|
Юрій АндруховичПочаївські бл.«Тернопільська
область, Кременецький район, бл. Аркадію Пєтухалову.» І що таке
це бл. у тій адресі? Блатний? А може, блакитний? Що ще може
означати це загадкове скорочення? Відповідь знають у Лаврі, скажуть вам
місцеві.
Бо посеред
усього того плодючого й гостинного Поділля він був як більмо на оці. Чи,
вибачте прямоту порівняння, ніби чиряк на дупі. Ніхто з кур’єрів не хотів туди
їхати, бо треба було витратити купу часу й нервів, аби бодай когось знайти. Ні
справжніх імен, ні документів, ні минулого в адресатів не було. До Почаєва
вони втікали століттями – найстрашніші злочинці з найвіддаленіших закутків
Російської імперії. Втікали, щоби переховатися й вижити. Обростали рясами й
бородами, зашивались у вузькі печерні тріщини, зникали в їхньому мороці. Мімікрували під святих, аж самі починали вірити у власну
святість. Бо хто б не повірив? Щодня повні автобуси православної людності со всего СНГ з
пухкими гаманцями на пожертвование. Без
гаманця немає чого й сунутися: саме тут завжди процвітав (та й нині процвітає) надприбутковий бізнес із відпущення гріхів. Засилля
російської мови (хто б сумнівався?), форпост русскаго
мира. Архітектурний комплекс Почаївської лаври ще зовсім недавно перебував
у безкоштовному користуванні – аж до 2052 року! – московської УПЦ. Таке рішення
ухвалив у 2003 році уряд прем’єра Януковича. В Почаєві навіть збудували для
нього (знайомий стиль!) два вертолітні майданчики. Засилля
божевільних, поведених на чудесах і зціленнях. Ширяючі (чи
не від слова «ширка»?) ікони, святі старці з очима пройдисвітів, прайс-лист на сповідь і причастя. Хто тепер повірить, що і
трьох сотень років ще не минуло, як Микола-Василь Потоцький розгортав тут свої
видавничі й освітні проекти? Що Почаїв був світлом, а не темрявою? Поки російський
цар Ніколай І не забрав його у греко-католицької
церкви й не віддав російському православію. Так ніби
з кінцями віддав. Нам
залишається згадувати, що насправді означало це місце в нашій культурі.
Наприклад, «Почаївський Богогласник» – збірку українських релігійних пісень
(духовних кантів і псалмів), поширювану на межі сторіч
XVIII й XIX в південно-західній Україні і вперше випущену греко-католицькими
редакторами саме у друкарні Почаївського монастиря (1790 р.). Найвідоміша з
наших колядка «Нова радість стала, яка не бувала» також звідти. Як і «Ой зійшла
зоря вечоровая, Над Почаївом
стала». Як і «Небо і земля нині торжествують». Де нині пам’ять про тих творців
українського музичного бароко? Усе в
павутинні московського православ’я разом із його втікачами-зеками.
Цю мертводушну атмосферу мав би увіковічнити хіба що
Гоголь – той, що був аґентом царської охранки і певний час працював на Третє
відділення імператорської канцелярії. Тут, у Почаєві, все, що він любив, тільки
крутіше і згущеніше. Почаївська лавра як розвідувально-диверсійний центр із підземним ходом до
самого Кремля. Гоголь полюбляв ходити на похорони й не вилазив з чорного одягу,
немов передчуваючи, що його поховають живцем і він, прокинувшись, перевернеться
в могилі. Він би оцінив святих отців, що літають на гелікоптерах, а замість
зірок їм вказують шлях вогні базових станцій мобільного зв’язку. На вході до
Лаври – жорсткий суворий контроль. Жінкам заборонені декольте, штани і короткі
сукні або спідниці. Якби що, у спеціальній кімнатці можна позичити щось
мішкувато-довше на заміну. Як і хустину для голови. Чоловікам складніше: якщо
прийшов у шортах, охоронці з кам’яними фізіями запропонують обгорнутися
спідницею або пошлють – додому перевдягатися.
Гоголеві прийшовся б до душі цей абсурдний театр. Але
найбільше, я впевнений, його потішила б історія з бл. Аркадієм Пєтухаловом. І от її продовження. Місцевий дяк
просвітив бідолаху-кур’єра, що загадкове бл. на посилці
означає не «блатний» (як і не «блакитний»), а «блаженний». І додав: «Шукайте на
паперті». Запитого і розхристаного, Аркадія таки знайшли, хоч усе одно не скоро
– аж за кілька місяців. Уже мали намір віддати пакунок до Лаври, під
митрополичий підпис, на користь бідних, або, як вони це називають,
«на общак». Блаженний
виринув так само раптово, як і зник. «Молюсь Богородице, кушаю, что Бог послал. Посылка из Канады?
Ааа, наверное, подельничек мой. Давай сюда, будем вскрывать кабанчика». Й обійнявши
коробку обома своїми лапами, знову поліз у вузьку
печерну тріщину. 14.12.2018 |