www.ji-magazine.lviv.ua

Ілія Куса, Український інститут майбутнього

Пройшло більше двох тижнів з того часу, як лідера вуличних протестів у Вірменії Нікола Пашиняна тріумфально обрали прем’єр-міністром країни, а люди від радощів пустилися у танці та співи прямо на центральній площі Свободи в Єревані. З другої спроби, але вже відомий на весь світ «революціонер» Пашинян, все-таки здобув крісло прем’єра та отримав мандат на управління країною від парламенту. З того часу медіа-буря, яка вирувала в інформаційному просторі України, дещо стухла, а увага до Вірменії була відсунута більш значущими подіями – виходом США з іранської ядерної угоди та трагічно-пафосним відкриттям американського посольства в Єрусалимі. Тим не менше, тема Вірменії нікуди не зникла, ба більше – мала свій цікавий розвиток. За тиждень, що минув, Пашинян встиг сформувати свій уряд, з`їздити у свою першу закордонну подорож і стикнутися з новими протестами, вже під вікнами його кабінету.

Корабель Нікола Пашиняна був спущений на воду 16 травня, коли новий прем’єр сформував уряд, і вже дві доби він пливе вірменським морем. До уряду Пашиняна увійшло багато цікавих людей, як представників старої системи, так і «людей з вулиці» — соратників нового прем’єра. Представникам старої системи віддали силові структури – Міністерство оборони (Давид Тоноян) і МВС (Валерій Осіпян). Двома заступниками прем’єр-міністра стали його найближчі соратники по вуличним демонстраціям, люди, яким він особисто довіряє – Арарат Мірзоян та Тігран Авінян. Чимало громадських активістів і освітян призначені на посади міністрів освіти (Ліліт Макунц), транспорту (Артур Хачатрян), охорони здоров`я (Арсен Торосян). Уряд Пашиняна – це екзотичний мікс з різних людей, які разом із ним стояли на вулицях або були пов’язані через особисті зв’язки та партію «Елк».

Для Пашиняна такі призначення вигідні з кількох причин. По-перше, це дуже зручна картинка для своїх прихильників, мовляв, люди з вулиці прийшли керувати країною. По-друге, це люди, яким Пашинян довіряє особисто, а зараз йому потрібні саме такі члени Кабміну. Вони виконуватимуть будь-які його доручення і успішно доведуть країну до дострокових виборів без ексцесів. По-третє, Пашинян дає сигнал, що влада стала молодшою, адже практично всі призначені на посади – представники молодого покоління. Іншими словами, Пашинян через такий склад уряду намагається втримати свій рейтинг у найближчий час до виборів, усвідомлюючи, який опір йому чинитимуть правлячі еліти, які все ще сидять у парламенті.

Члени старої гвардії не могли не увійти до нового уряду, адже Пашинян саме їм і завдячує своїй посаді. Переговори про його призначення тривали з кінця квітня. Власне, відставка колишнього прем’єр-міністра Вірменії Сержа Саргсяна, яка привела на його місце лідера вуличних протестів, також стала результатом компромісу. Його досягли на зустрічі між самим Саргсяном, Ніколом Пашиняном і Кареном Карапетяном, якого називають «людиною Газпрому». Одразу після відставки Саргсяна, лідер опозиції Нікол Пашинян вже на першій прес-конференції у Єревані заявив, що не буде розвивати стосунки з Євросоюзом на шкоду російським інтересам і всіляко заявляв про прихильність нинішнього зовнішньополітичного курсу Вірменії. Це стало індикатором того, що Пашинян не становив загрози інтересам Кремля, і його протести – це внутрішньополітична справа Вірменії. До того ж, всі розуміли, що частиною протистояння також є особистий конфлікт між Саргсяном і Пашиняном, який запам`ятав свого ворога ще у 1998 році, коли той, будучи на посаді міністра внутрішніх справ, доклав чимало зусиль для закриття опозиційної газети «Орагір», засновником якої був Пашинян. Сам опозиціонер отримав рік в’язниці.

Форсували питання швидкої заміни прем’єр-міністра партнери правлячої Республіканської партії Вірменії по коаліції. Партія «Дашнакцутюн» у кінці квітня вийшла зі складу коаліції та закликала обрати нового главу уряду, натякаючи саме на Пашиняна. Це поставило «республіканців» у скрутне становище, адже тепер лідер протестів мав серйозну підтримку в парламенті з боку усіх партій, окрім правлячої. Лишатися осторонь цього процесу вони не бажали, а тому після кількох раундів внутрішньо-фракційних переговорів погодилися підтримати кандидатуру Нікола Пашиняна, хоча й не всі проголосували за нього.

Договірний характер відставки Сержа Саргсяна та призначення Нікола Пашиняна не міг не відобразитися на новому складі уряду. Пашиняну дали доволі широкий простір для маневру при виборі кандидатів на посади. Правляча Республіканська партія демонстративно оголосила, що йде у опозицію, хоча у політичному плані це був нонсенс. Партія, яка має абсолютну більшість у парламенті, апріорі не може бути в опозиції. Відтак, цей крок варто розцінювати лише як сигнал Пашиняну, що, мовляв, вони слідкують за його діями, та піар для власного електорату, щоб продемонструвати свій антагонізм до нового «народного прем’єра». Серед «республіканців» частина депутатів підтримала Пашиняна, але важковаговики демонстративно проголосували проти нього.

У будь-якому випадку, призначення Нікола Пашиняна – це доволі розумний хід з боку правлячих еліт. Вони фактично дозволили лідеру вулиці зайти у свою систему, та ще й на своїх умовах. Оскільки стара система лишилася на місці та нікуди не зникла, то Нікол Пашинян, коли став прем’єр-міністром, опинився на полі, де правила гри вже давно визначені його попередниками. Дозволивши опозиціонеру стати частиною вищих ешелонів влади, вони пішли по класичній схемі поглинання позасистемного елементу. За задумом правлячої партії, Пашинян, не маючи твердої опори та команди за своїми плечима, буде змушений вступати в різноманітні компроміси та альянси з представниками старої влади, адже він грає все ще за правилами, установленими у період президентства Сержа Саргсяна. У свою чергу, нескінченні компроміси мають зав’язати опозиціонера на цій системі та зробити його «частиною команди, частиною корабля». У таких умовах він дуже швидко втратить довіру свого електорату, і тоді його буде дуже просто нейтралізувати.

Звісно, разом із цим еліта й ризикує своїми позиціями, адже Нікол Пашинян може опиратися поглинанню. У його арсеналі – протестні маси на вулицях, а також запальний характер, який робить його спроможним на виставлення ультиматумів і радикальні кроки заради досягнення своїх цілей. При умілому використанні цих прийомів, у Пашиняна є шанс переформатувати систему так, щоб послабити тиск з боку старої гвардії і оформитися у окремий центр тяжіння. Але для цього йому потрібна буде власна команда, і чим скоріше, тим краще.

До того ж, його загравання з масами також несе ризики для самого Пашиняна, особливо зараз, коли він перейшов по суті на інший бік барикад і став частиною системи, проти якої виступав. Люди, увірувавши у свого нового умовного «месію», звісно захочуть швидкого вирішення усіх їхніх проблем і будуть ретельно стежити за діяльністю Пашиняна. Його щоденні виходи в ефіри у соціальних мережах – це спроба стримувати запал людей і заспокоювати їх, переконуючи, що він пам`ятає про свої обіцянки. Втім це не стримає радикальне крило протестувальників. Наприклад, 16 травня, вже після призначення Пашиняна головою уряду, група демонстрантів увірвалася у мерію Єревана та заблокувала кабінет мера Тарона Маргаряна, вимагаючи його відставки. Також ще одна група протестувальників перекрила 17 травня центральні вулиці столиці, вимагаючи звільнення членів воєнізованої групи «Сасна Црер», які у 2016 році захопили пост патрульно-постової служби Єревана, внаслідок чого загинули двоє людей. Ці події свідчать про посилення ролі радикалів, які відчули свою міць після перемоги Пашиняна, і тепер ставлять вимоги, які прем’єр-міністру буде складно виконати. Символічним став заклик Нікола Пашиняна 17 травня до людей з вимогою припинити всі акції громадянської непокори та перекриття вулиць. Питання звільнення мера та в’язнів Пашинян обіцяв розглянути. Попри це, питання лишається відкритим: до якої міри прем’єр-міністр зможе йти назустріч протестувальникам, які його привели до влади, і як він зможе стримувати їхні радикальні пориви у випадку невиконання частини обіцянок чи то з об`єктивних, чи то з суб`єктивних причин.

На сьогоднішній день нова вірменська влада стикнеться з наступними викликами, які їй необхідно буде почати вирішувати, або принаймні артикулювати свою позицію у найближчі місяці.

Радикальні прихильники. Коли Нікол Пашинян очолив антиурядові демонстрації у Єревані, на його боці було чимало людей, особливо серед молоді. Звісно, серед учасників протестів були й радикали, які стали ударною мобілізаційною силою Пашиняна. Будь-які демонстрації складаються з радикальної і рішучої меншості, яка першою кидається в бій з силовиками, першою подає приклад і проривається через паркани і кордони, першою приходить на мітинги та перекриває вулиці та площі. Але коли лідер цих вуличних протестів стає частиною системи, отримує кабінет і перевдягається у костюм, ці вчорашні соратники стають для нього проблемою. Якщо йому не вдається вмовити їх припинити акції протесту, вони згодом можуть заважати цьому лідеру, адже він тепер уособлює владу, яка не може допускати втрати монополії на застосування сили, оскільки буде виглядати слабкою для своїх ворогів.

Власне, це те, з чим стикнувся зараз Нікол Пашинян. Ставши, прем’єр-міністром, він тепер має заспокоїти громадян і переконати їх збавити обороти та розійтися по домівках. Наприклад, 17 травня його соратники заблокували будівлю генпрокуратури, вимагаючи відставки генпрокурора Артура Давтяна. Пашинян закликав їх розійтися і пообіцяв, що розгляне це питання, але демонстрація продовжилася і до сьогоднішнього дня. Іншим прикладом є перекриття центральних вулиць Єревана членами радикального угруповання «Сасна Црер» 16 травня. Вони вимагали випустити їхніх соратників з в’язниці, які у 2016 році захопили блокпост патрульно-постової служби у Єревані та утримували заручників. Тоді загинули дві людини, а нападників вдалося вмовити здатися поліції. Звісно, прем’єр-міністр Пашинян не може так просто і швидко випустити їх на волю, тим більше, що вони дійсно пішли на злочин. Тому 17 травня Нікол Пашинян офіційно звернувся до протестувальників і закликом припинити всі акції непокори. Тим не менше, деякі протести все ще тривають, учасники яких вимагають від свого лідера Пашиняна негайних дій – звільнень, посадок і арештів ненависних їм політиків «старого режиму».

«Чистка» серед чиновників. Це одна з цілей, яку озвучив Нікол Пашинян, коли прийшов до влади. Він анонсував цілу серію звільнень та відставок представників старої влади. Це цілком зрозуміло, адже після його призначення прем’єр-міністром усі очікують від Пашиняна радикальних дій і боротьби з соратниками Сержа Саргсяна – тих, проти кого вони стояли на центральній площі Єревана.

Втім, з іншого боку, призначення Пашиняна є і його слабким місцем у цьому питанні. Оскільки воно відбувалося за підтримки, серед інших, владних еліт, то й надмірно радикальних кроків Пашиняну зробити не дозволять. Новий прем’єр-міністр доволі обмежений у своїх діях, особливо щодо чиновників, близьких до правлячої партії. Цілком імовірно, що Республіканська партія Вірменії віддасть когось на поталу демонстрантів і нової «революційної» влади, щоб ті продемонстрували ефективність роботи та успішно виконали свою роль, підвивши країну до дострокових парламентських виборів.

Але Нікол Пашинян продемонстрував, що готовий все-таки випробувати правлячі еліти на міць. Він намагатиметься розхитати систему якомога більше, щоб на дострокових виборах отримати більше голосів, а до того моменту послабити старі еліти. 22 травня Пашинян звільнив усіх губернаторів Вірменії, продемонструвавши, що готовий збільшувати ставки у цій грі та замахуватися одразу на «велику рибу». Судячи з відсутності реакції з боку «республіканців», вони проковтнули це рішення Пашиняна та погодилися із ним. Вірогідно, впливати на регіони вони будуть і далі через силовий апарат, який неформально залишився за ними, та заступників нових губернаторів. У будь-якому разі, протистояння Пашиняна та старих еліт відбудеться, щойно прем’єр натрапить на «міну» і спробує зняти з посади якусь людину, яка дійсно цінна для правлячої партії.

Дострокові вибори. Це друга ціль, яку публічно озвучив Нікол Пашинян. Після його обрання стало зрозуміло, що працювати повноцінно у тому форматі, в якому існує парламент, йому не дадуть. Відтак, Пашиняну необхідно провести нові вибори, щоб отримати міцніший мандат від народу та посилити позиції його партії у парламенті Вірменії. Зараз там домінує Республіканська партія Вірменії, членом якої був колишній прем’єр-міністр Серж Саргсян, якого Пашинян змусив піти у відставку. З такою «токсичною» опозицією у парламенті та в бюрократичному апараті Пашиняну проводити реформи практично не видається реальним. А тому його уряд – це такий собі перехідний період, який має завершитися достроковими виборами. А умовна «стара гвардія» робитиме усе, щоб за цей час знищити рейтинг Пашиняна та його команди, аби перемогти на виборах.

Гострі соціально-економічні проблеми. У найближчі місяці Пашинян стикнеться з цілою купою вимог людей, які постраждали від дій «попередників» у різних галузях. Вони вимагатимуть швидко та ефективно вирішити всі їхні проблеми, а деякі виправдовуватимуться тим, що стояли на «єреванських майданах». 17 травня під вікнами прем’єр-міністра пройшла акція, на якій вимагали зупинити банкрутство хімічного заводу «Найріт». Його робітники прагнуть, щоб завод і далі працював, а їм виплатили заробітну плату. Крім того, на вулицях Єревана з 15 по 17 травня відбулися протести працівників військових комісаріатів. Їх попередня влада на чолі з Сержом Саргсяном вирішила закрити, а тому люди втратили роботу. Зараз вони вимагають скасувати рішення Саргсяна. Також 18 травня пройшла акцій протесту на головній трасі Єревана, яка з`єднує столицю з найбільшим золоторудним комплексом біля міста Сотк. Так звані «чахджики» — люди, які не законно видобувають золото – вимагають відставки керівництва Сотського золотого родовища, аргументуючи це «порушенням їхніх прав». Натомість у компанії кажуть, що ці люди незаконно видобувають золото на території родовища, а тому не мають стосунку до нього. Ці та подібні проблеми Ніколу Пашиняну необхідно буде не те, що розв`язати, але якось на них відреагувати, щоб заспокоїти натовп, переконати його у тому, що він не «месія» і не зможе швидко вирішити всі ці питання і виграти час до проведення дострокових виборів.

Нагірний Карабах. Новий прем’єр-міністр вже заявив, що є прихильником мирних переговорів по Нагірному Карабаху. Утім, йому необхідно буде зайняти більш чітку позицію. Азербайджан буде зондувати грунт і випробувати нову вірменську владу на витримку. Цілком імовірним можуть бути провокації на лінії розмежування у Нагірному Карабасі. Якщо це станеться, Пашинян буде змушений зреагувати. Оскільки він і учасники протестів критикували Сержа Саргсяна за те, що той був слабким і допустив корупцію у Збройних силах, Пашиняну необхідно буде зіграти на контрасті, який він сам завжди підкреслював і дати гідну відповідь Азербайджану. Це може бути або потужна військова відповідь, або нова мирна ініціатива, про яку будуть говорити як щось нове для цього замороженого конфлікту.

Поступки союзникам. Оскільки нового прем’єр-міністра призначив на посаду парламент і люди, які в ньому засідають, то, відповідно, він має їм чимось «віддячити». Принаймні, це те, на що вони сподіваються. Окрім партії самого Пашиняна, його обрання – це голоси депутатів з партій «Дашнакцутюн», блоку «Царукян», а також правлячої Республіканської партії Вірменії. Поки такий розклад лишається у парламенті, Пашинян буде змушений піти на поступки і, можливо, віддати деякі посади вихідцям з цих партій. До того ж, сам Пашинян пов’язаний з політичними силами екс-президента Вірменії Левона Тер-Петросяна. Саме йому він завдячує тим, що потрапив до парламенту та «великої політики», а тому слід очікувати появи на різних посадах людей з оточення Тер-Петросяна та його команди.

Балансування між Москвою та Брюсселем. Із самого початку протистояння у Єревані, Москва спокійно спостерігала за подіями та не втручалася, лише повторюючи, що це внутрішня справа вірмен. Такий підхід був продиктований, насамперед, уроками з України, а також усвідомленням геополітичних умов нинішньої Вірменії, у яких вона, безвідносно того, хто нею керує, не зможе вийти з орбіти впливу Кремля. Закриті кордони з Туреччиною і Азербайджаном, напружені стосунки з Іраном і непрості відносини з Грузією, а також Нагірний Карабах утримуватимуть Вірменію від будь-яких радикальних геополітичних рухів убік. У той же час, Нікол Пашинян буде розвивати і європейський вектор. Хоча він заявив, що цей розвиток «не буде суперечити інтересам Москви». Таким чином, прем’єр-міністра чекає період балансування між цікавим для Вірменії європейським ринком та «червоними лініями» Росії.

Трудова міграція. Вірменія відома тим, що має величезну і впливову діаспору закордоном. З одного боку, це добре, оскільки вірмени по всьому світу доволі активні та мобільні, і мають ресурси та змогу лобіювати різноманітні про-вірменські рішення в інших державах. З іншого боку, це погано, оскільки еміграція працездатного населення з Вірменії все ще триває. Це поганий сигнал владі, яка планує розвивати економіку країни на стратегічну перспективу. Якщо Пашинян дійсно щирий у своїх задумах провести радикальні реформи, тоді проблема трудової міграції – перша, яку він має почати вирішувати, або принаймні піднімати на обговорення.

Як би не завершилися історії з цими викликами, перші кроки нової вірменської влади засвідчили: Пашинян і його команда налаштовані рішуче, готові до спроб радикальних реформ, вміють іти на компроміси та точно заточені під проміжний період до виборів, під час якого кардинальних змін у системі не буде. Поки що Нікол Пашинян справляється з цією роботою дуже непогано. Його щоденні вечірні виходи в онлайн-ефір у соціальних мережах дозволили навести комунікаційні мости зі своїми прихильниками і постійно повідомляти їм про зміни у країні, контролюючи натовп. Його рішення спробувати звільнити скандального мера Єревана Тарона Маргаряна продемонстрували єдність прем’єра з протестувальниками і обов’язково зміцнить його рейтинг. Звільнивши мера з партії «республіканців», Пашинян планує закріпити свої позиції на муніципальному рівні у столиці та серед єреванських старійшин. Утім на прем’єра очікує ціла битва за Єреван, адже мер Тарон Маргарян дав зрозуміти, що не збирається подавати у відставку добровільно. І це буде одним з перших політичних викликів для Пашиняна на його посаді.

Виклики для Пашиняна лише починаються, і попереду – складний період політичного становлення. Нікол Пашинян має вибудувати власну команду, партію і поставити своїх людей у регіонах, а також нейтралізувати впливи на нього з боку різних фінансово-політичних груп, якщо він хоче лишитися незалежним гравцем у вірменській політиці і не стати частиною команди, частиною корабля.

23 05 2018

http://hvylya.net/analytics/politics/korabel-nikola-pashinyana-pershi-kroki-novoyi-virmenskoyi-vladi.html