www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

Цьогоріч маємо 175 річницю створення Тарасом Шевченком його програмного полотна «Катерина». Йде 1842 рік. Шевченко молода людина 28 років. В розквіті сил. Ще з надіями і відкритим горизонтом. Він вже а втор поеми «Катерина» яка ввійшла у перше видання «Кобзаря» 1940 року. І ось він приступає до написання полотна, яке стане образом величезної європейської держави – України.

Він ще вчиться у Петербурзькій академії мистецтв. Але вже є людиною класичної освіти. А в ту епоху іншої і не було. Тому він дивиться на світ через окуляри саме класичної освіти. Цей факт надзвичайно важливий для того, щоб зрозуміти наступні міркування. Ми повинні розуміти, що Шевченко і люди тієї епохи, зовсім по-іншому бачили світ і у свої послання, які вони посилали у світ, вони закладали ту смислову канву, яку їм давала класична освіта. Для них Овідій чи Горацій не були такими далекими, як для сучасної людини. Ми живемо в пост класичну епоху.

Але ще йде 1842 рік. І він створює своє програмне полотно «Катерину». Звичайно, опираючись на весь той корпус знань, яке почерпнув з класики. Тому вихідною тезою буде – Шевченко, пишучи полотно «Катерина», промовляв до нас мовою ще живої на той час класики.

Але чи жива ця мова тепер? Так, жива. Але на катедрах латини та греки, в кількох мистецтвознавчих академіях. Натомість світ, якщо він звертає хоч якусь увагу на Шевченкову «Катерину», опанований або спрощеними тлумаченнями сенсу цього програмного і для Шевченка, і, як потім виявилося, для всієї України полотна. Народницькі, часто солодкаві жалі над збезчещеною дівчиною підмінили те, що цим полотном, як на мене, говорив майбутнім Шевченко. А якщо ми погодимося, що це полотно програмне, то напевне це не жанрова сцена, а щось більше. І тоді постає запитання – а що таке, власне полотно Тараса Шевченка «Катерина»?

Напевне не знайдеться таких, які заперечать ще одну тезу – це полотно вже давно перетворилося на ікону. Звичайно, це образ України. Але чи можна його зводити до милого і печального обличчя Катерини – обманутої дівчини? Якщо говорити про романтичні підходи, то звісно, так. Однак у великих майстрів не може бути таких спрощених підходів.

Кожна Богоматір це теж неначе тільки жінка з дитиною. Але ж який огром сенсів, значень, тлумачень! Кожна ікона Богоматері конденсує в собі не лише зміст Книги Книг, але й усього людського життя.

Так само і «Катерина» Шевченка не лише образ одинокої дівчини-жінки, що заглибила свій погляд всередину себе, це розгорнуте послання Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим».

Отож є сенс заглибитися в іконографію цього унікального полотна.

Мало який народ може сказати, що в нього є таке полотно. Хіба що французи з «Свободою що веде народ на барикади» Ежена Делакруа – 1830 рік! На десяток років перед тим, як Шевченко почав працювати над своєю програмою для України – «Катериною». Та повернемося до полотна Делакруа – це полотно поза всяким сумнівом програмне, яке задало траєкторію розвитку французької ідентичності на сторіччя. Воно опирається і на традицію Великої французької революції, і на тогочасне сьогодення – революцію 1830 р. у Франції, але й передрікає й наступні французькі революції та республіки. Останньою, як на мене, була революційна весна в Парижі 1968 року. І ця парадигма не вичерпалася…

Та повернемося до полотна Делакруа – що спільного воно має з «Катериною» Шевченка? Бо ж неначе такі різні – повне патосу і пориву полотно Делакруа і медитативне полотно Шевченка.

А головне це саме програмність.

Свобода – а насправді прачка Анна-Шарлота рветься в майбутнє з французьким триколором Свободи, Рівності та Братства.

Ступає вперед і заглиблена в себе Катерина. Але куди? Теж у майбутнє. Не таке, звісно, як у Анни-Шарлоти, - це не французьке майбутнє з перспективи Делакруа, а українське майбутнє з перспективи часу, в якому писав це полотно молодий Шевченко. Якщо за Делакруа низка революцій, наполеонівська епопея, то що за Шевченком? Так козацька сивина, ексцеси Гайдамаччини та Коліївщини, які ні до чого в політичному сенсі не призвели… Ситуація майже безнадійна – покріпачений народ давно спить – «німі на панщину ідуть, та діточок своїх ведуть»…

Тим не менше Шевченко шукає виходу. Благо, що його оточує гроно таких самих, як він, для яких ідеали Свободи, Рівності та Братства, попри деспотію Ніколая І, є дороговказом. Вони працювали далі і після придушення повстання декабристів. А тому пише «Катерину».

Тому уважніше пригляньмося до неначе простої ледь не сентиментальної сцени. Багато фігур в ній незрозумілі і на перший погляд неначе б то зайві. Можна наївно припустити, що Шевченку було потрібно просто якось зрівноважити композицію – от і примальовував  часто недоречні деталі.

Щонайперше кидається в очі кулісна структура полотна.

Справа роль куліси виконує темна якесь собача, фігура російського офіцера, могили, що перед ним та вітряка.

Зліва кулісою є чоловік у брилі, курінь і, найголовніше – дерево – а точніше дуб.

Ззаду, як і належиться, на другому і третьому плані мріє в далині степ.

На першому плані – Катерина.

Майже «Мисливці на снігу» (1565) Пітера Брейгеля старшого.

Однак це тільки структура картини. А нас найбільше цікавить те послання, яке Шевченко зашифрував у ті тиранічні часи. Отож пригляньмося до семантичного наповнення картини. Бо ж ми домовилися, що нічого випадкового в цій програмній картині бути не може.

Почнімо з того, що у цьому полотні дві куліси протистоять одна одній. З поеми «Катерина» знаємо, що у Катерини був коханий – Іван.  Згадуючи Анну-Шарлоту, не забуваймо, що вона вийшла на барикаду після загибелі брата. Антиподом Івана є Москаль – російський офіцер, який і звів Катерину. Не люблю того слова, яке набрало дещо іншого змісту, ніж у часи Шевченка, але так у Шевченка.

Івана забрали до війська, де він і загинув під час турецьких війн. Якщо зліва маємо російського офіцера, то де ж Іван? Неначе його й бути не може, бо ж він загинув. Але, як на мене, то противагою Москалю є права (зауважте – права!) куліса – міцний, крислатий дуб у розквіті сил. Чому я так припускаю? Розсудіть самі – дуб не є культовим деревом України Шевченка – він радше бачить ним тополі, верби, осокори. А тут – дуб. Та не забуваймо, що Шевченко людина світу класичного бачення світу – а тут ніяк не оминути римської семантики дуба, дубового листя як символу лицарської доблесті, військової звитяги. До цього часу чи не всі армії світу удекоровують свої мундири дубовим листям – данина Риму. Отож майже оповиваючий, покриваючий Катерину зверху від не надто голубого неба дуб і може тлумачитися як її загиблий коханий. А небо над нею – і Катериною, і Україною ще довгі роки буде важким та свинцевим – як на полотні…

Натомість його антиподом Івана є російський офіцер – Москаль, який власне і чимдуж мчить на своєму коні від Катерини в напрямку могили… в могилу! Причому не сам, а разом з російським військом, яке мало помітне, проте марширує в ту саму могилу разом з ним. Могилу ж вінчає похмурий вітряк, який молотить вітер, марноту марнот – і тут саме час згадати Еклезіаста «Усе марнота й гонитва за вітром. » (Екл. 1:14). І тільки злостиве песя гавкає вслід цьому шаленому галопу до смерті – «Хто копає яму, сам упаде до неї» (Екл. 10:8)… А у крайньому лівому куті плотна на землі лежать кілька дубових гілок та кілька колосків пшениці. Теж неначе дрібничка для зрівноваження композиції. Навіть песя повернулося до нього задом. Чия ж то військова доблесть і офіцерська честь (дубове листя) кинуте на землю. Чи не того ж російського офіцера? Але при чому тут колосся? Теж випадково. Зовсім ні – у ті часи ні для кого, хто таки читав Святе Письмо, колосок – а в оригіналі івритом «шиболет» (תלוביש) є символом паролю, ключа, перехідного слова, яке дозволяє людині перейти з однієї реальності в іншу, з однієї спільноти в іншу. Під час війн ізраїльтян з фістимілянами це слово і було паролем, який визначав, хто є своїм, а хто чужим – фістиміляни не могли вимовити слова «шиболет», а говорили «сіболет», тому їх не перепускали через ріку до табору своїх. Москаль так і не став своїм, говорить цим Шевченко – «Бо москалі чужі люди, тяжко з ними жити; немає з ким поплакати, ні поговорити».

Упереджуючи закиди в антиросійській настанові, одразу попереджу, що не про це мені йдеться, а про семантику

Але це не єдине протиставлення, що є на полотні. Певне здивування у глядачів викликає фігура селянина, очевидно кріпака, у брилі, що «струже ложечку» - як пише Шевченко. «Струже ложечку» - живе задля убогого прокорму, говорить Шевченко. Перед ним чомусь не ніж, а сокира – сокирою струже? Він недобре, майже люто дивиться в спину Катерині. Тому, що покритка? Не думаю, що тільки тому, хоча про дикунські звичаї нашого доброго народу тих часів відомо. Як на мене, Шевченкові тут йшлося про інше. Образ Катерини тому і став образом України, що він надзвичайно точно ліг на уявлення українців і про тогочасний стан України, і на ті шляхи, якими і тогочасні українці, і українці сучасні прямують у своє українське майбутнє.

Катерина це не Свобода що веде народ на барикади – вона покривджена, слабка, ніжна, радше мила, ніж красива, і повністю заглиблена в себе. Чи не такою була Україна 1842 року? І чи не такою вона є року 2017?

Дивлячись на її печальну, але й світлу постать не можеш не звернутися до Нагорної проповіді – «Блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Небесне. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені. Блаженні лагідні, бо землю успадкують вони. Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть. Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне». І головне – «Блажен ні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене». «Блажен ні ви, як ганьбити та гнати вас будуть»… Думаю, що для Шевченка, який писав «Катерину» з думкою про Україну ці слова були провідними – особливо з огляду на ту програму, політичну програму, яка потім відлилася ув бронзу філософії Кирило-Мефодіївського братства – зауважте – братства.  Знову відблиск Свободи, рівності та Братства… Шевченко неначе повторює за Нагірною проповіддю – слабкість переможе, м’якість здолає все.

А що ж той чоловік з жорстким і недобрим поглядом? Перед ним сокира. Його діди напевно брали участь в Коліївщині у 1768-1769 роках теж з гіркотою оспіваній Шевченком. Сокира, мабуть, з тих часів. Однак сліпий і кровожерний бунт так ні до чого і не призвів. Окрім рік крові – «Сини мої, гайдамаки!...Сини мої невеликі, нерозумні діти…»

Між цим чоловіком у брилі та у позі Мамая та Катериною явне протистояння – як між жорстким і м’яким, жорстоким і слабким. Але не забуваймо Нагірної проповіді, важливої для Шевченка. І не забуваймо й того, що не Гонта стоїть в центрі його програмного полотна, а Катерина. А змаліла фігура нащадка гайдамаків відсунута у нижній кут. Отож Шевченко, попри своє – «та добре вигострить сокиру» кидає її у нижній кут…

На першому плані Катерина. Боса, у червоній запасці, при надії, у червоній стрічці на чолі, з стрічками, що розвіваються позаду, хоча вітру неначе й немає…

Почнімо з самої фігури. Катерина боса. Нічого дивного, скажете ви – тоді чи не всі ходили босими, особливо убогі сільські дівчата. Однак не все так просто – цей прийом старий як світ. Який символ найвищої потуги, держави, імперії неочікувано для всіх постав у своїй офіційній і розтиражованій масово статуї босим? Босим подав себе творець Римської імперії і перший справжній імператор Октавіан Август (Octavianus Augustus, 63 р.до н.е – 14 р.н.е). Чому? А тому, що хотів показати – що він такий, як і всі, що він близький кожному. І Октавіан Август був простого роду – з вершників, і Катерина – сільська дівчина.

Однак не тільки це поєднує постать Катерини і, о диво, Октавіана Августа. Ми якось не зауважуємо домінанти пурпуру, імператорського пурпуру в її одязі – і запаска, і в спідниці, і, що важливо, у стрічці довкола голови. Ці стрічки розвіваються, як на римських фалерах. Ще останній імператор Священної Римської імперії німецької нації Франц І у 1806 році карбував свій профіль з такою стрічкою. Зрештою як і його спадкоємці. Катерина неначе в тозі імператора засновника імперії.

Що засновувала Катерина? А що засновувала Жанна д'Арк (Орлеанська Діва) (Jeanne d'Arc (la Pucelle d'Orléans);  1412-1431) — національна героїня Франції, католицька свята? Жанна, селянська дівчина… Теж зраджена… Катерина стала не лише символом. Але певною мірою і програмою відродження України.

Отож, що відкриває нам це програмне полотно Тараса Шевченка? Воно відкриває і образ України і ту парадигму її відродження, яку вона врешті-решт і реалізовує долаючи м’якістю силу, що потім і відобразилося в світогляді Кирило-Мефодієвського братства. Але не тільки – і у стратегії первинного Народного руху України в кінці 80-х.