www.ji-magazine.lviv.ua

Василь Філіпчук, дипломат

Ситуація навколо Керченської кризи і воєнного стану потрохи заспокоїлась і вже можна зробити спробу постаналізу та підсумувати перші висновки.

З позитиву: добре, що все це закінчилось так. Могло скластися все значно гірше. Від ескалації конфлікту і відновлення повномасштабної війни до внутрішньополітичної кризи із загрозою встановлення авторитаризму.

По суті ж вже зараз можна відзначити декілька ключових висновків за результатами минулотижневих подій.

1.    Криза довіри.

Події навколо подій у Керченській протоці і Чорному морі продемонстрували насамперед неймовірний рівень недовіри. Недовіри зовнішніх партнерів до українського керівництва. Недовіри українського суспільства до української влади.

Ця недовіра базується не лише на історії з нібито вбивством журналіста, після якої усі наші закордонні друзі «відчували себе ідіотами». Ця недовіра – результат усієї зовнішньополітичної діяльності нинішньої влади. Закордонні партнери добре бачать і розуміють, що відбувається в країні. Різницю між тим, що говорять і що роблять, що відбувається насправді і що розказує українська пропаганда. Надто багато брехні за останні роки – тому і ніхто за кордоном, навіть найбільші русофоби, не повірили у необхідність воєнного стану для протидії російській агресії.

Тим більше не повірили владі всередині країни. Ідея щодо воєнного стану була сприйнята як крок для власних політичних чи бізнесових цілей діючого керівництва, а не засіб захисту. Воєнний стан для найрізноманітніших частин політичного істеблішменту, експертів, ЗМІ, суспільства став уособленням прямої загрози авторитаризму і порушень прав людини. Влада вже стільки використовувала загрозу російського втручання для прикриття своїх протиправних дій, що ініціатива запровадження воєнного стану була сприйнята як новий елемент гри — а не як дійсно крок для захисту національних інтересів.

У влади були і залишаються усі можливості для ефективних дій по захисту національних інтересів і воєнний стан нічим не допоможе, однак становить пряму загрозу суспільству. Такі ініціативи можливі лише при наявності значного кредиту довіри до влади — а отже лише після перевиборів. Кредиту довіри у нинішньої влади не залишилось — тому лише вибори і перезавантаження влади є єдиним легітимним виходом з ситуації.

2.                Демонстрація безпорадності.

З юридичної точки зору Україна права – і ніхто із зовнішніх партнерів чи в міжнародних організаціях не сумнівається в цьому. Але хто в українському керівництві на п’ятому році де-факто війни міг допустити планування і проведення такої провальної операції? Хіба не були очевидними усі ризики і загрози? Уроки Луганського аеропорту, Іловайська, Дебальцево мали би вже навчити військово-політичне керівництво суворим реаліям гібридної війни. Хто казав, що росіяни поважають український суверенітет чи міжнародне право? Чи не українське керівництво саме про це говорить кожен день? Чому тоді так наївно, на 5-му році конфлікту відправляються три катери через підконтрольну країні-агресору акваторію ніби на розсуд долі — пощастить, не пощастить… Один раз пощастило, інший ні. Як з літаками в Луганському аеропорту — пам’ятаєте?

Криза показала безпорадність перед реальним викликом. За цю безпорадність платять зараз українські військові. Ця безпорадність стала для усіх українців ще одним приниженням. І змушує поставити запитання – на що владою було потрачено стільки часу, ресурсів, бюджетних коштів? На розбудову армії чи на піар? І якщо завтра таки дійсно повномасштабний конфлікт і вторгнення – повториться те ж саме? То може краще припинити демагогію, а заміст цього зайнятися прямими обов’язками – зміцненням армії і флоту?

3.                Брак стратегії і тактичні прорахунки

Відсутність стратегічного планування, системного бачення стратегії ведення і/чи виходу з конфлікту – інший висновок з минулотижневої кризи. Фактично, після умовного «замороження» конфлікту на Донбасі суть бачення подальшої стратегії зводилась до мантри про санкції та вступ до НАТО. Перше малоефективне, друге просто неможливе без припинення конфлікту. Тому на питання «яка стратегія України щодо Росії, щодо перемоги/припинення/виходу/врегулювання конфлікту» відповідь дуже проста – її немає. Є лише тактичні розрахунки з дуже короткотерміновими цілями. Причому дуже сумнівні розрахунки і досить дивні цілі.

От з якою метою було потрібно в кінці листопада направляти через контрольовану ворогом територію три човни? Азовське море через декілька тижнів взагалі може стати непридатним для плавання такими човнами – то для чого потрібна була спішка? Який був план, які були тактичні завдання, які переважили очевидні ризики при здійсненні цієї операції? Не вдаючись до конспірології – але які були стратегічні цілі і тактичні завдання сухопутних сил у зоні проведення ООС, які трошки раніше того ж тижня взяли під контроль декількома селами «сірої зони»?

Те ж саме стосується і запровадження воєнного стану. Воєнний стан і переведення економіки і державного управління країни на воєнні рейки було потрібно у 2014 році. За 4 місяці до президентських виборів при відносно стабільній ситуації на Донбасі запровадження воєнного стану не допоможе вирішити жодної проблеми. Хіба що лише посилить недовіру до керівництва країни.

4.                Іміджевий провал

Попри те, що офіційні представники переважної більшості наших зовнішньополітичних партнерів підтримали Україну – і, ще раз повторимо, з правової точки зору позиція України достатньо обґрунтована, з точки зору іміджу і країни, і її керівництва події минулого тижня стали справжнім провалом. Достатньо лише проглянути провідні західні ЗМІ. Безперечно, усі вони покладають відповідальність за анексію Криму і атаку на українські кораблі на російського агресора, але так само вони не шкодують слів і на рахунок українського керівництва. «Введення воєнного стану переслідувало насамперед електоральну мету», «корупція на берегах Дніпра знову досягла домайданівських рівня, її ознаки видно в армії і спецслужбах, в уряді і президентському апараті», «Порошенко буде намагатися використовувати штучно загострене протистояння з Росією для поліпшення свого становища», «якби парламент ввів в дію в повному обсязі військовий стан і відклав або скасував вибори, то це б стало подарунком Божим для Путіна».

Це не Раша тудей, це Вашингтон пост, Зюддойче ційтунг, Політіко і інші провідні західлні ЗМІ. Хоча найкращий текст розмістив впливовий американський часопис «National Interest”. Ось лише одна цитата «…нам пощастило (чи це було благословення), що Д.Бушу не вдалося долучити Україну і Грузію до НАТО. Якщо б йому це вдалося, то Вашингтон був би зобовязаний стати на захист України, якщо би вона скористалась статтею 5 проти Москви.Маючи підтримку США, Київ імовірно зайняв би агресивний підхід до Росії. Порошенко б покращив свої шанси на перевибори і ймовірно розпочав би щось на зразок війни яка єдина надає можливість повернути Крим »

Рекомендую усім почитати цю статтю («Україна не повинна стати членом НАТО», 27.11.2018). Не тому, що там є щось радикально нове стосовно позиції переважної більшості істеблішменту США та західних країн стосовно України. Автор статті просто наважився написати про те, про що усі інші лише говорять не під запис. Реальна позиція і США, і переважної більшості інших західних країн на сьогодні на жаль саме така. Але якщо раніше висловлювати таку позицію було певною мірою «поганим тоном» (як казав один дипломат «для чого травмувати хворого суворим діагнозом, нехай вірить у краще, це допомагає боротися»), то керченська криза і авантюра з воєнним станом стала останньою каплею.

Це лише декілька висновків з минулого тижня, але їх достатньо. Головне — країна потребує виборів і будь-які ігри з виборами чи способом їх проведення матимуть катастрофічні наслідки. Владі потрібно припинити підвищувати агресивну риторику і шукати проблеми, які можуть дестабілізувати ситуацію. Достатньо подивитися на побиття одного з провідних українських політиків у Одесі минулого тижня, щоб побачити приклади того, як ситуацію легко можна дестабілізувати за сотні кілометрів від російського кордону. Владі нарешті потрібно по державницьки підходити до ситуації на сході та півдні країни і опрацьовувати стратегію врегулювання конфлікту. Навіть розробка чи тим більше впровадження стратегії врегулювання конфлікту дозволить посилити міжнародні позиції та підтримку України.

1 12 2018

http://hvylya.net/analytics/geopolitics/kerchenska-kriza-i-voyenniy-stan-v-ukrayini-pershi-visnovki.html