www.ji-magazine.lviv.ua

Ілія Куса, Український інститут майбутнього

Написати цей матеріал мене спонукала битва за регіон Східна Гута під Дамаском, яка триває вже третій тиждень. Про саму битву та її суть ви можете прочитати в іншому моєму матеріалі. Насправді, цей текст мав би вийти ще за часів, коли сирійська армія звільняла від антиурядових угруповань східну частину міста Алеппо у 2016-2017 роках. Але тоді в мене так і не дійшли руки написати його. Тим не менше, проблема, яку я підніму в цій статті, є дуже в важливою з огляду на аналіз ситуації у Сирії та ролі у ній Російської Федерації. Відносини між Москвою і Дамаском в Україні, на жаль, дуже мало вивчені та майже не висвітлюються. А якщо й представлені у ЗМІ, то лише у вигляді простої як двері схеми «хазяїн-сателіт», яка не відповідає дійсності та є одним з тих індикаторів, які свідчать про поверхневий погляд людини на ситуацію у Сирії і нерозуміння цього конфлікту. Для багатьох людей саме існування такої проблеми – це вже новина та несподіванка.

Битва за Східну Гуту під Дамаском, яка розпочалася ще наприкінці лютого, стала яскравим відображенням проблем, які існують у стосунках між Росією і сирійською владою. Сирія і Росія завжди мали різні погляди на ситуацію і на повоєнний устрій країни. І чим ближче Сирія до політичного врегулювання, тим глибшими стають розбіжності між Москвою і Дамаском щодо майбутнього держави та ролі в ній Башара Асада та його команди. Власне, саме про ці протиріччя і піде мова у моїй статті.

Чому саме Східна Гута?

На мій погляд, саме битва за Східну Гуту (офіційно операція називається «Дамаська сталь») стала апофеозом політичних та ідеологічних протиріч між Дамаском і Москвою, які перебували у відносно прихованій формі з 2015 року. Ця операція стала першою, яка вилила у публічний простір розходження між Сирією і Росією і стала невеликим прикладом майбутнього сирійсько-російського конфлікту, який масштабуватиметься на національний рівень. Але почнімо з іншої мізансцени і повернемося на пару місяців назад.

У середині січня сирійський генералітет і частина політичного керівництва Сирії на чолі з Башаром Асадом були роздратовані домовленостями між Туреччиною і Росією щодо сирійських курдів на півночі. Тоді Росія дала мовчазну згоду Туреччині розпочати військову операцію «Оливкова гілка», спрямовану на ліквідацію курдських «Сил народної самооборони» (YPG) в анклаві Афрін у провінції Алеппо. У такий спосіб Москва планувала натиснути на курдів, щоб ті погодилися передати свої території під контроль сирійської влади. Крім того, російська дипломатія завдала великий удар по союзу США та курдів, оскільки справедливо вважала, що вторгнення Туреччини поставить американців перед дилемою: зберегти стосунки з Анкарою як членом НАТО або надалі підтримувати сирійських курдів.

Військова ситуація у курдському анклаві Афрін на півночі Сирії станом на 15 березня: Жовтим – сирійські курди; Зеленим – сили бойовиків; Синім – території, захоплені турецькою армією з 20 січня; Червоним – сирійський уряд

В обмін на «зелене світло» з боку РФ, Туреччина погодилася закрити очі на операцію сирійських військ за підтримки РФ на сході провінції Ідліб. Але разом із тим, Анкара наполягла на тому, що сирійська армія не має наступати далі стратегічної авіабази «Абу Ад-Дугур», тобто на захід провінції Ідліб. Росія з цим погодилася і наказала сирійцям припинити наступ після взяття під контроль авіабази. Однак із цим не погодилися самі сирійці. Вони не просто захопили авіабазу, а й почали наступ далі на захід убік міста Абу Ад-Дугур і болота Ас-Сайхах. Крім цього, сирійські війська несподівано атакували позиції антиурядових угруповань на південному сході та південному заході провінції Алеппо, щоб з`єднатися зі своїми силами в Ідлібі. Це не сподобалося Туреччині, яка пригрозила відкрити вогонь по сирійських військах, якщо ті не зупинять операцію. Москва була змушена натиснути на уряд Асада, щоб той наказав військам припинити бої. Після кількох раундів переговорів сирійське військове командування не без роздратування припинило наступ. Але вони встигли захопити весь південний захід та схід провінції Алеппо та понад 12 населених пунктів за межами авіабази «Абу Ад-Дугур», включаючи однойменне місто.

Після прикрого для сирійської влади «договорняка» між Анкарою і Москвою і початку вторгнення турецьких військ до анклаву Афрін на півночі провінції Алеппо, розпочинається друга мізансцена у нашій розповіді. Із самого початку військової операції «Оливкова гілка» цікаво було спостерігати за заявами офіційного Дамаска та тривалим мовчанням Москви. Сирія зробила усе, щоб максимально продемонструвати у публічному просторі своє незадоволення турецько-російською угодою. Для сирійців це було зрадою їхніх інтересів, оскільки Москва фактично дозволила Туреччині окупувати частину сирійських земель на півночі. Дуже швидко Дамаск перейшов від заяв до дій. Першим же кроком стала відкрита підтримка курдських «Сил народної самооборони» (YPG). Їм дозволили перекидати підкріплення зі сходу до анклаву Афрін через підконтрольний уряду Алеппо. Це розлютило Туреччину, яка вимагала від Росії вплинути на Асада, щоб той припинив підтримувати курдів і тим самим розтягувати бойові дії. Росіяни зрозуміли, що зупинити Сирію не зможуть, а тому почали тиснути на сирійських курдів із тим, щоб ті погодилися на їхні умови передачі регіону під контроль центральної влади. Переговори затягнулися на цілий тиждень і зрештою зайшли у глухий кут.

І тут, нарешті, ми підходимо до Східної Гути. Вся ця операція із самого початку була ініціативою Дамаска. Сирійська влада вже давно планувала знищити оплот антиурядових угруповань поблизу столиці. Цей анклав заважав сирійському уряду та зв’язував величезну кількість військових ресурсів, не дозволяючи задіяти їх на інших ділянках фронту. Але після розгрому бойовиків сил «ІД» наприкінці 2017 року, питання Східної Гути знову актуалізувалося. Утім погляди на цей регіон у російських та сирійських військових були різні.

Спершу Росія підтримала цю військову акцію, але проблема полягала в тому, що у Москви та Дамаска були різні підходи до неї. У Кремлі цей наступ розцінювали більше як психологічний тиск на бойовиків і їхніх донорів – Саудівської Аравії і Туреччини. З огляду на партнерство між росіянами і турками на півночі Сирії, дратувати Анкару масштабною операцією зі знищення частини лояльних їй ісламістів було не на часі. Однак із цим не погоджувалися у Дамаску. Сирійські військові із самого початку планували остаточно закрити питання Східної Гути. Це спричинило конфлікт між генералітетом Верховного військового командування Сирії і російськими військовими радниками, які брали участь у плануванні операції «Дамаська сталь». І коли розпочалася операція, сирійська армія кинула всі свої сили на розгром бойовиків – не лише терористів «Аль-Каїди» з коаліції «Тахрір Аш-Шям» чи навіть непоступливих ісламістів з угруповання «Файлак Ар-Рахман», але й коаліцію «Армія Ісламу», яку спершу не планували чіпати. Кульмінацією протистояння між РФ і Сирією стала резолюція Ради Безпеки ООН, яку ухвалили одноголосно 25 лютого. Попри те, що Росія підтримала текст резолюції і сама брала активну участь у його доповненні, сирійський уряд виявив до неї нуль інтересу і продовжував операцію, навіть всупереч заклику Міноборони РФ розпочати мирні переговори з бойовиками.

За останні 2,5 тижні бойових дій сирійські війська зуміли повернути під контроль понад 70% території Східної Гути, оточити штаб-квартиру бойовиків коаліції «Армія Ісламу» — місто Дума і домовитися про часткову евакуацію ісламістів з регіону в обмін на капітуляцію і обмін полоненими. Навіть переговори між бойовиками та сирійською владою стали можливим лише після втручання російських посередників.

Ситуація у регіоні Східна Гута під Дамаском: Червоним – сирійська армія; Зеленим – сили бойовиків; Синім – території, захоплені сирійськими військами з 25 лютого

Різні заяви Росії та Сирії під час боїв у Східній Гуті, недолугі виправдання Москви після звинувачень Заходу в ескалації конфлікту та відверто войовничі висловлювання сирійських політиків продемонстрували, наскільки різними є підходи обох країн до майбутнього Сирії, переговорів з бойовиками та загалом до врегулювання ситуації. У чому суть таких розбіжностей? Відповідь варто шукати частково в інтересах провідних гравців Сирійської шахівниці, а частково й у глибинних політично-філософських і соціально-культурних маркерах сирійського суспільства та політичних еліт, які абсолютно не корелюються з цінностями та мисленням росіян і європейців загалом.

Арабський націоналізм у Сирії

Націоналізм завжди був цікавою особливістю сирійської внутрішньої та зовнішньої політики. А з приходом до влади в Сирії партії «БААС» у 1940-х роках арабський націоналізм став державною ідеологією, ідеї якої культивували для мобілізації населення проти ворогів, насамперед – США, Ізраїлю та Франції як колишньої метрополії. З часом арабський націоналізм став основним компонентом, який склеював націю як фундамент сучасної Сирійської Арабської Республіки. Окрім консолідації населення навколо захисту власної ідентичності та історії, арабський націоналізм був спрямований проти будь-яких форм релігійного сектантства. Духовенство та націоналісти – такими були дві основні сили, що боролися між собою у багатьох країнах арабського сходу. Сирія не була виключенням.

У часи «холодної війни», особливо під час війни СРСР в Афганістані, Сполучені штати та їхні союзники активно використовували радикальний іслам і духовенство як інструменти свого впливу та протидії своїм ворогам. Через це арабський націоналізм швидко набув антиамериканського характеру і згодом почав асоціюватися з боротьбою із впливом США в будь-яких його проявах. А після того, як Сполучені штати кілька разів втрутилися у сирійську внутрішню політику, організувавши низку військових переворотів, сирійці стали особливо радикальними у своєму націоналізмі щодо Вашингтона та його союзників. Це зблизило їх з Москвою, завдяки чому саме Сирія лишалася одним з найбільш вірних союзників СРСР, а пізніше РФ.

Сьогодні Сирія – це одна з небагатьох арабських країн, яка з кінця Першої світової війни встигла сформуватися як нація, попри те, що кордони держави були намальовані європейцями штучно, і арабський народ став розділеним у межах різних «націй»: іракської, сирійської, йорданської, ліванської, яких раніше не існувало. Але Сирії вдалося сформувати фундамент для власної національної ідентичності. Якщо ви поїдете в Сирію, то дуже часто будете чути саме про «сирійців», а не «арабів», на відміну від, скажімо, тих же мешканців сусіднього Лівану. У часи правління президента Хафеза Асада, а пізніше його сина Башара, Сирія остаточно стала провідною країною, яка плекала націоналістичні ідеї в арабському світі. Тому Сирію часто вважали однією з найбільш радикальних у питаннях захисту прав палестинців, війни з Ізраїлем, протистояння США тощо.

Президент Сирії Хафез Асад (1970-2000)

Як це не парадоксально, але сьогодні Росія стикається у Сирії саме з тим феноменом, який багато десятиліть поспіль грав на користь Кремля у його протистояння з Заходом. Сьогодні ж, із сотнями військових на сирійській землі, десятками літаків у небі та перманентними політичними зустрічами з сирійськими елітами Кремль з головою занурився у царство арабського (а радше сирійського) націоналізму. За іронією долі, те, що сформувалося як найпотужніша зброя проти американців, почала бити вже по росіянам, але, звісно, не так сильно, як по США з огляду на відповідний історичний бекграунд.

Причина доволі проста – деградація кадрів у РФ. У часи «холодної війни» СРСР мав одну з найпотужніших шкіл підготовки дипломатів саме на східному напрямку. Арабісти і тюркологи були головною ударною силою радянського МЗС, які знали підходи до багатьох арабських лідерів, уміли грати на їхніх емоціях та інтересах, а також блискуче розігрували «націоналістичну карту», особливо під час конфліктів арабів з Ізраїлем. Але після розпаду СРСР, нова Росія почала переорієнтацію на європейський та американський напрямки. По-перше, після низки антикомуністичних революцій у країнах Східної Європи та у Балтії, російське керівництво вирішило, що їм не вистачає кадрів, які б допомогли утримати ці держави в російській орбіті та не допустити їхнього входження до НАТО. А по-друге, чимало кадрів з числа арабістів до того моменту просто пішли з життя через свій похилий вік. Власне, тому, на момент 2011 року притомних і дійсно професійних дипломатів-арабістів у РФ лишилося зовсім небагато, а нового покоління не було. Відтак, виникла криза комунікацій між РФ та Сирією, яка, втім, не була критичною, адже трималася на певному досвіді двосторонніх стосунків. Але посилення арабського націоналізму поглибило проблему.

Для сирійців їхня земля і територія, прапор, назва країни – це священні речі, основа державності. З початком конфлікту в Сирії у 2011 році відбулася потужна консолідація сирійського населення навколо ідеї захисту батьківщини від зовнішніх і внутрішніх ворогів, стримування радикального ісламізму (історичного ворога націоналістів) та збереження власної домівки та землі. Поляризація населення призвела до часткової радикалізації як націоналістичних, так і ісламістських поглядів громадян, особливо в умовах надзвичайно агресивної і однією з найпотужніших в історії інформаційно-пропагандистських війн. По мірі зростання інтенсивності боїв, сирійська влада мобілізувала населення, культивуючи націоналістичні погляди, проектуючи їх на ворогів: турків, ізраїльтян, американців, європейців, саудівців тощо. До речі, війна в Сирії стала першим випадком, у межах дискурсу якого ворогом арабського націоналіста був інший араб – умовний «саудит». Сьогодні в Сирії антагонізм стосовно мешканців нафтових монархій Затоки – безпрецедентно високий і по-своєму парадоксальний, адже раніше той же ісламізм не мав конкретної національної належності, а був спільним ворогом для усіх прихильників світського, переважно військового, правління.

Радикалізація сирійського суспільства призвела до трансформації основних державних надбань – землі, Конституції, назви, прапору, гімну – у своєрідні сакральні артефакти, втрата яких означає втрата країни. Тому і вся державна пропаганда почала просувати ідею «повернення всіх сирійських земель до останньої» після того, як у 2016 році уряд за підтримки РФ та Ірану почав поступово повертати території під свій контроль, а дезінтеграція Сирії, про яку заговорили у 2013-2014 роках, була відкладена. Не дивно, що сирійський уряд був розлючений ініціативами Росії щодо змін до Конституції Сирії, однією з яких є зміна назви країни з «Сирійської Арабської Республіки» на просто «Сирійську Республіку».

Проурядова демонстрація на підтримку Башара Асада у центрі Дамаска, 28 листопада 2011 року

Відтак, із «накручуванням» націоналістичних ідей, Росії, яка почала безпосередньо працювати з сирійцями на місцях, стає все складніше співпрацювати зі своїми союзниками без шкоди їхнім національним почуттям. Москва із самого початку планувала завершити конфлікт саме політичним врегулюванням і «торгами». А для араба (особливо сирійця, як вони самі про себе кажуть – авт.) якісь підкилимні «торги», інтриги – це все справа негідна, нечесна та більше притаманна європейцям і, від нещодавна, саудитам. Основний інтерес сирійських націоналістів, до яких належить більшість сирійського політичного класу – повернення всіх земель під контроль влади та відродження статусу-кво до 2011 року. А торгівля землями і територіями, мовляв, не для них. Отож, сирійський націоналізм – перша перешкода, з якою Росія стикнулася у Сирії у ході своєї військової кампанії та в умовах зміни поколінь дипломатів.

Людський фактор і кровна помста

Як відомо, на Близькому Сході людський фактор відіграє неймовірно величезну роль. Це не той регіон, де державні інститути тримаються на системі стримувань та противаг, яка утримує лідерів у загальноприйнятих рамках політичної гри. В арабському світі лідер – це харизматична, сильна, вольова особистість, бажано – лікар або військовий, який має «сильну руку». Такий історичний образ дуже сильно впливає на погляди людей, їхнє ставлення до політичних лідерів та відносини між країнами. Свого часу президенти Іраку та Сирії Саддам Хусейн та Хафез Асад не порозумілися між собою саме через міжособистісну неприязнь. На Близькому Сході, якщо ви не вмієте публічно виступати, вести за собою натовп і показати свою міць, тоді вам не місце у політиці, принаймні на вищих посадах у державі.

Особисті стосунки та традиції завжди грали вирішальну роль у багатьох ситуаціях. Сирія не є виключенням з правил, попри те, що країна вважалася однією з найбільш прогресивних. Коли Башар Асад став президентом Сирії після смерті свого батька Хафеза у 2000 році, частина старих еліт – соратників померлого президента – виступила проти цього. Вони вважали Башара занадто інтелігентною, м`якою і безхарактерною людиною. А експрес-курс Асада у Військовій академії не змінив ситуацію. Тому не дивно, що перші роки правління Башара Асада позначилися внутрішньополітичним протистоянням двох фракцій – людей, які лишилися лояльними Башару, та частини «старої гвардії», які не хотіли з цим миритися. Кульмінацією боротьби стала відставка багаторічного міністра оборони Сирії Мустафи Тласа, який втік до Франції. На його прикладі яскраво показана роль міжособистісних комунікацій у сирійській політиці. Мустафа Тлас був одним з найбільших соратників Хафеза Асада та його найкращим другом. Але він завжди захоплювався не офтальмологом Башаром Асадом та його дружиною-британкою, а старшим сином президента – Басілем Асадом, який, власне, і мав стати главою держави після смерті батька. Але автокатастрофа у 1996 році зірвала ці плани. Відповідно, вже тоді питання відносин між Мустафою Тласом і новим сирійським лідером було приречене. До речі, сам екс-міністр оборони після початку війни в 2011 році став на бік антиурядових сил, «розкачав» ситуацію у його рідному регіоні – місті Растан на півночі провінції Хомс, а його син – бізнесмен та продавець зброї – налагодив поставки бойовикам з ОАЕ.

Крім міжособистісних зв’язків, важливе місце у суспільстві в сирійців відіграє кровна помста. Хоча останнім часом Сирія поступово почала відмовлятися від цих традицій, війна все змінила. На тлі зростання патріотичних і націоналістичних настроїв, питання зради стало для багатьох особистою справою. Це насамперед стосується Східної Гути та коаліції «Армія Ісламу». Переважна більшість бойовиків цього угруповання – місцеві сирійці. Бої на цьому напрямку тривають вже 7 років. Тут полягло надзвичайно багато сирійських солдатів і найбільше офіцерів, аніж будь-де у Сирії. Тому для багатьох сирійських військовослужбовців Східна Гута – це така собі «справа честі», необхідність її звільнити від антиурядових угруповань сама по собі зрозуміла і не має перебувати під питанням. А спроби Росії домовитися та «виторгувати» майбутню долю анклаву в інших регіональних гравців викликала у Дамаска лише роздратування. Тому спроба РФ включити коаліцію «Армія Ісламу» до бодай якого-небудь політичного процесу зустрічала лютий опір з боку сирійської влади. Отож, внутрішні локальні комунікації між громадами та особисті зв’язки між людьми стали для Росії другою перешкодою для реалізації своїх планів з врегулювання ситуації у Сирії.

План Путіна щодо Сирії та іранський інтерес

Третя перешкода – це Іран. Шляхом прямого військового втручання у конфлікт у 2015 році, Росія зуміла врятувати сирійський уряд на чолі з Башаром Асадом і кардинально змінити баланс сил на його користь. Розпочавши свою гру, РФ активно вибудовувала різноманітні регіональні альянси і, зрештою, їй вдалося перемогти у дипломатичній війні зі США та нафтовими монархіями. Росія добилася ситуативного союзу з Іраном і зуміла перетягти Туреччину з прозахідного до проросійського табору. Відтепер всі політичні питання навколо Сирії вирішуються у трикутнику Москва-Анкара-Тегеран. Але диявол, як відомо, криється у деталях.

Попри свій ситуативний союз, усі три країни мають власні інтереси та цілі у війні в Сирії. Головна проблема для Туреччини – «курдське питання». Анкара планує ліквідувати загрозу сирійських курдів на своїх кордонах і сформувати «зони безпеки» у прикордонних територіях, лишивши ці сирійські території під своїм контролем. У стратегічній перспективі ці землі можна буде або «продати» на міжнародних переговорах разом із лояльною місцевою адміністрацією, керівництво якої включать у політичний процес, або лишити собі, поступово змінюючи демографію населення та заселяючи території туркоманами.

Росія планує добитися міжнародних політичних переговорів у Сирії і зафіксувати свої здобутки, в тому числі свою домінуючи роль у регіоні Леванту. Тріумфом для Москви має стати таке визнання з боку США та ЄС. Крім того, у Росії чітко усвідомлюють, що об`єднати країну, як це було до 2011 у самій Сирії. Це яскраво проявилося під час великої конференції Конгрес народів Сирії у січні 2018 року в Сочі. Тому ставка Кремля була зроблена на збереженні Башара Асада при владі як гаранта внутрішньополітичної стабільності та поступовій федералізації країни, насамперед – урахуванням інтересів сирійських курдів. На відміну від 2015 року, сьогодні президент Сирії Башар Асад не відчуває себе на межі краху, а навпаки – активно культивує ідею «тотальної перемоги» та повернення всіх територій під контроль центральної влади. Якщо у Москві розглядають політичні поступки одразу кільком гравцям у регіоні – Туреччині, Ізраїлю, курдам, то Дамаск готовий надати певну обмежену автономію лише сирійським курдам. Так само якщо Росія розглядає для Сирії «ліванську модель» поділу влади (президент – християнин, прем’єр-міністр – суніт, спікер – шиїт), то для Дамаска це абсолютно неможливо, та й не має сенсу, адже проблеми міжрелігійної ворожнечі в Сирії не такі великі, як у Лівані. Зрештою, не релігія хвилює Москву, цей крок – чисто політична поступка для залучення різних локальних гравців до переговорів. Але сирійська влада вважає такий крок небезпечним, адже, на їхню думку, це грає на користь пропагандистам, які намагаються маніпулювати релігією, представляючи цей конфлікт як «релігійний».

Але розбіжності у поглядах на політичне майбутнє Сирії існують не лише у Москви та Дамаска. Проблемою стали інтереси ще одного впливового гравця – Ірану. Офіційний Тегеран з самого початку конфлікту підтримував сирійський уряд у межах загальної регіональної війни з Саудівською Аравією та Ізраїлем. Однією з основних геоекономічних задач Ірану була побудова газопроводу через Сирію та Ліван до Середземного моря, щоб вийти на Європу. Для РФ така газова конкуренція є неприйнятною, тому Кремль не поспішає виводити свої сили з Сирії повністю. Крім того, Росія намагається балансувати між інтересами Ізраїлю, з яким підтримує доволі непогані стосунки, та Ірану. Останній активно розбудовує логістичні комунікації зі своїми головними союзниками на місцях – шиїтським рухом «Хезболла» у сусідньому Лівані. Це непокоїть Ізраїль, який вже розробив план створення «зон безпеки» на кордонах з Сирією. На відміну від Ірану, який налаштований агресивно проти ізраїльських сил, Російська Федерація частково поділяє занепокоєння Тель-Авіва присутністю про-іранських загонів у прикордонних районах західної Сирії. А тому коли сирійські системи ППО збили ізраїльський літак F-15 над Західною Гутою, Москва робила усе, щоб не псувати стосунки з Тель-Авівом і владнати ситуацію мирним шляхом.

Президент РФ Володимир Путін і президент Ірану Хасан Роухані на зустрічі у російському Сочі, 9 липня 2015 року

Іран є одним з найбільших союзників сирійської влади. Вплив Тегерана на механізм ухвалення рішень у високих кабінетах Дамаска іноді навіть більший, аніж у росіян. А враховуючи вищеописані кадрові та комунікаційні проблеми РФ у спілкуванні з сирійцями, Іран часто переграє Москву. Наземні сили Ірану відіграють у Сирії набагато більшу роль під час численних військових операцій. Кількість про-іранських бійців на землі за різними даними сягає 8-10 тисяч бійців. Єдина перевага Москви – це домінування у небі та поставки зброї, особливо важкої техніки. І чим меншою стає загроза Асаду з боку різних антиурядових структур, тим менш доцільною стає підтримка росіян та їхня присутність у Сирії. Тому, по-суті, Росії навіть вигідно тримати Асада «у тонусі» та зберігати певні оплоти нестабільності, які загрожуватимуть його владі, щоб не допустити перетворення РФ на політичний непотріб.

У ході конфлікту Росія та Іран зуміли сформувати непоганий воєнний альянс. Зокрема посилилася співпраця між росіянами та шиїтським рухом «Хезболла». Але якщо у 2015 році ця співпраця була актуальною і доречною, то у 2018 році, по мірі зменшення інтенсивності боїв, Росія все менше потребує допомоги Ірану. Путін поступово переходить з військового до політичного рівня врегулювання ситуації. А цей формат не передбачає участі в ньому бійців войовничого руху «Хезболла», для якого приготували набагато меншу роль у повоєнному житті Сирії, аніж вони того прагнуть.

У цьому контексті битва за Східну Гуту під Дамаском стала протистоянням між російськими та іранськими військовими радниками. Тегеран активно підтримує націоналістичну риторику сирійських генералів, і виступає за ліквідацію усіх можливих оплотів антиурядових сил у Сирії, окрім курдів. Також Іран вороже ставиться до військових авантюр президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана, що ще більше загострює стосунки між союзниками на переговорах трикутника Тегеран-Москва-Анкара. А після завершення основних бойових дій, почнеться гонка союзників за тим, хто матиме найбільшу частку в кампанії з відновлення та реконструкції країни, а від цього залежить й подальший вплив на сирійський уряд.

Чому Башар Асад стає проблемою для Кремля?

Зближення президента Сирії Башара Асада та його команди з Іраном є прямою загрозою амбіціям Росії, адже підриває плани Путіна щодо подальшого політичного врегулювання ситуації. Відповідно, Башар Асад та його уряд поступово стають реальною проблемою для Кремля. Риторика сирійського лідера щодо «перемоги» над усіма та його радикальний анти-турецький та антиамериканський запал руйнує складні, але хиткі, російські «договорняки» та заважає Москві «підніматися з колін» так, як вони цього хочуть. Мало хто знає, але у Росії навіть був свій претендент на посаду президента Сирії як альтернатива Башару Асаду, якщо той вийде з-під контролю – віце-президент Сирії Фарук Шараа. Але коли в Дамаску дізналися про це (можливо, й не без допомоги з боку іранської розвідки), Шараа був затриманий та відправлений під домашній арешт. Його вже давно не бачили на публіці, а самому віце-президенту вже 79 років, і росіяни покинули ідею просування цього політика на вищий щабель влади.

Віце-президент Сирії Фарук Шараа

Битва за Східну Гуту стала важливим дзвіночком для Кремля. Ще у листопаді 2017 року, коли у Москві відбулася зустріч між президентом Сирії Башаром Асадом і президентом РФ Володимиром Путіним, обидва лідери розійшлися щодо свого бачення майбутнього Сирії. Путін тоді заявив, що «військова операція майже завершена і треба думати про довготривалу політичну угоду». Але Асад та його радники цілком відверто дивувалися, мовляв, навіщо нам політична угода, якщо ми вже перемогли? Це зокрема стосувалося тих оплотів бойовиків, які ще лишилися у Сирії і втратили свою міць – провінцію Дараа, провінцію Ідліб, східну частину гірського масиву Калямун. Сирія та Іран активно виступають за силове зачищення цих регіонів, адже цим бойовикам, за логікою сирійців, торгуватися нічим, а сенс їхнього консервування в межах цих територій – нульовий. Однак у Москві думають інакше. На думку російських дипломатів, ці оплоти можуть бути предметом торгу з іншими регіональними гравцями. Таке саме розходження у поглядах між Москвою і Дамаском щодо частини сирійської політичної опозиції, яка бере участь у міжнародних переговорах. Дамаск й досі не погоджується зустрічатися з ними напряму, лише через представника ООН. А деякі опозиційні структури сирійці відкрито зневажають і бажають їхнього знищення, особливо це стосується про-саудівського «Вищого комітету з переговорів» на чолі з Насром Аль-Харірі.

Політичні та ідеологічні протиріччя між Сирією і Росією вже проявляються у публічному просторі. Під час Валдайського форуму в Росії міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров цілий виступ присвятив саме миротворчим зусиллям РФ в об`єднанні різних політичних сил Сирії заради врегулювання ситуації в країні. Натомість буквально після його виступу радниця президента Сирії Бусайна Шаабан заявила, що Дамаск очікує «повної перемоги» над ворогами. Навіть у заключному документі Валдайського форуму росіяни не без роздратування зазначили: «Частина політичної еліти Сирії вочевидь розраховує отримати більше дивідендів від військового розв`язання конфлікту, аніж якщо б вони отримали від переговорів».

Чим більше Іран штовхає сирійський уряд убік військової перемоги та свого обмеженого варіанту автономізації курдських земель, тим глибше Росія втягується у конфлікт і тим складніше їй вести переговори зі США. Адже основним завданням Москви врешті-решт є укладання «великої угоди» з Вашингтоном, яка б засвідчила домінуючу роль РФ як мінімум у Сирії, як максимум – у регіоні Леванту. Башар Асад у цій схемі може стати перешкодою, адже можливостей у нього зірвати будь-які переговори – купа. Він усвідомлює, що Росія зараз не може покинути його або зменшити свою присутність, оскільки ситуація й досі складна та непередбачувана, а контури «великої угоди» ще навіть не намальовані. Тому Дамаск активно «виляє» Росією, неначе «хвіст виляє собакою», намагаючись вижати максимум від того часу, який йому лишився до етапу мирних переговорів. Битва за Східну Гуту – яскравий приклад того, як Асад втягнув у це Росію і добився ліквідації ненависного йому анклаву бойовиків – останнього «саудівського оплоту» у Сирії.

Командувач елітних сирійських підрозділів «Тигри», генерал-майор Сугейль Аль-Хасан приймає нагороду від російських військових на авіабазі «Хмеймім»

Після Східної Гути будуть ще кілька подібних «битв» — за Ідліб, за провінцію Дараа, за регіон Кунейтра, за східний Калямун. Але найбільшою і найтяжчою для ірансько-російсько-сирійського альянсу стане битва за реконструкцію Сирії. За оцінками Світового банку, Сирії знадобиться від 200 до 350 млрд. доларів на відбудову після війни. Реконструкція – це можливість для тих, хто нею займається, змінити баланс сил на локальному рівні у великих містах. Тому між Росією та Іраном розгорнеться справжня боротьба за урядові тендери. А західні країни – Євросоюз та США – опиняться перед цікавою дилемою: інвестувати у відбудову Сирії і тим самим допомогти сирійській владі або відмовитися співпрацювати з Дамаском, але внаслідок цього втратити ще більше впливу на цей регіон.

Враховуючи ці тенденції у Сирії, я вважаю, що Росія зараз стоїть перед дилемою: підтримати Іран та Сирію у їхньому радикальному плані підвищити ставки та завоювати решту оплотів антиурядових угруповань або ж натиснути на Дамаск з тим, щоб почати політичний процес вже у цьому році. Це означає, що ми можемо побачити один з наступних сценаріїв розвитку подій:

Сценарій №1. Росія стримуватиме вплив Ірану посилюючи свою участь у конфлікті і домовиться з Башаром Асадом, який стане її головним союзником на Близькому Сході. Він погодиться на зміни до Конституції в обмін на обіцянку, що його не змусять піти у відставку. У цьому випадку вплив Ірану у західній Сирії зменшиться, а Москва може навіть «проковтнути» обмежену військову операцію Ізраїлю та США проти «Хезболли» у південному Лівані. Також Росія підтримає нові санкції ЄС проти Ірану у зв’язку з його ракетною програмою, щоб ослабити вплив Тегерана.

Сценарій №2. Башар Асад підпаде під більший вплив Ірану та стане занадто самостійним. Тоді його можуть замінити на іншого політика. Прямо зараз Москва приглядається до кількох вищих сирійських генералів, включаючи легендарного генерал-майора Сугейля Аль-Хасана, які мають достатній рівень внутрішньої легітимності. Це погіршить відносини Москви і Тегерана, що може завершитися або домовленістю між ними, або конфронтацією, якщо Іран не прийме нового сирійського лідера.

Сценарій №3. Росія домовиться з Іраном про початок політичного процесу. Башара Асада залишать на посаді, але лише не перехідний період, після чого він піде у відставку. Далі почнеться боротьба між Іраном та Росією за нового сирійського лідера. Якщо компромісну фігуру не оберуть, ситуація ризикує вийти з-під контролю.

19 03 2018

http://hvylya.net/analytics/geopolitics/rosiyska-dilema-u-siriyi-chomu-bashar-asad-staye...