www.ji-magazine.lviv.ua

Ілія Куса, Український інститут майбутнього

Президент США Дональд Трамп став героєм світових ЗМІ протягом останніх двох днів, коли розгорнув цілу кампанію із залякування Росії та Сирії через інцидент із ймовірним застосуванням хімічної зброї під Дамаском 7 квітня. Як і минулого року – також на початку квітня – Трамп поспішив покласти відповідальність за цей інцидент на сирійську владу та Росію, і пригрозив відповісти на нього військовим шляхом. Найпопулярнішим став його твіт рано-вранці 11 квітня, у якому він пригрозив Сирії і Росії ракетними ударами. Щоправда, вже наступний твіт Трампа був про мир і необхідність припинення «гонки озброєнь». А згодом він взагалі почав критикувати ФБР за те, що вони провели обшуки в будинку його адвоката у межах розслідування спеціального прокурора Роберта Мюллера. Характер публікацій у «Твіттері» Трампа породив питання щодо збереження таємниці під час планування військових операцій. Одразу після «ракетної погрози» Трампа, Пентагон США заявив, що немає стосунку до цього допису президента і відмовився коментувати щодо майбутніх операцій, які планують США. Це був чіткий сигнал того, що між Трампом і Пентагоном існує напруження. Пізніше, воно підтвердилося вже у Білому Домі, коли президенту на сталі поклали кілька варіантів силової відповіді на події у Сирії. Того ж дня зустріч президента з головами силових структур затягнулася, а під вечір питання пішло на спад. Менше з тим, але те, що ми побачили протягом останніх 4 днів надзвичайно багато розповіло нам як про США, так і про стан міжнародної системи безпеки на сьогоднішній день. І проаналізувавши ці події, я вимушений констатувати, що на нас з вами чекають погані новини.

«Твіттер-дипломатія» Дональда Трампа вже давно бентежить американське і міжнародне суспільство. Не тому, що соціальні мережі – це щось неприйнятне для президента США. Проблема в іншому. Своїми імпульсивними, а часом агресивно-непродуманими, дописами у «Твіттері», Трамп підриває механізм ухвалення політичних рішень у Сполучених штатах і щоразу завдає неприємного удару по системі стратегічного планування і членам своєї команди, які вимушені рефлексувати на його твіти, якщо вони не корелюються з загальною політичною риторикою США. Крім того, «Твіттер» Дональда Трампа ефективно обходить чимало інформаційно-політичних фільтрів державного бюрократичного апарату, і у такий спосіб розриває комунікаційні лінії між державними структурами та аудиторією – як внутрішньою, так і зовнішньою. Ситуація навколо Сирії стала черговим яскравим прикладом цієї внутрішньо-комунікаційної кризи у Білому Домі. Коли Дональд Трамп анонсував ракетні удари по території Сирії, чітко спрямувавши свій меседж проти Росії, силовики у Пентагоні були розлючені. Вони справедливо вважали, що Трамп підриває їхню підготовку до військових операцій проти Сирії. Крім того, анонсування Трампом ракетних обстрілів украй незручно з політичного погляду, адже якщо цього не станеться, то постраждає репутація самого президента та силовиків. Навіщо Трамп таке зробив і чому постить різні суперечливі дописи? На це питання, я боюся, у мене відповіді немає. Моя основа версія – до акаунту мають доступ одразу кілька людей, які перехоплюють контроль над ним один в одного. Ну, або у Трампа серйозні проблеми з перманентною зміною настрою.

Своїми маневрами навколо Сирії Дональд Трамп закладає поганий міжнародно-правовий прецедент. По-суті, Сполучені штати готують військові удари по території суверенної держави, що є порушенням міжнародного права, на базі непідтверджених жодними незалежними міжнародними органами даних, без мандату ООН, консультацій з національними парламентами та попереднім визначенням навіть самого факту злочину. Якщо США дійсно завдадуть ракетних ударів по Сирії, цей прецедент можна буде спокійно використовувати будь-якій країні у світі. Адже якщо Вашингтон це зробив, то чому інші не можуть? Чому це погані новини для України? Тому що Росія зможе здійснити будь-яку провокацію на Донбасі або в Криму, прикриваючись прецедентом, створеним командою «яструбів» Дональда Трампа. Москва вже багато років активно паразитує на «косовському прецеденті». Вони показували на нього пальцями, коли розв’язували війну проти Грузії у 2008 році. Відтак, дії США у Сирії можуть мати негативний наслідок для міжнародної системи безпеки загалом. Насправді, Трамп заклав цей прецедент ще минулого року, коли в квітні 2017 року здійснив ракетний обстріл по сирійській військовій базі «Аш-Шайрат» у провінції Хомс, і також – на базі неперевірених даних, які, до речі, й до сьогодні лишаються непідтвердженими.

 І от зараз на тлі гострого протистояння у Східному Середземномор`ї США знову підвищують ставки і готуються до військових акцій проти Сирії. Але цього разу, за задумом Вашингтона, ракетними ударами можуть не обмежуватися. Хоча для російських позицій у Сирії це не дуже гарна новина, але підвищення ставок і збільшення масштабу самого прецеденту, закладеного у 2017 році, стане катастрофічним для міжнародної системи безпеки та світового устрою, який і так перебуває на межі колапсу через глобальні соціально-культурні та економічні трансформації. І головне питання у цьому: чи готова до такого підвищення ставок Україна? Вона розташована на передньому краю східноєвропейського фронту геополітичного протистояння між Заходом і Росією. Будь-яка ескалація відбиватиметься на Україні. А Росія має усі можливості для дестабілізації ситуації в Україні, особливо перед виборами 2019 року. Якщо поєднати це із кризовими явищами всередині ЄС, сумнівно, що Захід прийде Україні на допомогу, якщо Москва вирішить нагнітати ситуацію з такою ж інтенсивністю, як це робить Трамп біля берегів Сирії.

Дональд Трамп сам загнав себе у цікаву ситуацію. Фактично, він перебуває перед дилемою: що робити з Сирією у найближчі дні? Загалом, у нього є три базових варіанти, і всі вони – погані з погляду національних інтересів США.

Варіант «Обама». Сполучені штати відмовляються завдавати ударів по Сирії і просто посилюють санкції проти Дамаска і Москви, а також збільшують обсяги поставок озброєння антиурядовим угрупованням на території Сирії. У 2013 році саме так вчинив екс-президент США Барак Обама. Але між ситуаціями є різниця.

По-перше, тоді Росія виступила з конкретною контрпропозицією, і вона спрацювала, адже була компромісною для усіх сторін.

По-друге, вже тоді зовнішня політика США почала переходити з позиції «усунути Башара Асада» до риторики «тимчасово зберегти Башара Асада на посаді». У Вашингтоні усвідомили, що тотальна військова поразка сирійської влади не вигідна США, адже утворить вакуум влади, який американцями нічим заповнити. Захід банально не мав альтернативи Башару Асаду – людини, яка могла б зрівнятися з ним за рівнем внутрішньої легітимності. Крім того, соціальні ліфти у Сирії, як і колись в сусідньому Іраку, будуються на двох інститутах – партії «Баас» і армії. Обидві структури абсолютно вороже сприймають США та їхніх союзників. А розпускати ці структури – це повторити катастрофічні помилки 2003 року, які призвели до фактичного розвалу Іраку, дезінтеграції країни та сунітського повстання, яке зрештою завершилося формуванням терористичної організації «Ісламська держава».

По-третє, американська громадська думка була проти початку чергової війни США на Близькому Сході. Для усунення Башара Асада необхідна була наземна інтервенція, за яку активно ратували республіканці. Але після виведення американських військ з Іраку в 2012 році, починати нову війну в Сирії було б політичним самогубством для Обами, який авансом отримав Нобелівську премію миру. По-третє, у 2013 році антиурядові угруповання в Сирії були набагато сильніші і міцніші. Вони могли становити реальну загрозу сирійському уряду, а сам Дамаск контролював менше 30% території Сирії. Відповідно, було вирішено поставити бойовикам ПЗРК, щоб перебити перевагу урядових сил над ними – наявність авіації.

Зараз ситуація дещо інша. По-перше, Росія нічого не пропонує Сполученим штатам. Навпаки: Москва рефлексує і демонструє, що готова не до компромісу, а до підвищення ставок. А це означає, що у США з`являється ризик прямого зіткнення з російськими військами. По-друге, президент Сирії Башар Асад та його армія контролюють більшу частину території країни. Антиурядовий рух набагато слабший і не може становити військової загрози для урядових сил. Чимало фракцій бойовиків просто розгромлені, або законсервовані в межах своїх анклавів. І не всі з них готові йти у самовбивчу атаку на противника, який переважає їх у кількості, обсягах зброї і техніці. По-третє, змінилася політична ситуація у регіоні. Сунітський блок нафтових монархій вже не такий єдиний і монолітний, як у 2013 році. Катар перебуває у блокаді з боку Саудівської Аравії. Єгипет змінив свою політику та виступає на боці сирійської влади. Йорданія самоусунулася від сирійської війни і закрила свої кордони для бойовиків. Ліван – активний союзник Дамаска, а після закриття сирійсько-ліванського кордону ця ділянка фронту стабілізувалася. Туреччину перетягли у проросійський табір, і зараз вона не готова пожертвувати своїм статусом держави, яка все вирішує у Сирії разом із РФ та Іраном, заради амбіцій Трампа. Крім того, змінилася і політика Європейського Союзу. Через міграційну кризу, більшість країн ЄС погодилися, що поразка сирійського уряду не вигідна їм, оскільки новий виток конфлікту посилить міграційну кризу, а це збільшить внутрішньополітичний тиск на традиційні європейські еліти, які й без того зазнають поразки на виборах останніх років.

Відповідно, цей варіант для Дональда Трампа є доволі неприємним. Хоча реалізувати його він може, але наслідки такого сценарію будуть ще менші, аніж те, що отримав Барак Обама 5 років тому. Він лише продемонструє слабкість президента, який на кожному кроці розповідає, що він – не Обама.

         Варіант «Хан-Шейхун». Це модель минулорічного інциденту, коли Сполучені штати здійснили ракетний обстріл військової бази сирійських військ «Аш-Шайрат» на сході провінції Хомс після хімічного інциденту, ідентичного тому, що стався 7 квітня у Східній Гуті. Тоді Дональд Трамп наказав обстріляти Сирію ракетами «Томагавк», і успішно на цьому попіарився. Тоді більшість американців позитивно сприйняли його дії, і він зміг перебити на деякий час негативний політичний фон, який переслідував його після скандалів щодо зв’язків його команди з Росією.

Зараз ситуація дуже схожа. Та сама ймовірна хімічна атака. Той самий місяць. Подібні джерела інформації. Ті самі канали комунікації, через яких ці дані потрапили у світові ЗМІ. Той самий Трамп. Але проблема полягає у тому, що цього разу президент, замість того, щоб витримати паузу та не анонсувати жодних дій наперед, на весь світ пафосно розігнав свої погрози здійснити щось, що за своїм масштабом має перевершити минулорічний ракетний обстріл. Таким чином, він сам загнав себе у свої ж рамки, і тепер має придумати, що робити далі. Крім того, частина людей, яких він привів у свою команду – передусім Джон Болтон (новий радник з питань нацбезпеки) і Майкл Помпео (новий держсекретар) – активно тиснуть на нього, просуваючи найбільш радикальний план військової інтервенції до Сирії і масштабних ударів по її території. Це породжує конфлікти всередині адміністрації (як, наприклад, вчорашній конфлікт між Джоном Келлі (глава апарату) та Джоном Болтоном), які у свою чергу розбалансують команду президента.

 Утім, обмежені ракетні обстріли по території Сирії все ще лишаються доволі привабливою та відносно безболісною моделлю поведінки Трампа. Звісно, цього разу Сполучені штати можуть трохи збільшити кількість цілей, наприклад вдарити по кількох військово-повітряних базах у провінціях Дамаск, Хомс і Хама, а також по об`єктах, які стосуються розвитку хімічної програми Сирії. Звісно, планом максимум може стати якийсь косметичний удар по російській авіабазі «Хмеймім» за попередньою домовленістю з росіянами, щоб остаточно продемонструвати свою «крутість» для внутрішнього споживання. Зрештою, Трампу необхідно зробити щось «special», адже сьогоднішній політичний фон набагато гірший, аніж минулого року.

Варіант «Make America Great Again». Цей сценарій передбачає реалізацію багатоцільового плану здійснення масштабних військових ударів по Сирії, знищення її військової інфраструктури і дестабілізації уряду. Вочевидь, такий план передбачатиме знищення сирійських систем ППО, завдання ударів по російських та іранських військових об`єктах, підтримка наступу місцевих «proxies» на південному сході, заході та півночі Сирії та ймовірні удари по адміністративних будівлях у столиці.

         Цей варіант несе в собі великі ризики.

По-перше, він не вирішує проблему, а погіршує її, адже дестабілізує ситуацію у Сирії і затягує війну. Усунення Асада, як вже було показано вище, не в інтересах США.

По-друге, це породжує ризик прямого зіткнення з Росією та повного розбалансування глобальної системи безпеки. Якщо все вийде з-під контролю, можна очікувати велику війну. Тут безпосередньо постраждає Україна, яка зараз, на мій погляд, не готова до цього.

По-третє, це погіршить відносини США з європейськими партнерами та тими, хто виступає проти такого розвитку подій.

По-четверте, це остаточно підірве довіру до міжнародних інституцій, на легітимності яких тримається сучасний післявоєнний світовий порядок, насамперед – ООН.

За цей план активно виступають найбільш радикальні силовики у Пентагоні та «яструби» у команді Трампа – Джон Болтон і Майкл Помпео. Однак проти цього виступає міністр оборони Джеймс Меттіс і більша частина республіканців. До того ж, реалізація такого плану залежить від позиції партнерів: Великої Британії, Франції, Ізраїлю, Йорданії, Саудівської Аравії та Туреччини. А станом на зараз Британія, Франція, Йорданія й досі не визначилися зі своєю позицією і демонструють неготовність до такого радикального войовничого кроку. Туреччина зайняла відверту нейтральну позицію. Лише Ізраїль та Саудівська Аравія із готовністю лобіюють цей варіант, угледівши в ньому можливість взяти реванш у війні в Сирії.

 Усі три варіанти є поганими для Дональда Трампа, адже несуть певні репутаційні та політичні ризики, особливо у світлі листопадових виборів до Конгресу США. Сьогоднішні заяви Джеймса Меттіс на слуханнях у Сенаті, дивна позиція Терези Мей, туманне інтерв’ю Еммануеля Макрона, відмова Канади та Німеччини співпрацювати у цьому питанні демонструють, що серед країн Заходу немає консенсусу щодо питання військової відповіді у Сирії. Але зрештою, на мій погляд, найкращим для Трампа є другий варіант. Попри те, що він є повторенням минулорічної історії, він несе найменше ризиків для нього та національних інтересів США у стратегічній перспективі.

13 04 2018

http://hvylya.net/analytics/geopolitics/yakiy-pretsedent-------------.