Олег К. Романчук, PhD, публіцист

Балансування на межі війни – brinkmanship?

Томас Джефферсон, третій президент США, один із авторів Декларації незалежності США, з причин виняткової політичної потреби порушив Конституцію (часу на внесення поправок до її тексту бракувало). У листі від 20 вересня 1810 року він пояснив своє рішення: «Строге дотриманння писаного закону – це, без сумніву, один із найвищих обов’язків доброго громадянина, проте не найвищий. Закони необхідності, самозбереження чи збереження країни, коли вона постає перед небезпекою, – значно вищі. Втратити нашу країну через скрупульозне дотримання писаного закону означало би втратити сам закон із життям, свободою, власністю та усіма тими, хто разом із нами тішиться цими благами. Так абсурдно можна пожертвувати метою задля засобів».

Так учинив американський президент. Продемонстрував державницьку поведінку. Він турбувався про безпеку власної країни. Підстав і причин взяти приклад з Джефферсона в українського президента Петра Порошенка предостатньо, а надто, коли йдеться про безкомпромісну боротьбу з олігархією, воєнною бюрократією, саботажем.

І під час воєнного стану, і в умовах війни виникають непередбачувані ситуації, твориться новий моральний клімат. У ньому немає місця для нудьгуючих, втомлених, багатих і бідних. О цій порі завмирають або не виявляються ті структури, що підточують/поїдають суспільство. Воєнний стан, а надто війна виконують стабілізуючу функцію як усередині суспільства, так і в зв’язках з іншими державами-спільнотами.

Щоправда запроваджений в десяти областях Україні воєнний стан якийсь дивний: щодня з Одеси до Москви курсують пасажирські поїзди, не перерване залізничне сполучення «пєрвопрєстольной» з Києвом і Львовом, не розірвані дипломатичні стосунки з країною-агресором, не інтерновані антидержавні елементи… І о цій же порі очільник тимчасової слідчої комісії ВР щодо вбивства Катерини Гандзюк Борислав Береза після засідання ТСК в Херсоні констатує, що влада Херсонської області співпрацює з окупаційною владою Криму, є загроза втрати національної державності…

Воєнний стан може лише зайвай раз нагадати, що Україна потребує докорінних реформ, а не передвиборних гасел і декларацій. Багато чому може сприяти воєнний стан. Але ми наразі не про це.

На початку 60-х років минулого століття Джон Фостер Даллес, тодішній держсекретар президента Двайтa Айзенгаверa, через Карибську кризу, що поставила світ на грань ядерної війни, запровадив термін вrinkmanship – балансування на межі війни.

Аналіз розвитку нинішніх подій на сході України так чи інакше підводить нас до логічного питання: хто в цьому світі може гарантувати, що не настане момент некерованої ескалації російсько-українського конфлікту? Зрештою, після брутальної військової агресії Росії в Керченській протоці про політичне протистояння вже навіть не йдеться. Може трапитись, що сповзання до катастрофи вже ніхто не зможе зупинити.

Ситуація вельми схожа на геополітичні процеси в Європі столітньої давнини напередодні вибуху Першої Світової війни: поведінка тодішніх (як і нинішніх) європейських керівників держав та політиків багато в чому нагадувала/нагадує поведінку страусів у момент небезпеки. Врешті-решт саме через нерішучу й боязку позицію горе-стратегів початку минулого століття процес сповзання до війни став некерованим, його вже ніхто не міг контролювати і зупинити.

Джон Кеннеді полюбляв цитувати репліки двох німецьких політиків (колишнього канцлера і його наступника) про причини Першої світової війни. «Як же це трапилось?» – дивувася колишній канцлер. У відповідь його візаві скрушно зітхав: «Ах, якби ж то знати!»…

Сучасні європейські політики дуже часто не помічають агресивних дій Московії. Вони поводяться мов сновиди: очі їхні начебто й розплющені, але вчинками своїми не керують. А тим часом воєнні настрої в Кремлі можуть вийти з-під контролю. І що тоді?

«Москва намагається отримати наземний коридор з окупованого Донбасу на окупований Крим, захопивши Маріуполь та Бердянськ. Якщо деякі політики не перестануть фліртувати та танцювати з Путіним, то ніхто не повинен виключати загрозу, що масштаби російської агресії зростатимуть» (Петро Порошенко).

Шістдесят років тому досліджуючи причини вибуху Першої світової війни американський історик О. Холсті [О. Ноlsti] відзначив, що 1914 рік став майже класичним прикладом дипломатичної кризи, яка зазнала надзвичайно швидкої ескалації, вийшовши за межі розрахунків і контролю осіб, відповідальних за ухвалення рішень у сфері зовнішньої політики.

Вчений, зокрема, з’ясував, що приблизно за місяць перед початком Першої світової війни міністерства закордонних справ Австро-Угорщини, Німеччини, Великобританії, Франції та Росії отримали від своїх посольств 5620 документів, які налічували майже 1,5 мільйона слів. З наближенням кульмінації кризи обсяг листування між дипломатичними відомствами різко зріс. Кількість питань, що чекали оперативних відповідей, збільшувалася, а часу залишалось все менше і менше. Його катастрофічно бракувало для ухвалення найважливіших рішень, які б унеможливили вибух війни.

Аналізуючи події, що призвели до Першої світової війни, американський історик Е. Тейлор [E.Taylor] зробив висновок: «Бюрократія старого світу просто сховалася в кучугурах бурі інформації, котра наринула на неї. Найгостріші і найурівноваженіші уми не могли більше осмислювати необроблені дані, які в них вводились, і в кожній столиці виникла тенденція – рішення відставали від подій. Внаслідок цього кожний новий крок з будь-якого боку ставав помилковим кроком, підсилюючи загальне сум’яття».

Нічого не нагадує?

Психологи Н. Макворс і Д. Макворс [N. H. Mackworth and J. F. Mackworth] звернули увагу на цікаву закономірність – якщо збільшити потребу ухвалення рішень в п’ять разів у заданий конкретний відрізок часу, то кількість помилок зростає в п’ятнадцять разів!

«Росія застосовує підривні заходи для ослаблення авторитету Америки в Європі, розхитуючи трансатлантичну єдність і послаблюючи європейські інституції та уряди. Вторгненням в Грузію і Україну Росія продемонструвала готовність порушувати суверенітет країн регіону. Росія продовжує залякувати своїх сусідів загрозливою поведінкою, такою як демонстрація ядерних намірів і передове розміщення наступального потенціалу», – зафіксовано в оновленій Стратегії національної безпеки, яку президент США Дональд Трамп презентував 18 грудня 2017 року.

Яка ймовірність того, що Путін переступить «червону межу?

Ніхто не прагне третьої світової війни, але все може трапитись… Ніхто не хоче війни з Росією, але всі чекають…

Чи є ефективними сучасні міжнародні угоди? Досить згадати нульову ефективність Будапештського Меморандуму від 5 грудня 1994 року, в якому не було зафіксовано ЖОДНОГО механізму дотримання гарантій суверенітетові України…

На Заході ніхто не хоче конфронтації з Росією. НАТО хоча й засудило дії московської воячини в Керченській протоці, але годі сподіватися, що Альянс скерує свої бойові кораблі в Азовське море.

Захід традиційно висловлює занепокоєння, хвилювання і тривогу щодо агресивної поведінки Росії стосовно України. А ще стандартно закликає і зазначає, жорстко засуджує, очікує та зазначає …

Радіо Свобода констатує, що чим нахабнішим стає Путін, тим безпораднішим виглядає Захід: «Поки західні лідери збиралися з думками, де саме лежить та Керченська протока, «російський лідер здійснив свою військово-морську операцію, взявши в полон близько двох десятків українських моряків (обстрілявши їх і поранивши принаймні трьох з них) і затримав їхні кораблі…«Остання агресія Москви цілком ясно показала, що ніякі спроби схилити Володимира Путіна до деескалації протистояння з Україною нічого не дали, ніяке посилення санкцій», – пише німецький оглядач видання Матью Карнічніґ…».

Як відомо, попервах реакція Дональда Трампа на агресію Росії в Керченській протоці, була доволі стриманою. Американський президент заявив, що йому не подобається те, що відбувається, однак висловив надію, що ситуацію вдасться врегулювати.

«Президент Трамп сьогодні опинився перед найбільш суворим випробуванням за весь час свого керівництва країною. Новий акт російської агресії в Азовському морі для Трампа схожий на те, як у 2014 році Росія збила літак Малайзійських авіаліній над Україною при Бараку Обамі», – зазначив у редакційній статті 27 листопада Washington Examiner.

Тим часом Надзвичайний та повноважний посол США в Україні Марі Йованович на Другій Міжнародній конференції з морської безпеки заявила, що Російська Федерація захопленням українських кораблів переступила межу, офіційно підтвердивши свою участь в агресії проти України.

29 листопада Дональд Трамп таки скасував зустріч з Владіміром Путіним через захоплення росіянами кораблів та особового складу ВМС ЗС України в Керченській протоці.

Повідомлення гарне. Росія в своїх агресивних устремліннях зайшла надто далеко навіть з погляду прагматичного Заходу. Але. Різкий перехід Кремля від гібридного маскування своїх антиукраїнських дій до цинічної силової атаки за участю бойових підрозділів може засвідчити лише одне: підготовка до нової військової операції на завершальній стадії.

На думку екс-заступника начальника Генштабу ЗСУ, генерал-лейтенанта запасу Ігоря Романенка, речі треба називати своїми іменами: «Ми не можемо пройти ні туди, ні сюди, Кремль уже контролює Азовське море».

Не можна відкидати, що після Керченського збройного інциденту ситуація на узбережжі Азовського моря ймовірно развиватиметься за воєнним сценарієм. І стриманість політичного керівництва України, його заклики не піддаватись на мілітарні провокації навряд чи позначаться на планах Москви. Там, либонь, усе зважено і відміряно.

Недарма очільник МЗС України Павло Клімкін в ефірі програми «Свобода слова» на телеканалі ICTV заявив, що в Росії є плани по захопленню української території від Маріуполя до Придністров’я та подальшого розчленування України.

Офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова під час брифінгу 30 листопада натякнула, що Росія може анексувати й інші регіони України («Ось у нас, наприклад, було генеральне консульство в Сімферополі, а потім стало представництво Міністерства закордонних справ в регіоні. Трапляється і так»).

Тож можна припустити, що ухвалене на синоді в Стамбулі рішення про скликання Об’єднавчого православного собору щодо отримання Томосу для української церкви ще більше загострить протистояння між Києвом і Москвою. Ймовірною метою проведення військової операції, розробленої російським Генштабом, є не стільки непогамовне бажання пробити сухопутний «коридор» до Криму, як цілком раціональне прагнення заволодіти Таврійськом, Новою Каховкою, Каховською ГЕС і, зрозуміло, витоком Північно-Кримського каналу та прилеглими до нього територіями аж до Перекопу. Без дніпровської води Крим приречений.

У Книзі Еклезіяст, одній з найскладніших книг Старого завіту, сказано: «Час любити, час ненавидіти, час на війну і час на мир». Іншими словами, кожна нація перманентно перебуває у стані війни з іншою нацією, або ж готується до війни.

А що робила Україна впродовж чверті століття? 1996 року генерал-лейтенант Олексій Лавренюк, тодішній начальник кафедри стратегії Академії ЗСУ, екс-заступник начальника Ґенерального штабу констатував: «Збройні Сили України, які маємо, не є національною, народною армією. Я наполягаю, щоб армія була етнічною, щоб у військових вузах навчалися переважно українці, командні пости займали українці й уряд був – український. Тому що уряд і армія – це одне ціле… Ніхто наразі не знає, коли і де доведеться воювати».

Як у воду дивився український генерал…

«Треба розуміти, що війна Росії з Україною буде до кінця – або ми здамося (розчинимося-асимілюємося), або переможемо» (Василь Лаптійчук, директор Інституту Росії).

4 12 2018

http://hvylya.net/analytics/geopolitics/balansuvannya-na-mezhi-viyni-brinkmanship.html