www.ji-magazine.lviv.ua

Ілія Куса, Український інститут майбутнього

Є дві речі, яких, на моє скромне переконання, Україні сильно не вистачає, особливо у зовнішній політиці. Це стратегічні комунікації і стратегічне планування. Саме гостра нестача цих двох важливих компонентів є корінням усіх проблем зовнішньої політики України. Уміння «спіймати хвилю» (зрозуміти глобальні та регіональні тенденції) та вибудувати на цьому довготривалу комунікаційну кампанію є запорукою вдалих переговорів і успішної зовнішньополітичної стратегії. А уміння час від часу корегувати цю стратегію під мінливе середовище взагалі відрізняє розумних правителів від дурних. Це я до чого?

Криза стратегічного планування (а скоріше мова йде про його відсутність як такого) яскраво проявилася під час виступу представників української делегації на Мюнхенській конференції з безпеки. Коли президент Петро Порошенко виступав перед майже пустою залою, це був той тривожний дзвіночок, який свідчив про системну глибоку кризу в комунікаціях між Україною та міжнародними партнерами. А висвітлення Мюнхенської конференції з боку українських ЗМІ ще більше посилило моє переконання. У той час, коли в Мюнхені палко обговорювали питання перенаселення Африки, глобальні демографічні зсуви, зміни клімату, гонку технологій штучного інтелекту між КНР і США, в Україні увага була прикута до присутності на конференції Михеїла Саакашвілі, кількості людей у залі під час виступу Порошенка, пошуку винних у зриві засідання «нормандської четвірки», а також рахували, скільки разів у виступах спікерів лунало слово «Україна» і раділи щоразу, коли це відбувалося. Все це демонструє, наскільки український інформаційний простір, будучи до маразму україноцентричним, є відірваним від загальних міжнародних трендів. А виступи Порошенка та інших членів делегації показали обмеженість і «провінційність» українських політичних еліт. Ті самі меседжі, ті самі «артефакти», які показують під час виступу (російські паспорти, шматок маршрутки з-під Волновахи, а тепер прапор ЄС), ті самі обіцянки і повне нерозуміння того, що займало увагу гостей Мюнхена.

Так, про Україну на Мюнхені говорили, і навіть на кількох дискусійних панелях, але діалог цей був завжди у певному контексті. Україна хвилювала гостей конференції вже не як окрема ситуація, а більше як частина більш ширшого політичного контексту. І ні, це не «зрада», це просто зміна пріоритетів, яка відбулася у Європі та світі, і яку, здається, не помічають в Києві. Власне, цю зміну я і хочу розглянути детальніше. Ось список топ-тем, які дійсно хвилюють Європу та світ, і які нам варто розглянути і взяти до уваги, якщо ми хочемо бути в тренді. Я розставив їх за рівнем пріоритетності згідно з моєю особистою думкою.

Трансформація світового порядку. Дуже популярна тема на цьогорічній конференції, про яку в Україні говорили дуже мало. Чимало європейських політиків зачіпали цю тему, розповідаючи про постійні політичні потрясіння, які переживає ЄС протягом останніх кількох років. Тут же згадували й про Україну, але не як «найбільшої проблеми людства», а більше в контексті ескалації глобального протистояння між блоками країн, геополітичними суперниками, зростанням хаотичності міжнародної політичної системи, яка склалася після Другої світової війни та її фактична «смерть» у найближчому майбутньому. Починаючи від війни в Афганістані 2001 року, світ пережив десятки міжнародних конфліктів. Серед нових тенденцій – наростання глобальної ролі Китаю, який поступово заповнює собою вакуум влади і намагається потіснити США, прискорення конкуренції між Європою і Азією, яку перша програє, і новий «бум» розвитку високих технологій. Крах ідентичності в народах Азії, руйнування хиткої системи Сайкса-Піко на Близькому Сході, експансія Росії на пострадянському просторі, глобальні наслідки «ефекту Трампа» — все це розглядали як фактори змін міжнародного порядку.

Китай. Зміна балансу сил у світі призвела до піднесення Китаю, який все більше перетворюється на одну з передових держав світу і кидає виклик США. Мюнхенська конференція присвятила кілька панелей китайцям. Зокрема у контексті збільшення у КНР видатків на оборону, їхній експансії в Азії, розширення економічного впливу Китаю у Європі та Африці. Китай повільно стає для Європи новою загрозою, набагато більшою за Росію. І деякі країни в ЄС взагалі думають про те, щоб замиритися з РФ заради спільного стримування китайського впливу. Фантастичний за своїми масштабами, проект розбудови нової міжнародної транспортної системи «Новий Шовковий Шлях» може вивести китайців у лідери світу, підпорядкувати їм левову частку світової торгівлі, посилити їхній вплив у країнах, які стоять на цьому «Шляху». До речі, однією з таких країн є Україна. Але у нас уваги «Новому Шовковому Шляху» присвячують мало, і ніхто про це не знає. А варто було б, оскільки завдяки проекту Україна може отримати колосальні вигоди, в тому числі й у протистоянні з Росією.

Екологія. Мабуть, уперше за багато років питання екології стояло не на останньому місці, а принаймні ближче до «топових проблем». Екологічні проблеми та зміни клімату дедалі більше стають загрозою для безпеки громадян. Кліматичні зміни призводять до демографічних зрушень у країнах світу та змушують мільйони людей стати переселенцями, особливо в Африці та Азії. Як підрахували організатори конференції, зараз забруднення повітря вбиває у 15 разів більше людей, аніж будь-яка війна. Збільшення споживання електроенергії і зростання населення в Індії і КНР призводить до зростання рівня забрудненості повітря та води і штовхає світ до прискорення розбудови інфраструктури для альтернативних джерел енергії. Не останнім було й питання підняття рівня води, який за останні 20 років зріс на понад 80 міліметрів. Цілі держави, такі як тихоокеанські Науру і Тонга, а також Мальдівські острови йдуть під воду. А учасники конференції у Мюнхені недвозначно заявляли, що найбільше від змін клімату страждатимуть розвинені держави – США, ЄС та «азійські тигри». До речі, екологія – одна з галузей, в яких Україна могла б співпрацювати з ЄС, щоб активізувати двосторонні відносини і задати їм новий імпульс. Тим паче, для України проблема екології – одна з найгостріших, але здається, що в Києві її не сильно помічають.

Реформа ЄС. Одне з найбільш обговорюваних питань на конференції. Необхідність реформи в ЄС назріла давно, і на Мюнхені цій темі присвятили чимало часу. Після парламентських виборів у Німеччині та Нідерландах, у результаті яких традиційні проєвропейські сили були послаблені, Європа занурилася у внутрішні проблеми і, вірогідно, лишатиметься у такому стані протягом усього 2018 року аж до виборів до Європарламенту у 2019 році. У ЄС розуміють, що їм необхідно реформувати Євросоюз, укласти новий договір, який би відповідав новим умовам, викликам і вимогам, які ставлять перед ним громадяни та країни-члени. Структурні проблеми Євросоюзу витіснили на периферію питання України. Європейські політики еліти зараз більше непокояться за майбутнє коаліції у Німеччині, аніж за конфлікт на сході України, і це той гіркий факт, який треба засвоїти і шукати інші підходи до ЄС через їхні власні проблеми. У Європі зараз чотири різні плани реформування Союзу, кожен з яких лобіюється окремою групою держав-членів. Вибори до Європарламенту підштовхують європейців до прискорення реформ, а тому Україні слід підготуватися до того, що разом із загальною стомленістю у ЄС «українським питанням», додасться ще внутрішня система криза усередині Європи.

У контексті реформування ЄС також згадували й вихід Великої Британії з Євросоюзу. Наступний рік буде вирішальним для переговорів між Лондоном і Брюсселем, результатом яких має стати укладення фінального договору про вихід Британії з ЄС. І вже зараз європейці починають вираховувати можливі збитки від «брекситу». На Мюнхені, зокрема, зазначали, що до 2030 року негативний ефект виходу Британії позначиться на рівні економічного зростання країн-членів, який у декількох державах впаде нижче за 1%. У цьому контексті Україні варто було б розглянути варіанти реформування ЄС, оскільки деякі з запропонованих планів не є вигідними для нас. А від того, у що перетвориться Євросоюз, залежатиме й майбутнє України та хід подій на Донбасі.

Африка. Ще одна популярна тема. Я був приємно вражений, коли побачив, що Африку нарешті почали серйозно сприймати на міжнародних майданчиках, і не лише як ринок збуту. У Мюнхені почали говорити про так звану «африканську епоху», коли цей континент визначатиме політичні процеси у світі, або, принаймні у самій Європі. Африка сьогодні – це найбільший регіон за рівнем динамічного розвитку і економічного зростання. Це колосальний ринок для європейських товарів (і українських також!). Крім того, це велике поле геополітичної війни між США, Китаєм, ЄС, Росією і нафтовими монархіями Затоки. Але для Євросоюзу питання Африки стало важливим навіть не через це. Вся суть – у міграції.

Через зміни клімату та глобальні природні катаклізми (на кшталт феномену «Ель-Ніньйо» — погугліть) населення Африканського континенту стрімко переміщається на північ у бік Європи. Крім того, посилення існуючих конфліктів і спалах нових штовхає ще більше людей тікати закордон – знову-таки до ЄС. Вже зараз, за даними моніторингової групи «Famine Early Warning SystemsNetwork», до кінця 2018 року кількість африканців, які страждатимуть від голоду сягатиме 50 мільйонів людей. Ну і нарешті, перенаселення і демографічні проблеми так само змушують африканців шукати своє щастя деінде. Першою жертвою масової міграції африканських народів може стати Європа, особливо враховуючи, що сьогодні «двері» з Африки в ЄС через Лівію, Малі, Судан та Нігерію – відкриті. Відтак, Євросоюз нині намагається розробити стратегію стримування потоків мігрантів до 2030 року, або знищити джерела нестабільності – конфлікти у Лівії, Нігерії, Сомалі.

НАТО та США. Структурні проблеми між ЄС і США набули критичної маси після приходу до влади у Вашингтоні Дональда Трампа. Він одразу ж закликав своїх союзників по НАТО у Європі збільшити видатки на їхню оборону до 2% ВВП, як цього вимагав план НАТО ще за часів Барака Обами. Однак не всі країни ЄС готові виділяти стільки коштів на оборону і безпеку, а тому між США і ЄС виникають непорозуміння. Крім того, незрозуміла політика Трампа щодо НАТО і Росії породила невизначеність серед європейських партнерів Вашингтона. У ЄС не знають, чи готовий Трамп гарантувати їхню безпеку і які в нього плани на Росію. Скандали навколо президента США, його передвиборчої кампанії і команди лише підживлюють дискусію у Європі. А враховуючи те, що Трамп надихає багатьох європейських популістів, які сьогодні є опонентами керівництва ЄС, то відносини з американцями у європейців й досі не оформилися у конкретну стратегію.

Не менш болючим для обох сторін є питання створення у Європі єдиної армії. По-перше, не всі країни підтримують це рішення. По-друге, США вважають його дублюванням функцій НАТО і не бажають формування органу, який би підривав авторитет трансатлантичного альянсу, через який Вашингтон має важелі впливу на Європу. У самій Європі ці підозри відкидають і заявляють, що єдиний оборонний і безпековий простір – лише форма інтеграції усередині ЄС і не має стосунку до НАТО. Але це питання й досі не врегульоване у відносинах між Брюсселем і Вашингтоном.

Україна та Росія. Відверто кажучи, це питання було відсунуте далеко на задній план під час конференції. Конфлікт між Україною і Росією розглядався скоріше як вимушена необхідність, аніж серйозна проблема. Єдині два аспекти, у межах яких серйозно піднімали дискусію щодо РФ і України – це енергетична безпека (проект будівництва газопроводу «Північний потік-2») та кібербезпека (ймовірне втручання РФ у політичні кампанії у США та Європі, а також діяльність про-кремлівських хакерських мереж). Причиною такої мінімізації російської проблеми є частково загальна стомленість від України в ЄС, внутрішньополітичні проблеми у самому Союзі та відсутність «фідбеку» з боку Києва у вигляді конкретних реформ, пропозицій і посилення ефективності державних інституцій. А чим менше у ЄС аргументів на користь санкцій проти РФ, тим складніше урядам країн пояснити бізнесу та населенню доцільність подальших санкцій, оскільки аргумент «бо ми всі загинемо, Путін наступає» не працює з європейською аудиторією.

Близький Схід. Це питання теж стояло на порядку денному, але навіть воно було відсунуте на задній план. Вперше за останні кілька років Сирія, Афганістан й Ірак зникли з активних дискусійних майданчиків. Про це говорили мало і не дуже охоче. Про Ірак – лише у контексті відбудови країни та фінансової допомоги постраждалим. Сирія після розгрому терористів «Ісламської держави» у 2017 році неначе перестала з`являтися на радарах європейської політики. Її згадували, але лише у контексті протистояння між США та РФ, а також між Саудівською Аравією та Іраном. Тіні глобального терористичного монстра над Сирією більше немає, а тому Мюнхен був зосереджений на інших регіонах і проблемах.

Ця стаття не має за мету показати, що на Україну всім начхати чи розганяти «зраду». Це скоріше демонстрація того, про що нині думає світ, і які тенденції непокоять людей, які приймають політичні рішення, у тому числі й по ситуації в Україні. Так, болісно визнавати, що «українське питання» не стояло центральним у Мюнхені. Але з іншого боку – постійні волання про те, скільки разів і хто про нас згадає – це приклад політичної неповноцінності. Адже Україні варто не сидіти і чекати, про що домовляться «великі дядьки» за нашими спинами у кабінетах, а реформуватися, набиваючи свою ціну для зовнішніх партнерів. А потім пропонувати ці вигоди зацікавленим сторонам, і чим «смачніші» вони будуть для них, тим легше урядам цих країн буде пояснити населенню антиросійську гру. Україні варто припинити говорити лише за свої особисті інтереси і почати цікавитися інтересами інших, щоб передбачати їхню реакцію й здійснювати превентивні удари. Реформи державного апарату, боротьба з корупцією, посилення внутрішньополітичної стійкості, збільшення ефективності роботи державних інститутів, розбудова інфраструктури, інтеграція у торгові та транспортні системи світу, співпраця у галузях, критичних для усіх, відкриття нових ринків – все це допоможе Україні знову зайняти чільне місце у «топі» міжнародних конференцій і полегшить роботу з лобіювання вигідних нам рішень.

20 02 2018

http://hvylya.net/analytics/geopolitics/myunhenska-konferentsiya-chomu-ukrayina-ne-bula-v-prioriteti.html