www.ji-magazine.lviv.ua

Віталій Пономарьов

Поневоленій нації не бракує героїв. Вони дарують їй зразки етосу, підтверджують її моральні норми та забезпечують тяглість її лютого опору завойовникам.

Українські дисиденти чинили цей спротив упродовж доброї чверті століття. Саме тоді, згідно з планами ідеологів «марксизму-ленінізму і пролетарського інтернаціоналізму», українці у перебігу побудови комунізму мали розчинитися в «радянському народі» – «новій історичній спільноті» з російською ідентичністю. Втім, не лише українці – на асиміляцію були приречені насельники всіх російських колоній, недаремно ж тодішній очільник КПРС та СРСР Микита Хрущов попередив їх у Мінську: «Чим швидше ми заговоримо російською, тим швидше збудуємо комунізм». Тож українське дисидентство було насамперед класичним антиколоніальним рухом, мета якого – вберегти свою націю від зникнення.

Як і в усій тодішній Центральній Європі, в Україні цей рух починався з пошуків у соціалізму «людського обличчя» – українським дисидентам, за словами Євгена Сверстюка, йшлося про «всі гуманістичні маски та псевдоніми соціалізму». І це не дивно для доби, коли в «соціалістичному таборі» комуністичну ідеологію щосили насаджувала держава, а у «вільному світі» аж роїлося від ревних прихильників ідей Маркса, Троцького і Мао. Тому і серед українських дисидентів траплялися комуністи, ба навіть вихідці з партноменклатури, як-от Петро Григоренко, Левко Лук’яненко і Микола Руденко. Зрештою, тоді багато хто мріяв про соціалізм без людських жертвоприношень і депортацій «народів-зрадників», без злиднів і щоденного приниження людської гідності.

Однак за параграфами «соціалістичної законності» такі мрії, надто ж омовлені або навіть записані на папері, були «злісними наклепами на радянський суспільний лад», а тому підлягали кримінальному переслідуванню (Валентин Мороз пригадує покарання карцером в’язня концентраційного табору просто за те, що він «антирадянськи мовчав»). «Завідомо неправдивими вигадками, що паплюжать радянський державний і суспільний лад», могли бути не лише думки, а і поетичні образи, навіяні мистецькими творами, бодай і давно минулих століть. Саме так Василь Барладяну-Бирладник вже у концентраційному таборі отримав додатково три роки ув’язнення за знайдені у нього під час обшуку рукописи його віршів, зокрема, про церкву у Петра-Нямц і про картини «Козак Мамай» та «Венера» Джорджоне. Отож той, хто хоч раз побачив обличчя соціалізму без маски, хто розпізнав його ім’я без псевдонімів, невідворотно ставав правдивим антикомуністом.

Виклично антирадянською була і сама організація дисидентів – Українська Ґельсінкська Група, бо вона не підлягала контролю влади. Відтак, оголошуючи себе членом УҐГ, людина тим самим, на думку «наркомвнудельцев», власноруч підписувала собі вирок за формулою «7+5» (сім років концтабору плюс п’ять років заслання). А особливо затятого «антисоветчика» могли оголосити «юродивим» та ув’язнити у «спецпсихлікарні» – мовляв, проти радянської влади може виступати хіба божевільний. «Ви генерал, начальник кафедри <...>, отримували понад 800 рублів, кандидат наук з готовою докторською дисертацією, – допитувалася в Петра Григоренка лікарка у спецпсихлікарні. – Чого ж Вам бракувало?». – «Дихати мені не було чим!» – відповів генерал. І все-таки «із міліона свинопасів» завжди знаходився козак, що добровільно займав спорожніле місце ув’язненого члена Групи, а із чотирьох десятків членів УҐГ про свій вихід із неї оголосив під тиском чекістів один тільки Олесь Бердник («Хто ти, Любове? Що ти, Любове? // Спалах чуття чи дарунок таланту?»).

Логіка становлення дисидентського руху перетворювала вчорашніх неомарксистів та адептів «шлюбу з Росією» (вислів Мирослава Мариновича) на ідеалістів (у філософському сенсі) та завзятих самостійників, а соціалістичні репресії, істотно прискорюючи цей процес, робили його незворотним. Найвиразніше цю логіку окреслив член Групи Зеновій Красівський: «Всі ці люди – без сумніву, патріоти недопечені, недоварені, з комсомольським або навіть партійним душком; люди, що несли в собі й на собі наліт совєтської ідеології; що тільки в місцях ув’язнення стали нашвидкуруч дозрівати в національній свідомості та політичному вишколі, <...> – зробили справу: поставили наше національне питання перед світом».

Власне, саме оця перейнятість ідеєю національного визволення і була в очах «московських товаришів» найтяжчим злочином дисидентів. Для розпізнавання таких державних злочинців в імперії споконвіку існував простий, надійний та зручний у користуванні критерій: «Я відразу зрозумів, що Стус націоналіст, тому що він весь час говорив українською мовою», – заявив свідок у справі поета. А що Валерій Марченко єдиний у тодішній Україні перекладав з азербайджанської на українську і навпаки, то КҐБ звинуватив його одночасно в українському та азербайджанському націоналізмах.

Врешті-решт «правознавці у цивільному» узагальнили всі «антирадянські злочини» дисидентів в понятті «український буржуазний націоналізм». І він справді був український, бо дисиденти завзято опиралися намаганням радянської влади перетворити українців на «тоже русских». Його ідейне ядро справді було буржуазним – «незгодні» ж-бо захищали від соціалістичної «держави трудящих» такі питомо «капіталістичні» цінності, як свобода, гідність і невід’ємні права людини. І це був таки ліберальний/ громадянський націоналізм, бо дисиденти підтримували у своєї нації уявлення про її духовну єдність та історичну тяглість на цих-от берегах, про її культурну окремішність і політичну самодостатність.

Особливо нестерпним для тодішніх співців «соціалістичної дружби народів» був «нечестивий союз українських буржуазних націоналістів із сіоністами». До цього союзу спонукала не лише брутальна радянська антиукраїнська та антисемітська пропаґанда – важливішим було те, що, як писав Євген Сверстюк, «у нас багато спільних святинь, у нас багато однакових невільничих страждань і гіркоти історії», тож «зерна українсько-ізраїльської солідарності» лягали у підготовлений ґрунт.

Та «малесенька щопта» дисидентів постійно наголошувала на леґальності своїх дій, бо «У підпіллі можна зустріти лише щурів» – так назвав свою книгу спогадів Петро Григоренко. Проте не менше важили їхні нелеґальні вчинки: написання віршів, статей та есеїв, переправлення їх таємними шляхами за кордон, публікація у «Сучасності» та видання у «Смолоскипі», повернення їх контрабандою в Україну і нелеґальне поширення серед надійних читачів: без обкладинки, з рук в руки і «тільки до ранку». З тих сторінок «антирадянські», «антикомуністичні», «буржуазні», «західні», а власне європейські ідеї потрапляли в повітря, і ним уже ставало легше дихати. Похідними від тих ідей були й приписи поведінки, чинні не тільки для дисидентів, а і для кожної притомної людини: з гидливості не вступати в комуністичну партію, остерігатися «стукачів», не співробітничати з «органами» та уникати колаборації з владою.

Залякування, переслідування, ув’язнення та знищення «незгодних» насправді відбивали історичну безперспективність соціалістичного ладу, хоч його захисники, зауважив на суді Валентин Мороз, фатально не усвідомлювали марноти своїх намагань зупинити суспільний розвиток: «Ваші греблі міцні і надійні, але вони стоять на сухому. Весняні води просто оминули їх і знайшли нові русла. Ваші шлагбауми закриті, але вони нікого не спинять, бо траси пролягли збоку від них». Тож, попри посилення репресій, зміцнення русифікації та підвищення температури «пропаґанди і контр-пропаґанди», архаїчна радянська імперія до самого свого тріумфального розпаду не спромоглася придушити визвольні рухи у колоніях, а асимілювати всіх їхніх мешканців виявилося не легше, ніж побудувати комунізм.

В історичному часі українські дисиденти є типовими оборонцями від мороку зі Сходу, але їм, на відміну від, приміром, мазепинців чи бандерівців, довелося ще і долати в собі найбільшу облуду ХХ століття. Бо, як довела практика (критерій істини для марксистів!), соціалізм не має людського обличчя – хоч би скільки гуманістичного макіяжу накладали на його твар.