|
Богдан ЯременкоПартнерство без стратегіїВідсутність зовнішньополітичної
стратегії і чіткого розуміння, як залагодити свої найбільші зовнішні проблеми
це те, що сьогодні найбільше поєднує Україну з Туреччиною. Україна лише віддає паси
американській та європейській дипломатії, сподіваючись, що ті вирішать за неї проблему Росії (про інші свої проблеми
українська дипломатія або не здогадується, або просто мовчить). Туреччина і її партнери по
НАТО та ЄС не пасують, а жорстко фолять один проти
одного. Традиційно Туреччина як
більш раціональна держава швидше прийняла рішення, що з усього різноманіття
скандалів і проблем варто зосередитися на чомусь одному. Цим питанням Туреччина
визначила для себе курдську проблему. Недопущення виникнення курдської держави
Туреччина обрала для себе основним пріоритетним завданням в зовнішній політиці
(звичайно, коли залишатиметься час і натхнення боротьба з Фетхуллахом
Гюлленом теж почитиметься з
неменшим завзяттям). І тут, будучи гравцем
емоційним та азартним, Туреччина не гребує нічим. І відвертими скандалами з
традиційними партнерами - Німеччина змушена була просто вивести свій контингент
з бази НАТО в Туреччині, після того як на цю базу не була допущена делегація
німецьких парламентаріїв, що в свою чергу слід сприймати як акцію відплати за недопуск німцями турецьких посадовців на територію ФРН під
час підготовки до референдуму про конституційні зміни в ТР. І відверте та
голосне обурення діями США, які підтримують курдські угруповання в Сирії. І
навіть, що варто сприймати дуже серйозно, рішення про придбання російських
систем ППО та ПРО С-400. Рішення достатньо безпрецедентне, оскільки держави
НАТО, як правило, не закуповують озброєння з-поза блоку, тим більше у держави,
що офіційно визнана Альянсом загрозою (і Туреччина підтримала це рішення в ході
Варшавського самміту НАТО). Окрім цього, Туреччина
блокує спробу збільшити присутність ВМС НАТО в Чорному морі. Ідея, яку активно
підтримують і Румунія, і Україна. Більше того, Туреччина
попри позицію України проводить спільні з РФ навчання в Чорному морі, хоча під
час попереднього засідання Стратегічної ради президентів України та ТР було
домовлено щось прямо протилежне: "3. Сприяти зміцненню
механізмів регіональної безпеки в Чорному морі; 4. Нарощувати співпрацю в
контексті спільних зусиль, спрямованих на забезпечення міжнародної безпеки, в т.ч. і в рамках НАТО;" Звичайно, Туреччина має і
право, і свої мотиви робити все, що вона робить. Але зараз важливо інше. У
сфері безпеки і оборони уявлення про стратегічну перспективу в України і
Туреччини серйозно різняться (що нехарактерно для стратегічного партнерства).
Україна не має права ігнорувати те, що в сфері торгівлі озброєннями Туреччина
наперекір волі НАТО зближується з державою, з якою ми ведемо війну. Звичайно, можливості
спільного виробництва озброєнь чи використання можливостей Туреччини для
підготовки українських військовослужбовців залишаються і не можуть не цікавити
обидві держави. Але якщо перегляд оборонної, безпекової
та зовнішньополітичної доктрин Туреччини відбуватиметься таким ж темпами і в
тому ж напрямку, то як довго зазначені можливості залишатимуться привабливими
та реалістичними? Наступна стратегічна для
обох держав сфера - енергетика. Минулого року під час попереднього, п"ятого засідання Стратегічної ради високого рівня в
березні 2016 року в Анкарі президенти Порошенко та Ердоган домовилися і
зафіксували це у письмовому вигляді: "Вживати спільні
заходи з метою розширення співробітництва двох країн у сфері постачання
природного газу, зокрема шляхом використання газотранспортної інфраструктури
України". Туреччина не просто
відійшла від цього зобов"язання. За період, що
минув з попереднього засідання Стратегічної ради вона розпочала спільно з РФ
реалізацію недружнього щодо України проекту "Турецького потоку" - газогону в обхід території України. Цього року, схоже, Ердоган
і Порошенко вирішили просто забути про попередні домовленості і в центрі
співпраці в енергетичній сфері поставлені вже проблеми підготовки фахівців для
турецької ядерної програми. Це при тому, що саму ядерну програму ТР розвиває
Росія. Отже, турки відвели нам зовсім не стратегічну, а допоміжну
компліментарну до Росії роль і в газовій, і атомній сферах. І ми погодились? Наступна стратегічна тема
для України - Крим. Туреччина послідовно і твердо повторює позицію, яка не може
викликати в Україні нічого, окрім схвалення і вдячності - невизнання окупації
Криму та підтримку територіальної цілісності України. Але в той же час Туреччина
не має ні найменших намірів говорити про тиск на РФ з метою реалізації цих
підходів. Небажання навіть обговорювати можливість санкцій проти РФ Р.Ердоган вкотре продемонстрував і в Києві. За часткою
суден-порушників міжнародних санкцій проти РФ за окупацію Криму Туреччина
традиційно займає друге після самої РФ місце. Щоправда кількість турецьких
порушників щороку зменшується. Кримськотатарське питання
хоча нарешті і посіло чільне місце в порядку денних переговорів на найвищому
рівні, тим не менше, в силу описаної вище позиції Туреччини, не отримує того
розвитку, на яке сподівались і самі киримли, і
Українська держава. Торгівля та відносини з РФ наразі для Туреччини пріоритетніші. Звичайно, перелік питань
двосторонньої співпраці між Україною та Туреччиною на цьому далеко не
вичерпується, але нічого більш стратегічного, ніж уже згадане, в наших
відносинах немає. Так, торгівля важлива. І
наразі найважливіше питання двосторонніх відносин. Але і тут не обходиться без
"але". Хоча сальдо двосторонньої
торгівлі залишається позитивним для України, тим не менше українські поставки в
Туреччину скорочуються, а турецькі в Україну - зростають.
Окрім цього, минулого року
в березні президенти України і Туреччини домовилися до кінця 2016 року
закінчити переговори щодо угоди про зону вільної торгівлі. Не так сталось, як
гадалось і з цим питанням. Угоди немає, і хто зна, чи
буде в ближчому майбутньому. Звичайно, є в наших
відносинах і питання туризму, і питання культурної та гуманітарної співпраці і тд, і тп. Але такі питання є у
відносинах з переважною більшістю інших держав, які Україна не називає
стратегічними партнерами. Не буду довго говорити про
ще одну болючу тему - внутрішньополітичні процеси. І тут наші держави,
здається, рухаються в протилежних напрямках. А без спільних цінностей
стратегічного партнерства просто не буває. Ось так і виходить -
українсько-турецькі відносини стратегічного партнерства без стратегічності. Мої спроби кілька тижнів тому обговорити це питання з
українським послом в Анкарі викликало лише роздратування співрозмовника:
"Невже Ви думаєте, що ми такі дурні, що не розуміємо і не помічаємо усього
цього?" Відверто кажучи питання наскільки розумні чи дурні українські
дипломати мене не цікавить. Але відповідей на свої питання я не почув. 11
10 2017 |