www.ji-magazine.lviv.ua

Назарій Заноз

Плинні часи, означені філософом Зиґмунтом Бауманом, допливли до того, що виродилися в пост-правдиві. Оксфордський словник обрав словом року «post-truth», себто «пост-правдивий», адже укладачі зазначають, що це прикметник. «Пост-правдивий» («post-truth») — це пов'язаний або такий, що позначає собою обставини, при котрих об'єктивні факти менше впливають на формування громадської думки, ніж апелювання до емоцій та особистих переконань».

Ми живемо в часи, коли правда набуває все ефемерніших рис, вона розчиняється в болоті напівправд, тоне в трясовині маніпуляцій та пересмикувань. Її все важче вирізнити за маскувальним камуфляжем, в котрий все зодягає гібридна війна.

Пост-правдиві часи — це й домінування правди посту, фейсбучного посту. Емоційного, з надривом, де постулюється жовч і злість, неперевірені чутки видаються за правду, а словосполучення «зіпсований телефон» набуває нових змістів. Це власна дзвіниця, з котрої можна плювати на всіх. Можна оточити себе однодумцями, обкластися ними допоможе сам фейсбук, аби кожен міг почуватись комфортно й тиснути на інших, котрі звикли ставити все під сумнів.

Доба поста як права на підлаштування світу під себе. Еґоцентризму, спровокованого тарґетованою рекламою, хоча насправді це підлаштування під світ. Самолюбування у сотні відбитків собі подібних юзерів-дзеркал.

Колись facebook та вконтакте різнилися перед усім тим, що стартовою сторінкою першого була стрічка новин, а другого – персональний профіль. «Що там у інших» проти «яка(ий) я прекрасна(ий)». І вконтакте відступив, здався перед натиском свого заокеанського прообразу, й теж зробив головною стрічку. Проте з часом механізм facebook почав діяти так, що стрічка ґенерує приємні для вуха пости. З'являються відображення нас самих. Ми — те, що ми лайкаємо та шеримо.

Ярина Винницька у своїм недавнім тексті пише: «Соцмережі — це велетенське світове "криве дзеркало", тільки навпаки — у ньому все виглядає набагато краще, аніж є насправді». Ні, соціальні медіа — се формування системи дзеркал, котрі стоять одне навпроти одного й відбивають уже відбите зображення. Симулякр симулякру. Цей парадокс вічного спуску, в котрім суть віддаляється й міліє з кожним шером без перевірки фактів, кожним ідентичним її прочитанням, кожним некритичним коментарем. Вона віддаляється сама від себе, дрібне аж поки не нівелюється та зникає, що нею можна знехтувати. Натомість росте в очах постульоване, саме на себе покликаючись, вірогіднішає й певнішає в своїй нарцистичности.

При чому дзеркало се специфічне — воно чорне. Чорне дзеркало з величезним набором пост-правдивих інструментів: фотошопами, відеоредакторами, тролефермами, щоби мати можливість кожної хвилини запостити бутафорний контент на фейковий сайт, аби накрутити згодом собі кількість переглядів із фейкових акаунтів чи загнобити тих, хто все ще сумнівається.

Ця багатозначність слова «пост-правда» чи то таки «пост-правдивий», як його можна прочитувати українською, — прекрасна й вкрай символічна, а заодно й сумна. Вона показує всю його багатовимірність, усю багатоликість та пост-правдивість, бо вкрай важко одразу зрозуміти, що сПРАВДІ за всім цим стоїть, що дійсно малося на увазі тим чи тією, хто його вжив.

Вся ця складність при тім іде не від «правдивої» частини, а од «постової». Правда не впливає навіть на саме це слово, вона випхана за рамки, ніби поставлена в куток на гречку, аби могла подумати про власну роль не лише в сучасному світі, а й в цьому клятому «слові року» від укладачів Оксфордського словника. Все, забудьте про неї, її час минув, тепер інша доба.

Отже, вся справа в «пості», його семантичному розмаїтті, старих та нових формах, новонабутих сенсах. «Пості» як «після», як ознаці знецінення чогось, заперечення, нівелювання, відторгнення. Оте виставляння за межі чи в куток.

«Пості» як «відповідальній посаді», кар'єрі майбутнього. Важливій професії, суть котрої зводиться до перевірки фактів та пошуку правди поміж сотень фейків, тисяч симулякрів, мільйонів напівправд і банальних побрехеньок, аби віднайти її й явити усьому світові. Щоб розвіяти сумніви та дати надію. Або заховати подалі, затлумити, аби ніхто до неї ніколи не пробився, відбити її тисячі відбитків в чорних дзеркалах, щоби зменшувалася, поки не зникла, поки голос її не перетвориться на далеку луну чи навіть відлуння луни, бо ж «відлуння дзеркала нічого не знає про дзеркало» (Грицько Чубай).

«Пості» як спостережному пункті, місці нагляду, звідки необхідно уважно стежити за правдою, нести службу за правду, обороняти її від зазіхань або охоронити інших од можливости дізнатися правду, тримати в полоні солодкої брехні та приємних ілюзій, до чого самі десятками та сотнями й прагнуть.

Од цього всього виникає відчуття, що пост-правда з'явилася од того, що релігія чорних дзеркал ввела піст на правду. Людство дозує її для себе, ніби боїться перенасититись, наче її так важко перетравлювати, з нею так важко зжитися.

Либонь, одним із кращих пояснень сучасної ситуації із пост-правдою є стара загадка про правителя, котрий не хотів, аби чужинці наближалися до його володінь. Кордон проходив через ріку, над котрою височів міст. Біля нього володар поставив сторожу й наказав їй запитувати кожного, хто наважиться перейти межу: «Навіщо йдеш?». Якщо відповідь виявиться правдивою, то подорожнього слід втопити. Якщо ж мандрівник збреше — постовий мусить його повішати. Ніхто довгий час не наважувався наближатись до мосту, але якось з'явився селянин, котрий вирішив перетнути кордон. «Навіщо йдеш?» — запитав його вартовий. І за леґендою цієї загадки, він відповів щось таке, що змусило постового пропустити чоловіка.

«Йду, аби бути повішеним на цій шибениці», — начебто сказав він. Далі перед стражем постала важка дилема, бо за брехню він мав би повішати чоловіка, але після виконання вироку виявилося б, що селянин сказав правду, а за таке його належало би втопити. Тому, поміркувавши трохи, вартовий його відпустив. Проте такі закони діють лиш в загадковій реальности. В пост-правдиві часи охоронець кордону без зайвих роздумів затягнув би мотузку на шиї селянина, бо лиш після виконання вироку його слова перетворяться на правду. Точніше пост-правду. Від чого йому аж ніяк не полегшає, адже ймовірно, що далі сміливця не лише не реабілітують, а ще й потягнуть топити.

Проте не потрібно згущувати фарби. Період пост-правди має згуртувати тих, для кого правда має значення. Вони матимуть змогу об'єднатися й протистояти недовірливим людям, котрі відмежуються од реальности заслоною релятивізму й «тарґетованої правди». Відбиватимуть відбитки, поки врешті не змілюють і не зникнуть.

29.12.2016

http://zbruc.eu/node/60526