на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Тарас Возняк

Дух Венеції

(до виставки венеційського мистецтва «Венеція – стан душі»)

Навіть ті, хто ніколи не були у Венеції, переконані у її величі. Все це пов’язано з тим, що це місто-марево тисячі разів описане різними мовами, прописане на тисячах полотен, екранізовано сотні разів. Воно у кожного перед очима.

Але найбільшим сюрпризом для тих, хто таки попадає в саму Венецію, є усвідомлення того, наскільки вона маленька. Всього кілька острівців. А потуга свого часу така ж як володарки морів Великої Британії. Навіть у часи своєї найбільшої територіальної експансії Венеційська республіка, Республіка Святого Марка була всього лиш серпиком на Адріатичному узбережжі.

Тим не менше Володарка морів Венеція, у ті часи, коли наш континент ще перебував у середньовічній дрімоті, вже була неймовірною потугою.

Можливо причиною цього було її дійсно унікальне розташування. Вона не тільки не мала за великим рахунком території — бо що таке кілька маленьких острівців, на яких вона постала і розквітла — вона жила морем, вічно рухомою стихією з його припливами та відпливами, з його штормами та штилями. Очевидно, що море, вічно мінлива субстанція, яка перебивається світлом і складає фізичну суть Венеції.

Коли вода затоплює Венецію, це не сприймається як кінець світу, як в інших містах. Венеція сприймає прихід моря як належне, як повернення до своєї справжньої природи — гри світла та води.

І ключовим тут є слово – гра. Бо не лише вона міниться на світлі. Сама Венеція міниться у цих відблисках, грається ними, грає у них. І ця гра поширюється не лише на фантастичні венеційські карнавали, але й на гру на біржі, гру в культурі, гру куртуазну, гру на підмостках комедії дель арте, гру політичну – Венеція, не полишаючи своєї підступності, завжди бавиться, забавляється. Все в ній неначе не всерйоз, неначе забава.

Звісно, сьогоднішня Венеція це вже суцільний театр. А місто — суцільні театральні підмостки.

Звісно, Венеція давно перестала бути головним формати затором європейської культури, як це було тоді, коли вона, після розгрому Візантії, стала Візантією нових часів. Венеція стала тим вушком голки, через яке спілкувалися між собою широко тлумачений Схід – від Османської імперії, Персії, Індії до Китаю — та Захід — від Ісландії та Норвегії до Італії і Речі Посполитої.

Через це вушко протискався не лише чи не найбільший тогочасний товаропотік, але й ріка ідей, знань, вчень.

І не лише протискалися, але й осідали у досвіді, знаннях, стилі життя венеційців.

Не всі усвідомлюють, що цей венеційський серпик, Венеційська республіка проіснував тисячу років! Мало яка імперія може похвалитися такою живучістю — дійсно Венеція живуча як вода, на якій вона постала, чи з якої вона постала. Республіка проіснувала  з 751 до 1797 року! Причому проіснувала саме як республіка – тоді як довкола творилися виключно монархії та імперії. Це ще один гідний подиву феномен. Бо ж ми переконані, що першою справжньою республікою нових часів була Французька республіка. Але ж ні.

Якщо вдатися до політичних категорій, то Венеційська республіка не зовсім належала до європейського цивілізаційного кола. І причиною цього була саме вода, що так ефектно відблискує на полотнах венеційських художників. Венеційська республіка була типовою таласократією – цивілізацією, яка майже не прив’язана до суші — вистачило і того серпика — це цивілізація моря, коли головним завданням є не завоювання суші, а освоєння моря, контроль за береговими лініями, морськими торговими маршрутами. Це цивілізація, яка перебуває у постійній зміні, готова до всього, гнучка, іронічна, готова навіть до радикального морального релятивізму.

Як це не подібно до телурократій — цивілізацій, прив’язаних виключно до суші, цивілізацій осілих, а тому консервативних, з зашкарублими нормами та правилами. Такими і були великі європейські імперії — від Карла Великого до Наполеона.

Венеція постійно щось запозичує чи винаходить. Потік втікачів з Константинополя, після того, як його здобули османи, переходить через венеційське вушко і розпочинається величний процес, який потім назвуть Відродженням — відродженням чи народженням Європи, яку ми знаємо сьогодні. Зустріч європейського середньовіччя з східною витонченістю не лише визолотив тло полотен венеційської школи, але й створив всіх нас – сучасних європейців.

Разом з тим це була і зустріч людей — греків, євреїв, вірмен, турків зі Сходу та італійців, германців, слов’ян із Заходу. Тут Схід і Захід не географічні, а радше ментальні.

Очевидно, що політичним апофеозом Венеційської республіки було XVI сторіччя. Однак вже тоді сталися події, які стали стигматами смерті, яку так блискуче вже у ХХ сторіччі описав Томас Ман (1875–1955) у своїй «Смерті у Венеції» (Der Tod in Venedig, 1911) та у 1771 році показав режисер Лукіно Вісконті (1906–1976) та у 1773 році перевів у музику Бенджамін Бріттен (1913–1976).

І навіть «чорна смерть» - чума, що прийшла до Європи у XIV ст. не прирекла на смерть ту рухливу субстанцію, якою була Венеція. Венеція її пережила.

Символічно, що Венецію вбили її одвічні вороги генуезець Христофор Колумб та португалець Васко да Гама.

Провісниками смерті Венеції і перетворення її на сьогоднішній театр тіней стали Васко да Гама, який 1498 року відкрив шлях до Індії довкола Африканського континенту, та Христофор Колумб, який 1492 року відкрив шлях до світу багатшого, ніж світ старий – до двох Америк.

І таким чином була зруйнована основа, на якій постала блискуча Венеція – монополія саме на це вушко, через яке із Ісландії до Сирії йшли ікла моржів, а з Індії до Італії перець та прянощі. А заодно і ідеї…

Не допомогла і героїчна та авантюрна епопея Марко Поло (1254–1324) — купця, шпигуна, дослідника та мандрівника, який пробивав шлях від Найблискучішої Венеції до Китаю, тогочасного цивілізаційного центру світу, про який ми, європейці, у своїй зарозумілості майже нічого не знали.

 

Саме тоді почався процес повільного помирання, декадансу прекрасної Венеції. Але яким блискучим було це помирання, яке розтягнулося на століття!

Так, Венеційську республіку доконав юний тріумфатор Наполеон Бонапарт. Але він не міг подолати гри світла у Венеційській лагуні, міазмів смерті, які притягувати і досі притягують тонко відчуваючих її солодкий запах декадентів – назвімо їх провідними європейськими інтелектуалами.

Повільне та урочисте поховання Венеції супроводив чи не найпишніший інтелектуальний почет: Якопо Белліні (1400—1470/71),  Альвізе Віваріні (1446?–1502), Марко Базаїті (1470–1530), Джованні Джироламо Савольдо (1480–1548), Андреа Палладіо (1508–1580), Вінченцо Скамоцці (1548–1616), Андреа дель Верроккйо (1435–1488), Лоренцо ді Креді (1459–1537), Тулліо Ломбардо (1455–1532), Вітторе Карпаччо (1455/1465–бл.1526), Джованні Белліні (1430?—1516), Джорджоне (1477?–1510), Тіціан (1480/1485–1576), Якопо Робусті, відомий як Тінторетто (1518–1594), Себастьяно дель Пьомбо(1485?—1547), Паоло Веронезе (1528–1588), Ніколо Реньєрі (1591–1667), Доменіко Фетті (1589–1623), Томазо Джованні Альбіноні (1671–1751), Бальдассаре Ґалуппі (1706–1785), Бернардо Белотто (1720–1780), Розальба Карр'єра (1675–1757), а на прикінці процесії блискучі Антоніо Вівальді (1678–1741), Джакомо Казанова (1725–1798), Карло Ґольдоні (1707–1793), Джованні Баттіста Тьєполо (1696–1770)…

Блискучий похоронний почет Serenissim`и (Найяснішої).

З того часу пані Смерть ширяє над лагуною «Хто не відчував раптового тремтіння, таємного страху і збентеження, коли вперше чи після довгої перерви сідав у венеціанську ґондолу? Дивне суденце, що без будь-яких змін дійшло до нас із сивої давнини, таке чорне, — тільки труни ще бувають такі чорні, — воно нагадує нам про нечутні, злочинні пригоди серед нічного шемроту хвиль, а ще більше нагадує про саму смерть, про мари, про жалобний похід і мовчазний похорон. I хто не помічав, що сидіння такого човна, це полаковане, як труна, в чорний колір і оббите такою самою чорною тканиною крісло — наймякше, найрозкішніше, найзручніше сидіння в світі?» (Т.Манн, Смерть у Венеції).

Представлена у Палаці Потоцьких у Львові виставка венеційського мистецтва є спробою показати Венецію як стиль, стиль життя. Але більше про стиль життя можете або побачити, або прочитати у чи не найвірніших коханців Найяснішої – Джакомо Казанови та Езри Вестона Луміса Паунда (1885-1972):

По яєчно-білому полотну вже розмазаний зелений арсен,

Так як і полуниці! Не соромся, влаштуй учту для своїх очей!

(L'Art,Мистецтво)

Прекрасна зеленава отрута, якою міниться лагуна готова і чекає на вас...

 

Львів, 2018