www.ji-magazine.lviv.ua

Климентій Федевич

Необхідно відмовитися від шовінізму в польсько-українському діалозі

Якщо Україна прагне в ЄС, то вона повинна узгодити з європейськими принципами не тільки свою економіку, закони і державне управління, але й своє ставлення до історичної пам'яті. Те, що Україні це вкрай потрібно, засвідчує криза польсько-українських відносин 2017 року та діалогу про польсько-українське минуле, сьогодення і майбутнє. Партнерство проти Росії, взаємодія економік і розпіарений імідж Польщі як «адвоката» України в ЄС раптом виявилися менш важливими, ніж виразно негативна реакція польської влади й політиків на нові вулиці Степана Бандери в центрі й на сході України та ґлорифікацію УПА як борця за незалежність України. Криза відносин між Україною і Польщею в першу чергу стала наслідком обопільного домінування шовінізму в Україні та Польщі й недотримання принципів гуманізму і законів в оцінці польсько-українського конфлікту в 1940-х роках. Для Польщі та України «свої» національні герої та борці за національні інтереси (включно зі злочинцями й організаторами обопільного геноциду) зараз можуть бути тільки «добрими». Відповідно і жертви конфлікту обидві сторони теж ділять за етнічною ознакою на «своїх» і «чужих». Хоча Україна і Польща мають рівні зобов'язання щодо їхньої пам'яті й оцінки злочинів минулого без поділу на «своїх» і «чужих». Щоб вийти з цієї патової ситуації Україна повинна ввести свою політику пам'яті в рамки міжнародного права і принципів гуманізму та перестати ділити жертв польсько-українського конфлікту на «своїх» і «чужих».

УПА, ОУН і Степан Бандера для сучасної Польщі – однозначно зрадники, вороги, вбивці й злочинці. Зрадники і вороги – оскільки Степан Бандера, більшість членів ОУН, вояків і офіцерів УПА були громадянами Польщі, але виступили проти неї зі зброєю в руках. Окрім цього, ОУН в деякі періоди співпрацювала з III Райхом проти Польщі. Злочинці й вбивці – оскільки знову ж таки воювали проти Польщі, вбивали прихильників польської держави, а частина членів ОУН і бійців УПА здійснили етнічні чистки проти поляків, вбивства жінок і дітей, навіть геноцид поляків на регіональному і локальному рівнях. Негативне ставлення до ОУН і УПА в Польщі посилює й той факт, що сучасна польська держава позиціонує себе як пряме продовження ІІ Речі Посполитої 1918-1939 років і підпільної польської держави 1939-1945 років. Українські націоналісти фактично завдали поразки владі підпільної Польщі та її армії, не дивлячись на те, що вони в 1943-1944 роках на Волині ситуативно співпрацювали проти УПА з німецькою владою і на польському боці воювало кілька батальйонів польської поліції на німецькій службі. Незважаючи на масовану концентрацію польських загонів на українських землях, коли радянські війська 1944 року прийшли в Західну Волинь і Східну Галичину, домінування в регіоні ОУН і УПА не викликало жодних сумнівів.

В сучасній Україні, навпаки, УПА, ОУН і Степан Бандера – позитивні національні герої. Однозначно позитивними чинниками в історичній пропаганді України їх зробила прикордонна війна з Росією, яка почалася 2014 року. В умовах цього протистояння дуже доречним став озвучений по-новому бойовий запал антирадянської та антиросійською боротьби ОУН і УПА. Аж до того, що як бойовий гімн нової української армії почав просуватися гімн ОУН «Зродились ми великої години».

Таким чином в польсько-українських відносинах настала патова ситуація. Обидві сторони не готові відмовитися від свого бачення минулого і його використання в державній пропаганді. Загострення пристрастей стало настільки великим, що в принципі, напевно, скоро можна очікувати звинувачень України в культі Богдана Хмельницького. Він, згідно з логікою польської сторони, як і Бандера, – зрадник, вбивця і злочинець. Український гетьман був підданим польського короля, зрадив Польщу і пролив ріки польської та єврейської крові. А в Україні в честь нього названо вулиці, місто, ціла область і стоять пам'ятники... А ще українські військовики масово нагороджуються за хоробрість орденами його імені.

З іншого боку, за бажання, українська влада і політики теж можуть звинуватити сучасну Польщу в ґлорифікації вбивць, зрадників і злочинців. Частина збройних підрозділів Армії Крайової та інших польських збройних формувань в 1940-х роках вчинила масові етнічні чистки українців, геноцид українців на регіональному і локальному рівні й численні злочини. У 1990-х роках в Польщі пройшла кампанія посмертної реабілітації та нагородження вищими державними нагородами командирів польських частин, які здійснили масові вбивства українців аж до поголовного знищення українських сіл. В принципі, Україна також може звернутися до Польщі й з вимогою припинити прославляти Юзефа Пілсудського, знищити присвячені йому пам'ятники (зокрема, перед президентським палацом у Варшаві) і перейменувати вулиці його імені. Адже Пілсудський до 1918 був терористом і державним зрадником. Він зрадив державу, підданим якої був і організовував криваві теракти. У 1920-1930-х роках Пілсудський нав'язав Польщі авторитарний антидемократичний режим, багато в чому споріднений з фашистськими режимами в Європі, придушував опозицію за допомогою фізичного терору, вбивств і запроторення в концтабір. Він навіть влаштував дві короткі кровопролитні громадянські війни з численними жертвами.

У такій ситуації шаленого «захисту» Польщею і Україною своїх національних героїв і всієї повноти скоєних ними діянь, шукати компромісу між політикою пам'яті в Польщі й Україні марно. Щобільше, міждержавний діалог в таких умовах просто шкідливий. Шкідливий – бо спроби діалогу не призводять ні до чого, окрім зростання істерії та повної втрати моральних орієнтирів. Нині діалогу про ІІ Світову війну між сучасною Польщею і Україною – вже більше 25 років, і є відчуття, що було б краще, якби він взагалі не починався. Від цього діалогу насправді нічого не залежить. Це не діалог істориків про минуле, а суперечка політиків і громадських активістів про сьогодення.

Не варто вводити себе в оману й щодо факту вклякання Порошенка 2016 року перед пам'ятником у Варшаві загиблим полякам у ході польсько-українського конфлікту в 1940-х роках. Воно викликано тільки сучасними інтересами збереження союзних відносин проти Росії і має мало спільного з осмисленням минулого. Для вчинку Порошенка у Варшаві можна навести хоч і далеку, але аналогію зі схожою поведінкою Петлюри 1920 року. І перший, і другий були далекими від зон реального польсько-українського протистояння в Західній Україні. Ситуація 1920 року зрозуміла: Петлюра заради підтримки Польщі в боротьбі з Москвою погодився визнати захоплення Польщею величезного шматка української території. У Порошенка не все так погано, але в стосунках з Польщею він перебуває в ситуації чимось схожій на ситуацію Петлюри. Також вельми показово, що вклякання Порошенка аніскілечки не змінило політики сучасної України щодо героїзації ОУН і УПА.

Обидві сторони продовжують займатися вирішенням своїх внутрішньополітичних питань за допомогою історичної пропаганди й насправді не прагнуть примирення історичних пам'ятей. Головною вихідною причиною ситуації є шовіністичний в своїй засаді підхід до національних героїв і жертв конфлікту й етнічних чисток як з українського, так і з польського боку. Це чітко видно навіть у самому розподілі на польських і українських жертв і героїв, або на «своїх» і «чужих» за національною ознакою. Сучасна Польща позиціонує себе як пряме продовження міжвоєнної II Речі Посполитої. Але громадянами II Речі Посполитої були люди не тільки польської національності, але також українці, євреї, чехи і німці. Злочини та етнічні чистки стосувалися теж всіх. Але зараз в 2010-х, як і 1990-х роках, мова йде не про загиблих громадян Польщі чи жертв на українських етнічних землях на території польської держави, а про поляків і українців.

Точно так само чинить і українська сторона. В Україні теж ділять жертв на українців і поляків, на «своїх» і «чужих» за етнічною ознакою. Хоча, за логікою, в сучасній Україні живуть громадяни різних національностей, і українська держава повинна захищати їхні інтереси й гарантувати безпеку незалежно від етнічної приналежності. Окрім того, Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина і Берестейщина в сьогоденні чи минулому є або були частиною української держави. Отже Україна повинна однаково ставиться до пам'яті всіх мешканців цих територій і не ділити на «своїх» і «чужих».

Я вважаю, що в такій ситуації українським історикам, владі й суспільству не варто орієнтуватися на свій український шовінізм чи «прогинатися» під шовінізм польський. Треба просто звернутися до європейських принципів, загальнолюдських цінностей і гуманізму. Якщо Україна вважає Волинь, Східну Галичину, а також Холмщину, Берестейщину, Замойщину, Перемишльщину й Лемківщину частиною України в сьогоденні або минулому, то під час аналізу вбивств і злочинів на цих землях не повинно виникати питання, якої національності були жертви: української, єврейської, польської, чеської, російської чи німецької. Це були жертви на українській території й ставлення до них має бути точно таким же, як до жертв серед громадян України.

Тому як критерій оцінки вбивств, злочинів і етнічних чисток в минулому повинен бути використаний тільки гуманізм і жорсткий юридичний підхід, заснований на міжнародному та українському законодавстві: ось список всіх убитих, ось всі ті, хто їх убив незалежно від національної і державної приналежності, і ось такими були обставини. Щоб не було спокуси забувати про злочини «своїх» і пам'ятати тільки про звірства «чужих», для оцінки фактів вбивств і насильства під час польсько-українського конфлікту в 1940-х роках особливо важливо використовувати норми міжнародного законодавства про ведення війни, навіть якщо польські та українські збройні сили в ті часи не збиралися їх дотримуватися.

Міжнародне законодавство про ведення війни не ідеальне, але воно визнане більшістю притомних країн у світі. Іншого загальновизнаного міжнародного критерію оцінки просто немає. А якщо використовувати критерій «національних інтересів» і принцип «не виносити сміття з хати», то треба завжди пам'ятати, що замовчувані безсторонні факти минулого завжди використовуватимуть «ідеологічні противники». І завжди збережеться спокуса захищати або замовчувати злочини «своїх» навіть у випадках, коли серед «своїх» героїв раптом виявляться «свої» «Чікатили» й «Джеки Патрачі». Україні того треба?

Якщо використовувати критерій оцінки за міжнародним законодавством, то сучасна польсько-українська суперечка про кримінальну, моральну й етичну оцінку подій минулого втратить будь-який сенс. Для України й українців головним буде, який відгук моральна і гуманна політика сучасної України матиме в самій Україні, і дуже мало означатиме, що про це говорять у Варшаві. А зараз, з боку стороннього спостерігача, польсько-український діалог виглядає як сварка шовіністів і релігійних фанатиків, котрі переконані тільки у власній правоті й демонізують «противника».

Якщо Україна дійсно орієнтується на ЄС і демократію західноєвропейського зразка, то вона повинна й вести себе відповідним чином. Насправді в Брюсселі, Берліні, Вашингтоні, Оттаві, Римі, Мадриді чи Парижі за великим рахунком не так важливо й часто майже байдуже, що саме відбувалося і які злочини або подвиги чинили в минулому десь на Далекому Сході Європи, де розташовані Україна й Польща. Тим більше, що у багатьох головних союзників і партнерів України теж неоднозначне минуле, і багато хто з них у своїй історії теж були організаторами масових злочинів, етнічних чисток і геноциду. Сучасне суспільство цих країн не несе відповідальності за ці злочини, але для цих держав неприпустимим є заперечення і виправдання злочинів минулого. Для головних партнерів України найголовніше, як поводиться українська держава і суспільство сьогодні, чи використовують вони для оцінки минулого й сьогодення загальноприйняті принципи гуманізму, правила і міжнародне законодавство.

Оригінал статті опублікований на сайті Historians

17 01 2018

https://zaxid.net/yevropeyizatsiya_istorichnoyi_pamyati_v_ukrayini_n1446711