www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

Ось вже зо два роки Україну та Польщу стрясають землетруси польсько-українських чи українсько-польських непорозумінь. Вони, як метеорити, прорізають небосхили обох країн і вибухають десь за обрієм – у поліських лісах. Але:

Чи насправді є ці польсько-українські чи українсько-польські непорозуміння, чи це обман зору?

Чи насправді є об’єктивні причини для цих непорозумінь?

Чи може є суб’єктивні причини для цих непорозумінь?

В яких геополітичних обставинах розгорається/розпалюється ця траєкторія непорозумінь?

Як співвідносяться ці непорозуміння з прокламованим стратегічним партнерством України та Польщі?

І чи це непорозуміння, чи свідома політична лінія?

А, якщо це політична стратегія, то чия?

Скільки стратегів бере участь у розбудові всієї цієї траєкторії непорозумінь?

Хто є отримувачем політичних бонусів, які виникають з таких все очевидніших непорозумінь?

Отож:

Чи є  польсько-українські чи українсько-польські непорозуміння, чи це обман зору?

Звісно, що є, хоча політики часто вдають, що його немає. Але є запитання – наскільки вони охопили політичні класи України та Польщі і самі українське та польське суспільства.

Якщо говорити про політичні класи обох країн, то тут ситуація несиметрична. Для українського (олігархічного) політичного класу польсько-українські непорозуміння є маргінальними. А для польського правлячого політичного класу вони, о диво, складається враження, що є базовими. І це пов’язано як з тим, що Україна є мозаїчним суспільством з мозаїчною історичною пам’яттю та відношенням до Польщі та поляків, так і з тим, що український політичний клас неначе не бачить Польщі як політичної величини – неначе одразу за кордоном України Берлін, Париж, Вашингтон…

Впродовж майже чверті століття співіснування дійсно незалежних Польщі та України видимими українсько-польськими/польсько-українськими непорозуміннями переймалися головно політичні еліти. Що робило ці непорозуміння відносно керованими.

Однак за останні два роки ці непорозуміння раптом стали актуальними, і то в небачених досі масштабах, для широкого польського суспільства. В Україні цими проблемами переймаються тільки два регіони – Волинь і Галичина. Що зробило ситуацію вражаюче несиметрично. І небезпечною – злі духи протистояння 30-х-40-х років випустили на волю…

Отож проблема є і вона стає небезпечною.

Чи є об’єктивні причини для цих непорозумінь?

Що може бути об’єктивною причиною для непорозумінь між державами чи народами?

Щонайперше це геополітичне протистояння – як от між сучасною Україною та Росією. Вони бачать розвиток світу і свої ролі в ньому діаметрально протилежним чином. Тому і військове протистояння між ними неминуче – тому і маємо війну на сході. Але ж і Україна, і Польща примикають до однієї і тієї ж євроатлантичної геополітичної платформи! Польща є членом ЄС, НАТО, а Україна туди прагне. То в чому справа?!

Може мова йде про утиски національних меншин? Після сталінсько-борутівських депортацій ці національні меншини, з усією повагою до них, не такі великі, як біли раніше. Українці і поляки насильно були від сепаровані одні від одних! Так, є маленькі проблеми. Але вони не вирішальні для двох великих (без перебільшення) європейських націй. То в чому справа?!

"Україна не може піти шляхом Польщі"

Тарас Возняк

Може є економічне протистояння – конкуренція на якихось стратегічно важливих для виживання Польщі та України ринках? Та немає – польська і українська економіки настільки асиметричні, що аж ніяк не є конкурентами одна одній. То в чому справа?!

І останнє – може геополітичний розвиток всього центрально-східного регіону Європи в часовій перспективі бачиться цими двома державами по-різному? Може мова йде про якісь реваншистські плани на майбутнє – на кшталт «Перемишль має стати українським» чи «Львів має стати польським»? І все це дроблення один з одного ворогів дійсно має сенс у історичній перспективі… Не будемо вдавати з себе невинних гімназисток – такого типу мислення було в нашій історії. Але чи є тепер? Ч и, може, ми ці плани на разі сором’язливо приховуємо – до часу, а на разі лише готуємо ґрунт до подальших реваншистських дій. Ну от, наприклад, в разі подальшого розпаду ЄС, Росія разом з проросійською чи васальною на той момент Україною «звільнять» Перемишль та Холм. Або ж Польща, в разі розподілу України, «забезпечить безпеку» перед російською інвазією Львову та Луцьку. Безглуздо? Сподіваюся, що так… То в чому справа?!

Тим більше, що стратегічно і Польща, і Україна декларують абсолютну цінність стратегічного партнерства між ними – дивись Декларацію пам’яті і солідарності Верховної Ради України та Сейму Республіки Польща 2016 р. – вистарчило розуму і відповідальності.

Тому я не бачу об’єктивних причин для цих непорозумінь.

Чи є суб’єктивні причини для цих непорозумінь?

Так, є. Це ментальні установки і цілих суспільних груп, і окремих важливих політиків.

Якщо говорити про суспільні групи, то це середовища земляцтв переселенців відповідно з України у Польщу і з Польщі в Україну, націоналістичні середовища обох народів, о, диво, посткомуністичні охвістя і у Польщі, і в Україні, які обслуговують своїх старих хазяїв у Москві.

Що стосується важливих політиків, то це українські політики вищого рівня, які «не бачать» Варшави як істотного геополітичного гравця, прямуючи одразу до Берліна, Брюсселя чи Вашингтона, і польські політики, які застрягли в історичних порахунках минулого ХХ сторіччя.

Українські мегаломани він політики «не бачать» Польщі, що є грубою помилкою.

Польські політики віддають стратегічне польсько-українське партнерство на поталу історичним порахункам, що є помилкою не менш грубою.

Спеціально не наводжу жодних прізвищ, щоб ще більше не нагнітати ситуацію.

В яких геополітичних обставинах розгорається/розпалюється ця траєкторія непорозумінь?

За останні три роки світ почав різко змінюватися. І якщо ми, українці, прив’язуємо початок цього руху до свого Майдану Гідності, то ЄС до інших реперних точок.

ЄС не спромігся стати ефективною державною конструкцією. Першого удару він зазнав, коли не зміг прийняти Європейської Конституції. Станом на кінець 2005 року Конституційний договір ратифікували: Австрія, Греція, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембурґ, Мальта, Німеччина,Словаччина, Словенія, Угорщина. Але внаслідок того, що референдуми про ратифікацію у Франції (травень 2005) і Нідерландах (червень 2005 року) дали негативний результат, доля Конституційного договору лишається невизначеною. Точніше її підмінили Лісабонською угодою 2007 р. Після того вибухнула економічна криза, вилізла на світ божий неплатоспроможність та шулерство уряду Греції і ще ряду країн. Почали відроджуватися локальні націоналізми в Центральній (посткомуністичній) Європі. А після того вихід Великої Британії з європейського проекту. Зараз появилася така сама загроза у Франції у випадку обрання крайньоправої кандидатки.

В США проблеми розпочалися з приходом до влади Барака Обами. Його миро творчість призвела до мільйонних жертв на Близькому Сході і десятків тисяч жертв в Україні. Струсануло США і обрання Дональда Трампа президентом  - він одразу почав проголошувати якийсь ізоляціоналістський курс. Під знак запитання ставиться навіть НАТО!

За цих обставин Центрально-Східна Європа опиняється один на один з реваншистською Росією. І байдуже, що Польща в НАТО та ЄС. Захист країн Балтії та Польщі все більше є проблематичним.

А з другого боку агонізуюча, проте дуже небезпечна Росія. Чи не час порозумітися і разом рятувати самих себе? Виявляється, що ні!

Як співвідносяться ці непорозуміння з прокламованим стратегічним партнерством України та Польщі?

Донедавна і у Польщі, і в Україні, і в Литві та й сподіваюся, що і в Білорусі діяла доктрина Мєрошевського-Ґедройця, яка базувалася не лише на непорушності кордонів між цими чотирма державами, але і на їхньому стратегічному (принаймні в майбутньому) партнерстві. Це стратегічне партнерство було церемоніальним мотто впродовж всієї тієї чверті століття, про яке ведемо мову. Правда зараз випливають якісь документи, які свідчать про те, що ще навіть при уряді Туска були пропозиції переорієнтувати політику Польщі на проросійську – перезавантажити відносини з Росією Путіна… Теперішній уряд Польщі важко назвати проросійським, однак і прихильності до доктрини Мєрошевського-Ґедройця, на якій базувалися наші відносини, він не демонструє. Що залишається – архаїчна доктрина Пілсудського – щось на кшталт федерації країн між Балтійським і Чорним морем? В якому статусі? З яким центром? Чи,може, наші відносини формуватимуться базуючись на концепції націоналіста Дмовського, коли нічого між Польщею та Росією не передбачається взагалі? Чи, може, Польща вирішила закритися у європейській фортеці і відгородитися від проблемної України як терену нестабільності, може Польща розвиватиме стратегічні стосунки виключно з Німеччиною, наприклад, - але теж не виглядає… Якусь програму треба було б озвучити. Але це польські політичні конструкції.

Як польський священник і українофоб Колесніченко зіштовхували лобами Україну та Польщу

Тарас Возняк

А що ж з українськими? Теперішній політичний клас України притримується ортодоксального про європейського (проЄСівського) та пронатовського курсу – не особливо заморочується будь-яким політичним плануванням – пливе за водою. Тому Україна і виглядає як об’єкт політики, а не її суб’єкт.

Можливо, ми маємо справу із зміною зовнішньополітичної доктрини у Польщі, де Україна вже не розглядається як стратегічний партнер? І тому можна не надто зважати на українські сентименти і виставити Україні всі рахунки до сплати…

Чи це непорозуміння, чи свідома політична лінія?

Від відповіді на запитання, якою є зовнішньополітична доктрина України та Польщі залежить і відповідь на запитання, чи українсько-польські/польсько-українські непорозуміння є справді непорозуміннями (тобто не продумуванням результатів тих чи інших висловлювань і дій до кінця) чи свідомою політичною лінією.

Якщо з десяток років тому всі ці непорозуміння можна було списувати на ветеранів українсько-польського протистояння 30-40-х років, українських/польських націоналістів, переселенців з обох територій, то тепер ми цього зробити не можемо. Ми вже бачимо, що генератори непорозумінь, як би цього не приховувалося, є на вищих політичних рівнях.

В Україні як правило йдеться про польський політичний клас в його сьогоднішній конфігурації. І дійсно, він ініціював чимало політичних ініціатив, які можна вже розглядати не як ексцес, одноразову акцію, яка шукає справедливості, а як свідому політичну лінію. Причому я аж ніяк не піддаю сумніву трагічність подій, до яких апелюється у документах, які ініціює і приймає правлячий політичний клас Польщі. Це трагедії і злочини. Щоправда з обох сторін. Але вражає послідовність, з якою торпедується стратегічне партнерство Польщі і України. І, до речі, Польщі та Литви… Тому є підозра, що це не непорозуміння, а свідома політична лінія. Хотів би помилятися…

Що стосується України, то тут, з огляду на низьку політичну культуру політичного класу, маніпулятори, недалекоглядні націоналісти, російська агентура за виграшки доливає бензину в огонь, влаштовуючи провокації щодо польських президентів. І тим самим торпедує і так не таке вже й потрібне для українських олігархів та їх представників у владі партнерство. Тому, як на мене, в Україні стратегічне партнерство руйнується неосмислено – український політичний клас спить і йому сниться не стратегічне партнерство з Польщею, а гроші.

Є ще одне, правда, неприємне міркування – а що якщо «відрізання» України від Польщі/Європи є стратегемою теперішньої української влади, яка звиклася з війною на Сході, ба, більше, заробляє на війні, і не хоче жодних справжніх антикорупційних реформ, бо їй і так чудово в цій спливаючій кров’ю країні? Бо ж опанувати таким оточеним звідусіль ворогами народом завжди легше, ніж народом, який пізнає свої права… В такій країні можна правити вічно. Чи не це є метою олігархічного клубу в Україні?

А, якщо це політична стратегія, то чия?

З прикрістю і зовсім суб’єктивно мушу констатувати, що, якщо нагнітання українсько-польських/польсько-українських непорозумінь є політичною стратегією, то воно може йти з трьох сторін:

Це може бути стратегією теперішнього правлячого політичного класу Польщі, який таким чином або готує подальшу стратегічну перспективу, або відвертає увагу свого виборця від жорсткого протистояння з своїми опонентами в самій Польщі, або відвертає увагу свого базового електорату від нагальних проблем. Є ще, звісно, виконання передвиборчих обіцянок тому ж базовому електорату – кресов’якам і націоналістам.

Це може бути стратегією українського олігархату, який таким чином хоче ізолювати українське суспільство з Заходу – тут теж не маймо ілюзій щодо «прозахідності» всіх у нашій владі. Для олігархату така ізольована Україна найбільш беззахисна, а тому має линути до олігархічного чобота.

Ну і, звісно, це стратегія режиму Путіна. Тут і розводитися довго не потрібно.

Скільки стратегів бере участь у розбудові всієї цієї траєкторії непорозумінь?

Очевидно, що якщо це стратегія, то цю траєкторію вибудовують:

Теперішній правлячий політичний клас в його сьогоднішній конфігурації у Польщі.

Під підозрою є український олігархат і його політичні інструменти у Верховній раді і поза нею.

Ну і російська агентура як в Україні, так і в Польщі, якої доволі і у політичних, і у громадських і в інших середовищах обох країн. В Україні, звісно, більше.

Для годиться згадаю українські та польські щирі націоналістичні та земляцькі середовища – щоб не образилися, що їх не згадано. Але вони не гравці, а лише інструменти в руках серйозних геополітичних гравців. Вони можуть тільки обслуговувати інтереси трьох попередніх гравців – не більше того.

Хто є отримувачем політичних бонусів, які виникають з таких все очевидніших непорозумінь?

Звісно що у Польщі теперішній правлячий політичний клас в його сьогоднішній конфігурації. Він таким чином може загравати з своїм електоратом і відвертати увагу від глибокого розколу всередині політичного класу між обома основними політичними платформами.

В Україні олігархат і його репрезентація у владі. Таким чином український олігархат ізолюючи Україну консервує сьогоднішній стан – а отже і своє домінування в Україні.

В Росії – режим Путіна. Він просто здійснює політику «поділяй і володарюй». Це може йому допомогти знову опанувати весь постсовєтський простір разом з Польщею і не тільки.

Можливо, ми маємо справу з дивним повним чи частковим співпадінням інтересів на диво різних політичних гравців? Однак маю констатувати, що таке співпадіння інтересів і дій є разом з тим результатом або не продумування до кінця їхніх наслідків або злочинним нехтуванням національних інтересів України та Польщі на користь своїх вузько партійних чи кланових інтересів.

І тоді і український олігархат, і польський теперішній істеблішмент призвівши до теперішнього стану українсько-польських/польсько-українських стосунків чинять або помилку, або злочин.

Якщо це помилка, то вони виявилися не дозрілими до розв’язання цієї не нерозрішимої проблеми. І байдуже про кого йде мова – про президентів чи про звичайних політиканів.

Якщо ж вони чинять все це свідомо, то історія, а може і не тільки, знайде їм відповідне місце. І байдуже про кого йде мова – про президентів чи про звичайних політиканів.

Так чи інакше, але далі так тривати не може.