Інша філософія. Шопенгауер

Справа в тому, що сучасне бачення будь-якого твору має засвідчити

«смерть автора», коли взяти відому формулу Р.Барта. – Тобто висловлюється не той, хто написав, а сама мова чи, власне, текст; але сказано це найперше

про художню літературу. Та, звичайно, ще наочніше це помітно в науковому

чи філософському трактаті, де предмету треба надати цілком об’єктивного й знеособленого вигляду. Так ось у Шопенгауера відчувається зовсім інше. – Тут одразу помітне щось особисте й зацікавлене. Насправді воно й не дивно, бо початок ХІХ сторіччя це насамперед епоха романтизму з її шануванням індивідуума, генія чи героя, що протиставляються натовпу...

Проте варто згадати значення й особистих обставин. – Адже батько (заможний комерсант), аби добре підготувати собі наступника й спадкоємця, посилає зовсім юного ще хлопчину до Франції, до свого друга та партнера. Пізніше була й Швейцарія, й Бельгія, знову Франція та піврічне перебування в англійському пансіоні... Вже дорослою людиною Шопенгауер іще два роки

знаходиться в Італії. – Це мало своїми наслідками й те, що він уже змолоду позбувся тої місцевої обмеженості, що найбільше заважає вільному баченню. Крім, ясна справа, німецької, він однаково впевнено володіє французькою, англійською, італійською. Непогано іспанською...

Хай там як, але комерція Шопенгауера не привабила, проте спадщину він отримав, і зазначена тут обставина видається дуже суттєвою. – Філософія того часу (власне, так, як і зараз) існувала в університеті, в умовах іще майже середньовічних ієрархій, традицій і процедур. Окрім того, вже складалися зовсім інші порядки, стосунки найманої праці. Тому людина, яка вирішувала

присвятити себе філософії, потрапляла тут у складну мережу залежностей. Навряд чи це сприяло вільному мисленню. Тож, отримавши добрий спадок і вміючи примножувати свої гроші, Шопенгауер іще й суто матеріально стає доволі незалежним. Якщо додати сюди й широке світобачення, й помітне

зосередження на собі, то подальший конфлікт, який виникає з академічною філософією, не здається вже випадковим.

Але це було ще попереду. Спочатку було навчання в університеті та лекції з медицини, природничих наук, історії... Власне, звідси й розпочалося його знайомство з філософією.

Для того, щоб уявити собі тодішній її стан, якнайперше треба сказати

про глибоку відмінність, що відрізняла думку Нового часу від античності чи, скажімо, Середньовіччя. За минулих епох ішлося здебільшого про «буття». Чи про світ, якщо дивитися на нього з універсально-невизначеної точки зору. За Нового часу змінилася саме згадана точка зору, – бо тепер уже людина

стає насамперед особистістю, насамперед індивідом. А відтак і сприйматиме

все навколо з особистої, тобто власної точки зору... Та, зрештою, з’ясувалася дивна річ. Адже виходило, що людина бачить у світі те, що бачить, а не те, що насправді. Й самé це слово «насправді» виглядає дуже наївним, адже нам не під силу зазирнути за власне бачення. Тож яким є цей світ «насправді» й чи є він узагалі (!), ці питання чи не безглузді... Хай там як, але філософія того часу виходила з індивіда.

 

 

Можна висловити припущення, що саме такі мотиви й підштовхнули Шопенгауера до захоплення філософією. – Його, людину дійсно розвинену й норовливу, що найвище цінувала свою свободу, мала глибоко зацікавити та привабити ця позиція. Що виходити треба з боку суб’єкта. Що світ є лише нашим «уявленням». І, звісно, невипадково ця теза стає початком у побудові вже його власної філософії: «Die Welt ist meine Vorstellung». Отже: «Світ є моїм уявленням»3.

Але це визначальне, здається, положення не було для Шопенгауера ключовим і виконувало службову, по суті, роль. Адже будь-яке наголошення на тому, що світ є нашим уявленям або ж явищем (Erscheinung), як у Канта, повертатиме до питання, що саме знаходиться за тим явищем або уявленням. І нехай зазирнути туди не можна. Це питання потрібно ставити, бо звідси поставатиме й розуміння всього буття. За Кантом, ота зворотня сторона світу недосяжна, це славетна «річ у собі»; саме тут і розпочинається Шопенгауер.

Адже він якраз і пробує прорватися крізь уявлення, називаючи його лише

«завісою Майї», давньоіндійської богині, яка створює світ ілюзій.

Але те, що ми бачимо, ніколи не залишається відчуженим і постійно ніби підтримуються свідомістю. Більше того, саме цей мотив усвідомлення й

надає тим уявленням очевидності й достовірності. Недаремно ж існує вислів:

«довіряти своїм очам». Уже звідси й випливало переконання, що на довіру заслуговує лише те, що дається нам у живому й безпосередньому сприйнятті. Тож усе, що знаходиться за межами цього бачення, тобто світ у реальному його стані, видається сферою здогадок і припущень...

Отже, треба було й надалі виходити зі свого внутрішнього досвіду – проте спробувати відкрити тут основу всього буття. Власне, такою й постала проблема, що надихнула Шопенгауера. Звичайно, за класичними канонами, де внутрішнє й зовнішнє протиставлені, – цю задачу розв’язати не можна.

Саме звідси й народжується рішення, що підриває всю класичну філософію... Треба взяти такий об’єкт, який поєднує в собі й внутрішнє, й зовнішнє, чи, скажімо, такий об’єкт, який одночасно був би й суб’єктом. Але що це таке? – Моє власне тіло. З одного боку, його можна сприймати серед інших об’єктів. Але, крім того, це достатньо своєрідний, один-єдиний об’єкт, який я можу відчувати ще й зсередини.

Тоді можемо говорити, що моє тіло – це й «уявлення», й «річ у собі». Коли дивитися на нього серед інших об’єктів – «уявлення»; відчуваючи його внутрішньо – «річ у собі». Тож існує «річ у собі» (хоч одна!), що заперечує думку Канта про цілковиту свою закритість. І вона виявляється не тільки досяжною, ця річ є найближчою й найвідкритішою для мене. – Власне тіло!.. Треба визнати, що згадана побудова була, певне, найцікавішою серед ідей Шопенгауера. Саме тут, у царині тіла, й відбулося те відкриття, що змінило всю майбутню філософію...

 

По суті, необхідно було виявити природу свого внутрішнього стану, свого тіла (коли сприймати його зсередини). На думку Шопенгауера, це воля. Й нехай тут охоплюється безліч окремих явищ – і фізіологічних процесів, і потягів, і бажань, і сильних емоцій... За ними стоїть одне могутнє начало, згадана «воля». Й головне в її природі це повна самодостатність і безперечна

несвідомість. Але звідси випливало дещо таке, що відразу кидало виклик усій західній цивілізації (!). Бо мила для Заходу й така, здавалося б, очевидна

«розумна» природа людини поставала суто вторинною й похідною...

Більше того, Шопенгауер іде ще далі. – Коли дійсно вважати, що тіло виявляється тою річчю, де ми здатні дістатися суті, то чому б не припустити, що при цьому відкривається й сутність усього світу? Тобто воля це не тільки природа тіла, це й основа всього буття. Причому знову ж таки нерозумна... Для західної традиції тут і справді виникала дуже відчутна загроза, бо здавна (починаючи ще з античного «логоса» й аж до Геґеля) ця культура наполягала на розумній основі світу. Таким чином, у Шопенгауера позначався, може, найбільший поворот у філософії.

Та варто наголосити, що вихідними для нього були саме мотиви тіла. До речі, певну підказку він отримав у книзі французького лікаря та філософа

Кабанíса «Співвідношення між фізичним і моральним началом у людини». Зауважимо, що класична західна думка протиставляла тілесність і свідомість (як у випадку ще «тіла» й «душі»). Згадаймо про дві «субстанції» Декарта. Так ось у Кабаніса йшлося про те, що ці начала тісно пов’язані, більше того, саме тілесність є, безумовно, визначальною. Подібне бачення дуже вплинуло

на Шопенгауера. Пізніше він уже прямо називає саме Канта й Кабаніса (!)

«моїми попередниками»4. Це багато чого варте...

Проте ще важливіше, певне, згадати про послідовників, адже тільки завдяки ним і визначається впливовість. І найперше це, звісно, фігура Ніцше.

Його значення для сучасної думки незаперечне, й підкреслюємо, що Ніцше називає Шопенгауера «моїм великим учителем»5. А тому ніби підхоплює ключові його знахідки, й зокрема, мотиви тіла, що визначає нашу свідомість. Отже: «Розуму більше у твоїй плоті, ніж у твоїй вищій мудрості». Чи таке:

«Творча плоть створила собі дух, як опору свого жадання»6.

Спочатку можна сказати, що для Ніцше тема тілесності не головна, хоча, звичайно, це не так. Адже західна думка здавна передбачала, що «дух»

або «розум» є чимось, по суті, самодостатнім. Отже, варто було зауважити,

що вони пов’язані з тілом, як одразу виявлялося – це дещо досить умовне. Власне, звідси вже випливало й знамените «Бог помер». І тоді відкривалося,

що саме наша тілесність є підґрунтям у розумінні буття... Це підтверджує

коротка формула Сартра:

«Позаду тіла немає нічого»7.

Сáме тіло й відкрило для Шопенгауера «волю». – Неважко помітити: вже будова тілесності ніби втілює в собі найістотніші наші потяги і бажання. Тож: «Ось чому органи тіла мають цілком відповідати головним бажанням (Hauptbegehrungen), в яких виявляє себе воля, мають бути їхнім наочним виявом: зуби, горло й кишковий канал – це об’єктивований голод; геніталії – це об’єктивований статевий потяг»8. Але розкривши природу нашого тіла, Шопенгауер і справді йде значно далі й розповсюджує свої висновки на світ, якщо брати його в цілому. – Тобто бачить у тій-таки «волі» й основу світу. Звичайно, він усвідомлює, що це тільки його сміливе припущення, тож ніби виправдовується, що діє за принципом «аналогії», й називає тіло людини

«ключем» у розумінні всього буття...

Та, звісно, цей аргумент є не надто переконливим. Але треба згадати, що філософа змолоду ще привабило природознавство, – саме тут і вбачає він

аргументи, які здаються йому надійними. Найперше він упевнений, що наука

лиш описує суто зовнішню сторону різних явищ і не бачить їхню природу. Насправді ж у будь-якому процесі вирує потужна життєва сила. Звичайно, це саме «воля», й постає вона в інстинктах і рефлексах, у нестримному русі всього живого, в електричних і магнітних явищах, у чому завгодно...

Проте найбільший інтерес у Шопенгауера викликає сила тяжіння. – Це й не дивно. Тут ідея щодо подібності бажання й відомих природних явищ є, напевне, найпрозорішою. Крім того, згадана сила визначає чи не підґрунтя нашого світу й ніби показує щось єдине в основі всього буття. Й, нарешті, земне тяжіння дуже помітне. На відміну від інших явищ, які відомі, швидше,

з підручника, – тяжіння знайоме кожному з якнайближчого досвіду.

До речі, не враховуючи цю тему Шопенгауера, не можна пояснити й природу «духу тяжкості» Ніцше, досить важливого його мотиву. Наприклад:

«А коли я побачив свого демона, то збагнув, що він серйозний, ґрунтовний,

глибокий, урочистий; це був дух тяжкості – завдяки йому все падає вниз»9.

Уже не вперше, хоч-не-хоч, але доводиться посилатися на Ніцше. Це, звісно, невипадково. Він і справді багато що запозичив у Шопенгауера й додумав основні його положення до кінця. Коли виходити саме з тіла, слід зазначити, що воно надто залежне від умов існування. Й хоча ми здатні пристосуватися й пом’якшити цю залежність, одна з тих умов анітрохи нам непідвладна. – Це, звичайно, сила тяжіння. Тут у Ніцше трапляється на диво цікавий образ:

«Угору – всупереч духові, що тяг мене донизу, в безодню, всупереч духові тяжкості, моєму демонові й смертному ворогові.

Угору – хоча він сидів на мені, напівкріт, напівкарлик...»10 Але зараз уже помітно, що сила, яку відкрив Шопенгауер, ота «воля», – надто ворожа й

небезпечна для людини. Причому її сліпа й нерозумна природа ще більше загострює цю небезпеку...

Правду кажучи, Шопенгауеру й самому не до вподоби його знахідка. Бо могутня світова «воля» може не тільки виявлятися в людині, але й владно на неї тиснути. – Саме звідси, приміром, і біль, і страждання. – При цьому варто зазначити, що західна думка завжди виходила з активної ролі суб’єкта. Тому становище, де людина не стільки діє, скільки й справді зазнає тиску, – виглядало доволі незвично й неприємно.

 

 

Коли вийшла найголовніша його книга, Шопенгауеру лише тридцять,

але він анітрохи не сумнівається в епохальності свого вчення. Й напевне вже відчуває своє покликання: це, звичайно ж, філософія... Втім, одна справа, – відчувати своє покликання й, зовсім інша, – дійсно набути певного статусу. Причому загальновизнаного... Для цього підходив єдиний шлях: університет. Адже кілька років тому Шопенгауер і сам іще вчився, слухав лекції Фіхте і Шляйєрмахера. Й, напевне, згаданий шлях уявлявся йому природним.

Отже, зрештою, він і справді потрапляє в університет, але лишається там недовго й чи не відразу звільняється. Що саме відбувалося ми не знаємо, та деякі вже пізніші його висловлювання багато що дозволяють пояснити. – Він уживає таких сполучень, як «університетська філософія» чи, приміром,

«професори філософії», й описує ці предмети з іронією і глибокою зневагою. Вже тут одразу помітно: його стосунки з «університетською філософією», м’яко кажучи, не склалися...

Й наголошуємо, це випади вже не проти певних осіб, а проти певних суспільних явищ. І схоже, подібна тема набуває для Шопенгауера великого й

принципового значення. Недаремно ж їй окремо присвячено цілий трактат, який так і називається: «Про університетську філософію».

Звичайно, тут усе ще багато роздратування щодо відомих сучасників, уже згаданих на початку, та, звісно, найцікавішим є загальне бачення справи.

Для кращого розуміння треба сказати, що в освіті тодішньої ще Німеччини все вирішувала держава і християнство вважалося за «державну релігію». Напевне, це найбільше позначалось на викладанні філософії (з її схильністю до світоглядних уявлень). І траплялися такі випадки, коли люди втрачали своє місце в університеті за висловлювання думок, які заперечували релігію. Вже знаючи про характер і вчення Шопенгауера – нехай прямо й не дотичне до релігії, – можна стверджувати: ці порядки йому навряд чи подобались.

Отже, найбільша, на його думку, біда в «університетській філософії» – це надмір опіки з боку держави. Й добро б іще коли йшлося тільки про зміст усього навчання. Бо держава ще й добирає викладачів і до того ж їх утримує. Звичайно, вони відразу потрапляють у залежність і виявляються такими собі державними службовцями. Та варто не забувати, що філософія, починаючи від античної давнини, постала справою вільних і незалежних людей. А відтак

у Шопенгауера найперше йдеться про шкоду, «що її філософія як професія завдає філософії як вільному пошуку істини»11.