www.ji-magazine.lviv.ua

Віталій Пономарьов

Есеїстика – це відблиск любові до мудрості. Лише в цьому жанрі абстрактне так щільно переплетене із чуттєвим, логічне поєднане з ірраціональним, єдине світиться крізь часткове, сутнісне проступає в явленому, наявне свідчить про можливе, а випадкове випливає з необхідного.

Есеїстика – це весела наука. Вона не обтяжена скам’янілими ще наприкінці минулого тисячоліття академічними шаблонами, забобонами та заборонами. Есей неможливо написати sinе іrа еt studiо (без гніву та упередження) – він-бо віддзеркалює не «об’єктивну істину», а суб’єктивні враження, індивідуальні почуття, приватні розмисли, особисті судження, персональне сприйняття, авторське бачення і творчу сваволю.

Есеїстика – це вільне мистецтво. Воно незалежне від нагальних домагань поточного моменту, а тому і не підлягає публіцистичному поспіху «зранку в Інтернеті, опівдні в газеті, ввечері в куплеті» – гарний есей добре читати і через місяць, і через рік. Есей так само не підвладний і стандартам журналістики: він гранично незбалансований, завжди пристрасний, і в ньому аж роїться від оціночних суджень.

Есеїстика – це химерна проза. Вона геть уся вигадана, без зовнішньої дії та героїв, без виробничих конфліктів і правди життя марґіналів, без кримінального арґо і матерного лая, а відтак і без жодних шансів на прихильність масового читача і комерційний успіх.

Натомість есей висуває своєму авторові кілька вимог. Перша з них – знати предмет свого розмірковування зі середини. Отже, щоби писати, приміром, про Київ, треба перед тим щонайменше півстоліття ходити цими дивними пагорбами та спостерігати ці досконалі краєвиди. Так само для осмислення природи національної ідентичності конче потрібні не тільки особливі знання, а і те відчуття власної належності до історичної, культурної, громадянської та політичної спільноти «і мертвих, і живих, і ненарожденних» на цій-от землі, яке вивищує людину над буденністю та підносить її в історичний час.

Есей також вимагає від свого творця моральної заангажованості: завжди ставати на бік жертви супроти ката, на бік особистості супроти Шевченкової «капусти головатої», на бік суспільства супроти Гоббсового Левіафана, на бік колонії супроти імперії, на бік Міжмор’я супроти безпросвітного Сходу і підлеглого йому Заходу. І навіть більше: бути неполіткоректним до окупанта і нетолерантним до колаборанта, а у висловлюваннях про аґресора не цуратися – страшно сказати! – мови ворожості.

Есей ще і спонукає свого автора до ціннісного вибору: між свободою і стабільністю, між гідністю і вигідністю, між стійкістю і гнучкістю, між ідеалізмом і прагматизмом, між пам’яттю і забуттям, між притомністю та запамороченням, між скепсисом і цинізмом, між критичністю і навіюваністю. Одночасно це також вибір екзистенційний – між укоріненням і кочівництвом, між причетністю та чужинством, між волею та залежністю, між опором і покорою.

Нарешті, есеїстика примушує автора опікуватись естетичною довершеністю свого твору, дбати про точність власних висловів, щільність письма і переконливість висновків. Добре скомпонований есей має розгортатися поступово, послідовно і несуперечливо, неначе абсолютна ідея у Геґеля; розростатися, галузитись і повертатися до свого стовбуру, неначе мелодія у Равеля.

Есеїстика – це простір, насичений думками попередників, і тому тут так часто те, що спочатку видається новим, згодом виявляється простим переосмисленням давнішого. Можна, здавалось би, першим витлумачити досвід осілості цієї-от людності на цих-от берегах як речовину історичної пам’яті, проте незабаром зустріти у В’ячеслава Липинського поняття «інстинкт осілості». Можна також познущатись із західних і східних завойовників Центрально-Східної Європи, називаючи їх «визволителі», але ж це вже колись неперевершено зробила Ева Томпсон. Можна спробувати передати уявлення українських прихильників «русского мира» про самих себе висловом «тоже русские», а згодом побачити в Ольґерда Бочковського вислів «тоже малороссы». Можна на означення нинішнього морального і ціннісного занепаду Заходу запровадити до обігу поняття «московський синдром», а невдовзі по тому натрапити в того ж-таки Бочковського на поняття «безхребетна Європа». Втім, це і не дивно, бо ідеї ширяють в інтелектуальній атмосфері, потрапляючи туди зі сторінок старих книг, і варто лише глибше дихати цим настояним повітрям.

Таке дихання загострює і в автора, і в читача смак до алюзій, натяків, ремінісценцій, відгомонів і споминів, коментарів і посилань, до гри усталеними змістами та значеннями. У цьому повітрі думки про запозичення, а потім і «привласнення» людиною історичної пам’яті її спільноти відсилають до Платонова анамнезису: як душа у земному житті пригадує бачене нею перед тим у світі ідей, так людина «проживає» події історії своєї нації, що відбувалися кілька століть тому. Тут медитації про шлях, дао, тяглість відлунюють запитанням київського спудея-філософа Хоми Брута про дорогу. Тут міркування про тисячолітні перетворення певної людності на обжитому нею терені спрямовують до означення Йоганном Фіхте нації як оболонки вічності.

І все-таки найцінніше в есеїстиці – це задоволення від писання, і то таке потужне, що часом шкода відпускати свій твір у світ. Якщо же цього немає, тоді авторові варто пошукати якесь приємніше заповнення своїх вечірніх і нічних годин.