www.ji-magazine.lviv.ua

Ілля Заводовський, політолог

Аграрний сектор у 2014 році став тією рятівною паличкою, що дозволив пережити важкі удари по українській економіці, як з боку Російської Федерації, так і клептократичних еліт.

Як і сто років тому, коли зерно було тим янголом-охронцем Першої Української республіки, незважаючи на фактичну відсутність власної армії, так і у новітній українській історії потенціал АПК дозволив отримати додаткові ресурси з зовнішніх ринків та зберегти часткову незалежність, у прийняті внутрішньополітичних рішень, від глобальних акторів.

Серед економічних експертів лунає багато критики стосовно згубності такого стану речей для нашої держави: мовляв аграрні країни не успішні і єдиний правильний розвиток це індустріальний та технологічний. Важко не погодитись з тим, що значний відсоток АПК в експорті не є характерним для розвинутих країн. Проте й наявна аргументація прихильників індустріального дискурсу втратила свою актуальність ще минулого століття, коли основною відмінністю між аграрними та індустріальними країнами було співвідношення міського і сільського населення, яке було пропорційним залученості населення у промисловість чи агросектор.

Україні вдалося досягнути аграрного буму не завдяки, а всупереч державній підтримці в той час, як у країнах ЄС виділяється значно більше ресурсів на підтримку та регуляцію агросектору. З іншого боку, динамічний розвиток аграріїв спровокував значний попит на сільськогосподарську техніку, хімічну продукцію, розвиток транспортної та портової інфраструктури, підвищення вантажних залізничних перевезень, виробництво вітчизняних зерновозів та багато іншого. Також оминається питання валютних надходжень за рахунок яких відбуватиметься модернізація економіки і тому який саме сектор може забезпечититакі надходження у близькостроковій перспективі.

Проте, відходячи від тривалих економічних суперечок, слід детальніше оцінювати ситуацію з позицій зусиль Російської Федерації протидіяти локальним українським успіхам. Та проаналізувати той інструментарій яким володіє Кремль для реалізації своїх завдань.

РФ, Казахстан, та Республіка Білорусь є членами Євразійського економічного союзу (далі – ЄАЕС), що має дієвий інструмент кооперації в аграрному секторі між країнами-членами – Департамент агропромислової політики Євразійської економічної комісії, у рамках якого розробляється досить широке інституційне та професійне наповнення. Департамент діє на постійній основі та має високий вплив при розробці та прийняті наднаціональних рішень.

Російська Федерація активно використовує даний механізм при розробці своєї стратегії в АПК. Показовим фактом є те, що першим комплексним галузевим документом у рамках всього ЄАЕС стала Концепція агропромислової політики держав — членів МС і ЄЕП підписана у травні 2013 року президентами Білорусі, Казахстану і Росії. Захист інтересів виробників країн ЄАЕС на внутрішньому і зовнішньому ринках є стратегічною ціллю країн-членів, що закріплено у статтях 94 та 95 Договору про ЄАЕС.

Російська Федерація активно працює над використанням потенціалу інтеграційного об’єднання, задля зміцнення власних позицій експорту зернових, так, на інституційному рівні, закріплюється розробка біржових інструментів торгівлі сільськогосподарською продукцією, що надасть Росії змогу активніше покривати великі контракти. Спостерігаються значні успіхи у сфері заміщення імпорту власними сортами насіння (останні роки багато посівного матеріалу навіть в Україні було саме російського походження), розроблено проект Угоди про обіг насіння сільськогосподарських рослин, що має уніфікувати посівний матеріал ЄАЕС та прискорити і спростити в країнах впровадження високопродуктивних сортів.

Паралельно активно обговорюється тема стосовно створення біржі, що б торгувала Причорноморським зерном адже чорноморські країни покривають 20% усього світового ринку зернових, щорічно збільшуючи обсяги продажів. Значну ініціативу у реалізації цього напрямку проявляє Румунія. З активізацією у цьому процесі Росії, Україна ризикує потрапити у складну ситуацію коли буде у сусідстві між двома вагомими центрами торгівлі, що зменшить її експортний потенціал. Адже серед експортерів найбільші прибутки отримують компанії та країни, що мають змогу забезпечити виконання великих контрактів, а інструменти біржової торгівлі значно оптимізують цей процес.

Вищеописане, а також щорічне збільшення Україною та країнами ЄАЕС імпорту зернових вже в близькостроковій перспективі призведе до прямого зіткнення Українських та Російських інтересів. Небезпечною для України є ситуація коли Російська Федерація підійде до цього протистояння більш технологічно, інфраструктурно та політично підготовленою, що дає Україні мало шансів на збереження своїх найбільших ринків (крім ЄС). Небезпечною для України також є та обставина, що Євразійський економічний союз загалом та його країни-члени, зокрема мають більш розвинуті політичні позиції у основних імпортерів української зернової продукції, як то серед країн Близького Сходу та Азії. Так, наприклад, один з основних покупців Українських зернових — Єгипет з 2015 року веде перемовини з ЄАЕС, стосовно створення зони вільної торгівлі успішне завершення яких безперечно похитне позиції України на ринку цієї країни, також ЄАЕС веде активний політичний діалог з іншими країнами Близького Сходу та Азії, зокрема з Іраном та Китаєм.

Територіальне розміщення країн ЄАЕС, робить можливими поставки зернових до ринків Азії за допомогою залізничного сполучення і Росія також працює над цим напрямком, Україна на жаль такої конкурентної переваги не має. Активно йде робота над створенням зернового терміналу в Забайкаллі завершити який планується у 2025 р. Для активного функціонування сухопутного зернового коридору “Росія-Китай” крім терміналу планується побудувати 29 елеваторів, щоб забезпечити безперебійність поставок. Цей проект монополізує позицію Росії на китайському зерновому ринку, а в силу конфлікту з китайською стороною навколо ПАТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України», ситуація виглядає загрозливою.

Вищеописані тенденції спонукають нас до кооперації з іншими дружніми Чорноморськими країнами з метою покриття контрактів на великі поставки зернових на ринки Близького Сходу, Північної Африки та Азії, теоретично найбільш привабливим партнером може бути Румунія, проте південно-західний сусід вже перехопив ініціативу та самостійно займається створенням біржі “Чорноморського зерна”. Також додаткового аналізу потребує уніфікація посівного матеріалу України з потенційними чорноморськими партнерами.

Вищеописані потуги РФ є небезпечними для України в першу чергу через витіснення її з вже існуючих ринків країн ЄАЕС та обмеженням того ресурсу який наша держава використовувала в країнах СНД. По-перше це зменшення доступу до мінеральних добрив, якими Україна себе не покриває, завозити Російські та Білоруські стає все складніше через санкції та в силу збільшення на них попиту у Росії, Білорусі та Казахстані. Україні слід задуматись над збільшенням власного виробництва міндобрив та стосовно налагоджень нових каналів їхнього імпорту адже їхня недостача стала дуже помітною за останні 2 роки.

Хоча на сьогодні Україна ще має низку конкурентних переваг основним мінусом є відсутність стратегічного планування у сфері АПК, наявні плани мають по-суті реакційний характер і спрямовані здебільшого на подолання інфраструктурних проблем.

На сьогодні є ще малопомітною конкуренція між Росією та Україною, навіть більше — помітне велике перетікання капіталів між російськими та українськими агрохолдингами. Проте вже сьогодні існує тенденція до збільшення державної ролі Росії у агробізнесі, так як це сталося на початку 2000 в нафтогазовому секторі. З великою ймовірністю можна припустити ведення Росією війни з нашою державою у агропромисловому секторі (на зразок тих, що відбуваються на ринку озброєнь, паливно-енергетичного комплексу та ін.) що послабить позиції українських експортерів на користь російських.

15 01 2018

http://hvylya.net/analytics/economics/politika-rosiyi-u-konteksti-zagroz-eksportnomu-potentsialu-apk-ukrayini.html