www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Тарадайко

Ніяк не зрозумію, Сократе, як ти

щоразу ставиш розмову з ніг на голову.

Платон. Горгій (511, а)

Хоча це рідкісне явище й виникає дуже давно, біля двох з половиною тисяч років тому, – воно й понині ще залишається незвичайним і загадковим. Адже мова про філософію. Вивчаючи її, приміром, як учбову дисципліну, можна спершу просто вважати, що це один із багатьох інших предметів і навряд чи тут постане щось особливе. Та варто лише придивитись, і різниця стає помітною. Хоч яку взяти наукову дисципліну, ми відразу передчуваємо, про щó піде розмова. Математика, скажімо, це про числа і співвідношення, біологія – про живе. Зрозуміло, такі уявлення видаються дуже простими, проте саме на цій основі й побудоване наше мислення. Зовсім інша річ – філософія, бо питання: про щó вона, не може не спантеличити. Впродовж її існування тут ішлося про що завгодно: про сутність і про буття, про мову і про свідомість, і складалося таке враження, ніби справа не в особливому предметі, а в якомусь іншому баченні.

До речі, ця невизначеність у предметі дослідження, щиро кажучи, і створила філософію. Саме звідси пішло перше її прозріння. Щоб осмислити різноманітність (а найбільша різноманітність – це життя), слід уявити собі начало, з якого походило б геть усе. Саме так міркували перші філософи, називаючи це начало давньогрецьким словом archē. Більше того, відповідна будова думки, власне, й стала тією рисою, що характерна для філософії. Недаремно Гайдеґер каже: «Філософія запитує про archē » 1.

За звичним уже перекладом, це справді «начало» чи «першоначало». Проте варто зауважити, що з’явилося таке значення завдяки самій філософії, тому треба врахувати й початкове, так би мовити, розуміння цього archē. Тобто спробувати, – за словами того ж Гайдеґера, – «мислене по-грецькому мислити ще більш по-грецькому»2. Тоді маємо наголосити, що насамперед archē це «влада», й відповідно, тема «начала» набуває тут саме владного відтінку. Певна річ, у когось може майнути думка, ніби це не дуже важливо. Та згадаймо, скажімо, Ніцше (переосмисливши всю традицію, він посів надзвичайно помітне місце в історії філософії). Так ось Ніцше проголошує, що саме «жадання влади» (der Wille zur Macht) і визначає сутність життя. Таким чином, усвідомлено або ні, сама природа філософії від початку передбачала мотиви влади.

Причини цього зв’язку можна розкрити лиш історично. Не потрібно, напевне, нагадувати, що з’явилася філософія за нового, ще небаченого доти способу життя – за появи грецького поліса. Зазначити це раніше здавалося вже достатнім. Але треба наголосити, що філософія з’явилася не просто завдяки полісу, а в найсуттєвішому зв’язку з його політичними засадами 3. Саме звідси до грецького мислення й потрапила тема влади. Хоча можна казати й інакше: сама влада вперше постала тут у прозорому розумінні. Справа в тому, що здавна вона сприймалась як щось одвічне та безумовне, майже сакральне, тому питання про походження тої влади не виникало. Зовсім інакше склалось у греків. Як відомо, свою владу тут – обирали. Новина, проте, полягала не в тому, бо потреба заміни правителя траплялася де завгодно: він міг загинути чи померти, міг перерватися його рід. Отже, треба було підшукувати заміну. Та запрошували до влади лише людей особливого, власне, «царського» роду. Навіть у випадку, коли доводилося влаштовувати змагання, його підсумки вважалися за вказівку вищої сили. Одне слово, природа влади здавалася чимось таємним і загадковим.

Аж ось у грецькому полісі починається дещо дивне. Розглядаючи кандидатів, давні греки влаштовують обговорення (до речі, поняття logos, яке мало надзвичайно велике значення для розвитку філософії, – пішло саме від «говорити»). Зауважимо, що в обговоренні беруть участь усі вільні мешканці поліса, ба більше: своє рішення тут ухвалюють у нечуваний тоді спосіб – голосуванням. Отже, греки самі вирішують, кому довірити владу. При цьому вони цілком усвідомлюють, яку вагу має згадана процедура. Власне кажучи, вона й стала для них ознакою самовизначення, дала змогу протиставити себе «варварам»: адже «ми» насамперед вільні, а «вони» – підвладні тиранам.

Але що таке обговорювати й обирати? Це порівнювати й міркувати, переконувати й доводити. Зрозуміло, така діяльність вимагала зовсім іншого рівня мислення, й спричинило ці зміни саме питання влади. Недаремно ж принцип archē, де щось єдине підпорядковує собі решту, – склав основу грецької думки. Відповідно, і сама думка привернула тепер увагу та повагу, адже здатність осмислювати й доводити, може, вперше постала засобом улаштування свого життя. Саме тут і з’явилися дивні люди, що назвали себе філософами. Звичайно, в інших культурах і раніше були мудреці, але там ішлося, по суті, про збереження родового способу мислення. Здебільшого цим опікувалися дуже літні, шановані люди, що відходили від життя, були самітниками і пророками. Не такими постали грецькі філософи. Бо вони вже не прагнули до збереження давніх уявлень, а самі шукали початок усього сущого. При цьому вони не просто висловлювали певну думку, а постійно дбали про те, щоб доводити свої висновки. Саме звідси й розпочинається справжнє мислення. До речі, таке прагнення доказовості, власне, й свідчило про публічні витоки думки.

Нагадаймо, що прилюдне обговорення було потрібне для обрання владних осіб. Але справа навіть не в них, а в самому лише виборі як такому. На відміну від архаїки, коли все визначала традиція, тепер уже доводилося міркувати й вирішувати. Тож вибір як усвідомлена перевага чомусь одному, по суті, ставав ознакою насправді вільних людей.

Але що зазвичай обирають? Ясна річ, ідеться про краще, саме тут і прихована таємниця грецького мислення. Недаремно ж ідеалом цього життя стала славетна kalokagathia (від kalos, «прекрасний» і agathos, «добрий»). Хоча ми дуже приблизно розуміємо, що саме греки називали «прекрасним» і «добрим», – це не має нас непокоїти, бо згадувані поняття цілком оціночні. Тобто справа не в окремо взятому значенні, а насамперед у від-значенні певних людей. І вперше про це сказав той-таки Ніцше. В одній із ключових своїх книжок, у «Генеалогії моралі», він пояснює, що слово «добрий» було впроваджене родовитими та шляхетними людьми. Причому «добрими» (agathos) вони називали самих себе. Робилося це для того, щоб відрізнити себе від інших, простих людей, які, звичайно, стали «поганими» (deilos). «Для Ніцше мова йшла не про те, аби знати, якими є добро і зло самі по собі, а про те, кого позначають або, точніше, хто говорить, якщо словом Agathos люди позначають самих себе, а словом Deilos – інших людей»4. Ця думка Мішеля Фуко дуже точно наголошує на головному.

Саме звідси й випливав отой критерій, що потрібно мати для вибору. Ми «добрі», вони – «погані». Ми елліни, а вони – «варвари». І кінець кінцем уже згадане: ми вільні, а вони – підвладні тиранам. Отже, греки не тільки протиставляли себе всім іншим, але й прагнули довести свою перевагу. Власне, в цьому була найсуттєвіша грецька риса. На відміну від архаїчного суспільства, де людина лише відтворювала вже звичне, тому й не думала щось покращити чи перевершити, – греки тільки те й робили що змагалися. На конкурсі промовців або в олімпійському забігу, де завгодно, головне – стати найкращим. І зробити це знову ж таки публічно.

Треба визнати, що «найкращі» (aristoi) були суттю грецького світу. Згадаймо, приміром: «Один мені – безліч, якщо він є найкращим (aristos) » 5. Як відомо, це висловлювання Геракліта здавна здавалося доволі «темним», але, з огляду на зазначене, воно зразу стає прозорим, адже «кращі» ніби втілювали в собі найвищі цінності греків. Особливо це відчувалося – коли йшлося саме про владу. Задля прикладу можна взяти коротку, але дуже прикметну репліку з платонівського «Протагора»: бо «негоже, щоб гірший керував кращими»6. Таким чином, оте вільне порядкування з необхідністю призводило до свідомого вибору «кращих». Недаремно ж тут утворилося надзвичайно цікаве явище, яке греки так і назвали – «влада найкращих» (aristokratia).

Слід зазначити, що сучасне розуміння цього слова дуже змінилося. Коли зараз і згадують «аристократію», то на думку спадають якісь титули і манери, гордовитість або й пихатість, але найперше – тема походження і спадковості. Бо ззовні сюди потрапити не можна, тут потрібно народитися. Звісно, грецьке розуміння було інакшим; аби в тому переконатись, варто знову звернутися до Платона, до діалогу «Менексен».

Отже: «Сам наш державний устрій і тоді був, і зараз є аристократія (aristokratia): ця форма правління майже завжди панувала у нас, як і понині. Одні називають її «демократія», другі якось іще, як завгодно, та насправді – це правління найкращих (aristokratia) за згодою народу. ...Влада в державі переважно знаходиться в руках більшості, яка незмінно передає посади і повноваження тим, хто здається найкращими (aristois), причому ані тілесна слабкість, ані бідність, ані просте походження предків не дають приводу комусь відмовити, ...існує тільки одне мірило: владу отримує й керує той, кого вважають доброчесним (agathos) або мудрим (sophos)»7.

Одразу впадає в очі, що «найкращими» є не самі лише «доброчесні», але й «мудрі». Хоча, з огляду на вже сказане, тут немає чому дивуватись. Адже форма цього правління саме й будується на розумному впорядкуванні свого життя. Тоді поява «любові до мудрості», філософії, не здається вже несподіваною: це те саме впорядкування тільки стосовно світу в цілому. Звісно, засобами, власне, думки. Саме звідси і з’являється принцип archē, – коли дещо цілком окреме, неначе «влада», підпорядковує собі все суще. Зауважимо, це «начало» забезпечує саме розумну будову світу. Недаремно воно сприймається тут як logos, отже, «слово», «порядок» або й «закон». Однак згадаймо і платонівське розуміння того начала: це Добро, якась ідея найвищого Блага (давньогрецькою agathon). І не можна вже не відчути, наскільки тісно пов’язане те начало з уявленнями про «добрих» (agathos). Адже мова йде саме про їхню владу, про їхнє бачення світу.

Може скластися таке враження, що ці висновки стосуються лише класичного періоду. Бо, приміром, у досократиків оте начало було інакшим: або природною речовиною, або «неподільним», або числом. Але потрібно зауважити, що ми бачимо це сьогодні з історичного віддалення, крізь інакші, значно пізніші способи мислення. Насамперед – у розумінні «субстанції», коли кожне таке начало видається надто предметним. У греків, як виглядає, було по-іншому. Позначивши це начало словом archē, грецькою «влада», – вони мали на увазі не стільки «щось» (адже то могло бути що завгодно), скільки принцип організації. Так само, як і на виборах, обирати вони могли що завгодно. Головне, щоб обранець був і гідним, і спроможним здійснити свої повноваження. Не так уже й принципово було, щó взяти за начало, приміром, «воду» або «число». Головне, щоб оте начало відзивалося в усіх явищах і речах, було розлитим у всьому сущому, впорядковувало його, надавало йому єдності.