячи авторські корективи.

Генераційний підхід, звичайний для американської політичної науки, не розглядався українськими політологами, тому залишає великий майданчик для досліджень та дискусій. Метод дослідження, сформулював Ю.Левада: «дані опитування суспільної думки. Проте, установки та оцінки старих людей, які можуть розглядатися як представники поколінь, що домінували в певний період, однозначно зазнали змін, можливо у різних напрямках. Тому безпосередні дані вивчення вікових зрізів суспільної думки завідомо обмежені та можуть бути зрозумілими лише крізь призму відповідних аналітичних припущень»[6].

Американська політична думка, ще 1991 року передбачила розвиток подій, свідками яких ми є – виокремила покоління «Ігрек», або «мілленіалів», які на думку Уільяма Штраусса та Нейла Хау, народжені після 1982 року і в кінці 2000-х рр стали основою суспільства у всіх галузях – від політики до економіки, від культури до мистецтва.

«Зустрічайте мілленіалів, народжених 1982 року або після нього,  малюки ранніх років Рейгана, шостикласники часів Клінтона, підлітки Колумбайн (масове вбивство у середній школі Колумбайн, штат Колорадо, одне з найбільших вбивств у школах США. 20 квітня 1999 року двоє учнів школи Дилан Кліболд та Ерік Гарріс із застосуванням вогнепальної зброї вбили 13 людей та поранили ще 21 інших, після чого вчинили самогубство – А.С.), і випускний клас 2000 –го, тепер наповнюють кампуси Америки.» (ст.4) « Як група, міленіали не подібні на жодну іншу вікову групу в історії. Вони чисельні, більш забезпечені, краще освічені та етнічно різноманітні. Найбільш важливо, що вони починають показувати широке коло позитивних соціальних звичок, які старші американці навіть не асоціюють з молоддю, включаючи нове фокусування на командній роботі, досягненнях, скромності та хорошому контакті з іншими. Буквально через декілька років це покоління активістів скине покоління циніків та песимістів. За декілька декад саме нове покоління повністю перегляне образ молоді – від недбалої та відчуженої, до життєрадісної та активно залученої (до суспільного життя – А.С.)

Німецькі дослідники-економісти з Roman HerzogInstitute розширюють межі покоління «У» - до нього відносять тих, хто народився між 1980 та 1995 – оскільки вони значно відрізняються від попереднього покоління «бейбі-бумерів» (народжених між 1955 та 1964 рр) своїми ціннісними орієнтаціями. До того ж до 2020 року попереднє покоління поступово вийде з ринку праці. Для того аби зрозуміти, хто уже приходить на зміну 60-70-річним в найближчий час, слід звернутися, наприклад, до досліджень Sinus Milleu – довготривалих спостережень, які фіксують структурні зміни та зрушення в ціннісних орієнтаціях. «Порівняння опитувань серед молоді 1980-х-90-х та 2000-2010-х років демонстурють: зміни соцільної структури та ринку праці, розмивання понять «верх-низ» , «центр та периферія» суспільства, тенденція до запиту суспільтва знання, цифрові виклики та мультимедіа революцію. З одного боку одночасно процеси конвергенції (процес зближення, збільшення подібності різних суспільств, логіка згладжування соціальних конфліктів – А.С.) та дивергенції (розходження ознак і властивостей у спочатку близьких груп – А.С.) відповідно до досягнень, ефективності, прагматизм та орієнтація на користь, багатозадачність. З іншого боку – певне повернення до витоків – пошук якоря, безпеки, постійності та навіть певного сповільнення, а також нової інтерпретації традиційних цінностей та вибіркового ідеалізму.»[7] Тенденції в Німеччині, наприклад, демонструють, що за останні 10-15 років збільшився процент задоволених демократією (71% в 2015 порівняно з 60% в 2002), зросла частка «політично зацікавлених» (4/10 в 2015 проти 3/10 в 2002), і щонайголовніше – істотно зросла частка оптимістів (61% в 2015 проти 50% в 2006)[8]. Основним бажанням представників покоління «У» стає бажання гармонії, що доповнюється індивідуалістиним сприйняттям цінностей та професійним завзяттям. Відповідно саме роботодавцям доводиться пристосовуватися, аби запропонувати привабливі робочі умови для молоді, а не навпаки. Дослідження інституту Кінбаума виявило:

ü Успіх та кар’єра названі кожним другим опитаним як дуже важливі в житті

ü Проте фокус на кар’єрі визначається як важливий, за умов, що немає потреби приносити в жертву заради неї сім’ю та спілкування з друзями

ü Зафіксовано чіткий поворот від сприйняття кар’єри як самоцілі, до звертання до таких взірці, які дозволяють поєднувати кар’єрне зростання та приватні інтереси та обов’язки

ü Цінність роботи починає поступатися можливості особистого розвитку та почуттю змістовності діяльності.

В той же час, згідно дослідження покоління мілленіалів є досить гетерогенним і можна виокремити щонайменше 4 основні підгрупи:

·       Амбіційні (38%) – сильна орієнтація на кар’єру при одночасній поведінці, притаманній поколінню мілленіалів;

·       Орієнтовані на враження та досвід (29%) - сім'я та друзі, здоров'я та подорожі стоять на першому місці;

·       Орієнтовані на кар'єру (20%) – успіх в кар'єрі – основна мета;

·       В пошуках орієнтирів (13%) – велика невпевненість в обраному шляху[9].

Постає одне дуже важливе питання – чи можна проведений американцями та німцями аналіз застосувати до молодих людей поза уявними межами так званого західного світу? Якщо рухатися гантінгтонівським шляхом, то можна стверджувати, що кожна культура накладає настільки істотний відбиток на свідомість, що будь-які паралелі є неможливими. Проте більш детальний аналіз, неоінституційний підхід та «повзуча» інтернаціоналізація навіть повсякденного життя, говорять про зворотнє. Не будемо стверджувати, що покоління мілленіалів західного світу та покоління 30-40 річних північних крейців будуть мати схожі ознаки та ціннісні орієнтації. Закриті країни, справді в чисто гантінгтонівському сенсі, не дають можливості адекватно проаналізувати всі змінні, що потрібні для виведення цієї теорії. Проте, решта світу, більщ або менш демократичних суспільств, все одно, на нашу думку, підкоряється певному «духу часу» (як , наприклад 1968 рік став знаковим у найрізноманітніших куточках світу під різними лозунгами). Тобто українські мілленіали, авжеж з певними особливостями, дуже вдало вписуються в наведену вище схему. Тому пропонуємо розглянути їх ближче.

Виходячи з вікового цензу, записаного в законодавчій базі,  навіть за умов наявності сталих демократичних процедур залучення громадян до політичної діяльності, мусимо констатувати певну інерцію у якісних змінах змісту державної політики. Саме тому, не виправдалися очікування соціологів, що 2009 рік мав стати переломним, оскільки вперше на виборчі дільниці прийшли діти 1991 року народження, народжені в незалежній Україні. Навіть суто математично та за умов залучення до виборів (що серед наймолодшого покоління не спостерігається), діти, що отримали право голосу, не змінили б систему прийняття рішень, адже пасивне виборче право – лише делегує право представляти інтереси тим, хто користується активним виборчим правом. Відповідно, мова має йти про покоління людей, яким станом на 2017-2018 рр виповнилося 30-35 років, які лише починають активно залучатися до політичних процесів, напрацьовують перший політичний досвід і стають основою для формування довготермінової стратегії розвитку держави.

Відштовхуючись від методології Штраусса та Хау, ми пропонуємо внести певні корективи для України – враховуючи політико-історичний контекст зсунути дату народження покоління на 5 років – 1987 р, та можливо запровадити інший термін на позначення цього покоління «діти Кучми», відкидаючи негативні коннотаціїз прізвищем колишнього Президента, проте констатуючи основний період становлення та вторинної (основної) політичної соціалізації на період 1994-2004 рр – що співпадає з 10-річним терміном навчання у школі та безпосередньо обома термінами правління Л.Кучми. Це вже не студенти, яких у всіх дослідженнях завжди виокремлюють окремою групою, проте це ті «молоді дорослі», які встигли завершити навчання, отримати певний досвід роботи, сформувати більш-менш чіткі життєві погляди та зайняти позиції в структурі суспільства.

         Можемо констатувати, що українські мілленіали за загальними ціннісними орієнтаціям не кардинально відрізняються від європейських чи американських однолітків, і всі вищезазначені ціннісні орієнтації характеризують українців 25-35 років. Проте є певні особливості:

1.     Якщо для Америки чи західної Європи афіліація з комуністичною партією не відіграє важливої ролі, то для країн Центральної Європи та України – воно є основоположним. Покоління мілленіалів – це перше покоління, яке, хоч формально і народжене ще до незалежності, проте не проходило основних комуністичних інститутів соціалізації – піонерів, і з точки зору політичної соціалізації – не були в комсомолі. Звідси ми виводимо зовсім інші шляхи потрапляння в політику, зовсім інші моделі поведінки в політиці тощо. Це підтверджують і соціологи, зокрема І.Бекешкіна: «Головна характеристика нового покоління українців - те, що воно вже не пострадянське. Тому що зовсім не радянське. Воно не має внутрішнього зв'язку з тією епохою, не асоціює себе з нею ні в позитивному, ні в негативному плані»[10]. В принципі, термін «пострадянський» не несе жодного змістового навантаження, крім дуже загального опису часу після розпаду СРСР. Вже останнє покоління, що пройшло всі інститути соціалізації в СРСР застало посттоталітаризм, як його розумів Х.Лінц. «Посттоталітаризм внаслідок загнивання» характеризувався тим, що прихильність до ідеології стала вихолощеною, мобілізація дегенерувала у бюрократичний ритуал. Можливість виникнення опозиції чи відносної автономії, більше через мовчазну згоду режиму та через зовнішній тиск, ніж через власний вибір. Кардинально змінилась особиста шкала цінностей на користь матеріальної сфери. Більшість громадян перестала цікавитись проблемами захисту прав людини, ідеалів демократії та громадських проблем. Тобто на відміну від авторитаризму, демократії, тоталітаризму чи султанізму, посттоталітаризм це є еволюційний, а не генетичний тип: він не може виникнути без попереднього існування тоталітарного режиму. Період становлення «дітей Кучми» припадає на відсутність ідеології як такої, а науковці досі б'ються над тим яке визначитися режиму, що встановлювався після отримання Україною незалежності. Припадає також на відносну українізацію та штучно сформульований шкільною програмою патріотизм. Хоча слід зазначити, що саме цей період відзначився введенням в українську літературу творів про голодомор (Улас Самчук «Марія», Микола Куліш драма «97», Василь Барка «Жовтий князь»), які змінили перцепцію геноциду, перестали ставити його під питання. Також означене нами покоління чітко вкарбувало в пам'ять карту України саме в межах 1991 року – з Кримом, що важливо для розуміння сьогодення. Це період атомізованої партійної системи, яка поступово перетворювалася на систему поляризованого, а потім поміркованого плюралізму. Велика кількість партій, та постійна зміна назв, не обтяжених ідеологією, та курсування одних й тих же політиків з партії в партію. Це в жодному разі не вимагало навіть показової лояльності до режиму, як це було в 70-х-80-х рр. Саме таку відсутність потреби видавати себе за ярого прихильника партії, вождя, зробило, можливим поступове повернення до нематеріальних цінностей, як визначальних в житті.

2.     Попри те, що ми відкидаємо термін «пострадянське», ми констатуємо релятивізацію моральних імперативів, попри високі етичні запити до політичної сфери. З одного боку, прагнення до демократичних цінностей, правової держави, дотримання прав людини на рівні широкого суспільного запиту, з іншого, розмиття грані в буденному житті – між «легальним/нелегальним». Тут слід відзначити, що 90-ті роки, які покоління «дітей Кучми» застало у віці 5-8 років (заключний етап первинної соціалізації) – якщо не змусили батьків (як основних і перших адептів соціалізації) стати на позазаконний шлях (починаючи від сигарет в панчохах через кодон, до значніших операцій, до яких вдавалися люди в умовах повної аномії), то принаймні причепили розчарування в «чесному шляху». Звідси, зовсім інша перцепція моралі. Сучасний українець буде вимагати транспарентності та прозорості від політикуму, категорично заперечуватиме політичну корупцію. При цьому він з певною долею розуміння ставитиметься, на приклад, до ухилу від сплати податків дрібним підприємцем. Якщо дивитися на це через призму Ернандо де Сото, то мова йде лише про те, що «тіньова» або «позалегальна» економіка – звичайна економіка, яка частково чи повністю поза державним регулюванням. Згідно звітів[11], оприлюднених на офіційному сайті міністерства економічного розвитку та торгівлі України, тіньова економіка складає 37%, а в період від 2010 до 2017 рр її рівень коливався між 38% та 43%[12]Ми повністю погоджуємося з де Сото, що позалегальна економіка є стихійна і творча реакція народу на нездатність держави задовольняти основні потреби зубожілих мас.

3.     Шлях, який обирають молоді українці в разі розчарування в політиці, кардинально відрізняється від того, який обирало попереднє покоління. Варто згадати, однією з найбільш характерних і специфічних рис життя в брежнєвській Україні, як, наприклад, в «нормалізованій» Чехословаччині стала «дачна субкультура». Вихідні, проведені за містом, поряд з телесеріалами та відпустками на Чорному морі стали одним із символів 1970– х. «Втечу до природи» багато хто вважає формою «пасивного опору» режиму, а самі дачі –  аналогом радянських «кухонь». Є й інша точка зору, відповідно до якої дачний відпочинок був частиною «офіційної програми відмови від реальності (машина, дача, взимку гори, влітку Болгарія)», цілком схваленої режимом[13]. На сьогодні, нема сенсу приховувати фрустрацію та боятися спецслужб. Тому кількість бажаючих емігрувати з країни є критично великою. Згідно соціологічних досліджень, проведених у вересні 2017 року, серед молоді (18-35 років) кількість тих, хто має бажання переїхати на постійне місце проживання за кордон, – 54%. Бажаючих отримати роботу за кордоном 68%,33% опитаних сказали, що вже цікавилися можливостями працевлаштування за кордоном, 67% – не цікавилися. Найбільше зацікавлених на Заході (41%), серед осіб з вищою освітою, молодих, працюючих на приватних підприємствах, самозайнятих та забезпечених. 70% опитаних сказали, що хотіли, щоб їхні діти або внуки навчалися за кордоном, серед тих, хто висловив таке бажання найчастіше обирали Німеччину (34%) як бажану країну для навчання дітей та внуків. [14]. За даними ЮНЕСКО, в період з 2000 по 2012 р. чисельність українських студентів за кордоном збільшилась у понад чотири рази і сягнула 37 тис. Особливо стрімко вона зростала в країнах, куди спрямовано потоки трудової міграції. Упродовж останніх двох років зростання чисельності українців, які виїхали на навчання за кордон, прискорилося. За даними щорічного моніторингу кількості українських громадян, які навчаються у закордонних університетах на денній формі навчання, що здійснюється аналітичним центром СEDOS (охоплює 34 країни світу), у 2013/2014 навчально- му році за кордоном навчалися вже 47724 громадян України[15].Слід зазначити, що на відміну від заробітчан початку 90-х , сучасна міграція має зовсім інший характер – адже люди виїжджають сім'ями, не лишаючи «соціальних сиріт».

4.     Питання еміграції, на нашу думку, тісно пов'язано з освітою – її змістом, якістю та доступністю. За роки незалежності та «дозрівання» українських мілленіалів, відкрилася можливість отримання освіти за кордоном – це і Болонський процес, і Еразмус, та інші міжнародні програми. Цей процес йде пліч-о-пліч із поступовим занепадом вищої освіти, вихолощенню її суті та різким падінням якості знань. Це демонструють не тільки світові ретинги університетів, в які зайшли лише 4[16] найкращих університети країни, але й неконкурентноспроможність українських випускників на ринку праці. Абсолютна більшість досягнень українських науковців робиться за межами України, в межах світових наукових установ. Проте, висока освітня мобільність, яка є однією із засадничих засад саме покоління мілленіалів (як першого покоління з такими можливостями) відкриває багато потенційних можливостей для подальшого розвитку країни. Завдяки отриманій якісній західній освіті, ціле покоління починає позбавлятися від того, що КахаБендукідзе назвав карго-культом[17] пострадянських суспільств. « Ідея карго-культу володіє не тільки масами, а й олігархами. Тому потрібні реформи, які зроблять людей максимально самостійними, і потім вони в залежності від своїх уявлень і, можливо, ще більш глибоких культурних шарів знову сконструюють нормальне суспільство[18]». Хто робитиме необхідні реформи? Авжеж не шведи, німці, чи американці. І авжеж не колишні комсомольці. «Для того щоб суспільство було повноцінним, воно повинно вирости. Не можна взяти шматок дерева і з нього вирубати дерево з листям - воно буде мертвим. Потрібно щоб воно виросло саме [19]».

Підсумовуючи, зазначимо, що політичні процеси наступних 10-15 років, стратегії та тактики окремих галузей економіки та політики та країни в цілому, залежать від покоління, яке називають поколінням ігрек, мілленіалами, або, як ми запропонували, «дітьми Кучми». Авжеж за межами нашого дослідження залишилися нон-конформісти та маргінальні представники різних екстрем(справа та зліва), які подекуди можуть бути пасіонаріями та впливати на суспільний розвиток. Проте загальний поступ суспільства задає покоління, як цілісність, сформована сукупністю ціннісних орієнтацій, що відрізняють її від попереднього покоління та самоусвідомленням себе в соціальному просторі. Від того яким буде розподіл сил між тим поколінням, що тепер робить стартапи, встигло проїхатися світом та отримати освіту, та маргіналами, які застрягли між посттоталітарним та новітнім, залежатиме швидкість та якість реформування України.