www.ji-magazine.lviv.ua

Віталій Пономарьов

Кожна нація занурена у свій внутрішній час, який і визначає її календар. Українське довге ХХ століття символічно почалося 17(30) березня 1917 року, коли на Думській площі у Києві (нині – Майдан Незалежності) учасники Свята свободи повісили на шибениці статую Петра Столипіна, а завершилося 8 грудня 2013 року, коли на протилежному кінці Хрещатика учасники Революції гідності скинули з постаменту статую Володимира Леніна.

На початок того століття інтелектуали колонії двох імперій, якою тоді була Україна, вже витворили все потрібне для конструювання модерної національної ідентичності: культурний міф (Тарас Шевченко), свою версію власної історії (Михайло Грушевський), словник (Борис Грінченко), правопис (Григорій Голоскевич), класичну і модерну літературу (від Івана Котляревського до Лесі Українки), концепцію економічної самостійності (Юліан Бачинський) та ідею здобуття незалежності шляхом «уоруженого повстання» (Микола Міхновський). І навіть більше – на той час українські будителі вже майже півстоліття прищеплювали насельникам простору від Сяну до Кубані уявлення про їхню духовну єдність, історичну тяглість, культурну унікальність і політичну самодостатність. Тож проголошення майже 100 років тому державної незалежності – спочатку, звісно, у Києві, а через вісім з половиною місяців і у Львові, – засвідчило ґрунтовне засвоєння тих уявлень малоросами та русинами, які таким чином стали українцями. І ці та наступні перетворення української людності: з упосліджених колонізаторами аборигенів у вільних громадян, із пролетарів і колгоспників-кріпаків у приватних власників, із селян у городян, із народу в націю, із «тоже русских» у політичних українців, – складають корпус основних сюжетів українського ХХ століття.

Натомість для «визволителів» із Заходу та Сходу головним сюжетом того століття стало «остаточне розв’язання української проблеми», як це 29 березня 1947 року назвало політбюро цк Польської робітничої партії у своїй постанові про операцію «Вісла». І хоч ідеологічне обґрунтування та методи цього «розв’язання» у різних «визволителів» дещо відрізнялися, його глибинний мотив був єдиний – відвоювання в унтерменшів «життєвого простору», зачистка українських земель від їхніх мешканців і переселення на «звільнені» у такий спосіб території або надлюдей, або осадників, або «сумлінних і працелюбних колгоспників». Пам’ять про жертви того «етнічного розвантаження» українських земель нині є однією з підвалин ідентичності політичних українців – хоч би як їм через це закидали «віктимізацію» та «мартирологізацію» власної історії.

Однак ні геноцид, ні терор, ні депортації «народів-зрадників» не дали змоги «визволителям» «остаточно розв’язати» в Україні українську чи будь-яку іншу «проблему», і насамперед тому, що серед українців різного етнічного походження знайшлося достатньо відчайдухів для збройного опору завойовникам. З огляду на застереження Миколи Міхновського: «Вимирають ті нації, що стратили почуття ненависті до своїх гнобителів», – українці-таки не вимерли, бо навчилися розмовляти з окупантами та їхніми колаборантами (страшно сказати!) «мовою ненависті». Саме завдяки тому вони і спромоглися воювати з «визволителями» ще впродовж довгого десятиліття після Ялтинського переділу Центрально-Східної Європи. І пам’ять про той збройний чин і його героїв стала ще однією підвалиною ідентичності політичних українців – хай би як їх сьогодні через це звинувачували у «мілітаризації» та «героїзації» свого минулого.

У порівнянні з першою половиною українського ХХ століття його друга половина була, можна сказати, «веґетаріанською», оскільки у ній цілковите знищення загрожувало вже не так українцям, як самій українськості. Проте її врятувала та «малесенька щопта» зухвальців, які дарували (і навіть нав’язували) своїй нації модерний світогляд, зразки поведінки, естетичні норми, бачення минулого та історичну перспективу, бо вони мали натхнення, силу і завзяття, за словами Василя Стуса, «Вистояти. Вистояти. Ні – // стояти. Тільки тут. У цьому полі…». Втім, «визволителям» тоді опиралися не лише герої – щоб уникнути колаборації, достатньо було (бодай із гидливості) не вступати до комуністичної партії, не писати доносів, не славити «переможців», не вихваляти «старшого брата» і не пропаґувати «марксизм-ленінізм і пролетарський інтернаціоналізм».

У тій другій половині століття українці вимушено вдавалися до інших, ніж у його першій половині, форм спротиву – вони намагалися вижити, не зникнути, не стати «в сусідів гноєм», не втратити притомності, тобто пам’яті та мови, не розчинитись у порожнечі «радянського народу», а просто залишатися собою, тобто бути вільними. Але таке, здавалося б, архаїчне тримання своєї справжньості парадоксальним чином виявилося потужним засобом модернізації української спільноти. Більше того – саме весь той тривалий та затятий ідейний, політичний, збройний, моральний і навіть естетичний опір завойовникам урешті-решт і сформував українські політичну націю та громадянське суспільство. І це стало головним підсумком українського ХХ століття.

Українське ХХІ століття розпочалося точно так, як і століття ХХ – революцією, боями у центрі Києва, насуванням мороку зі Сходу, втратою Криму та чималої частини Дикого Поля. Саме тоді вони нарешті і зустрілись: Україна, що вельми повільно виходила з-під залежності від Росії, та «Безхребетна Європа» (Ольґерд Бочковський), що у цю залежність цілком добровільно, хоч і зі «стурбованістю» та «занепокоєнням», входила. Політичні українці тоді знову взялися за зброю для захисту своєї свободи, і це було незбагненим і подиву гідним для Заходу та нестерпним і каригідним для Сходу. Відтак новою домівкою європейської ідеї – вона ж-бо літає, де хоче, – стали Україна та навколишнє Балто-Чорноморське міжмор’я. І нинішня вперта оборона українцями цієї оселі виглядає лише першим епізодом головного сюжету українського ХХІ століття.