www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Фільц-Павенцький

Довіра є шляхом до віри, але перспектива цього шляху парадоксальна. Адже віра є психічним станом – ми ще кажемо, психічною настановою, яка формується поза розумом і для себе розуму не потребує. Натомість довіра є одночасно і психічним станом, і ідеєю. У цьому їхня перша відмінність. Але є ще і друга, бо всяка ідея є породженням розуму. Тому важко собі уявити, аби шлях від довіри до осягнення віри міг би завершитися таким шляхом розуму, який стремить до самозаперечення.

Можливо, такий парадоксальний зв'язок довіри з вірою і примушує нас докладніше до них приглянутися.

Зрозуміло, що довіра, як і віра, є психічним станом і психічною настановою. Однак довіра є такою психічною настановою, яка передусім спрямована на регулювання стосунків між людьми. Психологія стверджує, і має на те всі підстави, що довіра є базовим переживанням, яке виникає від моменту народження і слугує для формування почуття безпеки. Але, як ми вже сказали, довіра є ще й ідеєю розуму, про що ще скажемо. Віра, натомість, є такою внутрішньою психічною потребою, яка регулює наші стосунки з ідеями розуму. Тому-то віра як така сама по собі не може від розуму залежати. Віра також і не регулює стосунків між людьми.

Тому для подальшої алегорії, яку я хотів би далі подати, треба було би ще декілька слів сказати про те, якою ідеєю могла би бути для нас довіра.

Отож, ідея довіри виконує у суспільстві регулюючу роль для формування безпечних стосунків, без яких людина не має базового почуття свободи. Такого роду ідеї нашого розуму ми називаємо регулятивними. Прийнято вважати, що будь-яка важлива ідея – у тому випадку, якщо ми її приймаємо та визнаємо – стає своєрідним регулятивним принципом для всіх наших дій. Цей принцип, за яким стоїть визнана нами ідея, начебто накладає на нас обов’язок всіляко сприяти її (цієї ідеї) реалізації. А там, де виникає обов’язок, породжений потребами нашого розуму, виникає ще й моральна позиція. Адже всякий добровільно взятий на себе обов’язок і є моральним вибором. 

Отож, довіра, яка у практичному житті дає нам почуття базової безпеки наших стосунків як ідея, з неухильністю приводить нас до відповідної моралі.

*  *  *  *  *

В одній пустельній кам’янистій пустелі, так далеко від людських очей, що лише поодинокі мандрівники за багато століть спромоглися туди доступитися, існує мальовнича оаза, котру інакше і не назвеш, як Ідиліон. І така її назва вповні буде виправданою, адже словом «Ідиліон», або ж «Ідилія», якраз і називають прегарну та зручну для існування місцину. Щоправда, не будь-яку, бо прегарних місцин на світі безліч, а достоту лише таку, де життя обертається навколо однієї єдиної, проте надважливої ідеї.

Але для тої оази сама ідея, якою б надважливою вона не виглядала, ще не пояснювала ідилічний спосіб життя її аборигенів. Як з’ясувалося згодом, ця головна ідея була засновуючим та неухильним принципом, через який регулювалися всі стосунки, та й взагалі – усе щоденне безтурботне існування. Втім, справедливо було б визнати, що загалом усяка головна ідея діє як регулятивний принцип,  адже кожна з них закликає сприяти втіленню її в життя, а ми – її приймаючи – наче беремо на себе зобов’язання її здійснювати.

Отож, незвичність ідилічної оази полягала не в самій ідеї як такій, а в тому, якою ця ідея виявилась.  

Якось одному мандрівникові, з яким я запізнався, сталося заблукати у тій пустелі, та так безнадійно, що сподіватися йому залишалося хіба що на прихильне провидіння – і воно таки врятувало його, привівши у ту ідилічну оазу. Ще раз туди потрапити він би, звісно ж, вже ніколи не зумів, як не вдавалося це нікому і до нього. А що затягли його туди у стані марення і вивезли його звідти із зав’язаними очима – принаймні, так він стверджував, – то ніхто особливо і не поспішав серйозно сприймати цю його історію, надто маловірогідну для сучасного, вздовж і впоперек обнишпореного світу, у якому подібної оази, про яку він намагався розповідати, не значилось.

Його історія і справді справляла враження якоїсь сюрреалістичної фантазії, а може, і сноподібного забуття, викликаного станом граничного знесилення та розпачу, у якому вповні йому могло примаритися таке, чого у дійсності не було. Але якщо вислухати його розповідь доброзичливо та докладно, то навіть і марення його заслуговує на увагу.

А було з ним так. Коли сили полишали його тіло, а розум обертався вже поза простором і часом, хтось його підібрав і приніс у ту оазу. Тож не дивно, що дороги туди він знати не міг, а коли отямився, то побачив себе серед людей у квітучому саду, повному всілякої звичної й екзотичної рослинності та звірини. Привітні люди ходили повсюдно так, як їх народила природа, і він зрозумів, що його тіло також позбавлене одежі – та й будь-яких речей, бо все, що він мав з собою, у нього позабирали. Здивувало його, однак, що порозумітися з аборигенами йому не складало жодних труднощів, бо його начебто розуміли з півслова. Та й взагалі – всі там, в отій оазі, могли, нехай елементарно, та все ж терпимо спілкуватися різними цивілізованими мовами, яких, за довгі століття свого існування, вони навчилися від різних урятованих мандрівників. Але жодних інших ознак цивілізованості – ні технічних засобів, ні натяків на дах над головою чи організовану їжу – словом, нічогісінько ті люди, крім доброзичливості, не мали. Спали, де їх ніч застала, споживали все їстівне, що росло на деревах та під ногами, точнісінько як і все інше живе, що там собі існувало.

Коли нарешті він поцікавився, як таке може бути, то тамтешні люди йому пояснили – населяючи цю місцину так давно, що про це навіть і непристойно згадувати, вони у своїй ідилічній оазі ніколи анічогісінько не змінювали. Але зовсім не тому, що не хотіли. Виявляється, вони навіть і не намагалися знати, що  способи життя та навколишній світ можуть підлягати якимось змінам. Причиною такого існування їхньої оази, яку вони для себе називали вічнозеленим садом, була їхня єдино визнана проста ідея взаємної та беззастережної довіри всіх до кожного і кожного до всіх.

Сповідуючи таку ідею, аборигени ідилічної оази, крім взаємного задоволення всіх бажань та потреб, не мали жодного іншого смислу для свого існування! Підозра, сумнів чи брехня були тут абстрактними словами, у повсякденному обігу невідомими. Вони жили один для одного у повному усвідомленні, що світ побудований саме так і не інакше і що ним повсюдно керує лише єдиний їм відомий принцип – принцип неухильної взаємної довіри.

І все ж мандрівник ніяк не міг збагнути, чому життя тих людей обминули будь-які здобутки цивілізації. Адже існування їхнє хоча й скидалося на ідилію в садах Едему, було насправді вповні земним. Та навіть якщо і жили аборигени тої оази у небаченій досі ізоляції від зовнішнього світу, то все ж його закони і правила, а надто глобалістичний розвиток не могли хоча б якось не позначитися на їхньому існуванні.  

Але невдовзі йому таки вдалося з’ясувати, що ідея взаємної довіри, за принципом якої тамтешні мешканці оберігали своє наївно-безтурботне існування, виявилася більш ніж однобокою. Ця ідея, як би химерно подібне не звучало, не передбачала уміння довіряти власним думкам та своїм здатностям. Тож позбавленим такого, здавалося б, простого вміння тубільцям оази не могло навіть спасти на думку, аби хоча б на йоту змінювати своє життя. Чи варто було дивуватись, що не було у них і жодного набутого досвіду, якому можна було б довіряти. Бо досвід такий приходить лише тоді, коли виникає відчуття навколишніх змін, які необхідно розуміти та передбачати. А це було їм без потреби, як і будь-яке знання, покликане набутий досвід усвідомлювати.

Щоправда, іноді усе ж ставалося так, що серед них з’являвся якийсь мутант, у голові якого закрадалася потреба пізнавати свої думки про оточуючий світ та про інших людей. І навіть не обов’язково така потреба мала би перечити головній ідеї існування у тій оазі, але підспудно ідею цю вона таки підважувала. Бо, як не як, довіряти всім іншим, а одночасно і собі самому, могло би означати не що інше, як вагання у прийнятті чи не прийняті найпростіших рішень. Зрозуміло, що у такій, здавалося б, елементарній ситуації будь-яке власне бажання, не узгоджене з позицією всіх інших, з неухильністю викликало би взаємну недовіру. А це якраз і було неприпустимим порушенням головної ідеї всього існування тієї ідилічної оази – ідеї беззастережної взаємної довіри усіх до всіх.

Тому-то мутантів із найменшими зародками довіри до самого себе та до власних спроможностей із оази виганяли, і вони змушені були жити пустельниками, самотньо та без підтримки інших. Як виявилося, десь у розкиданих навколо ідилічної оази скалах, про які ніхто не бажав розповідати, були поодинокі яскині таких самосвідомих пустельників, назавжди позбавлених права співіснувати з іншими, які довершували своє життя у забутті.

Коли ж мандрівник насмілився запитати у тубільців, які його врятували, чи не хотіли би вони все ж спробувати поєднати ідею взаємної довіри з довірою до власного Я, йому мовчки зав’язали очі й вивезли у безпечне місце, звідки він вже без особливих труднощів віднайшов дорогу до цивілізації. Чи побачили вони, що він не здатен поділяти їхній спосіб існування, чи саме так зуміли виявити свою здатність довіряти чужому іншому і зглянулись над ним?

Та як би там не було, але ніхто по-правді сказати не візьметься – видумав він усю цю дивацьку історію або ж вона примарилася йому. Та це, мабуть, не так важливо.

Погодьтеся, куди важливішим стає не те, якою мірою правдива розповідь того мандрівника, а щось зовсім інакше. Бо ж його історія говорить, що довіра як принцип та ідея – нам усім, здавалось би, відома й зрозуміла – не може мати виміру одного, бо їх є щонайменше два.  

Один із них – довіра між людьми, яка хоча і обіцяє життя безпечне або навіть безтурботне, але ж без одночасного уміння довіряти своїм можливостям і власним роздумам враз перетворює таке життя у райське ілюзорне існування, позбавлене земних турбот і неухильної потреби пізнання себе і світу.

І навпаки, той другий вимір – як вміння довіритися своєму Я без необхідної довіри до людей, назавжди прирікає на самотнє існування, позбавлене чи не найважливішої із потреб: щоб жити й бути разом з іншими, треба вміти їм довіряти і жити задля них.

Втім, справедливо було б визнати, що загалом усяка головна ідея діє як регулятивний принцип,  адже кожна з них закликає сприяти втіленню її в життя, а ми – її приймаючи – наче беремо на себе зобов’язання її здійснювати.   

17.10.2018

https://zbruc.eu/node/83746