www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

«E quindi uscimmo a riveder le stelle»

«І тут ми вийшли знову побачити світила»

Данте Аліг’єрі (Dante Alighieri, 1265-1321)

Джованні Баттіста Піранезі (1720-1778) - одна з ключових фігур XVIII століття, століття Просвітництва. Однак його насамперед бачать лише як одного з найбільших граверів, зокрема у жанрі ведути – міського краєвиду. Однак вклад Піранезі у культуру XVIII століття, століття блискучої агонії Ancien Rйgime, та розквіту просвітницької думки був набагато складнішим та багатограннішим, ніж просто роль блискучого та фінансово успішного офортиста. Піранезі зумів проявити себе не тільки в якості гравера, але і в якості архітектора, теоретика, реставратора, колекціонера, археолога, що всім відомо, але й мислителя, який не лише осмислював, але й формував дух епохи. Син Просвітництва, Піранезі, поєднував енциклопедичні знання, інтелектуальну свободу і творчу фантазію. Він завжди перебував у стані творчого та інтелектуального пошуку.

І не дивно. Сама епоха була постійним пошуком. Старі форми суспільного укладу, інтелектуальні тренди, економічні стосунки почали різко дисонувати з новими реаліями європоцентричного світу. Не всі це відчували. Тому XVIII століття у чомусь нагадувало бал в часі чуми. Символом цієї блискучої агонії була, поза всяким сумнівом Жанна-Антуанетта Пуассон, маркіза де Помпадур (Jeanne Antoinette Poisson, Marquise de Pompadour, 1721-1764) – фаворитка французького короля Людовика XV ( Louis XV Le Bien Aimй, 1710-1774). Це їм мали стяти голову на гільйотині під час остаточного краху Ancien Rйgime – старого порядку, а не невдахам Марії-Антуанетті (Marie Antoinette, Maria Antonia Josepha Johanna von Habsburg-Lothringen, 1755-1793) та Людовику XVI ( Louis XVI, 1754-1793), які й розплатилися за те, що не розуміли головних трендів розвитку свого часу.

А це був час наукової інтерпретації історії, її філософського аналізу і осмислення. Йшов бурхливий пошук нових шляхів розвитку суспільства, адаптації світового ладу до вимог часу. На очах нова людина скидала з себе шкаралущу ледь не середньовічних стосунків. Поставала людина вільна, яка не могла прийняти обмежень феодального суспільства, що догасало до кінця.

Просвітництво розпочалося в другій половині XVII століття й тривало до Великої французької революції.

Пошуки йшли у різних царинах і у різних напрямках. Філософи, політики, підприємці, навіть тогочасні містики до болю в очах виглядали майбутнє. Хтось опирався на ним самим сконструйоване «ідеальне» минуле, яке тлумачив як певний досконалий стан людського суспільства та людини. Хтось ішов ще далі і опирався на ним самим сконструйовану «ідеальну» природу, яку тлумачив як певний досконалий стан людського суспільства та людини – такий собі втрачений Рай. Хтось шукав опори у містичному прозрінні чи гуманізованій релігії.

У Франції домінував просвітницький раціоналізм – він вважав метою суспільства людське щастя, шлях до якого – переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Саме цей нурт породив ідею поступу, позитивного, раціонального розвитку – послідовного розвитку людства через здобуття нових знань, вдосконалення суспільного ладу та покращення умов життя. Провідниками цих ідей у Франції були Гольбах (Paul Heinrich Dietrich Baron von Holbach, 1723-1789), Дені Дідро (Denis Diderot, 1713-1784), Жан Лерон Д’Аламбер (Jean Le Rond D’ Alembert, 1717-1783), Клод Адріан Гельвецій (Claude Adrien Helvйtius, 1715- 1771), Шарль Луї де Монтеск’є (Charles-Louis de Secondat, Baron de La Brиde et de Montesquieu, 1689-1755), зрештою Вольтер (Voltaire, Franзois Marie Arouet, 1694-1778).

У Англії просвітницький раціоналізм схилявся до прагматизму, емпіризму, що й стало особливою рисою англо-саксонського світу. Провідниками цих ідей у Англії були Томас Гоббс (Thomas Hobbes, 1588-1679), Джон Лок (John Locke, 1632-1704), Девід Юм (David Hume, 1711-1776) і нарешті некоронований король Просвітництва Сер Ісаак Ньютон (Isaac Newton, 1642-1727).

Натомість у роздрібнених німецьких землях у Просвітництві вистачало і запозиченого у французів раціоналізму, але й характерної для німців сентиментальності та містики. Провідниками Просвітництва у Німеччині були Фрідріх Шиллер (Friedrich Schiller, 1759-1805), Готхольд Ефраїм Лессінґ (Gotthold Ephraim Lessing, 1729- 1781), Іммануїл Кант (Immanuel Kant, 1724-1804) ну і, звісно, божественний Йоган Фрідріх Ґете (Johann Wolfgang von Goethe 1749-1832).

Саме в епоху Просвітництва почало формуватися громадське життя. Насущні питання суспільства почали обговорювалися у пресі, яка саме тоді й народилася, дискусійних клубах, салонах, на асамблеях, і, що важливо, у кав’ярнях. Але теж і у масонських ложах, які у XVIII столітті набули свого розквіту.

В різних країнах Європи почали формуватися Академії. Зразком для них стало Лондонське королівське товариство з розвитку знань про природу (The Royal Society of London for the Improvement of Natural Knowledge, 1662). По-суті це була висока масонська ложа, яка об’єднувала мислителів, науковців, дослідників природи та світу. У Франції постала Французька академія наук (Acadйmie des sciences, 1666). В Німеччині Пруська академія наук (PreuЯische Akademie der Wissenschaften, 1700).

Як бачимо, істотною, і синтезуючою тогочасні ідеї, складовою частиною Просвітництва був рух вільних мулярів, масонів, всесвітній орден, який ставив перед собою мету змінити суспільство шляхом впливу на так на владні органи і державних діячів, як змінюючи чи «будуючи» саму людину – членів своїх лож. Дуже багато чільних діячів тієї епохи належали до цього руху. Серед них Монтеск’є, Вольтер, Александр Поуп (Alexander Pope, 1688-1744), Вольфґанґ Амадей Моцарт (Chrysostomus Wolfgangus Theophilus Mozart, 1756-1791), Ґете, Бенджамін Франклін (Benjamin Franklin, 1706-1790), Джордж Вашинґтон (George Washington,1732-1799) і навіть королі та як от Фрідріх Великий (Friedrich II von Hohenzollern, 1712-1786).

А що ж Італія? Італія насправді тоді була лише територією, а не державою, територією розрізненою, у чомусь провінційною, але разом з тим і місцем паломництва – особливо паломництва культурологічного. Вона була величезною руїною старого Риму та скарбницею італійського Відродження. Специфікою італійського Просвітництва – сеттеченто – був його особливий, яскраво національний характер. На початку XVIII століття в Італії просвітницькі настрої підспудно пробивали собі дорогу, виступаючи часом в найнесподіваніших для загальноєвропейського контексту формах і поширюючись по нехарактерних для інших країн каналах. Просвітницького духу дотримувалися публіцистика (видавалися наукові газети і журнали), працювали науково-літературні об’ єднання, наприклад, Академія Аркадія (Accademia dell’ Arcadia, 1690) і її філії по всій країні, членами якої були Джованні Маріо Крешімбені (Giovanni Mario Crescimbeni, 1663-1728), Джан Вінченцо Ґравіна (Gian Vincenzo Gravina, 1664-1718), Лудовіко Антоніо Мураторі (Ludovico Antonio Muratori, 1672-1750). В Італії провідниками Просвітництва були Джамбатіста Віко (Giambattista Vico, 1668-1744) Чезаре Беккаріа (Caesar Beccaria, 1738-1794), П’єтро Веррі (Pietro Verri, 1728-1797), Вітторіо Альфьєрі (Vittorio Alfieri, 1749-1803), але теж і Джованні Баттіста Піранезі. Ну і, звісно, цілі грона різного роду напівмислителів, напівфранкмасонів, напівшарлатанів, як от «Граф» Алессандро Каліостро (Alessandro Cagliostro, Giuseppe Balsamo, 1743-1795) – веселих лібертенів та псевдомістиків – принаймні вони були хлопцями веселими.

Піранезі усвідомлював необхідність знання в області культурно-історичного розвитку попередніх епох Завжди пам’ятаючи про свою просвітницьку місію, Піранезі орієнтувався на майбутні покоління і своїми творами давав імпульс художнім, і не лише, як ми побачимо далі, ідеям, які могли бути реалізовані в майбутньому. Саме тому особистість Піранезі представляє інтерес саме як найбільш яскравий приклад в європейському мистецтві, що проявляє характерні особливості епохи Просвітництва.

Для XVIII століття, як бачимо, характерним був особливий інтерес до історичного минулого (ідеалізована епоха давнього Риму, Греції, природного, натурального Раю і т. д.), що знайшло відображення в творчості Піранезі. Він постійно звертався до національних традицій, в першу чергу мистецтву Італії різних періодів. Творчість Піранезі відрізняло сміливе новаторство, безстрашність в пропозиції нових ідей Піранезі говорив, що у нього «вистачило б божевілля» взятися за план нової світобудови. Почасти ми це бачимо, правда у скритій формі у його ведутах – бо що це, як не натяк на той напрямок, куди має «повернутися» людство – у давню, сповнену слави, порядку та процвітання давньоримську епоху.

Однак окреслення «повернення у мітичну давньоримську епоху» є дуже загальним. Звісно, художник може обмежитися і цим загальним посиланням – на те він і художник. Однак ми можемо, з дистанції часу, вже побачити ці шукання більш дискурсивно.

Мислителі Просвітництва йшли трьома шляхами:

Шляхом раціоналізму. Людині пропонувалося змінити себе через осягнення нової для себе сутності – сутності раціональної. І тут вперше появилося поняття прогресу, розвитку – як людини, так і суспільства. При цьому раціоналізуватися мало як суспільство, суспільні стосунки, так і саме мислення людини. Спочатку потрібно було все, що є у світі, правильно назвати і систематизувати. Саме тому тоді так бурхливо розвивалися системні науки. Потім ці правильні назви та системи закласти у голови людей. Мислителі просвітники прагнули створити раціональне, розумне оточення людини, раціоналізувати її світ. Тобто реформувати людське суспільство – це пропозиція Вольтера, Дідро, Монтеск’є і т. д. В тому числі і раціоналізувати її безпосереднє оточення – архітектонічне середовище, в якому живе людина. Бо нова людина все більше втрачала зв’язок з природою, пастораллю, і все більше вживалася в машину-для-життя – міський ландшафт. Тим не менше, цей шлях полягав у «будуванні» людини зсередини через її раціоналізацію.

Шляхом натуралізації. При цьому людині пропонувалося «повернутися» до свого природного, натурального стану, первинного «Раю», який людина втратила через викривлену соціалізацію (читай урбанізацію).Пропонувалося повернутися до природного натурального оточення людини, до пралісу, втраченого Раю, а так насправді до пасторалі, яку так любили тогочасні мрійливі панянки. А також пропагував Жан Жак Руссо (Jean-Jacques Rousseau, 1712-1778). Ідеалізуючи первісне суспільство, Руссо протиставляв сучасний йому суспільний лад щасливому життю в так званому «природному стані», коли всі люди були, на його думку, рівними й вільними. Пропозиція Руссо полягала у «будуванні» людини ззовні – через повернення до «природного стану», на лоно природи, до первісного суспільства.

Але був і третій шлях. Його торували у своїх Академіях та ложах вільні мулярі. Вони поєднали «будування» людини зсередини через вдосконалення у тих самих Академіях, школах та ложах і ззовні – через урівнювання всіх людей, через розширення поля свободи. Масонство не обмежувалося до раціоналізму, прагматизму, агностицизму, атеїзму чи якоїсь однієї релігії чи деномінації – воно приймало все, навіть просвітницьку віру у Великого Творця Всесвіту.

А що ж Піранезі? У відповідності з духом епохи, він теж моделював у своїх ведутах світ людини. Нам важливо зрозуміти, чим було це моделювання. Що, він дійсно відтворював руїни «втраченого Раю» – давнього Риму? І так, і ні. Насправді він, як і кожна людина, моделював «Рим майбутній». Снив не про минуле, а про майбутнє. Як і кожен з попередньо перелічених творців цього майбутнього. Джованні Баттіста Піранезі моделював своїм штихелем ідеальні, тоді вони класифікувалися як класичні, архітектонічні, але і соціальні простори для людини майбутнього.

Дати життя Піранезі – народження (1720) і смерть (1778) неначе мали б обмежити межі його впливу. Однак це, звісно ж, не так. Самі рамки епохи Просвітництва були трохи ширшими (передумови просвітницької епохи проявилися на початку XVIII століття) , по-друге, «епоха Піранезі» не закінчилася зі смертю майстра, його художні ідеї продовжували жити в творчості майстрів XIX і навіть XX століття – він запропонував, ба більше, завдяки масовому друку поширив, такі архітектонічно-соціальні вирішення просторів для людей, що вони актуальні і досі – згадаймо хоча б посмодерні ремікси його просторів у Роберта Вентурі (Robert Venturi, 1925-2018), який порівнював Рим, Рим Піранезі, з Лас-Веґасом.

Хто ще в Італії моделював поруч з ним ці простори майбутнього? Мислителі-просвітителі – так. Клерикали – ні. Аристократи – теж ні.

Отож у першу чергу вже згаданий Джамбатіста Віко, основоположник теорії історичного круговороту, психології народів і компаративістського методу історичного пізнання У своїх філософських працях Віко ставив перед собою завдання представити цілісну картину світу - його минуле, сьогодення і майбутнє на основі вчення про розвиток людського суспільства у вигляді повторюваних циклів, про постійне оновлення людства, про рух від занепаду до відродження Слід зауважити, що Віко особливо виділяв Рим, як культурно-історичний феномен – це типово для італійського Просвітництва. Тому й Піранезі так адорував саме Рим.

Разом з тим, попри те, що його покровителем був представник Ancien Rйgime і фаворит маркізи де Помпадур Этьенн Франсуа де Шуазель, герцог д’Амбуаз і граф Стенвіль (Йtienne Franзois de Choiseul, 1719-1785), який візитував у Римі, все ж його оточення було скромнішим, і разом з тим більш амбітним. Коло спілкування Піранезі складалося з представників різних сфер мистецтва, що потрапили під чар таланту великого італійця. Закономірно, що «венеціанський архітектор» в значній мірі надавав вплив перш за все на архітекторів. Згадати хоча б вплив, який Піранезі мав на Роберта Адама (Robert Adam, 1728- 1792) – о, диво, шотландського архітектора з династії палладіанців Адамів, найвідомішого представника Британського класицизму XVIII століття. Він був одним із засновників неокласицизму в англійській архітектурі. Але найцікавіше у цім знайомстві те, що Адам був чільним членом Лондонського Королівське товариство, і Единбурзького Королівського товариства – офіційний форм високих лож Англії та Шотландії. Як товариш Піранезі, Роберт Адам писав про нього: «вражаючі і геніальні фантазії, які йому вдалося втілити в різних образах храмів, терм, палаців, ніколи не бачених. є найбільш незвичайним джерелом натхнення і творчості, які тільки можна собі уявити для будь-якого любителя архітектури». Стиль самого Роберта Адама сформувався завдяки вивченню і осмисленню творів Піранезі. У своїй книзі «Ruins of the Palace of the Emperor DoikJetian at Spalato» («Руїни палацу імператора Діоклетіана в Спалато», 1764) Адам констатував, що оформлення інтер’єрів в римському стилі стало зразком для сучасного їм архітектора.

Не тільки Роберт Адам, але і Вільям Чемберс(Sir William Chambers, 1723-1796)., Джон Соун (Sir John Soane,1753-1837) використовували мотиви Піранезі.

Вільям Чемберс під час свого перебування в Італії з 1750 по 1755 рік, як і Адам, потрапив під вплив Піранезі. Його великим будівництвом став Сомерсет-Хаус (1776-1796) – величезна адміністративно-урядова будівля Лондона. Сомерсет-Хаус безпосередньо нагадує гравюри Піранезі, наприклад, зі збірки «Vedute di Roma» (1778).

Вивчення серії Піранезі «Le Antichita Romane» – конструкцій древніх мостів – істотно вплинуло на шотландського архітектора Роберта Мілна (Robert Mylne (1733-1811) – йдеться про його проект лондонського моста, вид якого був в 1764 році зображений Піранезі по малюнку автора « А view of part of the intended bridge at Blackfriars» (Вид частини проектованого мосту Чорних ченців) у Лондоні.

Натомість ще один масон Джон Соун прагнув створювати за його ж словами «поетичну архітектуру». У 1778 році Соун зустрічався з Піранезі. У Лондоні, реплікуючи Піранезі, Соун зводить Храм Вільних мулярів (Freemasons ‘ Hall, 1828-1831).

Це було архітектонічне та соціальне конструювання світу в масонську стилі.

Чи був Піранезі вільним мулярем? Не відомо. Може й був. А, може тільки спілкувався з ними. Не та була атмосфера у папському Римі. Чи спілкувався з ними – безсумнівно. Вони, а це головно англійці, шотландці та французи, і його друзі, і його замовники. Ба, більше, він проектує англійське кафе на Пьяцца ді Спанья в Римі. І, о диво, звертається до єгипетської давнини, до єгипетської архітектоніки! Творить міт давнього Єгипту. По-суті творить моду. Цим, задовго до військових експедицій Наполеона до Єгипту, Піранезі зумів повернути інтерес до далекої єгипетської цивілізації, ставши провісником розпочатого процесу розвитку єгиптології, незабаром перетворилася на єгиптоманії. Звідки це? Звісно з вільного мулярства, яке теж стилізувало свої ритуали у давньоєгипетському стилі. І не лише стилізувало, але й шукало у тій єгипетській давнині якісь неперехідні, як вони гадали, істини.

Однак з вільним мисленням у Італії було не просто. У XVIII ст. Італія дійсно була лишень географічним поняттям з різними юрисдикціями і обмеженою свободою. Спочатку Просвітництво не зустрічає опору. Ложі відкриваються то у Флоренції, то у Ліворно, в Неапольському королівстві, в тоді авcтрійському Мілані, в Республіці Венеція, у церковній папській державі, в Римі. Як правило їх засновують іноземці, ритуали - англійські чи французькі. І, о, диво, в італійських ложах збираються і католики, і протестанти, і євреї. А це вже у очах церкви було єрессю. До того ж їхні члени були просвітителями, раціоналістами, деїстами, і, страшно сказати, аґностиками. Тому Папа Климент ХІІ (Clemens PP. XII; Lorenzo Corsini, 1652-1740), слабкий, хворий, майже сліпий, підписує 1738 року підготовлену кардиналами буллу – буллу «In eminenti». Нею він прокляв вільних мулярів, так само, як его попередники колись проклинали янсенітів. Тепер, звісно, це прокляття зняте. Але тоді…

Це позначилося на суспільній атмосфері. На італійських теренах вільні мулярі, а за ними і всі інші просвітителі, були змушені піти у підпілля. Просвітителям, раціоналістам, атеїстам чи деїстам доводилося конспіруватися, ховатися, перебувати у тіні. Не надовго, звісно. З Французькою революцією все змінюється. Починають дути свіжі вітри. Але цього Піранезі не застав. Хоча провіщав.

Ця реакція відобразилася у моторошному циклі Піранезі «Capricci di Carceri» (1749-1759) - «Тюрми» чи «Темниці». Ми звично знаємо два періоди життя та творчості Піранезі - венеційський (1720-1740) і римський (1740-1778). А є ще й інший – сутінковий – Риму, що у сутінках.

Венеція – один з центрів поширення просвітницької культури, де в XVIII столітті проживало і працювало чимало представників освіченої інтелігенції – Маркіз Шіпіоне Маффеї (Scipione Maffei, 1675-1755), Карло Лодолі (Carlo Lodoli, 1690-1761), Франческо Альґаротті, Francesco Algarotti, 1712-1764).

Рим на початку XVIII століття – процвітаюча художня столиця, осередок культури і мистецтва – один з головних європейських центрів Просвітництва - головний і кінцевий пункт Grand Tour - великої подорожі Європою, яку здійснювали чи не всі освічені представники століття Просвітництва.

Але ж ні, в самому Римі можна було зустрітися з диву гідною зашкарублістю та реакцією – вже не кажучи про повальне придушення свободи. В тому і свободи мислення.

Вчитель Соуна – масон Джордж Дані (George Dance, 1695-1768) починаючи з 1759 року відбув майже шестирічний курс архітектури в Римі. Вибудувана ним будівля в’язниці Ньюґейт (Newgate Prison,1768 -1780) в Лондоні (знесена у 1902) з важкими гірляндами ланцюгів над вхідними воротами викликала той самий жах, що і фантастичні «Тюрми» Піранезі з його серії «Capricci di Carceri», з якими Дані познайомився у Римі, Римі реакції і обскурантизму, Римі, що аж нічим не нагадував блиск імперського Риму.

І тут ми бачимо не лише світлу сторону творчості Піранезі, але і його темну сторону. «Capricci di Carceri» засвідчили розчарування старіючого і розчарованого клерикальною реакцією Піранезі – збудувати нову людину і нове суспільство виявилося не так просто. Навіть не дивлячись на весь маєстат без кінця зображуваних ним будівель та руїн величного Риму, Риму, який він сам собі уроїв. Лабіринти темниць краще відображали реальний стан тогочасного італійського, і не лише італійського суспільств. Маєстату Великої і Кривавої Французької революції він не побачив. А саме у ній, цій кривавій веремії народжувалося те нове і величне, згадаймо хоча б робесп’єрівське божевілля та наполеонівську епопею, що він зображав. Наполеон І (Napolйon I Bonaparte, 1769-1821), теж італієць, теж провінціал, здійснив наяву те, про що Піранезі снив своїми ведутами. Саме Наполеон зробив імперський римський стиль реальністю – у всьому, до деталей – від мод, меблів, архітектури, до імперських римських орлів.

Саме в гравюрах Піранезі тогочасні архітектори знаходили основи для проектів будівель надлюдських розмірів, показуючи, вслід за Піранезі, явну схильність до гігантоманії. Цією мегаломанії слідував, наприклад, французький архітектор Марі Жозеф Пейр (Marie-Joseph Peyre,1730-1785)), який з 1753 по 1756 рік займався у Французькій академії в Римі. Своєю метою він бачив створення нової монументальної архітектури в дусі «героїчного неокласицизму», що виникла під враженням від античних «прототипів» Піранезі.

Два французьких архітектора Етьєн Луї Булле (Йtienne-Louis Boullйe, 1728-1799) і Клод Ніколя Леду (Claude Nicolas Ledoux, 1736-1806) теж відштовхувалися від гігантоманії Піранезі.

Здійснені Леду проекти також в дусі «героїчного неокласицизму» революційної епохи у Франції нагадували античні споруди. А його проект ідеального міста чи утопії – міста Шо (de l'utopie de la ville de Chaux) в плані схожий на лист «Ichnographia» зі збірки Піранезі «Il Campo Marzio del Antica Roma» (1762). Виконаний Буллі проект музею (1783) нагадує храм Вести з робіт Піранезі «Prima Parte di Architettura, e Prospettive» (1747).

Століття Просвітництва було повне утопічних ідей, що знайшло відображення і у збірнику Піранезі «Il Campo Marzio del Antica Roma», який виглядає як свого роду фантасмагорія, але саме у цьому збірнику Піранезі запропонував ідеальну модель нового міста. А свою ностальгію за вимріяним майбутнім і так і не реалізованим новим Римом він виразив у збірнику «Vedute di Roma» (1778)

Монументальність доричного стилю храмів Пестума стала домінуючим зразком і в середовищах німецьких архітекторів, таких як Фрідріх Давид Жіллі (Friedrich David Gilly, 1772-1800), Карл Фрідріх Шинкель (Karl Friedrich Schinkel, 1781-1841), Лео фон Кленце (Leo von Klenze, 1784-1864).

Таким чином Джованні Баттіста Піранезі був задивленим у минуле творцем майбутнього. І не лише у сенсі його архітектурних пропозицій чи фантазій, але й у сенсі його безпосередньої участі у творенні нового світу. Виглядає на те, що його графіки-філософеми мали змінити і світ, гуманізувати і раціоналізувати його, але й людину, яка мала б змінитися з огляду на те, що мала б жити у зміненому архітектонічно і соціально світі. Чи йому це вдалося? До кінця, звісно, ні. «І тут ми вийшли знову побачити світила» - цитуючи Данте Джакомо Казанова (Giacomo Girolamo Casanova, 1725-1798) закінчує п’ятнадцяту главу четвертого тому «Histoire de ma vie» - історії свого життя. Наступна глава починається фразою: «Я виходжу з темниці». Кінцівка «Пекла» Данте у Римі Піранезі, реальному Римі звучить як не можна до речі. Але часи змінювалися. І Джованні Баттіста Піранезі на міру свого таланту таки доклався до того, що світ і людина сьогодні є такими, якими вони є.

8 жовтня 2018, Львів