www.ji-magazine.lviv.ua

Ірина Навольнєва

Посилення вимог до наукових робіт, категоризація наукових журналів, боротьба із псевдонауковцями – якими мають бути ліки від хвороб наукової спільноти?

Недофінансування, плагіат, безконтрольне «роздавання» наукових ступенів, буйне цвітіння псевдонауки, гнітюча якість дисертацій – в українській науці проблем вистачає. Представники наукової спільноти, Верховної Ради і «Дім інновацій» розбиралися, як перемогти головні хвороби однієї з найважливіших сфер для країни.

6 грудня відбулися ініційовані «Домом інновацій» круглий стіл і панельна дискусія «Чужі серед своїх: хто зайвий в українській науці?». Обговорювали ситуацію – досить прикру – і варіанти виходу з неї доктор фізико-математичних наук, заступник голови наукового комітету Національної ради з питань розвитку науки і технологій Олексій Колежук, кандидат біологічних наук, редактор науково-популярного порталу «Моя наука» Олексій Болдирєв, кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Інституту математики НАНУ Ірина Єгорченко і доктор біологічних наук, член Наукового комітету Нана Войтенко.

Виступила також віце-президент Київської школи економіки, колишній перший заступник міністра освіти і науки Інна Совсун, віце-президент Асоціації патентних повірених України, керівний партнер юридичної компанії «Боровик та партнери» Петро Боровик, помічник-консультант першого заступника голови Комітету ВРУ з питань науки і освіти Олена Панич і доктор медичних наук, лікар-нейрохірург, співробітник Інституту нейрохірургії ім. А. П. Ромоданова Микола Гук.

Незважаючи на наполегливі спроби «Дому інновацій» залучити до обговорення представників Міністерства освіти і науки, а також КНУ ім. Т. Шевченка, ніхто з них, на жаль, так і не знайшов часу прийти на круглий стіл. Як зауважила Інна Совсун, можливо, вони були зайняті справами державної ваги. І дарма – учасники заходу згадували МОН досить часто.

Не всі ті вчені, хто захистив дисертацію

За останні роки відбулася деградація українського наукового середовища в плані здатності боротися зі своїми внутрішніми хворобами, вважає заступник голови наукового комітету Олексій Колежук. Хвороб цих багато, і кожна з них, як і в живому організмі, пов’язана з усіма іншими.

Так, за словами вченого, в Україні щороку в середньому захищають близько 8 000 наукових робіт – 1 000 докторських і 7 000 кандидатських. Але якість багатьох із них досить сумнівна.

«Сьогодні стимули для захисту наукових робіт – статус і доплати за ступінь», – зазначив Олексій Колежук. Багато з тих, хто захистився, врешті перетворюються на так званих „диких науковців“ – тобто людей з науковим ступенем, але по факту вченими не є.

«Ми робимо кар’єри в рамках сходження бюрократичними сходами замкнутої системи наукових ступенів, які в світі зневажливо називають local sciences», – зазначив ще один спікер круглого столу – лікар-нейрохірург Микола Гук.

Це комплексна проблема, і підтвердженням тому служить інша серйозна «хвороба» – низькі вимоги до наукових публікацій, які є підставою для захисту кандидатської чи докторської. Доктор біологічних наук Нана Войтенко впевнена, що треба зробити суворішими правила оцінювання наукових журналів і вимоги до їхніх редколегій. За її словами, сьогодні панує кругова порука – недобросовісні вчені публікують «незрозуміло що незрозуміло де», а потім захищають на цій підставі дисертації. І хоча їх кількість за останній рік знизилася на 15% – до 4 500 кандидатських і 811 докторських, – якість робіт залишається сумнівною.

«Журнал може вважатися науковим, тільки якщо таким його вважає наукова громадськість у всьому світі, – заявила Нана Войтенко під час круглого столу. – Більшість українських так званих наукових видань до міжнародних наукометричних баз даних Scopus і Web of Science не входить».

Нана Войтенко

Навіть гірше, за словами пані Войтенко, більша частина умовно наукових вітчизняних редакцій визнає, що замість займатися серйозним рецензуванням вони елементарно просять самих же авторів статей приносити рецензії. Утім, публікації результатів досліджень у вітчизняних журналах сьогодні цілком достатньо для того, щоб захистити на її підставі наукову роботу.

Крім того, орієнтація на локальні наукові видання, по думку Нани Войтенко, може навіть завдати серйозної шкоди. Завжди є ризик, що поки українські вчені, які здобули серйозні результати, розміщуватимуть публікації про свої дослідження в українських журналах, їх випередять зарубіжні колеги, які публікуються в авторитетних міжнародних виданнях.

Красти погано

Із публікаціями наукових робіт пов’язана ще одна небезпечна і дуже неприємна «хвороба» – плагіат.

«Що казати, якщо дітей навчають привласнювати собі чуже ще із садочка. Є багато випадків, коли вихователь сам майструє якісь „подєлки“ за дітей і каже, щоб вони сказали батькам, ніби це їхня робота», – обурюється кандидат фізико-математичних наук і відомий борець із плагіатом Ірина Єгорченко. Або ж майстрині хендмейду приймають замовлення від школярів на виконання домашніх завдань із праці. Тобто плагіат – це проблема на рівні всього суспільства.

Позиція держави щодо плагіату в науковій сфері така: його наявність мають визначати не науковці, а юридична експертиза. За словами Ірини Єгорченко, вартість такої експертизи часто непідйомна. Наприклад, у випадку зі скандальною дисертацією Катерини Кириленко, дружини політика В’ячеслава Кириленка, вартість експертизи має скласти 360 000 грн. «Тобто держава робить все можливе, щоб така експертиза не відбулася», – зазначає пані Єгорченко.

Патентний повірений Петро Боровик вважає, що питання протидії плагіату стоїть не тільки в правовій площині.

Петро Боровик

«Очевидно, що використання норм закону про охорону авторських прав знизить рівень плагіату. Але академічний плагіат – це явище, яке не може бути припинене тільки засобами права інтелектуальної власності», – вважає пан Боровик. На його думку, найчастіше плагіат у наукових роботах – це обман державних органів і суспільства загалом, а не порушення авторських прав третіх осіб. Отже, наукове середовище має виробити певний імунітет проти такого явища.

Не зовсім науковці

Ще одна больова точка для будь-якого сумлінного вченого – розквіт псевдонауки. У цьому питанні учасники круглого столу «Дому інновацій» також проявили одностайність: псевдонаука може бути вельми небезпечною і не має права на існування.

«Учені не надто толерантні люди. Вони дивляться передусім на якість аргументів, на те, наскільки роботи колег відповідають науковому методу», – наголосив кандидат біологічних наук, редактор науково-популярного порталу «Моя наука» Олексій Болдирєв.

І хоча науковцям, так само як іншим людям, іноді властиво помилятися, деяких з них «заносить» аж занадто. Ба більше, бувають випадки, коли людина починає «помилятися» з якихось цілком меркантильних міркувань – заради грошей, слави. Це явище дуже неприємне більшості вчених, оскільки підміняє саму основу наукового пізнання і підриває довіру до того, що роблять колеги.

«Псевдонаукові роботи, теорії та гіпотези зазвичай гучні, скандальні, їх автори претендують на „прориви у науці“, зміну всієї парадигми – мовляв, я тут придумав велике і значне, а ви всі до мене помилялися! І це знецінює роботу справжніх учених, яка часто не так зрозуміла широкому загалу, як гучні заяви шарлатанів від науки», – розповідає Олексій Болдирєв.

Гірше того – фінансування програм, в основі яких лежать псевдонаукові ідеї, нерідко позбавляє фінансування гідні й справді важливі дослідження.

Як перемогти «темний» бік науки

Універсального рецепта, як перемогти псевдонауку в Україні, у наших вчених нема. Але науковий комітет Нацради з питань науки і технологій має кілька ідей, які можуть спрацювати. Наприклад, Нана Войтенко пропонує запровадити категоризацію наукових журналів, щоб зрозуміло було, в яких із них публікують варті уваги наукові праці, а в яких – усе, що надсилають до редакції. На її думку, також слід на законодавчому рівні посилити вимоги до дисертацій, змінити систему фінансування.

«Зрозуміло, ми повинні вимагати підвищення фінансування науки. Але фінансування не такого, як зараз чи в радянські часи, коли грошей було багато і вони „розмащувалися“, – а фінансування конкурсного, щоби підтримати те, що справді варте підтримки», – говорить Нана Войтенко.

Олексій Колежук підкреслює, що вченим потрібна підтримка громадськості й преси. Щоб кожен випадок плагіату і псевдонауки мав максимальний розголос у ЗМІ й викликав гостру критику. «Необхідна публічність, щоб спрацьовували репутаційні чинники і наступного разу ніхто не хотів ставати героєм таких публікацій», – вважає учений. З ним погоджується і Олексій Болдирєв: «Має бути рух спільноти, потрібно об’єднуватися і давати сигнали в суспільство, що наука і вчені в Україні є».

Підтримує системний підхід і Інна Совсун, на думку якої рішення проблем української науки не може походити лише з одного боку. Має бути і рух всередині наукової спільноти, щоб самі вчені були зацікавлені в серйозних змінах. З її досвіду походів на засідання, де обговорювали реформування науки, офіційних представників наукових інституцій зазвичай цікавили два питання: треба зберегти академію наук і пенсії для академіків. «На жаль, такий сьогодні рівень дискусії», – розповідає пані Совсун.

Також потрібно більше розуміння з боку громадськості та якісь механізми регулювання з боку держави. «Суспільство має розуміти, що не можна очікувати від українських науковців, які працюють в лабораторіях з апаратурою 60-х років, видатних результатів», – наголошує Інна Совсун.

«Можливо, це правильна політика – позбавляти наукових ступенів за плагіат і взагалі підвищувати вимоги. Але це все ми говоримо про наслідки. А треба подумати про причини», – вважає Олена Панич. На її думку, одна з причин засилля плагіату і псевдонауки в Україні полягає в тому, як і ким виховуються наші вчені.

 «Коли у нас у вищих навчальних закладах такі нормативи роботи, що на перевірку одного реферату викладачеві дається 15 хв, а для перевірки курсової роботи – лише 3 год, то крім плагіату нічому навчити неможливо», – пояснює Олена Панич. Тому вона пропонує переглянути робочі нормативи, які деструктивно впливають на якість української науки.

Утім, всі ці заходи можуть виявитися неефективними, якщо не буде політичної волі. І це, мабуть, головне. Зараз у держави немає чіткої позиції щодо плагіату і псевдонауки, тому навіть найгучніші випадки залишаються безкарними. Підтверджує цю тезу й те, що запрошені «Домом інновацій» представники Міністерства освіти та науки не знайшли часу, щоби прийти на круглий стіл з такого важливого питання.

11 12 2017

https://innovationhouse.org.ua/statti/plagyat-lzhenauka-y-lypovye-dyssertatsyy-chem-bolna-ukraynskaya-nauka/