www.ji-magazine.lviv.ua

Володимир Булишин

Лише рік тому, у січні-лютому 2017-го, одним із мейнстримів моєї Бродівщини (і, напевно, - Львівщини загалом) було відновлення зруйнованого провокаторами пам’ятного знака загиблим у лютому 1944-го мешканцям Гути-Пеняцької. Загиблим за обставин непростих і дуже неприємних, у тому числі - для нас, сьогоднішніх українців…

 І ми тоді щиро тішилися, що встигли відновити пам’ятник скоріше, ніж це зробили поляки. Ми прагнули символізму. Символізму складного, багаторівневого, але який, все ж, дуже спрощено, можна було звести до двох слів: «Ніколи знову»…

 Але - незвідані шляхи Творця. І сьогодні я часто думаю, а що б було сьогодні, - лише через рік? А ще одну думку постійно жену від себе: а, може, «нитки» провокації тоді, рік тому, тягнулись зовсім не у Москву?

 Мені, людині з «бандерівсько-латинницьким» походженням, болить, коли сьогоднішній політичний провід Польщівикористовує складні питання історії для мобілізації електорату. Мені, людині, яка навіть у часи своєї радикально-націоналістичноїюності помірковано, без надмірної патетики ставилась до «місії Бандери», видаються не зовсім правильними сьогоднішніукраїнські «симетричні» відповіді (моїм потенційним українським критикам: я «проходив» радикальний український націоналізм уйого соціал-націоналістичній формі ще у «далекі» 1990-ті, тому - не треба намагатися бути «святішим за Папу Римського»).

 І, тим не менше, пишу у першу чергу для поляків, багато з яких вважаю своїми щирими друзями: чи так важливо і правильно завжди вказувати твоїм друзям і близьким на «гріхи юності»? Навіть, якщо гріхи ці пов’язані з тобою і колись дуже нашкодили тобі?

 І ще – невже ви не розумієте: елементи «Бандерівської ідеології» хоч-не хоч але стали символами сьогоднішньої воюючоїУкраїни, яка переконана, що воює «за нашу і вашу свободу». Гімн бандерівської ОУН дивним чином став «Маршем нової Української Армії», у якій воював вже член чи не кожної нашої родини. То ж, хто (чи що) вже може це змінити?

 Вам болить? То: ми просимо прощення!

 Я прошу прощення, в першу чергу, - у своїх родичів – нащадків латинників за своїх родичів – бандерівців. За 17 січня 1944-го, коли у моїй Суховолі на Бродівщині було проведено антипольську акцію. І за 28 лютого того ж року, за Гуту Пеняцьку. І за Підкамінь, Паликорови. І за «Волинь-1943». Щиро…

 І прощаємо!

 Я прощаю, у першу чергу, нащадкам того польського офіцера, який у травні 1919-го хотів розстріляти мого прадіда лише за те, що його хата з чотирма дітьми опинилась на лінії фронту. (Маю всі підстави підозрювати, що коли б не цей випадок, прадідова дружина-латинничка, моя прабабуся, не допустила б українського виховання усіх восьми їхніх дітей, і дві їхні доньки не були б зв’язковими «бандерівського» підпілля, а син не загинув би зі зброєю в руках як партизан 1946-го)…

 Я зовсім не берусь заперечувати злочини. Навпаки, - стверджую, - вони були. Але сьогодні виглядає так: беремо старі злочини (75- і більше років давності), актуалізуємо їх, перетворюємо у ненависть, провокуємо таку ж «симетричну» ненависть по другий бік кордону і... Отримуємо перемогу на виборах, чинячи відвертий злочин тим, що отруюємо голови молодих...

 Але нас мусить об’єднувати (і таки об’єднає/ує) майбутнє. Наші діти і внуки не вибачать нам те, що ми не змогли пробачити одні одним справжні чи уявні гріхи наших справжніх чи уявних предків. Мені особисто не вибачать мої сини, які не лише по моїй, але й по материнських лініях, пов’язані з польськістю.

 Але я і мої сини мусимо рахуватися і з серцем мого покійного брата (такого ж як і я нащадка латинників), для якого червоне і чорне було символом не бандерівської, а Його Боротьби на Майдані 20 лютого 2014-го і часів, коли на його еМТееЛБешці розвівався прапор таких кольорів у «секторі А» - ще таких близьких, але вже легендарних літа 2014 – весни 2015-го…

 Незвідані шляхи Господа. І у нього, я впевнений, свої плани і на бандерівців, і на PiS, і … на мого прадіда, і на мого брата, і на моїх синів.

 м. Броди