www.ji-magazine.lviv.ua

Іза Хруслінська, польська журналістка

Текст Ізи Хруслінської є вступом до книги "Поляки-українці – Міфи, плітки і фейки", виданої кілька тижнів тому з ініціативи Товариства Homo Faber з Любліна. У книзі поміщено короткі тексти, що розвінчують найбільш поширені міфи і фейки про українців серед поляків ("Україна не держава, а частина Росії"; "У Польщі мешкає мільйон емігрантів з України"; "Українці забирають полякам роботу"; "Українці – це нацистські колабораціоністи, антипольські націоналісти" тощо) та серед українців про поляків (" Поляки нетолерантні", "Польща є успішною країною, може бути прикладом для України", "Нинішні мігранти є першими українцями в Польщі" тощо). Цікаве, що польські міфи — це в основному історичні, а українські — практично  повністю стосуються сьогодення.

Нині мало хто зазвичай задумується над тим, якою є дефініція поняття "діалог", що воно означає. Хоча чуємо це слово безперестанку — особливо в контексті польсько-українських відносин. У найзагальнішому розумінні діалог є синонімом розмови, на відміну від монологу чи диктату однієї зі сторін. Це обмін думками двох осіб, груп, народів, різні заходи (наприклад, переговори) для того, щоби досягнути порозуміння.

Тому коли говоримо про справжній діалог поляків з українцями (чи з іншими народами), то передусім треба трактувати співрозмовника як партнера, а не з позиції диктату (наприклад, польський диктат — «без засудження УПА і Бандери Україна не ввійде до ЄС»), ані з позиції старшого або молодшого брата, ані адвоката України, ані з позиції «цивілізаційної вищості» чи «ми знаємо краще». Про те, на яких засадах має базуватися діалог Польщі з Україною (коли згадувати тільки цей народ), вже все сказали і зробили Єжи Ґєдройць і середовище паризької «Культури», Яцек Куронь та — з українського боку — Богдан Осадчук, Мирослав Маринович і Ярослав Грицак, а також Костел і Церква. У цьому дусі по обидва боки кордону вже кілька десятиліть працює велика група осіб. Ми не мусимо починати цю роботу з нуля — і якщо хочемо вести правдивий діалог, а не маніпулювати цим словом, то треба втілити в життя сто відсотків того, що вони продумали раніше і вже реалізовували. Не місце тут на аналіз усіх цих важливих складових, без яких такий діалог приречений на провал; зосереджуся лиш на тому, що вважаю найважливішим, особливо стосовно протидії теперішнім міфам.

Я не належу до тих, хто вважає, що візія польсько-українських відносин, розроблена — стосовно позиції поляків та Польщі — Єжи Ґедройцем (у співпраці, перш за все, з Юліушем Мерошевським та Юзефом Лобовським), була повністю втілена в життя після 1989 року. Реалізовано лиш її частину, хоч і важливу — але залишається решта аспектів, сукупність яких творить узгоджену концепцію середовища паризької «Культури». Не буду писати про ті складові, які хоч не ідеально, але вдалося реалізувати — зосереджуся на тому, чого ми не зробили.

Оскільки в історичній ретроспективі польсько-українських відносин симетрії нема, то, на мою думку, ми не можемо говорити про повну симетрію в контексті того, що поляки й українці повинні зробити, щоби вести справжній діалог. Просто кажучи, з польського боку треба зробити більше, вкласти більше зусиль у напрацювання для цього діалогу. А останніми роками є цілковито навпаки...

Як Єжи Ґедройць, так і Яцек Куронь критично посилалися на польський історичний досвід. Звучала думка, що поляки через кількасотлітню присутність на так званих «східних кресах» несуть відповідальність за певну частину нещасть, які випали на долю українського народу. Це означає, що баланс рахунків між нашими народами не мусимо вирівнювати, бо в ім'я цього минулого поляки мали би бути схильні завше давати більше. Професор Анджей Менцвель запропонував інтерпретацію концепції Єжи Ґедройця, яка у світлі викликів, що стоять на шляху польсько-українського діалогу, виглядає мені особливо близькою. «На практиці ця концепція також означає, що історичні баланси, особливо при різних пам'яткових і цвинтарних оказіях, не конче треба вирівнювати. В питанні сучасної польської ідентичності це мусить означати необхідність цілковито позбутися традиційного польського патерналізму стосовно цього краю та його мешканців, а також остаточно перестати їх трактувати об'єктно яко простір польсько-російського суперництва. Можна сказати, що побудова успішних, особливих взаємин з нашими найближчими сусідами, а значить і з українцями, невід'ємно пов'язана з перебудовою польської ідентичності».

Не виглядає, щоби після 1989 р. нам у Польщі вдалося «провести реформу ордену польськості» (це інше визначення перебудови польської ідентичності). Причім говорю про суспільство в цілому, а не про ту меншість його одиниць чи середовищ, які це зробили. Спробуймо — зважаючи на необхідність, коротко — розшифрувати, що означали ці терміни для середовища «Культури» і для Яцека Куроня, дивлячись на них як на виклики, які надалі стоять перед нами у контексті сучасних Польщі, України, Європи:

1. Україна і Польща є сьогодні окремими країнами, які не перебувають у політичній залежності одна від одної поза геополітичною системою. А ця система, як показує історичний досвід, навчає нас, що коли ми несолідарні і не співпрацюємо, то це закінчується трагедією для обох народів. Українське суспільство є повноправним партнером суспільства польського, ніхто тут не «кращий» чи «гірший». І цього факту не змінює присутність у Польщі — тимчасова чи постійна — українських економічних іммігрантів чи студентів. Поляки мають за собою такий же досвід у 70-х, 80-х і 90-х роках минулого століття, та й тепер багато поляків перебуває в еміграції на заробітках в інших країнах.

Польща й Україна після, відповідно, 1989-го і 1991 року пішли іншими шляхами не тому, що Польща була «краща», а Україна «гірша», а тому лиш, що — на щастя для Польщі і нещастя для України — історично так склалося (не без нашої відповідальності), що ані поділи, ані окупація та II Світова війна, ані комунізм не призвели до такого знищення й деградації Польщі, як це сталося в Україні. Шляхом винищення фізичного (Великий голод, сталінський терор 1930-х років щодо українських інтелектуалів та інтелігенції, II Світова війна й антиукраїнська політика СРСР після 1944 року), неможливості нормального розвитку української ідентичності, викривлення історичної пам'яті, економічного та політичного узалежнення від центру імперії в Москві, а потім після 1991 року — від Росії. Варто глянути, до якої міри Росія «не відпустила» Польщу після 1989 р. і як вміло тепер веде пропагандистську війну не тільки в Україні, а й у країнах ЄС. Проти України вона провадить також і реальну агресію за допомогою військових формувань, найманців та різного штибу аґентури. У Польщі замість «повчати» українців, мають радше задуматися над своєю польською слабкістю у цьому контексті. Нині, внаслідок політики царської Росії та СРСР, українці як народ, українська мова і культура не мали би існувати — але, незважаючи на це, Україна зберігала свою незалежність протягом минулих майже 30 років! Українське суспільство знайшло сили і рішучість, щоби виступити з величезною хвилею протестів у 2004 році під час Помаранчевої революції, а особливо під час Революції гідності, відстоюючи демократичні та європейські цінності. І вже більше чотирьох років також захищаючи територіальної цілісність і національний суверенітет. Україна дає приклад мужності, воюючи на сході України з Росією. Також за Європу і Польщу!

2. На польсько-українські відносини варто дивитися в історичній перспективі кількасотлітнього дуже близького і водночас трагічного сусідства. Інакше ми в них нічого не зрозуміємо, особливо в конфлікті 1939–1947 років — і нам не вдасться побудувати сьогодення й майбутнє на розумних засадах. Політика "висмикування" трагічних подій на Волині 1943 року з цілісного історичного контексту взаємовідносин і реалій II Світової війни (що полягає також і в применшенні українських жертв: кількісно і/або закриваючи тему визначенням «загинули у відплатним акціях», або цілковито їх замовчуючи) не буде ані служити, ані сприяти діалогу.

3. Полякам важко сприйняти правду про взаємовідносини. Ми не погоджуємося називати так звану «польську присутність на сході» політикою колонізації, ми ображаємося, коли присутність II RP після польсько-української війни 1918–1919 років називають "окупацією" Східної Галичини і Волині (так визначає польську присутність на цих територіях частина українських істориків і діячів), хоч в інтерпретації деяких видатних польських істориків, як, наприклад, професора Романа Вапинського, Романа Тожецкого та французького професора Данієля Бовуа, це сумніву не піддається — особливо у визначенні колоніальної політики щодо так званих «східних кресів» до періоду поділу І Речі Посполитої та періоду II Речі Посполитої. З іншого боку, часто-густо українцям важко справедливо визнати, що так звана «польська присутність» на їхніх етнічних землях не була аж такою однозначною, тобто що не всі поляки з'явилися тут як колонізатори. Такою була наша історія — і, як повторював Яцек Куронь, для багатьох поляків і українців історія їхньої долі пов'язується зі спільною «малою вітчизною».

4. Інша проблема: поляків формували, і ми самі формувалися, яко народ мучеників — не можемо визнати, що є ще інші народи-мученики, крім нас. Поляки мають глибоко закодований синдром боротьби і мучеництва. Тому незручна правда, як казав Куронь, «що ми так само, як інші, вбивали ближніх — насилу пробивається, сприймається часто з неохотою, бо руйнує наш ідеалізований автостереотип». Українці мають свій подібний стереотип і такі ж проблеми з тим, як дати цьому раду.

5. Полякам бракує історичної чутливості; наша незрілість у відносинах з українцями була і є особливо очевидна — коли, наприклад, домагаємося відтворення цвинтаря Орлят у Львові точно в такій формі, в якій його було запроектовано. Коли вимагаємо ставити пам'ятники, шукати могили жертв польсько-українського конфлікту, вбитих чи полеглих на території сучасної України — але не засуджуємо нищення українських могил жертв цього ж конфлікту, пам'ятників на території Польщі. Коли проголошуємо, що цивільні польські жертви є «важливіші», ніж українські. А для обґрунтування такого підходу застосовуємо визначення «жертви відплатних акцій» — не задумуючись, що тисячі жінок, немовлят, дітей і старців, убитих польськими руками, з причин моральних і християнських мусимо трактувати не як жертв «відплатних акцій», жертв «помсти», а як смерть конкретних осіб! Буває, що й українцям бракує чутливості стосовно польських жертв, бо незалежно від всієї складності й трагічності переплетіння польсько-української історії, вбиті українцями польські жінки, діти, немовлята і старці — це теж конкретні людські екзистенції! Страждання й українських, і польських жертв у момент смерті були такими ж! А ті, хто чинив це з обох сторін, не звільняються від відповідальності.

6. Не досягнемо жодного прогресу на шляху до діалогу, якщо ми — поляки й українці — не визнаємо права на існування іншої історичної пам'яті. Й однаково сприймемо, що позиція «українці/поляки повинні признати, визнати, попросити вибачення і т. п., бо інакше...» чи «оскільки ми не можемо цього визнати, то в ім'я геополітичних інтересів поводьмося так, ніби з цим не було проблем, ніби не було між нами цих, цитуючи Юзефа Лободовского,"примар минулого"» — неприйнятні! Адже обидва підходи є «хворими» і не створюють основи для діалогу.

Перед нами — очевидно, що перед тими по обидва боки кордону, які розуміють, що не тільки повинні бути солідарними і співпрацювати — багато роботи, зусиль і покори. І на завершення цього тексту я ще раз пошлюся на думки Яцека Куроня, мого «майстра» в побудові діалогу між поляками і українцями. Яцек розумів, наскільки важливою для нашої сучасності є польсько-українська співпраця, а також — як мало хто — природу польсько-українських конфліктів і суперечок, їхню складність й історичну неминучість; але він також знав, які уроки на майбутнє треба витягати з багатолітньої ненависті і братовбивчих воєн. Він вважав, що треба вміти з кожним порозумітися, треба вміти знайти те, що нас, поляків та українців, поєднує, те, що ми можемо зробити спільно. Для себе та для Європи майбутнього!

12.12.2018

https://zbruc.eu/node/85302