www.ji-magazine.lviv.ua

Євген Лакінський

Результат - таке собі «Кабаре» української Одеси: роман між яскравою жінкою і двома вишуканими чоловіками. А радше, два таких «Кабаре»: сучасне - дружба між Орестом і богемним подружжям, і історичне - коли у 1920-ті роки молоді Довженко і Яновський зустріли оперну співачку Іту. Уся ця романтика відбувається на тлі білих яхт, нудистського пляжу, нічного купання у морі, шикарного готелю, різноманітного алкоголю і степових вітрів.

В багатьох одеських українофілів — певний когнітивний дисонанс поміж українською складовою Одеси і її «офіційним» міфом.

З одного боку, у місті завжди було багато українського. Більша частина мешканців (навіть русифікованих) - більш-менш українського походження; в багатьох батьки чи діди походять з україномовних сіл та містечок; а чимало мешканців й самі народилися і виросли в україномовному середовищі. У самій Одесі завжди існувала україномовна інтелігенція - нечисленна, малопомітна, але реальна.

І так у цьому місті було завжди: серед одеських «пролетарів» було багато україномовних, а серед «вищого та середнього» класу - багато русифікованих українців.

Один з другорядних героїв повісті «П’ятеро» Володимира Жаботинського, одесит початку XX століття, каже про одесських «русских», що «и они, в массе, природные хохлы, только «пошылысь у кацапы». З тої-таки повісті Жаботинського видно, що реальна одеська мова була досить близька до суржика: «коло Вальтуха больницы», «рвал бузок на трох Фонтанах», «через рыжего шпачка» тощо.

Та з іншого боку, українство геть не зображене у так званому «одеському міфі». Міф цей, яскравий і популярний, або зовсім не помічає української складової міста, як у творах Катаєва чи Ільфа і Петрова, або згадує про неї якось мимохідь, як у «Зеленому фургоні» Олександра Козачинського (одеський бандит Сашка Шварц обирає собі прізвисько «Червень, что значит июнь», а футболіст «Зенчик, оказывается, стал петлюровцем»).

Отже, доводиться якось давати собі раду з конфліктом української Одеси та «офіційного» іміджу міста. Цим і займається Йван Козленко у романі «Танжер». Головний герой так і каже за черговим кухлем пива: «Якщо вже творити новий міф, то треба чітко казати: це місто - українське. І завжди було таким. Просто цього не хотіли помічати».

Йван Козленко. "Танжер". Київ: Видавничий Дім «КОМОРА», 2017. Україномовний роман про одеську богему

А як створити новий міф? Написати україномовний роман про одеську богему. Результат - таке собі «Кабаре» української Одеси: роман між яскравою жінкою і двома вишуканими чоловіками. А радше, два таких «Кабаре»: сучасне - дружба між Орестом і богемним подружжям, і історичне - коли у 1920-ті роки молоді Довженко і Яновський зустріли оперну співачку Іту. Уся ця романтика відбувається на тлі білих яхт, нудистського пляжу, нічного купання у морі, шикарного готелю, різноманітного алкоголю і степових вітрів.

Наскільки авторові вдався задум?

Досить таки незле.

Початок твору вдалий - море, пляж, обпечене сонцем місто. Одеса постає гарнішою, ніж у реальності. І якби повість складалася лише з першого розділу, то можна було б впевнено сказати: ось він, новий міф - істинно одеський і водночас український. Ось вона, автентична літня Одеса, де наш Французький бульвар «сховався у тіні лип та каштанів». Але у тій одеській Одесі люди з білосніжних яхт звертаються до незнайомих парубків вишуканою українською, а ті аж ніяк тому не дивуються - і теж відповідають мовою Шевченка.

Усе ніби чудово, та вже з 29-ї сторінки починаються тривалі діалоги про долю одеського українства, щедро прикрашені словами «бляха» і «конєшна». Та тільки-но читач збирається відкласти книжку убік, аж тут на нього звалюється гарне оповідання, стилізоване під «Майстра корабля» Яновського. Йдеться у ньому про пригоди того ж таки Яновського з юним Олександром Довженком у Одесі двадцятих, де вони п’ють шампанське, купаються у ванні і кохаються з незрівнянною Ітою.

Оскільки йдеться про Богему, то герої завжди мають багато грошей, алкоголю та вільного часу. Звідки усе це береться, автор не пояснює.

Особливо цікаво з Орестом: щойно закінчив універ, роботи не має, сидить у дорогих кафе та нічних клубах і живе в окремій квартирі з усіма зручностями, де продукти (у чарівний спосіб) самі собою з’являються у холодильнику. Можна припустити, що його забезпечують батьки, але ця лінія у романі відсутня. Батьків, та й взагалі родичів, у Ореста нема як класу: вони не з’являються, не дорікають, не допомагають і не заважають; про них жодного разу не згадують.

Витрачаючи купу грошей на алкоголь та траву, «будівельник українсько-одеського міфу» залюбки краде кавун (по 60 копійок за кіло) і недорогу, але інтелектуальну книжку (на подарунок). Йому якось і на думку не спадає усе це купити - Богема, як ми знаємо, вища від таких забобонів.

На певний час книжка перетворюється на класичну підліткову оповідь: як ми, бля, круто бухали, ширялися і гасали на дорогих тачках на 180 км за годину. Герой ніби кричить: «Дивіться, який я крутий!!!», але уявлення про крутість якесь пострадянське; не менш пострадянське, ніж шашлики «по-мексиканськи» чи самогон, який продають як «престижну» ґрапу.

Та якщо подумати, то у цьому теж перевага роману: він допоможе антропологам майбутнього скласти краще уявлення про пострадянське покоління і усю цю естетичну кашу з «ґрапою по-мексиканськи».

Кінець роману - вдалий, автентичний і психологічно сильний. Він не залишає байдужим і примушує поставити книзі не менш як чотири зірки з п’яти. Якщо оцінювати книжку за бінарною системою («так» чи «ні») - то вона однозначно вдала, і читати варто.

Чи вдалося Козленку побудувати «новий одеський міф»? Ні. Але це - один з перших каменів фундаменту. І очевидно, що «святе місце не залишиться порожнім». Бо потреба у переосмисленні Одеси є.

Вже зараз, «традиційний» одеський міф - про карикатурних псевдобабелівських бандитів і не менш карикатурну «тьотю Соню з Молдаванки» - існує здебільшого для туристів. У «Tête coupable» Ромена Гарі, управління туризму острова Таїті платило аборигенам, щоб вони щоранку «ловили рибу» у пірогах, аби приїжджі могли фотографувати «місцеву екзотику». Це нагадує діяльність «Джентльмен Шоу» у 1990-ті роки, і десятків інших (менш відомих, та не менш активних) акторів протягом останніх тридцяти років.

Паралельно з тим штучним світом живуть цілком реальні одесити, які працюють, вчаться, ризикують, закохуються, намагаються займатися наукою чи мистецтвами, ростять дітей та онуків... Каток радянської русифікації хоч і проїхався по культурах народів, що жили у місті, а проте не зміг перетворити Одесу на культурну пустелю. Та й попри усі негаразди 1990-х, місто залишалося, здебільшого, людяним.

Мешканці Одеси - живі реальні люди - мало відповідають міфам. Туристи, - якщо вони взагалі цікавляться містом, куди приїхали, - дуже дивуються: «А де ж знаменитий «одеський гумор»? Чому одесити не говорять як клоуни? Чому одеські євреї - не карикатурні «Абгамчік і Сагачка» з анекдотів? Чому не чути «Шоб я такі да так жил!» на кожному кроці?». Це можна порівняти із шоком європейського мандрівника, який приїхав до Мексики і раптом помічає, що мексиканці не схожі на Зорро.

Як би там не було, а українській Одесі доводиться шукати свій імідж. І тут стають у пригоді барди та письменники. Потрібно більше україномовних романів про Одесу. Детективних чи побутових, інтелектуальних чи бульварних, фантастичних чи еротичних, авангардних чи реалістичних і навіть шпигунських, "на основі реальних подій". Нехай розцвітають усі квіти. Нехай, поруч з «Танжерськими» нічними клубами та білими яхтами, з’являться п’ятий трамвай, «стєкляшка» університету на Французькому, офіс у центрі міста, кіоск на Люстдорфській дорозі, таїровські висотки, парк на 411 Батареї. І такі книжки обов'язково з'являться.

Одне лише непокоїть: читаючи про Яновського та Довженка, пригадую, що Одесу колись відвідував ще й Роман Шухевич; переживаю, чи не пише Йван Козленко другий том?

10 11 2017

http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/80801/Jak_stvoryty_novyj_mif_pro_Odesu_Napysaty