на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Василь Богдан, експерт з питань безпеки, генерал-лейтенант, публіцист

Загрозлива турбулентність

Перебіг подій у геополітичному вимірі та загострення суспільно-політичної, безпекової і криміногенної обстановки в державі в чергове вмонтовує Україну в атмосферу загрозливої турбулентності. Свідченням зазначеного є прикра імпотенція міжнародних інституцій (ООН, ОБСЄ, ЄС, НАТО) та Нормандського формату у питанні припинення російської агресії стосовно України. Зайве нагадувати про створені не без участі Кремля проблеми трансатлантичної єдності через торгівельні війни, національний егоїзм і протекціонізм провідних країн світу, а також про окремі деструктивні процеси в Європейському Союзі, що безумовно впливає на якість, темпи і терміни вирішення українського питання.

При незначному зростанні макроекономічних показників, залишаються низькими темпи промислового виробництва (Світовий Банк погіршив прогноз росту економіки України), залучення іноземних інвестицій, повільно долаються інфляція, безробіття та бідність значної частини населення. Загрозливим стає відтік робочої сили за кордон. На грунті всеохоплюючого розшарування суспільства, все гучніше лунає невдоволення несправедливим розподілом «загальнонародної» власності радянської епохи. Вже очевидно, що олігархічно-кланова модель управління не лише гальмує поступальну модернізацію країни, але й не може апріорі усунути стрижневий чинник українських негараздів – масштабну за розгалуженістю корупцію. Постільки новоутворені антикорупційні органи, перебуваючи під впливом різних кланів, ведуть боротьбу не зі злочинами, а між собою, компрометуючи і дискредитуючи саму ідею реформування правоохоронної системи країни. Державу, громадянське суспільство (ГС) і західних партнерів не влаштовує хід і динаміка набуття стандартів НАТО сектором безпеки і оборони, що позначається на ефективності відсічі російському агресору на східному фронті, надійній охороні військових арсеналів, заходах із деокупації Криму та обороні рубежів Вітчизни. Мілітарний потяг країни зобов’язаний не доганяти події, а на підставі достовірних даних розвідки, діяти на випередження на суші, у морському і повітряному просторі, не залишаючи будь-яких шансів на успіх зовнішньому ворогу. В такій справі суттєвої корекції потребує організація роботи РНБО, Військового кабінету, Міністерства оборони та Генерального штабу ЗС України – головних координаторів справедливої війни України проти деспотичної Росії.

Суттєві ризики відносно посилення уразливості держави несе фактичний початок передвиборчої президентської і парламентської кампаній 2019 року. Кремль і колаборантська «п’ята колона» із використанням російських спецслужб вже задіяли механізми багатоходової операції (сподіватимемося безуспішної) для забезпечення реваншу антиукраїнських сил з метою зміни євроатлантичного вектору країни та консервування під своїм впливом тимчасово окупованих територій Донбасу і Криму. Деструктивний елемент розв’язав у підконтрольних ЗМІ псевдо пацифістський шабаш, брутально маніпулюючи та спекулюючи на об’єктивних і суб’єктивних труднощах воюючої країни. Проплачені російським агресором окремі політичні сили та частина медіаструктур, зловживаючи свободою слова і нехтуючи професійною етикою журналіста і громадського діяча, паплюжать українську державність, ретранслюють у суспільство капітулянтські месиджі Москви та «чорнуху» російської «фабрики троллів». Влаштували цинічне змагання стосовно того,  у кого вийде дошкульніше принизити Україну, націю, визвольні змагання, вітчизняну історію і культуру та зашкодити отриманню Україною Томосу на автокефалію від Константинопольського патріарха. Таким чином зовнішній і внутрішній ворог намагається розколоти, деморалізувати і дезорієнтувати українське суспільство, а громадську думку скерувати до необхідності досягнення миру «за всяку ціну» і звичайно на умовах узурпатора Путіна.

На такому тлі частина потенційних учасників перегонів свідомо компрометують конструктивні досягнення і утвердження національної державності та ідентичності, а також задіяну методологію формування нового українця епохи ренесансу. Скандально відомий політик Ю.Тимошенко дозволяє собі озвучувати у парламенті начебто властиву по суті сучасній Україні відому цитату відносно того, що «патріотизм – це останній прихисток негідників». В іншому випадку проголошує демобілізуючу заяву про те, що «кошти потрібно витрачати не на зброю, а на соціальне питання». Немає сумнівів в тому, що громадянка Ю.Тимошенко не знає про апріорі негативний вплив війни на проведення соціальних програм, особливо в частині боротьби із бідністю. А також про те, що переможну відсіч ворогові може забезпечити лише оснащена сучасним озброєнням і військовою технікою українська армія. Водночас, політик із досвідом державного діяча повинен усвідомлювати, що подібна позиція підриває патріотизм і моральний дух нації, так необхідні в умовах, коли на кін поставлено існування Української держави. В таких умовах особисті політичні амбіції повинні поступатися загальнонаціональним інтересам. Вкрай небезпечним для безпеки держави є фактично відкритий «смотрящим Путина» В.Медведчуком та його соратниками і нукерами В.Януковича, другий інформаційно-пропагандистський фронт проти України. Перелік дій подібних персонажів можливо продовжити, але така необхідність буде зайвою. Конструктивно мисляче і національно свідоме середовище України обурює безпорадність та відсутність своєчасного належного реагування на подібні спроби підірвати країну із середини Президента, законодавчої, виконавчої і судової гілок влади країни. Відкидаючи можливість існування якихось латентних «договорняків» із Кремлем, варто нагадати очільникам країни зміст ст.16 Конституції України, в якій говориться, що «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, справою всього Українського народу».

Вказана конституційна норма прямої дії значну долю відповідальності за ситуацію в державі та мобілізацію української і світової спільноти до протидії російській інтервенції, покладає і на громадянське суспільство. Незважаючи на те, що із-за низького рівня громадянської активності та недостатньо сприятливого законодавства, в Україні ГС ще недостатньо консолідовано і відстає від європейських моделей, цей «третій сектор» суспільства все-таки покликаний більш цілеспрямовано представляти волю та інтереси громадян, а також значно помітніше впливати на забезпечення національної безпеки країни. Як відомо, засновниками вчення про суспільство, державу і людину та особливості взаємовідносин між ними є давньогрецькі філософи Платон і Арістотель. Фактично предметом їх досліджень було зясування можливості гармонізації, мирного співіснування  і партнерства між державою і ГС. Протягом подальших віків дане питання і в теоретичній, і в практичній площині залишалося у полі зору вчених, полководців, державних діячів та монархів різних імперій. Залежно від суспільно-економічної формації і розстановки класових сил, терези істини схилялися в ту чи іншу сторону. Але, як правило, домінувала теза, що унеможливлювала рівноправні і взаємовигідні стосунки між державою і ГС. За винятком, звичайно, утопістів на кшталт Томазо Кампанелли із його працею «Місто сонця» та інших ідеалістів. Більше того, панівні династії і класи для збереження влади просували у суспільну свідомість акцепт про вічний непримиримий конфлікт між державою, людиною і суспільством. Чим обґрунтовувалося збільшення війська і репресивного апарату для придушення можливої смути, а потім і революції. У період нової і новітньої історії панівний істеблішмент із огляду агресивних намірів, взяв за правило провокувати, чи посилювати такі внутрішні конфлікти у країнах особливого інтересу, які згодом окуповувалися чи анексовувалася частина їх території. На жаль і Україна не уникнула такої сумної участі, ставши об’єктом агресії колишньої метрополії. В сучасних умовах внутрішні реваншисти і зовнішні імперіалісти із близького зарубіжжя продовжують нав’язувати Україні подібний конфронтаційний сценарій, кінцевою метою якого є повна окупація країни ворогом і знищення її як держави. Тому ключовою функцією ГС що охоплює широку мережу недержавних, в тому числі національно-культурних організацій (НКО), є всіляка підтримка обороноздатності і безпеки країни (яскравим прикладом є волонтерський рух), унеможливлення узурпації влади особою чи політичною силою, а також протидія і своєчасне попередження інспірованих із-зовні провокацій із розпалювання міжетнічної, міжконфесійної та міжкланової ворожнечі. Звичайно, що в такій справі держава і ГС повинні бути надійними партнерами, співпрацювати на основі довіри, взаємопідтримки і взаємовідповідальності. Всіляко формувати і підтримувати середній клас, як важливий чинник народовладдя.

Враховуючи необгрунтовні претензії до України колишніх метрополій та певні особливості у міждержавних відносинах із окремими країнами, суттєво зростає роль такого важливого сегменту ГС, як національно-культурні організації різного діаспорного середовища, яких в Україні зареєстровано понад сорок. По кількості і чисельності переважають російські, єврейські, польські, румунські та угорські об’єднання. Переважна більшість представників діаспор мають статус громадянина України, вважають її своєю батьківщиною, є законослухняними, інфільтровані в органи державної влади і управління, парламент і уряд та сектор безпеки і оборони. Чимало із них знані і користуються авторитетом у світової спільноти. Проте, не зважаючи на специфіку взаємовідносин із історичною батьківщиною, НКО могли б відігравати більш помітну роль в об’єднавчих процесах між Україною та країнами походження їх предків. Цим самим сприяти посиленню економічної і безпекової могутності та репутаційної привабливості України. Як це успішно демонструють, маючи інший статус, провідники «Меджлісу» та корінний кримсько-татарський народ. В певній мірі така діяльність, особливо стосовно доведення до громадськості урядів відповідних країн і міжнародних організацій об’єктивної інформації щодо реального стану справ із демократією, свободою слова та відсутності будь-якої упередженості чи репресивного ставлення до етнічних меншин, сприяла б розвінчуванню непоодиноких антиукраїнських фальсифікацій та стримуванню і локалізації надуманих претензій дискримінаційного характеру до України з боку зарозумілих і агресивних сусідів.

Зокрема, публічний осуд збройної інтервенції режиму Путіна проти України з боку російських НКО безумовно суттєво б підірвав засади націонал-шовіністичного та імперського угару в самій Росії і додав аргументів західним партнерам для застосування до Кремля більш жорстких санкцій. Зазначене посилило б ізоляцію в  російському етнічному середовищі та і в Україні загалом таких одіозних політиків як Новінський, Мураєв, Шуфрич, Вілкул, Рабінович, які в купі з іншими оппоблоківцями та їх прихвостнями фарисействують і паразитують на ідеях православно-слов’янської єдності (вважай «Русского мира») та брехливих обіцянках «швидкого миру» і «покращення вже завтра» життєвого рівня населення. Подібні кроки НКО польської, угорської і румунської діаспор слугували б зняттю чи суттєвому дезавуюванню недружніх і блокуючих курс України в ЄС і НАТО демаршів офіційному Києву від Варшави, Будапешта та Бухареста стосовно нібито обмеження прав нацменшин у царині мови, громадянства та відносно начебто безпідставно законодавчого визнання Україною заслуг провідників та учасників визвольних змагань XX сторіччя. Поза сумнівом, що такі мужні акції можливі при умові, якщо діаспорне середовище є відданими Україні громадянами, які усвідомлюють небезпеку від штучної ескалації напруги у двосторонніх стосунках країн, що в різні історичні періоди однаково потерпали від російського імперіалізму та великодержавного шовінізму. В такому разі діаспорне громадянство не дозволить ворогові використовувати себе у брудних антиукраїнських провокаціях, особливо сепаратистського характеру.

Важливо також, щоб НКО легітимно впроваджували українські інтереси як у споріднених етнічних об’єднаннях інших країн світу, так і на історичній батьківщині. А не опікувалися лише власними вузьконаціональними проблемами. З цього приводу звертає на себе увагу нещодавнє повідомлення «Дзеркала тижня» щодо підписаної 26 вересня 2018 року у Нью-Йорку президентом Єврейської конфедерації України Борисом Ложкіним та виконавчим директором Американського єврейського комітету Девідом Харрісоном угоди про асоціацію між обома організаціями. Із викладеного в матеріалі видання випливає, що сторони: регулярно обмінюватимуться дослідженнями, аналітикою, публікаціями, архівними даними та іншими матеріалами (не вказується якого змісту); захищатимуть інтереси євреїв усього світу, підтримуватимуть безпеку і зміцнюватимуть дипломатичні стосунки Ізраїлю та боротимуться із антисемітизмом, іншими проявами ненависті у власних суспільствах (не вказується яким чином); сприятимуть збереженню пам’яті про Голокост, протидіятимуть рухам, ворожим безпеці і добробуту єврейського народу; заохочуватимуть активний діалог в середині діаспори і між ізраїльтанами та євреями в інших країнах. Навіть стислий виклад засвідчує, що угода претендує на зразок того, яким чином необхідно захистити і консолідувати національну діаспору, в тому числі і в інтересах історичної батьківщини. На таку місію беззаперечно заслуговує багатостраждальний єврейський народ і здобута в тяжкій, кривавій боротьбі державність Ізраїлю. Із яким Україна не без успішно розвиває двосторонні відносини. Як, до речі, із США. Проте в угоді мали б бути відображені і українські інтереси. Перш за все у контексті сприяння Україні у визнанні Ізраїлем Голодомору – штучним геноцидом української нації (сенат США вже визнав і на черзі подібне рішення очікується у палаті представників), у відсічі російській агресії, залученні американських і ізраїльських інвестицій, подальшого розвитку торгівельно-економічного, політико-дипломатичного і військово-технічного співробітництва із Києвом, офіційними Вашингтоном і Тель-Авівом. Напевне, не може бути сприйнята громадськістю України очевидно автоматично включена в угоду теза із якогось іншого документу про те, що сторони «боротимуться із антисемітизмом, іншими проявами ненависті у власних суспільствах». Таким чином, Б.Ложкін вочевидь визнає наявність в Україні таких ганебних явищ, що не відповідає дійсності. Опубліковані тижневиком витяги із угоди дають підстави на її правовий аналіз і оцінку в цілому з точки зору національної безпеки України.

Враховуючи актуальність для держави НКО, з метою вдосконалення координації їх діяльності, в тому числі в інтересах України, доречно було б рекомендувати очільникам таких обєднань створити Всеукраїнську раду національно-культурних організацій. А парламенту і уряду забезпечити необхідну законодавчу і державну підтримку.

Сучасний період вітчизняної історії за масштабами викликів, ризиків і загроз є чи не найскладнішим у порівнянні із попередніми епохами. Проте, не зважаючи на такі обставини, Україна відбулася, вже 27 років визнана і де-юре, і де-факто світовим співтовариством та має цілком оптимістичні перспективи на процвітаюче недалеке майбутнє. Тому вітчизняне і світове українство не повинно допустити введення себе в оману зовнішніми зайдами та внутрішніми шахраями, авантюристами і шантажистами від політики. Інакше, як і в сиву давнину та у період революції 1917-1922 рр.., через розбрат і трагічні помилки провідників та еліти, українство вчергове втратить і державність, і перспективу відродження національної ідентичності.

З цього приводу доречно процитувати видатного американця і великого друга України Джона Маккейна, який у своєму заповіті закликав «не ховатися від історії, а робити історію». Такі можливості Україна має. Головне, не розгубити набуті для цього будівничі ресурси.

09.10.2018