www.ji-magazine.lviv.ua
Александр Ґізе, австрійський дослідник вільномулярського руху
Вiльномулярі в Італії: будівничі національної держави і курія
У
XVIII ст. Італія була не більше, ніж суто географічним поняттям. Тим-то ложі
виникають у Флоренції та Ліворно, в королівстві
Неапольському, в тоді авcтрійському Мілані, в республіці
Венеція, у церковній папській державі, в Римі. Їх засновують іноземці, ритуали
— англійські і французькі. В італійських ложах збираються католики,
протестанти, євреї. Вже навіть це в очах Церкви було єрессю. До того ж їхні
члени були просвітники, раціоналісти, деїсти. Папа Климент ХІІ, слабий, хворий,
майже сліпий, підписав 1738 року підготовлену кардиналами буллу — буллу In eminenti. Нею він прокляв вільномулярів, так само, як його попередники колись
проклинали янсенітів. Це позначилося на кліматі. На
італійських теренах, державах, опанованих троном і вівтарем — а такими були
тоді всі — вільномулярі були змушені піти в підпілля.
Їх відлучали від Церкви, переслідували, вкидали до в’язниць, і якщо не вбивали,
то згноювали за ґратами. Просвітникам, раціоналістам,
ба навіть атеїстам чи деїстам доводилося конспіруватися, ховатися, триматися в
затінку. Йшлося про життя або смерть. Чи принаймні кар’єру. Курія просто не
могла трактувати Французьку революцію інакше, як замах на трон і вівтар, негайно
з нею почали пов’язувати й ложі. Наполеонівські війська «визволили», тобто
завоювали Італію. Папа змушений був утікати на еміграцію. Відтак Церква не мала
ані найменшої симпатії до лож, передусім до французьких військових лож, що ними
керували наполеонівські військовики. Ці ложі, щоправда, внесли новий нюанс у
стосунки між «латинськими сестрами» Італією і Францією; для тих, однак, хто
втратив трон, і для їхніх прихильників від цього нового братерства віяло радше
жахом, а не прихильністю. Але тут сталося щось, чого вже ніколи не вдасться
забути: в новому королівстві Італійському правив — на правах віце-короля —
Наполеонів пасинок, Ежен Богарне (Eugéne Beauharnais), і він-таки був водночас Великим Майстром.
Отож так виникло в Італії перше (щоправда, в середовищі французької шляхти)
об’єднання чоловіків-вільномулярів. Король Неаполя Йоахим Мюрат (Joachim Murat) теж обіймав посаду Великого Майстра. Коли після
краху Імперії, після наполеонівських воєн, в Европі
політичним шляхом знову заходилися відновлювати давні феодальні структури, коли
папа знову повернувся з вигнання, курія знову рішуче обернулася проти вільномулярства. Це безпосередньо зачепило італійських
братів, які вже 1814 року були змушені припинити працю. Проте набагато
важливішими, ніж ослаб- лені, невпливові вільномулярі,
стали в наступні десятиліття карбонарії, що й справді були таємним політичним
об’єднанням. Папи і їх відлучили від Церкви, вкинувши до одного казана з «масонами».
(Carbonari = вуглярі також не мають нічого спільного
із сицилійською мафією та південно-італійською каморрою;
вони були політичною, а не кримінальною спілкою). Від середини XIX століття вільномулярство знову пожвавішало: метою італійських братів
були єдність та відродження Італії. Більшість з них — вербально і політично —
виступали за рисорджименто, відродження своєї країни.
Австрійці займали Північ Італії, центр належав папі. Італійські вільномулярі не бачили жодної суперечности
між працею в ложах і політичною діяльністю. Ідеї братерства понад кордонами в
окупованій, подрібненій на малесенькі державки країні цілком можна було
поширити чи застосувати і до жаданого політичного об’єднання. Раціоналістичні і
позитивістичні способи думання, що протистояли
фундаментально-католицькому космосу віри і «покорі» супроти Церкви, далеко не
конче були антирелігійні, але, без сумніву, антиклерикальні і антикуріяльні. Таке наставлення в італійському вільномулярстві здавалося вельми вірогідним, ба навіть
спричиненим і викликаним прокляттями з боку пап, тих пап, що поновляли
відлучення вільномулярів від понтифікату до
понтифікату. Отак італійське вільномулярство — за
всього космополітизму всесвітнього братерства — стало національним, а в
багатьох ложах і антикурикальним. Починаючи з 1861
року, почасти з туринської ложі «Авзонія» (Ausonia), постав Великий Схід (Grande
Oriente) Турину; працювали
також Велика Материнська Ложа «Данте Аліґ’єрі» (Madre
Loggia Capitulare Dante Alighieri шотландського
обряду «Тридцяти трьох ступенів»). Були також Великий Схід Неаполя, Великий
Схід Палермо, на його чолі стояв герой визвольних змагань Джузеппе Гарібальді (Giuseppe Garibaldi). Ненадовго
він навіть став був Великим Майстром усіх Великих Лож. В колонах цих чоловічих
об’єднань перебувала переважна більшість провідних патріотів; вони стали
взірцями для братів. Зі здобуттям державної єдности
(в боротьбі проти Австрії і Папської держави) виникло Королівство Італія,
кероване зі Савої; десь у той самий час торувала собі
шлях і мулярська єдність. Вже 1869 року на конгресі у Флоренції з’їхалися
представники 150 лож, незабаром в Римі виник Grande Oriente на чолі з Великим Майстром Джузеппе Маццоні (Giuseppe Mazzoni). Військові виправи, референдуми, мілітарні і політичні заходи — ось що допровадило до
єдності Італії. Рисорджименто (Risorgimento)
постало як сума кооперації радикальних, революційних, ліберальних і монархічних
сил. За той час уже встигли сформуватися модерні політичні партії, що переслідували
виразно окреслені цілі. А в мулярських ложах перебували не тільки аполітичні
чоловіки, але й численні прибічники тієї чи іншої партії. Характер лож
визначали вже не просвітники XVIII ст., а мужі, відкриті назустріч ідеям XIX
ст. Позаяк Італія як національна держава виникла коштом Папської держави,
оскільки пап відтіснили до меж Ватикану, а в партіях тієї національної держави
(а також при її заснуванні) знайшлося багато вільномулярів,
що поділяли погляди уряду, то й ворожість Церкви супроти цього чоловічого
об’єднання була невід’ємною складовою частиною ватиканської політики. Воно,
натомість, розглядало себе як партію «понад партіями», і це визначення його
вороги перетлумачили інакше — як якусь «надпартію», «суперпартію», що заповзялася поглинути всіх.
Антиклерикальні мулярі ангажувалися до культурної політики, у питання шкільної
освіти, яке перетворилося на справжнє яблуко розбрату: чи мають стати уроки
релігії обов’язковою частиною навчання, чи ні? 1869 року папа Пій ІХ відкрив
(Перший) Вати- канський собор. Головна турбота Церкви полягала в подоланні лаїцизму, антиклерикалізму, небезпеки зростання арелігійности загалом. Італійські вільномулярі
не розглядали себе ані як антирелігійну, ні антикатолицьку силу. В клерикальних
партіях вони критикували тих політиків, які, послуговуючись політикою, хотіли,
за словами Великого Майстра Натана (Nathan), «знову
вкинути Італію в неволю». Все більше і більше Великий Схід розумів себе як
школу свободи, толерантности, громадянського
виховання, власне як такого, що стоїть «понад» партіями, як представника
загальнолюдських гуманістичних цінностей. На це представники християнської політики
відповідали, що свобода, яку захищають ложі, є несвободою для Церкви, і з огляду
на лаїцистичне законодавство вони чомусь не помічають
тієї толерантности, що держава оголосила війну
християнським школам, що, мовляв, уроки релігії, відділення держави від Церкви
не принесе родині, вихованню, релігії та Церкві нічого, крім шкоди. Відтепер
римська курія вбачала в національній державі найбільшого ворога. Вільномулярі в Італії 63 Індивідуалізм — ось яка риса
характеру найдужче впадає у вічі в Італії. Відтак і в італійському мулярстві було чимало різних течій, поділів, ба навіть
«братніх воєн». Не всі їх слід, однак, розглядати так одним гамузом, як те
робив Рим. Папи Пій ІХ та Лев ХІІІ узагалі вбачали в мирянському ордені «Тридцятитридцятників», як сукупно зневажливо називали
італійських вільномулярів, кристалізаційне ядро «розхристиянізації» Італії. Приписували йому
відповідальність «за все, що діялося в Італії». 1892 папа Лев ХІІІ оприлюднив
буллу Inimica Vis, де демонізу- вав вільномулярство як
секту. Він стигматизував осіб, що «ховаються за
маскою всесвітньої толерантности і поваги до
будь-якої релігії, охоплені божевільним наміром поєднати максими Євангелія з
максимами революції, Христа і Веліяла, Церкву
Господню і безбожну державу.» Фактом, проте, залишається, що італійське вільномулярство за Великих Майстрів Адріяно
Лєммі (Adriano Lemmi, 1885—1896) та Ернесто
Натана (Ernesto Nathan,
1896—1904) переживало щось на кшталт золотої доби. Саме тому їм знову і знову
закидали, начебто вони бережуть свою «мулярську таємницю» як за сімома
печатями. Не надто допомагало, коли брати вільномулярі,
захищаючись, твердили: не вільно плутати чи навіть ототожнювати таємницю
підпільної організації спротиву з виправданою стриманістю гуманістичного
братства, яке просто не бажає надто аж показово поводитись. Була одна афера — Таксілева фальшивка — що зашкодила рівною мірою і вільномулярам, і Церкві, і в Італії, і у Франції, і в усіх
католицьких країнах. Французький журналіст Габрієль-Антуан
Жоган-Паже (Gabriel Antoine Jogand-Pagés)
опублікував під псев- донімом
Лео Таксіль (Leo Taxil) наклепи і обмовляння.
Спочатку на папу Пія ІХ, а потім, упродовж 11 років,
і на вільномулярство. Між 1885, коли він з помпою перейшов
на католицизм, і 1897 роком Таксіль упродовж трьох
місяців устиг побути вільномуляром, перш ніж його
виключили за численні порушення. Свої мізерні знання про мулярство
він тим запекліше надолужував власними вигадками. Він — дослівно! — вигадав
«чортову бабцю» і «чортову доньку», вифантазував
сатанинські оргії і «паладистичні» ложі сатанистів. Усе то було суцільні нісенітниці, та про себе
само- го він твердив, що він, мовляв, «Месник Церкви». І що ж Лев ХІІІ, який
оприлюднив енцикліку проти вільномулярів Humanum Genus? Він прийняв Таксіля, чоловіка, який заповзявся був «розшматувати
ворогів Божих». Книжки Лео Таксіля
тішилися неабияким попитом. Попащекувавши отак 11 років про вільномулярство,
напоши- ривши всілякого безглуздя, після одного
конгресу в Трієнті, де він (на світлині) представив
свою секретарку донькою диявола, він зненацька 1897 року в Парижі оголосив, що
всі його «викриття» були чистісінькими фальшивками. Тих церковних мужів, які
повірили у втілення зла, сатану в ложах, Таксіль
проголосив недоумками. А постраждали від цього вільномулярі,
бо сам Таксіль помер 1907 року, зате його брехні
побутують ще й досі. Тим часом італійські Великі Ложі розвивалися далі. Однак,
Велика Ложа Англії не визнала Grande Oriente. Причина, можливо, в тому, що — на думку
англійських спостерігачів — він надто близько стояв до французького Grand Orient. Був надто політичний.
Національно-патріотичне наставлення багатьох італійських вільномулярів
ще виявило себе в Першій світовій війні. Втім, уже в 20-ті роки їм брали цей
патріотизм за зле. 1925 р. фашистів- ський режим
Муссоліні вдарив по вільномулярах дискримінаційним
законом, намагався залякати їх плюндруваннями, терором і вбивствами. Торріджані (Torrigiani), тодішній
Великий Майстер Grande Oriente,
не бачив іншого виходу як розпустити свої ложі. Його співмайстра
Капелло (Capello), якого підсадний нишпорка оскаржив
у суді, на підставі неправдивих свідчень присудили до 30 років ув’язнення. Торріджані вислали з країни. Переслідувати вільномулярів Муссоліні почав іще перед Гітлером.
Довгоочікуване визнання новопосталого після Другої світової війни Grande Oriente з боку англійської
Великої Ложі настало нарешті 1970 р. Для цього було необхідно, щоби італійське вільномулярство щільніше приєдналося до Старих Зобов’язань,
ніж Вільномулярі в Італії 65 досі, щоби будь-які
дискусії про релігію і політику в ложах припинили, відмовившись також від
випадків політичного заанґажу- вання.
Цей реформаторський крок більш ніж 500 лож зробили за часів Великих Майстрів Джамберіні (Gamberini) і Сальвіні (Salvini); втім, щойно
Великому Майстрові Армандо Короні (Armando Corona) вдалося домогтися
для Grande Oriente, що
налічував 20000 членів, конституції, яка б повністю відповідала універсальним
традиціям. Отож відтепер наголос у вільномулярській
праці лежить на езотериці, традиції. Адже відомими вільномулярами були не лише італійські патріоти і політики,
але й поети Альф’єрі (Alfi eri), Кардуччі (Carducci), Манзоні (Manzoni), Пасколі (Pascoli), композитори Боїто (Boîto) та Пуччіні (Puccini). Духова і культурна традиція Італії, її внесок до
світової культури, що його годі переоцінити, багатьма коріннями сягає до масонерії. Ця невпинна праця культури, така осяжна і значуща, щоправда, не така видо- вищна, ніж, скажімо, діяльність такого собі Лючіо Джеллі (Lucio
Gelli), який збещестив імя і форму заснованої 1877 і розпущеної 1974 р. ложі
«Пропаганда 2» (Propaganda 2) — навіть після її розпуску.
Зрештою, афери Джеллі належать до кримінальної
історії — не до вільномулярської. Сам він величав
себе Каліостро — «напів Каліостро, напів Ґарібальді (!)».
Медії звинувачували його в тому, що він начебто
«понад усіма верствами нації» створив мафіозну структуру. Громадськості і медіям його махінації дали нагоду розпочати справжнє
полювання на відьом проти всіх вільномулярів поготів.
Це вельми відповідало тим, хто хотіли скомпрометувати вільномулярство
загалом — передусім комуністам. Комусь, може, не сподобалося й порозуміння, яке
тим часом поступово зароджувалося між Церквою і вільномулярством.
Від часу Другого Ватиканського собору деякі групи в римській Церкві виявляли вирозуміння для католиків-вільномулярів,
розглядали їх — як-от француз Алєк Мельор (Alec Melor)
— як «розділених братів». Відбувалися розмови і зустрічі, декотрі навіть
публічно. Та й поза межами Італії зародився діялог. Вільномулярі. Вступ 66 У XVIII сторіччі прокляття з боку
пап було для італійських вільномулярів життєво небезпечним. У ХІХ столітті, в часи Рисорджименто, колишні просвітники стали національно
свідомими патріотами. В тій «культурній боротьбі» вони знову бачили себе
противниками курії, яка, своєю чергою, розглядала їх як своїх властивих
ворогів. У ХХ столітті смертельним ворогом вільномулярства
став Беніто Муссоліні. Фашисти домоглися розпуску Великих Лож. Від 1970 р. Grande Oriente належить до
всесвітнього ланцюга регулярних і визнаних лож. Понад 20000 мулярів у понад 500
ложах розгорнули інтелектуально та емоційно багате, активне мулярське життя. Поряд із Grande Oriente існують ще інші обедієнції і системи вчень, як-от
«Масонерія П’яцца Єзу» (Maso neria
dei Piazza Jesu), символічні ордени та ступені вдосконалення
Шотландського і Йоркського Обрядів.
|