www.ji-magazine.lviv.ua

Віталій Пономарьов

 «Погром російського державного велетня лежить однаково в інтересі як Європи, так і російських “інородців”, але не зашкодить занадто й самій Росії. <…> Автор виставляє клич: Росія – delenda est! <…> Так мусить статися не лише в інтересі західно-російських околиць, але в інтересі всієї Західної Європи взагалі, коли вона хоче заховати на майбутнє свою політичну та культурну незалежність та індивідуальність».

Цими міркуваннями понад 100 років тому український націолог Ольґерд Іполит Бочковський почав свою книгу «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономістичні прямування (до національної справи в Росії)». Книга  була видана 1916 року у Відні, а через три роки її як «одіозну» привселюдно спалили російські білі вояки у захопленому ними Києві, пізніше так зробили і російські еміґранти у Західній Європі.

Зрештою, всі наступні книги Бочковського виявилися не менш «одіозними». І навіть більше: за канонами «марксизму-ленінізму і пролетарського інтернаціоналізму» він, попри своє польсько-литовське походження, був правдивим «українським буржуазним націоналістом» – саме так Бочковський названий у заголовках справ з його рукописами та документами, що від радянських часів зберігаються в архівах України. І Бочковський справді був ним. Українським, бо став одним із мулярів української модерної ідентичності. Буржуазним, бо був прихильником громадянського суспільства – спільноти особисто вільних і юридично рівних городян-власників, тобто бюргерів-буржуа. І націоналістом, бо вважав націю «героєм і центром історичного процесу», а ХХ століття назвав «націєцентричною добою»: «Історія схиляється перед нацією, як у свій час вона визнавала церкву і державу в ролі політично організуючого чинника». Згодом цю зміну дійових осіб історії підсумував Ентоні Сміт: нація – на місце Бога, громадянське суспільство – на місце церкви як спільноти вірних, а політична належність – на місце Царства Божого.

Ідеї Ольґерда Бочковського відлунюють у працях багатьох західних теоретиків націєтворення – від Джона Амстронґа до Ернста Геллнера. І це не дивно, бо саме він спільно з Володимиром Старосольським започаткував науку про становлення нації – націологію (цей термін Бочковський запровадив до наукового обігу ще 1918 року).

Ольґерд Бочковський уподібнював націю річці: вода в ній щомиті оновлюється, однак тече вона у сталих берегах. І першою серед цих постійних ознак нації є її історичне місце у просторі – обжитий нею впродовж століть терен із чітко окресленими кордонами та з лише йому притаманними підсонням і краєвидами. Цей зв’язок нації зі своєю землею Ольґерд Бочковський ілюструє метафорою з твору фінського письменника Юхані Ахо: «Яко верес, тримаємось обома руками і навіть зубами ріллі своєї країни. Хто хотів би відірвати нас від неї, мав би лише стебло в руках, бо корені залишилися б у ній і виросли би знову».

Серед інших атрибутів нації Бочковський особливо вирізняє її культуру – цю «критичну ознаку самобутності нації»: мовляв, вона є для нації тим, чим для людини є її індивідуальність. Невдовзі цю думку підхопить Дмитро Чижевський (недаремно ж Ольґерд Бочковський зараховував його до націософів!): кожна нація належить до вічності саме своєю культурною своєрідністю, оригінальністю та навіть «однобічністю». З досвіду останнього століття можна додати: ця неповторність ще й засвідчує самодостатність нації, а відтак і її право на історичну суб’єктність.

А найвиразнішим покажчиком культурної відрубності нації є, за Бочковським, її мова.  Справді ж-бо: саме у мові зашифрований унікальний досвід осілості нації, вона повсякчас підживлюється мовою і нею творить та підтримує свій світ сущого, мова є її Домівкою буття і надійним заборолом від асиміляції. Тож невипадково «визволителі», намагаючись знеособити, а відтак і знедолити завойовані ними народи, завжди прагнуть позбавити їх власних мов. Натомість для людини мова є ще й найочевиднішою ознакою її національної ідентичності, і це добре засвідчує приклад самого Бочковського, який у зрілому віці володів двома десятками мов: прийнявши українську тотожність, він перейшов на українську мову.

І все-таки, наголошує Бочковський, ядро нації лежить глибше і мови, й інших її основних властивостей, воно – в усвідомленні людністю цього-от краю своїх духовної єдності та відмінності від чужинців, у визнанні насельниками цієї землі власного спільного минулого та в їхньому бажанні й надалі жити разом і творити спільне майбутнє: «Нація – то воля бути нацією». Через шість десятиліть таке розуміння Ольґердом Бочковським нації як «психо-волюнтаристичної спільноти» розвинув Бенедикт Андерсон, витлумачивши її як «уявлену спільноту».

Для розбудови нації, вважав Бочковський, потрібний «етнічний сирівець» – народ. З «історичних народів» («народів-панів») модерну націю століттями витворює держава, тоді як з «неісторичних» («народів-кріпаків») – суспільство, якому для цього вистачає кількох десятиліть. Саме мурування націй у середньоєвропейській «критичній зоні» (Рудольф Челлен) або «зоні поневолених народів» (Томаш Масарик) цікавить Ольґерда Бочковського найбільше. І це зацікавлення, щиро зізнається він, не відсторонене, а пристрасне: «Цю працю написано не методом sinе іrа еt studiо. Навпаки, автор скрізь виявляє та підкреслює свої симпатії до визвольних прямувань і боротьби поневолених народів».

Пробудження приспаних історією «народів-покидьків», що століттями перебували неначе в летаргії, інтелектуали-будителі починають, за Бочковським, з культурного відродження. Вони вирізьблюють зі зневаженої «мужицької говірки» мову науки, школи, преси, літератури та театру і «нав’язують» її своїй спільноті: «Один народ – одна мова!». Вони нагадують суспільству його минуле, впорядковують його уявлення про себе, відновлюють його звичаї та традиції, збирають його фольклор і творять високу модерну культуру. І треба бачити, з яким захопленням Ольґерд Бочковський розповідає про здобутки культурного відродження каталонців, фламандців, ісландців, фінів, грузинів, литовців та інших «плебейських народів», як їх називав ще Михайло Драгоманов.

Після того, як ці садівники національної ідентичності прищепили своїй спільноті уявлення про її історичну тяглість, духовну єдність і культурну окремішність, починається її господарське піднесення під гаслами чеського відродження «Народ собі» та «Свій до свого по своє». І ця розбудова мережі власних підприємств, кооперативів, крамниць і кредитних спілок закладає економічну основу майбутніх політичних домагань спільноти.

На третьому етапі постання нації у суспільстві зароджується масовий політичний рух із програмними домаганнями конституційних прав і свобод, національно-територіальної автономії, а потім і державної незалежності. І відтоді здобуття нацією власної держави стає справою історично нетривалого часу.

Через півстоліття цю трифазну схему мурування модерної нації запозичив Мірослав Грох, замінивши у другій фазі (він називає її «фаза В») господарське піднесення на просвітництво мас і політичну агітацію. При цьому він, вочевидь натякаючи на Бочковського, наголосив на нагальній потребі для дослідника національних рухів залишити свої симпатії та забобони за дверима власного робочого кабінету, а відтак писати без гніву та упередження.

Оскільки ж усі наукові праці Ольґерда Бочковського були морально заанґажованими, їхній спільний висновок виявився так само «одіозним» і неприйнятним для «народів-панів» і тодішніх прихильників «стану посідання» (тепер це називається «стабільність»): «В дійсності немає жодних “меншовартих” народів. Дайте лише більш-менш стерпні політичні умови життя, признайте їм елементарні конституційні права, залишіть на час ганебний винародовлювальний утиск, і всі сі народи – без огляду на своє походження й історію – впродовж двох-трьох ґенерацій викристалізуються на національні й культурні індивідуальності».

Звісно, це постання молодих націй викликало затятий державний опір націй «історичних», і Бочковський не без сарказму демонструє зворушливу подібність фанатично централізаторської, войовничо асиміляторської політики передової, революційної Французької республіки («unе et іndivisiblе») та безнадійно відсталої, архаїчної Російської імперії («единая и недѣлимая»). Він кваліфікує таку державну політику як політичний анахронізм, бо «світ і людство прямують до перемоги нації над державою і пристосування цієї останньої до життєвих потреб народів». Втім, середньоєвропейські нації, витворені з колись «недержавних» народів, упродовж останніх ста років виявили подиву гідну здатність боронити власні гідність і свободу (в тому числі збройно) і без своєї держави, і поза нею, і навіть від неї.

Відтоді, як Бочковський порівняв націю з річкою, збігло багато води, і сьогодні нація – це не лише «психо-волюнтаристична», а і політична, громадянська, історична і культурна спільнота. Тож тепер каменярі нації переймаються не стільки її господарським піднесенням, скільки муруванням її історичної пам’яті, розбудовою її національного міфу, посиленням її культурної своєрідності та щепленням їй оновленої ідентичності. І нині їм уже йдеться не про етнічну сировину, а про «етнічне ядро» (Ентоні Сміт) – серцевину політичної нації, навколо якої кільцями «наростає» людність різного етнічного походження.

Отож, «націєцентрична доба» триває, а «критична зона» нині розпросторилася всією Європою – від Барселони та Единбурга до Мінська та Києва. В ній одні нації мирно виборюють свою незалежність, інші оружно захищають її від темряви зі Сходу – delenda est! Адже, як передбачав Ольґерд Іполит Бочковський, «нема сили, яка могла б зупинити повне розвинення та завершення національного ренесансу – сеї чудової та чарівної квітки на вічнозеленому дереві вселюдського розвитку і поступу».