www.ji-magazine.lviv.ua

Френк Фуреді (Frank Furedi), професор соціології
в yніверситеті Кента (University of Kent), Великобританія

Політика ідентичності сьогодні є домінуючою силою у житті західного суспільства. Тим не менш, занадто багато хто робить висновок що тоталітарність 21-го століття є просто останньою версією тих активістів які вимагали жіночого або чорного визволення в 1960-х роках.  Це вводить в оману оскільки ігнорує ступінь з якою змінилися водії, та проблеми політики ідентичності протягом десятиліть.

Дійсно, оскільки політика ідентичності вперше з’явилася наприкінці 18-го століття вона зазнала значних перетворень.  Рух був охоплений консервативними ідеями і відзначався радикальними, він був орієнтований на широкомасштабні ідентичності, такі як нації чи народи і зосереджений на окремих особах. І хоча сьогодні він визначається як «Лівий» він часто надавав політичний наратив тим хто «Правий» будь то традиціоналісти чи націоналісти.

Отже якщо потрібно усвідомити унікальність сучасної політичної ідентичності важливо вивчити її історію.  ЇЇ можна розділити на чотири етапи.

Перший етап: Повстання проти просвітницького універсалізму

Наприкінці 18-го століття вперше було посіяно насіння того що виросте в політику ідентичності.  На цьому етапі політизація ідентичності здобула свою енергію з консервативної реакції на Просвітництво та зокрема на захист універсалізму.  Ця протилежність до Просвітництва засудила ідею людської універсальності і стверджувала що єдина ідентичність що має значення полягає в окремих народах та групах.  Конкретна ворожість до універсалістичного світогляду Просвітництва, була однією з найяскравіших рис «Правої» політичної уяви 19-го століття.

Консервативно-романтичний рух в Німеччині підкреслив важливість культурних відмінностей і стверджував що на ній засновані тотожні, є більш автентичними ніж абстрактна прихильність до універсалізму.  Подібні почуття були частково реакцією на зростаючий вплив раціоналістичних та універсалістичних ідеалів французької просвітницької думки на європейські суспільства.  Отже німецькі романтики виразно протиставляли автентичну культуру, абстрактному духу французького просвітницького універсалізму.  Німецький філософ Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803) сильно захопив партикулярний дух нового романтичного поклоніння в культурній ідентичності.  Він стверджував що це культура яка визначає кожний народ — Волка — наділяючи його своєю власною ідентичністю та духом.

Анімізм щодо універсалістичних цінностей та людської солідарності не обмежувався лише Німеччиною.  Подібні почуття були висловлені французькими ідентифікаторами, проти просвітителів.  Джозеф де Местр французький реакційний політичний філософ засудив ідеали пов’язані з правами людини як абстрактну дурницю.  Він стверджував що «немає такої речі як людина».  «Я бачив французів італійців та росіян» — продовжив він але «як людина я ніколи не зустрічався з ним».

Впродовж 19-го століття романтичний фокус на особливих підвищених відмінностях ідентичності, відзначав характеристики які пов’язані з нібито унікальним духом різних народів.  Поступово це поняття чіткого культурного духу, проінформувало розповідь про націоналізм та ідею про те, що кожна нація мала унікальні характеристики.  Як стверджував французький філософ 19-го століття Ернест Ренан «Нація — це душа, духовна основа».

Ефект від контер-пропаганди культурної різнорідності та різниці призвів до форми гносеологічного сепаратизму.  Це ствердження про те що різні культури мали різні способи пізнання ефективності, скам’янілих національних ідентичностей.  Таким чином він слугував культурним поштовхом до расової типології яка вплинула на західну думку в 19-му і на початку 20-го століття.

Все це було анатемою духу Просвітництва.  Просвітництво завжди протистояло традиційній ідеї що, хто ти, визначається твоїм народженням, біологією та твоєму місцю в природному порядку.  Просвітницькі мислителі стверджували що люди зробили себе через історію.  Саме таким чином просвітителі змогли розвинути форму свідомості яка перевершила специфічний досвід окремих людей та окремих груп.  Сьогодні коли прагнення до універсалізму трактується цинізмом легко забути, що основні принципи рівності та прав були закладені в універсалістичний світогляд.

Протягом міжвоєнної епохи концентрація контр-просвітності на національну ідентичність, набула надзвичайної форми з нацистами.  Це означало що анти-універсалістська політика була пов’язана з расизмом і врешті-решт із Голокостом.  Не дивно що після Другої світової війни «Правої» політичної ідентичності змусили відступити і її прихильникам доводилося намагатися культивувати більш помірний націоналістичний образ.

Другий етап: «Ліві», та нові соціальні рухи

На хвилі Другої світової війни політика націоналістичної ідентичності була маргіналізованою.  Потрібно було ще два десятиліття для відновлення політичної ідентичності.  Але на цей раз це були «Ліві» а не «Праві», що зараз сприяло політиці ідентичності.

Незважаючи на своє «формальне», дотримання загально-людських цінностей, «Ліві» завжди прагнули насправді поставитися до них.  Їх рекорд підтримки анти-колоніальних рухів жіночої рівності або боротьби з расистською боротьбою в кращому випадку був незрозумілим.  Отже визвольні рухи 1960-х років були змушені прийняти власні стратегії для реалізації своїх цілей.  У Сполучених Штатах підрозділи цивільного руху дійшли висновку що політизація чорної ідентичності була дорогою вперед.  Інші групи та меншини, охопили подібний підхід для отримання нових прав.  Отже, рухи жіночого і гейського визволення зосереджувались на специфіці жіночого та гей-досвіду для досягнення прав та свобод в яких їм відмовляли.

Ці нові суспільні рухи мали глибокий вплив на саму «Ліву» огранізацію, яка вже давно бореться за зміст широких форм солідарності.  І поступово фокус у «Лівому» напрямку змістився з класу на індивідуальність.

Для «нових лівих» 1960-х та 1970-х років підтримка визвольних рухів Третього світу була унікальним джерелом радикальної ідентичності.  Це пояснюється тим що в багатьох західних суспільствах сама відсутність будь-яких радикальних імпульсів у внутрішній сфері перемістила «Нових лівих» для пошуку причин за кордоном.  У Франції наприклад «Ліві» ототожнювалися з китайською культурною революцією, а не з будь-якою внутрішньою соціальною силою.

Цей світогляд країн Третьго світу співпав з антикультурною ворожістю до пануючого світогляду західних суспільств.  Тим не менш, це було такеж вороже ставлення до старого порядку, який ніколи не набув систематичного політичного існування, до того моменту коли він міг би створити свою власну ідеологію, або стати серйозною альтернативою статусу-кво.  Справді культурні конфлікти на спосіб життя та цінності що вибухнули в 1960-х роках та набули динаміки в 1970-х роках не перетворилися на міжвоєнні антипарламентські рухи, яких деякі побоювалися.  Натомість, особистісно-політична логіка контркультури призвела її до охоплення політикою ідентичності що означало перехід «від мажоритарних виборчих округів до одномандатних кампаній» (1).

Незважаючи на те що він виражений через радикальну риторику, визволення та розширення можливостей, перехід до політики ідентичності був консервативним за поштовхом.  Це була чутливість, яка відсвяткувала особливе і яка вважала підозрілим прагнення до загальнолюдських цінностей.  Звідси політика ідентичності зосереджувалася на свідомості самого себе та на тому як сприймалося «Я».  Політика ідентичності була і залишається політикою «це все про мене».

Навіть тоді коли самоідентифікація була виражена у формі групи, це було обумовлено імперативом отримання визнання інших (2).  Як зазначив історик Тоні Джадт доктрини розроблені для вираження ідентичності були спрямовані на психологію і часто були байдужими до «традиційних проектів соціальної революції».  Дійсно «вони прагнули підірвати саму концепцію людського суб’єкта який колись підкріплював їх» (3).

Поява різних груп орієнтованих на самоідентифікацію протягом 1970-х років відображала зниження очікувань з боку «лівих».  Ця нова чуттєвість була найбільш яскраво виражена так званим «культурним поворотом» «лівих».  Акцент на політиці культури на імідж та представництво відволікав «лівих» від традиційного інтересу до соціальної солідарності.

І найважливішою особливістю культурного повороту була його сакралізація ідентичності.  Ідеали різниці та різноманітності витіснили ті що пов’язані з людською солідарністю.

Третій етап: Зближення ідентичності, з жертвою

Одним з найважливіших подій в історії політичних ідентичностей було його зближення в 1970-х роках з новою політикою жертв.  Це було не випадково.  Обидві тенденції виразили кризу довіри «лівих».

Протягом 60-х і 70-х років ліберальні та радикальні політики зазнали серйозних перетворень.  Радикалізм вичерпався і все менше вкладався в проект соціальних трансформацій.  У цей період багато хто з «лівих» традиційних союзників характеризувалися як жертви системи.  Подібна картина була очевидною і в жіночому русі.  Наприкінці 60-х — початку 70-х феміністки різко заперечували проти представництва жінок як жертв.  Проте до кінця 1970-х років ця перспектива була суттєво переглянута.  Кампанії зараз підкреслили що жінка потерпіла — побита, порушена і зґвалтована.  «Ліві» також вважали страждання важливим ресурсом для мобілізації виборчого округу, незважаючи на їх мотиви.

Протягом 1970-х років сенс «віктимізації» був радикально переглянутий.  Спочатку потерпілий мав бути сприйнятий як жертва конкретного досвіду — наприклад жертва злочину.  Проте в 1970-х роках сенс «віктимізації» розширився щоб охопити досвід різних груп.  Цей новий підхід також намагався перетворити сенс «віктимізації» на те що він вже не є винятковою формою шкоди завданої індивіду;  це було також умовою несправедливого суспільства.  Під час переосмислення та розширення досвіду потерпілих, різні групи стверджували що бути жертвами суспільства є основною рисою їхньої ідентичності.

Переосмислення ідентичності жертви самосвідомо, сприяло новій когорті активістів які розглядали свої кампанії як нову форму радикальної політики.  У порівнянні з першим виданням класичного фільму Вільяма Райана «Blaming the Victim» опублікованого в 1971 році з виданням 1976 року.  Основна теза «Звинувачення жертви» полягала в тому що в США жертви нерівності — наприклад чорношкірі — були несправедливо звинувачені у вирішенні проблем суспільства.  Райан запропонував популістську анти-капіталістичну тезу в якій обвинувачували не злочинця, а система «віктимізації» людей.  На той час коли Райан написав вступ до своєї дисертації 1976-го року його образ потерпілого став набагато ширшим ніж це було в 1970 році. Він зазначив:

«З 1970 року я також розширив своє бачення того хто дійсно є » жертвами » в американському суспільстві. Я зосередив увагу на тяжкому становищі бідних і негрів.  Фактично кожен хто залежить від підтримки себе та своєї сім’ї за заробітню плату і не має окремого джерела доходу через певну істотну власність на багатство, є потенційною жертвою в Америці «(4).

Теза про те що практично будь-яка людина поза правлячою елітою була потенційною жертвою показала що незважаючи на винятковий досвід «віктимізація» була частиною екзистенціальної реальності американської культури.

Поширене почуття «віктимізації» було мабуть найяскравішим культурним надбанням цієї епохи.  Авторитет жертви був піднесений.  Розділи як «лівого» так і «правого» боку підтверджують легітимність авторитетного статусу потерпілого.  Це означало що жертви стали важливим культурним ресурсом для побудови ідентичності.  Іноді здавалося що кожен хоче прийняти етикетку жертви.  Конкурентні жертви швидко призвели до спроб створити ієрархію жертв.  Згідно з дослідженням американського соціолога різноманітні рухи неформально об’єднувалися щоб «породжувати загальний настрій віктимізації, моральне обурення та самовіддану ворожнечу проти спільного ворога — білого чоловіка» (5).  На те щоб «білий» чоловік був  на довгий час виключений із сфери жертви.  У 1980-х роках з’явився новий чоловічий рух наполягаючи на тому що чоловіки теж були невизнаною та маргінальною групою жертв.

Діапазон досі невиключних переживань перекласифікованих як «віктимізація» був розширений протягом 1980-х та 1990-х років.  Наприклад групи обрізаних чоловіків у Великобританії та США стверджували що вони були знекровлені та психологічно пошкоджені, тим що, є однією з найперших операцій записаних в історії.  Національна організація з метою припинення зловживань та звичайних каліцтв чоловіків (NOHARMM) заявила що виступає від імені «жертв обрізання».  «Ми всі дорослі чоловіки які вважають що нам було завдано шкоди обрізанню проведеному в дитинстві лікарями в Британії» написала група з 20 чоловік у листі опублікованому в British Medical Journal в 1996 році (6).  Їхня претензія на статус потерпілого була заснована не стільки на фізичній, скільки ймовірній психологічній шкоді цієї, інакше рутинної операції.  Вони прагнуть відновити крайню плоть оскільки вона була «терапевтичним лікуванням для чоловіків».  Як стверджували два учасники кампанії «відновлення крайньої плоті покращує імідж тіла, покращує самооцінку, розсіює почуття віктимізації і дає людям можливість робити вибір щодо власної сексуальності» (7).

Четвертий етап: Терапевтичний етос політики ідентичності

Ключовим нововведенням у побудові жертви в 1970-х роках стало відображення потерпілого як бездоганного.  Дійсно одним з найбільш широко використовуваних, риторичних пристосувань захисників потерпілих, було відмовитися від будь-яких запитів про вимоги індивіда або групи як «звинувачення потерпілого».  Радикальні криміналісти стверджували що несправедливі звинувачення були притягнуті не тільки до жертв злочину але і до всіх людей з обмеженими можливостями.  Райан «Звинувачення жертви» (1971) зіграв важливу роль у делемізації будь-яких питань порушених щодо вимог, захисників потерпілих.

Поняття «бездогана жертва» наділялося самозваними жертвами з моральним авторитетом.  Отже з плином часу ідентичність жертви стала бачитися майже як священна.  Як було зазначено в одному дослідженні «жертва» все більше використовувалася як моральна концепція.  «Потерпілий має на увазі певну міру невинності чи бездоганності так що жертва не несе відповідальності за свою долю» — написав Френк Уейд (8).

Адвокати культури потерпілих не тільки стверджували що їхній виборчий округ був бездоганний, але також що жертви повинні були бути повірені.  Презумпція довіри жертв набирає обертів щодо віктимізації дітей.  Натхнення «вірити дитині» швидко супроводжувалося неоднозначним твердженням що «діти не брешуть».  В останні десятиліття мантра «вірити жертві» стала інституціоналізована до того моменту коли ті хто звинувачують у вчиненні правопорушення вважаються винними доки, вони не їможуть довести свою невинуватість.  Саме тому ті хто підвищує обізнаність, та розширюють визначення сексуальних домагань, залякування та мікроагресії стверджують що значення має чи «жертви» вважають що вони стали жертвами, а чи не реальними намірами тих кого вони звинувачують.  Це говорить про важливий психологічний поворот у політиці ідентичності.

Жертва означала політику ідентичності з моральним авторитетом.  Політичні рухи які до цього часу були спрямовані на звільнення та соціальні трансформації почали сприйматися і представляти себе як потерпілі групи.  Вони розгорнули заклик «вірити жертві» як аргумент для поваги та валідації.  Аргумент про те що, жертви були бездоганними, було реорганізовано як заява про те що певна версія реальності групи індивідів не підлягає опитуванню або дебатам.

Зовні новітня політика ідентичності яка відрізняється синтезом свідомістю жертви, та турботою про терапевтичну валідацію має мало спільного з її попередником 19-го століття.  Проте в одному важливому відношенні вона є продовженням специфічного світогляду та гносеології ідентикарів 19-го століття.  Обидва варіанти наполягають на тому що лише ті хто жив у конкретній культурі та пережили свою ідентичність могли зрозуміти їх реальність.  У цьому сенсі ідентичність дає патент на те хто може мати слово або голос про питання що відносяться до певної культури.

Захисники політики ідентичності все частіше стверджують що існують питання про які, можуть говорити лише жінки чи гомосексуалісти.  Культурні та ідентично пов’язані кордони зміцнилися і зараз інтенсивно контролюються.  Знак «Keep It» часто зустрічає людей які схоже ставлять під сумнів монополію, що культурні підприємці переживають розуміння своєї ідентичності.  Ті хто наважуються вторгнутися в спеціально відведений культурний простір, засуджуються як експлуататор практиків «культурного присвоєння».

Догма про вірування потерпілого, була використана як аргумент для закриття дискусії з будь-якого питання, що ідентифікуючі особи виявляють образливими.  З їхньої точки зору будь-яка критика причин які підтримують ідентичність особи, є злочином у сфері культури.  Обов’язок вірити, а не критикувати осіб які вимагають ідентифікації жертви виправдовується терапевтичними підставами.  Кажуть що критика являє собою форму психологічної повторної «віктимізації» і отже викликає психічні поранення та психічну шкоду.  Це терапевтично обґрунтоване аргументація проти впливу критичного судження та вільного слова вважає критику як напад не лише на думки та думки а й на людини яка їх тримає.  Результат є кримінальним та неліберальним.  Саме тому в суспільстві і особливо в університетських містечках часто неможливо обговорювати певні проблеми.

Кінець солідарності

З моменту свого терапевтичного повороту, політика ідентичності виявилася менш сфокусованою на політичних та соціальних питаннях ніж у 1960-х і 1970-х років.  У своїй нинішній формі політика ідентичності спрямовує свою енергію на отримання валідації та поваги.  Політика ідентичності старої школи спрямована на те що вона розглядає як політичні економічні та соціальні бар’єри і спрямовує свою енергію на подолання дискримінації.  Хоча вона була присвячена пропаганді групових ідентичностей її головною метою було досягнення рівності.  Без сумніву вона володіла потужними сепаратистськими тенденціями та самореференційним світоглядом, але на відміну від політики сьогоднішньої ідентичності, вона не реалізувала своїх цілей через психологічну та нарцисичну мову «це все про мене».  Наприклад 1970-і роки фемінізм боровся за подолання соціальних бар’єрів які перешкоджали жінкам досягти рівності з чоловіками.  Феміністки, які вимагали лікування на тих самих умовах що і чоловіки дуже відрізняються від тих хто підкреслює і підвищує відмінності, між статями, та вимагає безпечних місць та захисту від мікроагресії та погано сформульованих компліментів.

Однією з найменш помічених але найбільш значущих особливостей поточної фази політики ідентичності, є його тенденція до фрагментації та індивідуалізації.  Існує зростаюча тенденція до розповсюдження груп ідентичності та до сепаратизму.  Більше того кожен хоче частину акції.  З вибуху суперечки щодо культурного присвоєння, усі нові актори створили претензії на патент на свою культуру.  Групи що стоять на обох сторонах культурної політики останнім часом охопили мову, та практику політики ідентичності.  Так що студенти китайських університетів намагалися закрити дискусію про поведінку своїх урядів у Тибеті на тій підставі, що вони вважали це культурно нечутливими та образливими. Мусульманські та єврейські студенти вимагали безпечних місць. І деякі консервативні студенти вимагають захисту від словесних нападів на кампусах.  Дійсно з зростаючими закликами захищати «білу ідентичність», політика ідентичності стала карикатурою самої себе.

Деякі прихильники політики ідентичності відносяться один до одного як союзники.  Проте політика культури рідко дозволяла налагоджувати міцні зв’язки між різними групами як показує сьогоднішній суперечливий конфлікт між феміністами та транс активістами.  Солідарність людини є однією з основних втрат політики ідентичності.  Як тільки різні групи відступлять у відповідні їм безпечні місця для тих хто прихильний політиці солідарності та ідеалу універсалізму буде мало спільної мети.

Останні книги Френка Фуреді «Populism And The Wars of Culture» в Європі конфлікт цінностей між Угорщиною та ЄС опублікований Routledge.  (Купуйте цю книгу на Amazon (Великобританія).)

Лінки:

(1) Postwar: A History of Europe Since 1945, by Tony Judt , Random House, 2007, p486.

(2) On the politics of recognition, see Therapy Culture, by Frank Furedi, Routledge, 2004.

(3) Postwar: A History of Europe Since 1945, by Tony Judt , Random House, 2007, p479.

(4)  Blaming The Victim, by W Ryan, Vintage Books, 1976,  pxiii.

(5) ‘Multiculturalism, Political Correctness’, by M E Spencer,  Sociological Forum, vol9, no4, p559.

(6) British Medical Journal, 10 February 1996, p377.

(7) ‘The Right to Our Bodies’, F Hodges and J Warner, MEN Magazine, November 1995.

(8) Certainty of Justice; Reform in the Crime Victim, FJ Weed, Aldine Transaction, 1995.

Джерело:  SPIKED, переклад Івана Новожилова 

11 10 2018

http://hvylya.net/analytics/society/prihovana-istoriya-identichnosti-u-polititsi.html